Роль військових реформ Філіпа ІІ у модернізації давньогрецького суспільства

Роль військових реформ Філіпа ІІ у модернізації давньогрецького суспільства

Чорний В.С.

З ім'ям Філіпа та його сина Олександра тісно пов’язане таке поняття як еллінізм — трьохсотрічний період в історії Східного Середземномор’я та континентальних областей Азії і Африки, які внаслідок завоювань Олександра ІІІ, що був прозваний Великим (чи Македонським), опинилися під військово-політичною владою македонської аристократії та під духовним пануванням грецької культури.

Початок періоду еллінізму прийнято пов’язувати з 338 р. до Р.Х. — роком військової перемоги Македонії над Грецією. Кінцем епохи еллінізму вважається 30 р. до Р.Х., коли перестала існувати, будучи загарбаною римськими військами, остання елліністична держава — елліністичний Єгипет [1,7].

Македонія до Філіпа не відігравала майже ніякої ролі у житті Давньої Греції. Відділена гірськими хребтами від Північної Греції, оточена варварськими племенами Іллірії та Фракії, відрізана від моря грецькими колоніями, населена незрозумілим за своєю етнічною приналежністю народом, Македонія довгий час залишалася на низькому економічному та суспільному щаблі розвитку. Навіть у кінці V ст. до Р.Х. Македонія ще не була єдиною, централізованою державою. У її західній частині, так званій Верхній Македонії, гірській та суворій країні, ще зберігалися самостійні князівства, де правили місцеві знатні роди. Вони майже не визнавали царів Нижньої Македонії — східної рівнини, що примикала до моря.

Але це становище почало змінюватися з кінця V ст. до Р.Х. Царі Нижньої Македонії намагаються об'єднати під своєю владою усю країну. Однак ці спроби зустріли жорстокий опір з боку князів Верхньої Македонії, які відстоювали свою самостійність. Довгі роки тривала безкомпромісна боротьба, поки, нарешті, Філіпові II не вдалося домогтися централізації держави.

Спочатку Філіп був тільки опікуном свого малолітнього племінника, царя Амінти. У 359 р. до Р.Х. за допомогою військової сили він позбавив Амінту влади і був проголошений македонським царем. При ньому Македонія з маленької, роздробленої і слабкої держави перетворилася у найсильнішу військову потугу. Філіп був людиною залізної волі і для досягнення своєї мети не зупинявся ні перед чим. У політиці він виділявся особливою обережністю та хитрістю, його метод — сіяння розбрату та підкуп. Філіп любив повторювати, що мул навантажений золотом, здолає будь-яку фортецю [1,8]. В особистому житті він був занадто нестриманим, запальним, не помірним у їжі та палко любив жінок. При ньому македонський двір славився на всю Грецію своїми бучними бенкетами. Проте це не перешкодило Філіпові проявити здібності видатного державного діяча, рівного якому тоді не було у Греції. Безумовно, тут велику роль відіграло те, що свою молодість Філіп провів у Греції. Будучи заручником у Фівах при Епамінонді, він глибоко ознайомився з грецькою культурою і, зокрема, ретельно вивчивши військову справу греків, запозичив у них новий військовий стрій — фалангу.

Ставши «законним» царем, він провів у Македонії низку важливих реформ, серед яких найголовнішою була військова, що полягала у створені потужної армії.

До Філіпа македонське військо було мало організоване. Щоправда, один з попередників Філіпа, цар Архелай, ще наприкінці V ст. до Р.Х. почав організацію регулярної армії, але тільки Філіпові вдалося завершити цю справу. При ньому македонське військо одержало свій класичний устрій. Його серцевиною була важка кіннота та піхота. Перша складалася зі знаті. Вершники, які носили назву етерів — «товаришів» царя, мали важких коней, були споряджені у металеві панцирі і шоломи та озброєні мечами і списами. Кавалерія поділялася на іли (кінні полки). Вершники кожної іли, зазвичай, були родом з однієї й тієї ж місцевості. Важка кавалерія відігравала у македонській армії величезну роль, оскільки за її допомогою відбувалася головна атака на противника.

