Допомога у написанні освітніх робіт...
Допоможемо швидко та з гарантією якості!

Демократія

РефератДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Аналогічні справ й із соціалістичною теорією демократії — при двоякому її відношенні до самої ідеї демократії. З самого умовах гаданого безкласового комунізму як бі природно припускається, що не якщо ніяких форм панування. З іншого боці — висловлюється побоювання, що можна прикрашати «класови зміст буржуазної демократії» (Ленін) й тім самим послабити готовність (робочого класу) до революції… Читати ще >

Демократія (реферат, курсова, диплом, контрольна)

План.

1. Розвиток в історії людства змісту демократії. 2. Основні аспекти аналізу демократії: демократія як загальний принцип єиттєдіяльності суспільства, демократія як принцип політичного життя, демократія як принцип культури. 3. Основні політологічні концепції демократії: ліберальна, плюралістична, елітарна, критична, марксистська. 4. Політичні принципи демократії. 1. Розвиток в історії людства змісту демократії.

Поняттю «демократія» й її предметній сфері випала счастливое частка: дане поняття Сучасної політології без особливих суперечок зайняло своє місце як одне із ключових у політичній семантиці. Цей термін широко використовують й застосовують у своєму лексиконі навіть супротивники демократії; їхні критичні випади проти демократії висловлюються у форму неприяйняття лише конкретних форм її реалізації.

Дотепер учені не виробили загальноприйнятних уявлень, на базі які можна було б б сформулювати єдине визначення демократії. Водночас існує множина спроб її дефініцій, що не відповідають тім чи іншим вимогам науки, причому різні автори розглядають у якості визначальних скоріше окремі елементи демократії: рівність, співучасть (партиципація), влада більшості, її обмеження й контроль над нею, толерантність, основні права громадян, правова й соціальна державність, поділ влади, загальні вибори, гласність, конкуренція різноманітних думок й позицій, плюралізм й т.д.

Для более продуктивного розуміння основних уявлень про демократію, безсумнівно, корисні етимологічна і історична ретроспективи концепту. Самий термін «демократія» складається із двох грецьких слів: demos — народ й cratia — владарювання, отже, це «влада народу». Більш розгорнуте визначення «демократії» було б сформульовано американським президентом А. Лінкольном. Воно виражає різноманітні аспекти і істотні ознаки демократії: демократія виходить із самого народу, вон здійснюється народом й в інтересах народу.

Остання характеристика демократії, як влади «для народу"-не просто вербальне визначення, оскільки вказується перспектива, у якій демократія розуміється як ціль держави, досяжна за допомогою політичного й соціального прямування. У ранні історичні періоди (від Древньої Греції й до Французької революції) «демократія» зводилася до навчання про форми держави. Для Геродота (у нього це поняття зустрічається вперше), то й для Платона, Аристотеля, Цицерона, Сенеки і інших класичних авторів демократія означала не якійсь визначений стан суспільства, а особливу форму організації державної влади — нею володіють жодна особа (як при монархії й її варіаціях, скажімо, тиранії) чи група людей (приміром, при аристократії й її різновидах, начебто олігархії чи плутократії), а усі. Аристотель першим у своїй типології трьох «кращих» форм держави (тиранія, олігархія, демократія чи охлократія), поряд з кількісним критерієм розподілу («хто панує?»), вказує також на критерії якісні («котрі засоби панування?»), причому у нього ставлення до «демократії» скоріше немилостиве, як до однієї із форм виродження державного життя. Після настільки суворого вердикту Аристотеля, протягом наступних двох тисячоріч, «демократія» виявилася в числі закритих, заборонних зрозуміти. Проте, Незважаючи на систематичне ігнорування її як поняття, сама демократія, уже в якості соціальної реальності, не вважалася знеціненої.

Чому демократія виявилася «в немилості» у Аристотеля? Мабуть бо він не провівши розходження між «демократією» й «охлократією». Аристотель, звичайно, розумів істотну різницю між зазначеними двома формами влади, але й усвідомлював і інше — що «демос» (тобто народ у власному змісті) правителі можуть за допомогою митецької «демагогії» довести до рівня «охлосу» — «черні», використовувати його у своїх цілях, називаючи це «демократією», «народовладдям». Дійсно, було б багато випадків таких історії практично всіх народів, нашої вітчизняної до того числі. Водночас авторитет Аристотеля і у старожитності, й в середньовіччі був настільки великий, що його «вердикт» дійсно відтіснив на тривалий годину, поняття демократії на периферію соціального й політичного знання.

