Загальна характеристика роботи

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (550 позицій, 49 ст.) і 5 додатків. Основний зміст дисертації становить 181 сторінку.

Вступ. Актуальність теми дослідження. Охорона природи — глобальне і нагальне завдання сучасності. Важливу роль у збереженні природного довкілля відіграють природні заповідники — природоохоронні установи, які покликані зберігати у первісному стані типові та унікальні природні комплекси з усією сукупністю їхніх компонентів, вивчати природний хід процесів та явищ, що відбуваються в них, та розробляти наукові основи охорони природи. Світова спільнота усвідомила необхідність здійснення радикальних природоохоронних заходів для попередження перманентних екологічних катастроф. Україна, несучи тягар чорнобильської трагедії, визначила розширення та удосконалення мережі природоохоронних територій одним з найважливіших пріоритетів довгострокової державної політики. Відповідно до державних програм, у майбутньому екомережа України повинна становити 10,4% (нині - 4,2%) від загальної території держави. Масштабність цих проектів потребує вивчення вітчизняного досвіду організації природно-заповідної діяльності, його творчого переосмислення і використання. На теренах України створення природних охоронюваних територій розпочалося наприкінці ХІХ-го століття. У 1920 — 1930 — х роках природоохоронці доклали багато зусиль, щоб, на противагу суспільному уявленню про утилітарність природного довкілля, прищепити населенню розуміння необхідності заповідання відносно збережених цінних природних територій. У ці роки закладено науково-теоретичні основи функціонування природних заповідників, обґрунтовано необхідність створення мережі природоохоронних територій, визначено перспективи їх розвитку. Спільними зусиллями держави і громадськості були створені державні заповідники, що й сьогодні залишаються перлинами української природи.

Природозаповідання — важлива складова суспільного буття. Сучасні дослідники обґрунтовують вплив природного оточення на етнокультурні особливості народу-автохтону. Правомірними є їх твердження, що природні заповідники та національні природні парки є виразниками унікальних природних ландшафтів України та етнокультурних рис українського народу. У зв’язку з цим вивчення створення та діяльності природних заповідників в Україні у 1920;1930;х роках не втрачає як наукової актуальності, так і громадсько-політичного звучання.

Об'єктом дослідження є природні заповідники України.

Предметом дослідження є напрямки, форми і методи діяльності наукових, громадських, державних органів і організацій, окремих природоохоронців по створенню та налагодженню функціонування мережі природних заповідних територій; природоохоронна, науково-дослідна та науково-просвітня робота природних заповідників.

Мета дослідження — на основі критичного осмислення джерел та наукових здобутків своїх попередників комплексно вивчити і узагальнити діяльність державних інституцій, наукових та громадських організацій, природоохоронців по створенню та налагодженню функціонування природних заповідників. Відповідно до поставленої мети дослідження передбачає вирішення таких основних завдань:

• — з'ясувати стан наукової розробки проблеми та її джерельної бази;
• — розкрити історичні традиції заповідання природи в Україні;
• — висвітлити політику і практичну діяльність урядових структур та громадських організацій по створенню заповідних територій в Україні;
• — простежити вплив суспільно-політичних чинників на зміну концептуальних засад роботи природних заповідників;
• — проаналізувати трансформаційні процеси в діяльності природних заповідників;
• — дослідити природоохоронну, науково-дослідну та науково-просвітню роботу природних заповідників;
• — узагальнити досвід по створенню природних заповідних територій та визначити можливості його використання в сучасних умовах.

Хронологічні рамки дослідження визначаються: нижня межа — 1920;м роком (початок утвердження радянської влади в Україні), верхня — 1939 роком, коли до складу УРСР ввійшли західноукраїнські землі із заповідними територіями, що були утворені і функціонували в інших суспільно-політичних умовах. Водночас, для повного розкриття теми, є необхідність ретроспективного показу розвитку ідей заповідання природи в Україні.

Територіальні рамки дослідження охоплюють територію УРСР (до 1937 р. — УСРР) в кордонах 1921 — 1939;го років (без території Молдавської Автономної Соціалістичної Республіки).

Методологічною основою роботи є принципи історизму, об'єктивності, системності. З метою об'єктивного осмислення проблеми застосовувалися аналітичний, описовий, проблемно-хронологічний та порівняльно-історичний методи дослідження, метод історіографічного аналізу і синтезу. Використано міждисциплінарний підхід, оскільки в процесі створення природних заповідників вирішувалися проблеми, що стосуються низки суміжних наук: біології, географії, геології, етнології тощо.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що вперше в історіографії здійснено спробу всебічного дослідження створення та діяльності природних заповідників як інституцій суспільного буття. Поглиблено знання про подвижницьку працю української інтелігенції у природно-заповідному напрямку, зокрема, членів Українського Наукового Товариства, простежено подальшу їх роботу уже після ліквідації УНТ. Вперше узагальнено природоохоронну діяльність Сільськогосподарського Наукового Комітету України, Народного Комісаріату Освіти, Всеукраїнської Академії наук. Доведено, що збереження рідної природи шляхом її заповідання йшло в руслі «українізації» 1920;х років. В ході підготовки дисертації значна частина документальних джерел була вперше введена у науковий обіг, що дозволило уточнити час заснування та особливості функціонування природних заповідників, тематику наукових досліджень. Виявлено списки співробітників заповідників; імена репресованих природоохоронців, які не згадувалися іншими дослідниками.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що матеріали дисертації можуть бути використані при написанні курсів з українознавства, історії України, екології, охорони природи, створенні музейних експозицій, розширенні території існуючих та заснуванні нових природних заповідників.