Іншою, не менш важливою складовою македонського війська була піхота важкоозброєних. Вона набиралася із заможних прошарків селянства. Озброєння піхотинця складалося із щита, панцира, шолома, ножа, меча і списа. Списи, які македонською мовою називалися — сариссами, були дуже довгі — від трьох до п’яти метрів. Важка піхота поділялася на кілька таксисів (полків), кожний з який складався приблизно з 1500 осіб. Хоча таксиси, у свою чергу, поділялися ще на більш дрібні одиниці, але у бою кожен таксис, зазвичай, виступав як єдине ціле. Він репрезентував собою щільно зімкнутий чотирикутник, де воїни кожної шеренги стояли пліч-о-пліч. Кількість шеренг доходила до 16-ти і більше. У Македонії було легко створити такий стрій піхоти завдяки великій кількості селянства та наявності в армії значних мас кінноти, яка захищала піхоту з флангів.

Така замкнута та глибока побудова піхоти називалась македонською фалангою на відміну від грецької, де стрій не був таким глибоким. У бою довгі сарісси задніх шеренг виставлялися на лінію фронту, і кожен таксис репрезентував собою грізно наїжачену, закриту щитами щільну масу людей. При наступі, коли задні шеренги натискали на передні, удар фаланги був нестримним. Слабкими місцями фаланги були її фланги і тил, тому що перебудовуватися вона могла лише доклавши надзвичайних зусиль.

Але у цьому випадку їй на допомогу приходили легкі частини македонської армії — легкоозброєні кавалерія і піхота. Перша складалася з різноманітних іллірійських та фракійських племен, підкорених Філіпом і зобов’язаних поставляти йому військову силу. У легкої кавалерії коні були менші, а озброєння вершників — легше. Легка піхота (так звані гіпаспісти) була озброєна маленькими щитами та короткими списами. І легка кавалерія, і піхота були найбільш рухливими частинами македонського війська. У бою їхнє призначення полягало у тому, щоб прикривати фланги і тил серцевини армії, здійснювати розвідувальну службу, переслідувати переможеного противника тощо.

Головне значення військової реформи Філіпа полягало у тому, що йому вдалося домогтися погоджених дій різних частин війська, чого раніше у Македонії не було. За правління Філіпа, вперше за всю історію Македонії, у неї з’являється флот. Це стало можливим внаслідок того, що Філіпові вдалося захопити фракійське узбережжя. Крім того, Філіп запровадив у македонському війську різноманітні облогові «машини», які у Давній Греції почали застосовувати ще у V ст. до Р. Х. Серед них необхідно виділити таран, важку колоду з металевим наконечником, зазвичай, у формі баранячої голови, від чого й весь пристрій отримав назву «баран». Цю колоду підвішували на ланцюгах і, розгойдуючи, вдаряли об стіну обложеного міста. Крім тарана застосовували пересувні штурмові вежі, пристрої для метання у ворога стріл, каміння тощо. Застосування зазначених механічних снарядів у македонському війську набуло особливого поширення вже за часів Олександра Великого.

Військова реформа Філіпа перебувала у тісному зв’язку із завершенням державного об'єднання Македонії.

При ньому були остаточно позбавлені політичної самостійності князівства Верхньої Македонії, які змушені були беззастережно визнати владу Філіпа. Тамтешні князівські роди перетворилися у його етерів, увійшли до придворного оточення і почали служити командирами окремих частин македонського війська. Тільки таке об'єднання держави дало змогу Філіпові створити єдину, згуртовану армію. Серед інших заходів Філіпа слід відзначити грошову реформу. Ще до IV ст. грошова система Македонії було розвинута надзвичайно слабко. Але вже у IV ст. до Р.Х. економіка країни зазнала значних змін.

Завдяки зв’язкам з грецькими колоніями на узбережжі Македонії починають розвиватися ремесла та торгівля, пожвавлюється міське життя. Грошовий обіг розширюється. Це змусило Філіпа збільшити карбування монети. До нього у Македонії були поширені тільки мідні та срібні монети грецького зразка. Він уперше починає випускати золоту монету (так звані «філіппіки»). Грошову реформу Філіпові вдалося здійснити завдяки захопленню багатих золотих копалень у Фракії на річці Стрімон, звідки й розпочалося масове видобування золота.

