Розділ 1. Специфічні особливості займенників як самостійної частини мови

Займенник у діловому мовленні

Займенник — це самостійна частина мови, яка вказує на предмети, ознаки, кількість, але не називає їх. Своє конкретне лексичне значення займенник набуває лише в контексті, коли його співвідносять з певними частинами мови.

З-поміж усіх частин мови займенник вирізняється способом репрезентації (вказівність). У мовленні він дублює іменники, прикметники, числівники. Співвідносячись з названими класами слів, займенник має властиві тільки йому семантичні ознаки та синтаксичні функції.

Специфіка семантики займенників полягає в опосередкованості їх лексичного значення, тобто лише в сфері мовлення вони наповнюються конкретним змістом. З огляду на це займенники використовують тільки у відповідному контексті, у зв’язку з конкретною ситуацією, яка дає змогу визначити обсяг їх значень [3, с. 135].

Закріпленість займенників за ситуативною предметністю мовлення визначає їхнє основне функціональне призначення — текстотвірне, тобто займенники можуть замінювати назви предметів, присудки, навіть цілі речення і виступають засобом розгортання та встановлення змістових зв’язків у тексті, напр.: Це місто — монстр. Воно себе пасе. Воно не знає, де його коріння (Л. Костенко). У такий спосіб вони сприяють скороченню елементів тексту, конденсації висловлювання.

Кількість займенників у лексичному складі сучасної української літературної мови обмежена, але частота їх вживання дуже висока. Без допомоги займенників важко уявити собі процес побудови речення, хоча, звичайно, їх нагромадження без відповідного словесного оточення утруднює розуміння тексту.

Так, особові, питально-відносні, заперечні, неозначені займенники можуть заступати іменник і в реченні відігравати роль підмета чи додатка. Наприклад: я, ти, ніхто, ніщо і т.д.

Присвійні, означальні й вказівні займенники частіше заступають прикметники й у реченні виконують роль означення. Наприклад: наш, кожний, інший, такий і т.п.

За українською мовною традицією дійова особа в реченні, виражена займенником, стоїть переважно у називному відмінку, а не в орудному, як у російській мові. Наприклад: Основну увагу ми звернули на виготовлення предметів широкого вжитку.

Характерна ознака займенників — це те, що вони не зберігають, як правило, своєї основи в непрямих відмінках. І цим вони відрізняються від інших частин мови, у яких основа залишається незмінною. Наприклад: я — мене, ти — тебе, він — його.

Під час відмінювання змінюється й основа займенників: я — мене, ти — тобі, хто — кому.

Важливо пам’ятати, що в основі багатьох займенників відбувається чергування і, о, е: — мій — мого, моєму; твій — твого, твоєму.

В особових займенниках третьої особи після прийменників у, до, біля, на тощо з’являється приставний приголосний н.

Наприклад: У нього є угода… До нас завітали представники…

У діловому спілкуванні надається перевага використанню різних форм та розрядів займенників множини, зокрема особових. Наприклад: ми запланували; ми підписали; вони використали.

Слід зазначити, що російським прислівникам по-моему, по-вашему в українській мові відповідають особові займенники, що стоять у знахідному відмінку з прийменником на. Наприклад: На нашу думку; на ваш розсуд.