Дослідники найчастіше не помічають тієї важливої обставини, що визнана й схвалювана Арістотелем «політія» містить цілий ряд елементів, що зближаються із более пізними, позитивними поглядами на демократію. Політія означала в старогрецькій політичній думці (Платон, Ксенофонт, Аристотель й более пізні мислителі) «державне життя», «державний устрій», а також навчання про неї, погляд ними. Саме слово скидатися від терміна «поліс», тобто «місце», «місто», у якому живе компактне співтовариство вільних людей (греків) — у створених ними структурах визначеного соціального й політичного єднання, под захистом вироблених для цієї цілі законів, релігійних й моральних норм.

Переоцінка концепту демократії, а також відзначене вище семантичне його розширення відбуваються в період Французької революції. Демократія стає поняттям, що відбиває, спочатку, визначений напрямок думи, а пізніше уже напрямок й зміст визначеного соціального руху, його політичні й суспільні цілі. З цого години демократія означає уже не лише якусь суспільну структуру, що альтернативно протистоїть монархії і аристократії, але й стає одночасно й філолофсько-історичним шифром у соціології влади, кодом як для цілого ряду ліберально-буржуазних вимог автономії й співучасті в прийнятті рішень, то й для ідей й упрямувань до соціальної рівності. Концепцію демократії перетворюється в головну рушійну силу, сутнісний елемент, іманентний всьому сучасному розвитку соціальних структур. Під демократизацією припускається процес, що, беручи свій вушко у ранньому конституціоналізмі Англії й США, сприяв виникненню теперішніх форм демократичного державного улаштую, але й не завершень й в наші дні. Сучасна конституційна держава не втілює в собі якусь «закінчену» структуру, чи «готову» для застосування концепцію державного улаштую, але й є лише результатом багатоступеневого, що продовжується, історичного процесу.

Сучасна конституційна держава почалася із приборкання й роззброювання конфесійних партій — учасниць цивільної війни, з встановлення суверенної державності за допомогою монополізації засобів «узаконеного фізичного насильства» (М. Вебер) й зосередження їхні у руках держави. На цій першій стадії - встановлення внутрішнього світу й формулювання проблеми суверенітету — й будується держава саме як держава. Це, проте, ще нічого не говорити про якість самої організації влади. Держава стає конституційним лише на другій стадії, коли цей «Левіафан» (Гобс) створює умови світу й виживання, здійснює поділ влади й гарантує невідчуджуваність основних прав й свобод людини; й лише на третій стадії розвитку, із проведенням у життя принципу суверенітету народу й із завоюванням загального виборчого права вона стає демократичною конституційною Державою, що згодом (четверта стадія) доповнюється деякими компонентами держави соціальної, держави загального благоденства. Весь наведень ланцюг складається, таким чином, з гарантії загального права на виживання (забезпечення умів життя) й соціальної безпеки (світ) — через визнання прав на особисту свободу (свобода), через невідчужувані основні права й свободи людини, через гарантію прав на політичну співучасть й співробітництво (рівність), аж до утвердження цивільних прав, наданих Державою загального благоденства. Цим, проте, не вичерпується динаміка розвитку демократичної конституційної держави, її політичної структури.

|Ста|Головна |Домінантний|Побоювання… |Прагнення до… |Політично-інституційн| |дії|вимога | | | |й висновки | | | |тип права | | | | |І |"Світ" |загальні |насильницької |внутрішньому |державний | | | |права на |смерти, |світу, |суверенітет, | | | |виживання і|загальної |безпеки, |монополізація | | | |на безпечу |ненадійності, |прогнозованост|державою законних | | | | |терору, |й ясності |засобів фізичного | | | | |цивільної |владних |насильства | | | | |війни, |відношень | | | | | |внутрішньої | | | | | | |троянд «єднаності | | | |ІІ |"Свобода|права |державного |Свободи особини |конституційна | | |» |особистої |терору, |й ринку, |держава, | | | |свободи |насильства над|самовизначення|невідчужувані основні| | | | |совістю, |, сфер |права й свободи | | | | |дріб «язкової |позадержавного|людини, поділ влади, | | | | |опіки із боці |втручання |принцип | | | | |державних | |парламентської | | | | |органів | |більшості | |ІІІ|"Рівніст|право |рабства, |рівноправністі|правова держава, | | |и» |політичної |безправ «я, |, рівної для |політична демократія,| | | |співучасті,|ущемленно-сти,|усіх свободі, |декларація про загальні й | | | |сприяння |нераспростра |співучасті в |рівні вибори, | | | | |ненности |політичних |парламентське | | | | |цивільних |рішеннях |представництво, | | | | |свобод на всіх| |суверенітет народу, | | | | | | |співробітництво | | | | | | |партій | |IV |"Братерс|соціальні |цивільні) |матеріальному |соціальна держава, | | |тво» | |права |статку, |сучасна держава | | | | |соціальної й |забезпеченню |загального | | | | |матеріальної |рівності |благоденства | | | | |ущем-ленности,|шансів | | | | | |злидни | | | |V |"Навколи|право на |загальної |нормальному |захист тваринного | | |шнє |екологічне |руйнації |існуванню в |світу, середовище | | |середови|выживанж |природи й |умовах світу, |проживання й життя як | | |ще" |(екзистенці|життя, атомної|екологічній |конституційні | | | |альні права|й екологічної |рівновазі, |права, комісії із | | | |людини й |катастроф, |"природного", |етики, заснування | | | |права самої|небезпеки для |адаптивному |технічних академій | | | |природи) |природних умов|способові | | | | | |життя |життя | |.