Таким чином, внаслідок внутрішніх реформ, особливо військової, Македонія перетворилася у найсильнішу державу на Балканському півострові. Це розв’язало руки Філіпові у зовнішній політиці, сприяючи реалізації амбіційних планів щодо створення потужної наддержави. До завоювань прагнула також македонська знать, яка плекала надію збільшити свої статки за рахунок пограбування сусідніх держав. Не цуралася цього й рядова маса македонської піхоти, яка отримувала платню та нагороди з військової здобичі.

Загарбання Балканського півострова полегшувалося ще й станом, у якому знаходилася Греція у середині IV ст. до Р. Х. Вона складалася з великої кількості дрібних самостійних держав, які вели одна з одною безперервні війни. Ці війни послаблювали їх, оскільки призводили до спустошення земель, знищення або захоплення у рабство населення, унеможливлювали розвиток ремесел та торгівлі. До цього необхідно додати особливості внутрішнього ладу грецьких держав. Це були рабовласницькі держави, у яких усе господарське життя ґрунтувалося на праці рабів. Експлуатація рабів, з одного боку, сприяла створенню високої культури, розвитку філософії, науки, мистецтва, а, з іншого, поступово, крок за кроком, підривала сили грецького суспільства.

Це відбувалося через те, що більш дешева праця витісняла з виробництва вільну працю.

Селянину і вільному ремісникові було важко змагатися з великими рабовласниками, у яких були десятки і сотні рабів, що працювали у майстернях та на полях. Вільна праця не виправдовувала себе, селяни та дрібні ремісники розорялися, перетворюючись на бідняків, які намагалися знайти будь-яку роботу. Проте це були марні спроби, оскільки у ремісництві та сільському господарстві працювали раби, і вільному працівникові було майже неможливо знайти собі бодай мізерний заробіток. Маси злиденного й голодного люду накопичувались у грецьких містах та піднімали повстання, залучаючи до цього рабів [4].

Таке становище не могло не турбувати владу, яка намагалася зняти соціальну напругу шляхом безкоштовних роздач хліба, грошей, театральних квитків тощо. Але це мало сприяло поліпшенню ситуації, оскільки безкоштовні роздачі приваблювали до міста все нові та нові юрби безробітного люду, вимоги якого зростала у геометричній прогресії.

Перетворення вільних селян та ремісників у масу злиденного та безробітного люду містило у собі ще один чи не найголовніший негативний наслідок для грецьких держав-полісів: він призвів до занепаду їхньої військової сили. У V ст. до Р.Х. війська грецьких держав-полісів складалися з ополчення усіх вільних громадян, у яких головну масу воїнів складали саме селяни та ремісники. Зникнення цих останніх у IV ст. до Р.Х. унеможливило нормальне поповнення армії [5].

Крім того, афіняни, які складали серцевину антимакедонського опору, до цього часу вкрай розбестились та розніжились. Вони перетворилися на театралів, пристрастившись до видовищ. Ще Перикл наказав видавати на це тисячу талантів у рік, за виключенням військового часу. Проте, цього, цілковито розумного обмеження, з часом перестали дотримуватись. Театр став для афінян важливішим за батьківщину. Не бажаючи самим служити в армії, вони тримали наймане військо. Подібні причини змусили й інші грецькі держави вдатися до утримання найманих військ. При цій системі комплектування рекрути набиралися з найбідніших верств суспільства і служили за платню. Такі наймані війська відрізнялися великою досвідченістю у військовій справі та високими бойовими якостями, але вони були готові служити будь-кому, хто добре платив. Досвід показав, що такому війську бракувало надійності й на нього не можна було цілковито покладатися. Крім того, серед афінян не було єдності у питаннях війни та миру. Наприклад, учень Платона Фокіон, відважний воїн, закликав до миру, а обережний у справах Демосфен — до війни [4;5].

Таким чином, давньогрецьке суспільство у середині IV ст. до Р.Х. переживало глибоку кризу. Окремі грецькі політики намагалися знайти вихід з цієї кризи. Таким виходом вони бачили утворення у Греції сильної монархічної влади, яка б об'єднала грецькі держави, припинила б між ними війни і поклала б край заворушенням серед бідноти та рабів. Об'єднана Греція, вважали вони, могла б з легкістю загарбати суміжно-прилеглі держави, захопити нові території, заволодіти новими ринками збуту, а це поклало б край кризі.

Саме у цей час Філіп, який захопив владу у Македонії та створив сильне військо, почав завоювання північної частини Балканського півострова. Йому вдалося значно розширити кордони свого царства за рахунок іллірійських та фракійських племен і витіснити греків з приморської смуги Македонії. Наступним кроком стало захоплення Філіпом Фессалії та фракійського узбережжя, зайнятого грецькими колоніями. Слабка Греція, яка спустошувалась війнами та внутрішньою боротьбою, виявилась не готовою до відсічі Філіпові і була змушена визнати усі його завоювання [2,3−12].

Двозначне становище Македонії щодо Греції, з одного боку, держава-загарбник, а з іншого, потуга, яка об'єднує та мобілізує сили південних балканських народів проти перської наддержави Ахеменідів, знайшла відображення у боротьбі партій в Афінах: антимакедонської і промакедонської. Антимакедонську партію очолив великий грецький оратор Демосфен (384 — 322 рр. до Р.Х.). У своїх виступах проти Філіпа II, у так званих, «Філіппіках», Демосфен закликав своїх співгромадян боротися проти поневолення. Він підкреслював відмінність Македонії від Греції, македонян від греків і презирливо висловлювався про македонського царя, що «він не тільки не грек і навіть нічого спільного не має з греками, але й варвар», що «він не з такої країни, про яку можна було б говорити з повагою», що він, крім того, «жалюгідний македонянин, уродженець країни, де колись і раба порядного важко було купити» [1,11].

Довгожитель Ісократ (436 — 338 рр. до Р.Х.), який ніколи привселюдно не виступав зі своїми «промовами», на відміну від оратора Демосфена прославляв македонського царя саме як грека, як нащадка грецького героя Геракла. Якщо для Демосфена головним була свобода і незалежність Афін, то Ісократ вбачав головне у досягненні злагоди усіх еллінів та у їхньому загальному єднанні проти «варварів». Принагідно зазначимо, що Ісократ — один з перших теоретиків у царині проблеми «Схід — Захід». Він рішуче протиставив Європу та Азію як два принципово різних регіони за своїм культурним рівнем, зневажливо ставився до усіх азіатських народів як варварських і вважав несправедливим та ганебним для європейців те, що азіати багатші за еллінів. Ісократ усвідомлював наявність у Греції величезної маси надлишкового населення, позбавленого свого місця на землі, «тих, хто блукає тепер через брак необхідних засобів для життя і шкодить усім зустрічним"[1,11]. Єдиним способом позбутися цих людей він вважав їхнє переселення у спеціально завойовані азіатські землі, утворення там нових міст, формування з цього населення східного бастіону проти варварів, які у завойованих регіонах повинні були стати для греків новими ілотами, такими, як ілоти у Спарті, що регулярно «прополювались» спартанцями. Він переконував македонського царя у тому, що перська держава вкрай уразлива і що цар Артаксеркс ІІІ бездарний правитель.

Крім того, перси, як вони довели це при захопленні Іонії та під час греко-перських воєн, несли із собою лише загальне здичавіння та розруху, чого не спостерігалося за македонянами. Політичний ідеал — афінська демократія, коли сильні Афіни очолювали низку демократичних країн, залишився у минулому, повернення до якого було неможливим. Тому політичний ідеал Ісократа був ближчим до істини, ніж той, що відстоював Демосфен, відображаючи історичну тенденцію розвитку греко-македонського суспільства на Балканах. Фактично його план реалізувався з надлишком: завойовано було більше, ніж припускав Ісократ. До Азії ринулось надлишкове населення Давньої Греції [4]. Щоправда, варвари не стали новими ілотами греків про що мріяв й Аристотель. Македоняни, завдяки прозорливій та виваженій політиці свого царя, пішли на союз з місцевим населенням. Та й завоювання були здійснені не великим і сильним військом, що складалось з надлишкового населення, а порівняно малими силами, за рахунок самих македонян, яких очолював Олександр Великий.