2. Основні аспекти аналізу демократії.

Поняття демократії як народовладдя (й інші похідні від цого визначення демократії) є нормативними, поскільки базуються на нормативному підході до цого феномену. Демократія характеризується в цьому випадку як ідеал, заснований на таких цінностях, як свобода, рівність, повага людської гідності, солідарність. У першу чергу лише своєму ціннісному змісту демократія зобов’язана такою популярністю в сучасному світі.

Виявлення елементу утопізму, невідповідності між нормативним поняттям демократії й реальністю, між ідеалом й життям, являється наслідком емпіричного підходу до аналізу демократії. Такий підхід абстрагується від ідеалів й апріорних оцінюючих міркувань й потребує дослідження демократії, такою котра вон є на самом деле. У відповідності із виявленними у емпіричних дослідженнях властивостями, уточнюється й переглядається поняття демократії й її теорія.

Враховуючи взаємозв'язок нормативних й емпіричних означень демократії як форми державного правління, можна виділити її слідуючі характерні риси:

1. Юридичне визначення й інституаційне вираження суверінітету, верховної влади народу. Тільки народ, а чи не монарх, аристократія, бюрократія чи духовенство виступають офіційним джерелом влади.

Суверінітет народу виражається до того, що лише йому належить засновницька, конституційна влада в державі, що лише він вибирає своїх представників й може періодично приймати доля в розробці й прийнятті законів за допомогою народних ініціатив й референдумів.

2. Періодична виборність основних органів держави. Демократичною може вважатись лише та держава, громадяни якої здійснюють верховну уладові, вибираються, причому вибираються на обмеженний срок.

3. Рівність прав громадян на доля в управлінні Державою. Цей принцип потребує як мінімум рівності виборчих прав.

4. Прийняття рішень за більшістю й підкорення меньшості більшості при їхні здійсненні.

Ці вимоги є мінімальними умовами, котрі дозволяють говорити про наявність демократії в тій чи іншій країні.

Однак реальні політичні системи, засновані на загальних принципах демократії, вельми значно відрізняються одна від одної, наприклад (антична й сучасна демократія, американська й щвейцарська політичні системи й т.д. Названі загальні принципи демократії дають можливість виділити основні критерії, котрі дозволяють розрізняти й класифікувати багаточисленні теорії й практичні демократичні моделі й, якби вимірювати їх.

При оцінці у відповідності із їхні першим, найважливішим прин-ципом — суверінітетом народу, — демократія класифікується в залеж-ності від того, як розуміється народ, й як здійснюється суверінітет.

Обмеження народу деякими класовими чи демографічними рамками дає підставу харектеризувати держави, котрі піддають політичній дискримінізації деякі групи населення й зокрема, не надаваючи їм виборчих прав, як соціально обмеженні демократії й відрізняти іх від всезагальних демократій — держав із рівними політичними правами для всього дорослого населення.

Народ, являючись складною спільністю людей, має певну структуру, складається з конкретних осіб. У залежності від того, розглядається він як сукупність самостійних, вільних індивідів, чи як взаємодія різноманітних груп, які переслідують в політиці свої особові, специфічні інтереси, чи як єдине, гомогенне ціле, суб'єкт, в якому домінують загальні інтереси й воля, концепції й реальні моделі демократії діляться відповідно на індивідуалістичні, плюралістичні (групові) й колективістські.

У першому вападку безпосереднім джерелом влади вважається особа, в іншому — група, в третьому — весь народ (нація, клас).

Суверінітет народу — найвжливіша конституційована ознака демократії, Яка служити підставою її оцінки не лише із точки зору розуміння самого цого суб'єкту, але й також за формою здійснення ним влади.

У залежності від того, як народ приймає доля в управлінні, хто й як безпосередньо виконує владні функції, демократія ділиться на пряму, плебісцитну й представницьку (колективну).

У прямих формах народовладдя громадяни сам безпосередньо приймають доля в підготовці, обговоренні й прийняті рішень.

Важливим (іншим) каналом участі громадян у здійсненні влади є плебісцитна демократія. Відмінності між нею й прямою демократією проводитися не завжди, оскільки ці дві форми участі включають безпосереднє волевиявлення народу, однак вон існує. При плебісцитній демократії можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені. Їм надається право за допомогою голосування ухвалити тієї чи інший проект закону чи іншого рішення, яку звичайно готується президентом, урядом, партією чи інціативною групою. Можливості впливу основної маси населення у підготовці таких проектів дуже невеликі.

Третя, ведуча у сучасних державних формах політичного улаштую є представницька демократія. Її суть — у виборі громадянами в органи влади своїх представників, котрі будуть виражати їхнього інтереси, приймати закони й віддавати розпорядження.

У залежності від характеру рівності, якої забезпечує держава, демократія ділиться на політичну, Яка передбачає лише формальну рівність, рівність прав, й соціальну, Яка заснована на рівності фактичних можливостей участі громадян в управлінні державою.

Важливі відмінні якості різноманітних демократій дозволяють виявити аналіз четвертої загальної ознаки демократії - підкорення меньшості більшості при прийняті й здійснені рішень. Таке підкорення може немати між й розповсюджуватись на будь-які сторони діяльності людини. У цьому випадку має місце деспотична демократія. Вона представляє собою абсолютну, нічим й ніким не обмежену уладові більшості, пов’язану із настроєм мас й свавіллям. Якщо ж влада більшості потребує повного підкорення особистості й прямує до встановлення над нею постійного загального контролю, то демократія стає тоталітарною.

Антиподом такі форми управління є конституційна демократія. Вона ставити уладові більшості у визначені границі, обмежує її повноваження й функції за допомогою конституції й розподілу влади й забезпечує тім самим автономію й свободу меньшості, до того числі й окремй особі. 3. Основні політологічні концепції демократії.

Якщо теорія демократії, як видно із викладеного, все понад направляється в течію демократично-політичної практики, то історію демократії усе ж не варто ототожнювати із історією конституцій й державних устроїв. Ретроспектива тут слугує лише проясненню теорії демократії в її історичному аспекті, головним чином шляхом систематизації проблем — від более загальних до приватних.

Споконвічно в теорії демократії є два основних типи концептуальних підходів:

. нормативний.

. эмпірично-описувальний.

І якщо у межах Першого аналізується і обгрунтовується запитання про ті, що таке демократія в ідеальному виді і у чому вон перевершує інші форми управління суспільством, то другий охоплює запитання про ті, що таке демократія й как она функціонує на практиці. Така диференціація, проте, дозволяє дати лише дуже приблизну орієнтацію. І дійсно, нормативні принципи й їхнє обгрунтування апелюють до досвіду, до політичної практики; й навпаки, емпіричні принципи й теоретичні побудови ніколи не обмежуються лише політичними реаліями, а також інтепретують їхнього й якось класифікують у визначеному аспекті. У межах цих двох моделей виникають різні напрями досліджень, сфокусовані на завданнях, що формулюються ними ж самими, що акцентують тих чи інші елементи проблеми.