Прихильниками македонського втручання у грецькі справи були переважно заможні прошарки суспільства, які вбачали у Філіпові сильного монарха, що зможе, об'єднавши Грецію, вивести її з глибокої кризи та забезпечить недоторканість приватної власності. Підтримка цієї промакедонської партії значно полегшувала просування Філіпа у Грецію [5].

Поряд з промакедонською партією, утворилася й антимакедонська. Вона відображала, головним чином, інтереси тих торговців та промисловців, які вели торгівлю з північним узбережжям Егейського моря та Понтом Евксінським (тепер Чорне море) і яким, саме тому, найбільше загрожували завоювання Філіпа. Крім того, антимакедонську партію підтримували найбідніші прошарки грецького суспільства, для яких встановлення влади Філіпа над Грецією загрожувало втратою демократичного ладу та припиненням безкоштовних роздач. Вони трималися за старий демократичний лад Афін і мріяли про відновлення їхньої колишньої могутності [5].

Постійні війни між грецькими державами були для Філіпа чудовою нагодою для втручання у внутрішні справи Греції. Принагідно зазначимо, що ворогуючі сторони самі закликали на допомогу македонські війська, і Філіп, з великим задоволенням, використовував кожен такий шанс для того, щоб посилити свій вплив у Греції. На початку 30-х років IV ст. до Р.Х. його військам вдалося захопити вигідні позиції біля міста Елатеї у Фокіді, області Середньої Греції. Ці позиції дозволяли йому утримувати перевагу у військовому аспекті над значною частиною Греції.

Зростанню авторитета Філіпа сприяли також й вдалі військові акції проти зовнішніх ворогів Греції. Це сталося, наприклад, коли скіфи — давній народ, який мешкав на теренах України, перебуваючи у зеніті могутності, намагалися розширити кордони Великої Скіфії на захід, за Дунай. Проте їхній розрахунок на незламну міць броньованої кінноти не виправдався — чотири-п'ять шеренг піхотинців для важко озброєної скіфської кавалерії перешкодою не були б. Проте шістнадцять-двадцять шеренг, що наїжачилися довгими сариссами, до того ж прикриті з флангів кіннотою, були спроможні не лише витримати натиск, але й завдати нищівного удару у відповідь. У вирішальній битві з македонцями, що відбулася у задунайському степу 339 р. до Р.Х. наклав головою скіфський цар Атей, який очолював похід. Скіфська експансія на захід гучно провалилась [3].

Успіхи Філіпа налякали грецькі держави і призвели до значного посилення антимакедонської партії. Декілька найбільших держав Греції — Афіни, Фіви, Коринф та інші — уклали союз проти Македонії. У серпні 338 р. до Р.Х. у Беотії біля міста Херонеї відбулася вирішальна битва. Афіняни, беотійці (фіванці), а також коринфяни, мегарці та представники деяких інших грецьких полісів довго і вперто чинили опір приблизно рівним за чисельністю македонянам, якими командували такі видатні полководці, як Філіп та його син Олександр, який очолював правий фланг і відіграв вирішальну роль у цій битві. У той же час грецьке військо не мало справжнього вождя, крім того було ще й роз'єднане — афіняни та беотійці займали окремі позиції. Не дивлячись на те, що сили ворогуючих сторін були майже рівні — з кожного боку приблизно по 30 000 осіб, — загартована у боях армія Філіпа за якістю значно вивищувалась над військами союзників, які у переважній більшості складалися з цивільного ополчення та частково — з найманців.

Філіп поставив ударне угрупування на своєму лівому фланзі проти правого, найбільш сильного крила противника. Цим угрупуванням, яке складалася з важкої кінноти, командував його син Олександр. При ньому, вочевидь, знаходилось декілька досвідчених полководців, які допомагали йому, але сам факт свідчить, наскільки Філіп довіряв своєму синові, доручивши йому керівництво найбільш важливою частиною операції. Сам Філіп знаходився на правому фланзі. Після впертого та кровопролитного бою македонська кіннота прорвала праве крило греків. У цей час правий фланг македонян змушений був повільно відступати під натиском лівого крила союзників, який складався з афінян. Але коли Олександр зім'яв правий фланг противника, неорганізований відступ, який згодом перетворився на втечу, розпочався і в центрі грецької армії. Після цього македонська кіннота отримала можливість вдарити у тил афінянам, які, захопившись наступом, не звертали ніякої уваги на те, що відбувалося в інших місцях бойовища.

Перемога Філіпа була беззастережною. Про подальший опір навряд чи можливо було мріяти. Тисяча афінян була знищена, дві тисячі узяті в полон. Демосфен кинув зброю і врятувався втечею. Філіп відпустив родовитих афінян без викупу і поновив мирну угоду з Афінами. У Фівах же він залишив свою залогу. Греція покірно сприйняла умови миру, нав’язані їй переможцем.

Поразка греків при Херонеї мала велике історичне значення. Вона поклала край великій епосі в історії людства — епосі давньої демократії та пов’язаного з нею розквіту культури, епосі існування різноманітних та самоврядних полісів, кожен з який був самостійною економічною, політичною і духовною цілісністю. Розпочався період одноособових правлінь (монархія і тиранія, у кращому випадку олігархія), загального нівелювання та відчуження держави від народу.

Наприкінці 338 р. до Р.Х. Філіп зібрав у Коринфі з'їзд представників усіх грецьких держав (окрім Спарти), на якому були закладені засади нового устрою Греції та визначені її взаємовідносини з Македонією. Усі грецькі держави оголошувались вільними та незалежними, у кожній з них залишався той лад, який існував до цього. У подальшому заборонялися будь-які внутрішні перевороти, особливо за допомогою рабів, вигнання та конфіскації майна. У Греції проголошувались загальний мир та свобода мореплавства. Грецькі держави утворили союз, який очолювала союзна рада, що складалася з представників окремих держав. У свою чергу, між цією загальногрецькою федерацією, формально автономних та рівноправних полісів, і Македонією був укладений військовий (оборонний і наступальний) союз. Верховне керівництво союзними силами доручилося Філіпові. У наступному ж році у Коринфі, на засіданні союзної ради було вирішено розпочати війну з Персією і встановлено, які військові сили грецькі держави повинні виставити та приєднати до македонських військ для реалізації цієї мети.

Таким чином були закладені витоки здійснення далекосяжних військово-стратегічних планів Філіпа II, спрямованих проти усе ще великої і, на перший погляд, могутньої перської наддержави. Греція була об'єднана та умиротворена, а енергія, яка витрачалася на внутрішньогрецькі чвари була спрямована назовні. Крім того, майбутня війна на Сході обіцяла казкове збагачення та надзвичайно швидкий вихід із кризи. Проте реалізувати ці грандіозні плани Філіпові II так і не судилося. На заваді стала його насильницька смерть. Здійснити плани Філіпа випало на долю одного з його синів Олександру.

еллінізм військова реформа старогрецьке суспільство.

Література

• 1. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии: Учеб. Пособие для вузов. — М.: Высш. шк., 1991. — 512 с.
• 2. Ковалёв С. И. Александр Македонский. — М.: Интербук, 1990. — 110 с.
• 3. Денисов О., Ведейко М. Онуки Зевса і Борисфена-2 // Голос України. 15 червня 2004.
• 4. Боннар А. Греческая цивилизицая. Т. 2. От Антигоны до Сократа. / Пер. с фр. О. В. Волкова; предисл. Ф. А. Петровского. — М.: Искусство, 1991. 334 с.
• 5. Бюттен А.-М. Классическая Греция / Пер. с фр. Н. М. Заблоцкого. — М.: Вече, 2006. — 384 с.