1) Традиційно-ліберальна теорія демократії при описі представницької демократії виходить з центральної тези, заговорили українською у «язаної із англосаксонскою історією: демократія позначається як відповідальне правління, уряд, спроможній приймати рішення й несе них відповідальність. Головне не стирання розходжень між володарями й підвладними, що складав ядро зрівняльних русистських уявлень про демократію, а утворення реальної основи для прийняття відповідальних рішень. Представницька демократія ставити собі за насамперед ціль створити умови й можливості для чіткого проведення принципу відповідальності при меншій увазі до принципу співучасті, хоча при виконанні владою своїх вол «язань (заговорили українською у «язаних з принципом відповідальності) звичайно використовуються саме процедури співучасті. У цій перспективі демократизація означає не лише «максимізацію шансів співучасті», але й, одночасно, й «максимізацію політичної відповідальності». Конституційність й обмеження політичного панування — основні елементи розуміння представницької демократії. Воля народу виражається не повною мірою прямо, а ще через інститут посередників — вона делегується представникам, що сам й починають формувати волевиявлення народу, а при прийнятті політичних рішень виражають й передбачають цю волю самостійно й под власну відповідальність. Між народними представниками й тими, кого смердоті представляють, встановлюються визначені ставлення, засновані на повноваженнях й на довірі. У подібному випадку обидві сторони однаково конститутивні. Таким чином, існують, із одного боці, що не виходять далеко за межі між, установлених конституцією, незалежність, а також політична й правова компетентність депутата, із іншого ж — повноваження, лише передані йому виборцями, народом. Прихильники ідентитарної демократії відхиляють саме цей принцип: на їхню думку, представництво, повноваження, утворення проміжних владних структур елементи, далекі від справжньої демократії.

Саме тому Руссо підтверджував, що «англійський народ був вільний лише протягом дня, того дня, коли він обирав свій парламент. Після цого народ знову живе в рабстві, він — ніщо». Отже, народ, якщо він бажає бути вільним, не повинний добровільно підпадати под ярмо процедур прийняття рішень, заснованих на поділі влади. «Будь-який закон, котрий народ самий „особисто“ не підтверджував, ніщо, порожнє місце, він — не є закон», — мовивши Руссо. Така жорсткість судження спочиває, власне, на эмпірично не обгрунтованій фікції про існування якоїсь гомогенної волі народу. Тільки в тому випадку, коли усі ми віримо в існування, що припускається, але й нічим не доказане й не існуюче загальне благо, можливе і ототожнення керуючих й керованих, й ігнорування розходжень між владою й народом, як того потребують Руссо й його послідовники. Тут чітко вирисовується протилежність концепцій Руссо й плюралістичної представницької концепції демократії.

Прихильники плюралістичної концепції виходять із того, що сприйняття, в першу чергу, власної користі чи вигоди відноситься до гріхів людської природи. З цієї заподій гомогенність мислення й волевиявлення не може статі вихідним пунктом любої політики. Таким початком є лише урахування й, можливо, более повна «репрезентація» різноманітних, по своїй внутрішній спрямованості, інтересів й думок. Тільки при арбітражі наявних протиріч, у процесі, із одного боці, спільних, а із іншого боці - конфліктних дій виникає свого роду «загальне благо» (Фрэнкель). У даному плані в наявності структурна згода між адептами релятивістської й скептицистської концепцій демократії (Радбрух, Кельзен), що виводять демократію й правило більшості із розрізненням істинності й принципової ціності всіх думок й інтересів.

Теоретики плюралістичної демократії з середовища послідовників британських політологів й соціалістів (Пестощів) вважають монополізацію політичних рішень із боці окремих суспільних груп взагалі неможливої, тому що, відповідно до їхньої концепції, процес прийняття рішень й формування волі здійснюється системою протиборчих сил, на деякому «середньому шляху», однаково віддаленому від наявних у кожному випадку приватних інтересів й позицій. Політика, якби слухає й враховує усі сторони, й у тому ж годину не схиляється до думи однієї із них, обмежуючи тім самим усі «голоси». Виходить, плюралістична концепція розуміє відому рівновагу сил, що виключає політичну дію в особливих інтересах лише однієї групи пануючих.

Прихильники ідеї репрезентації схильні вирішувати запитання про бажаність чи небажаність політичної співучасті (партиципації) скоріше відповідно до функціональних вимог системи. На противагу їм критики представницької системи («системи репрезентації»), будучи прихильниками прямого формування волі народу, схильні розглядати політичну доля як «самоцінність». Відповідно Лейбхольцу, що намагався скомбінувати обидві концепції, сучасна демократія зробила структурний поворот в бік «держави партій». Партії, на його думку, стали рупори, здобувшого голос народу. Такий розвиток політичної ситуації дозволяє ототожнювати волю партій й волю народу, розглядати плебісцитарну державу партій як сурогат прямої демократії, у сучасній державі рівних можливостей.

Творці елітарною теорії демократії виступають проти перебільшень, що лежати, на їхню думку, в основі старих ліберальних ідеалів демократії. Водночас із розірванням між ідеальними уявленнями про демократію ХІХ ст. й дійсністю смердоті не роблять висновка про «хибності» самої дійсності. Засіб їхнього доказу саме протинаправлений — не дійсність винна коректуватися відповідно до ідеалу, а навпаки, самий ідеал повинний бути прагматично перевірений нею. Якщо слідувати цьому, то неважко прийти до висновка про необхідність відмовитися від визнання самостійної ролі нормативних переконань про обов’язковість. У цьому випадку нормативною силою володіє лише фактичне. Ті, що демократія може й винна робити, визначається тім, що вона робить практично, й що можна фіксувати про «єктивно. На місці ідеалу, що розчарував, виростає чеснота позбавленого будь-яких ілюзій реалізму. При подібній орієнтації ігнорується ті, що поряд з нормативною силою фактичного існує регулююча фактична сила нормативного.

Прихильники елітарною теорії демократії виходять з виведеного із політичної емпірики положення, відповідно до якого, навіть в умовах панування демократичної більшості політичних рішень усє рівно приймаються переважно меншістю. На відміну від представників критичної теорії демократії, що твердо притримуються постулатів суверенітету народу, рівності й політичне самовизначення за допомогою співучасті в прийнятті рішень, прихильники елітарною теорії не вважають хибою панування й уладові демократичної еліти; при цьому смердоті розглядають свою точку зору лише як послідовний висновок із того і не існує ані добро розробленої й повноцінної наукової, що політично вол «язує концепції загального блага, ані якогось раціонального поводження громадян при голосуванні на виборах чи при тихий чи інших конкретниї проблемах. У розробленої Шумпетером моделі еліти вимоги демократії зводяться до методу утворення влади: «Демократичний метод — це тієї порядок створення інституту для досягнення політичних рішень, при якому окремі (соціальні сили) одержують декларація про прийняття рішень за допомогою конкурентної боротьби за голоси народу». Відповідно до цієї моделі, соціально диференційовані співтовариства як суб «єкти володіють постійним правом вирішального голоси у всіх питаннях, а здійснюють це право за допомогою свого роду «політичного поділу роботи». При такому положенні пануюча еліта, обрана на певний рядків, приймає функції політичного представництва більшості населення, позбавленого на цей ж термін можливості діяти й словом, й вчинками. Таким чином, перевага демократії в порівнянні із формами панування меншості майже цілком складається в засобах утворення влади більшості. Ця влада, з своєї природи, винна щонайменше створити умови для гласності, політичного чергування й хоча б обмеженого контролю. На основі нормативних принципів оцінки викладена концепція не знаходить у реальному житті всебічного підтвердження.

Надзвичайно впливова й поширена «економічна теорія» демократії, створена Даунсом по традиційній моделі політекономічних концепцій, будується на основі сформульованого їм положення про ті, що кожна людина за допомогою раціональної діяльності в стані домогтися максимальної для собі (особистої) користі. Це уявлення лежить в основі уяви про неолюдину — людину економічно, всестороннє поінформовану, спроможню приймати рішення на раціональних засідках. Проте сумнівно, що рішення, що стосуються політичного вибору, можна зіставляти із рішеннями, що людина приймає в сфері ринкових відносин. При такому порівнянні поза полем зору залишається ті, що відрізняє політичні рішення від всіх інших типів рішень, зокрема: в політикці просліджується раціональність колективних дій, бо вибір тут є результатом опрацювання інформації. А це має місце лише в суспільних, інтеракційних процесів, при спільній дії.

Зайва індивідуалізація раціональності поводження дала можливість Баченену й Тэллоку, що розвивали згаданий принцип Даунса, обгрунтувати демократію на базі старих концепцій суспільного договору. Для цих дослідників демократія й вирішальний голос більшості є тими правилами прийняття рішень, що змушують раціонально мислячих індивідів так чи інакше прийти до порозуміння.

Опоненти критичної теорії демократії виступають проти фатальних з висновками, що можна зробити із аналізу эмпірично-дескриптивних принципів цієї теорії, проти «теорії панування демократичної еліти» й проти теорії плюралізму. З погляду таких авторів, у згаданих теоріях втрачаються критична дистанція, критичний підхід до політичної й соціальної реальності шкірного тимчасового періоду. Критична теорія демократії аналізує дійсність, озброївшись лише нормативними постулатами, у центрі які - ідеал індивідуального самовизначення. Ця орієнтація на автономію окремої особистості Веде до двохм різноманітних й навіть протилежних з висновками: із одного боці - до вимоги всебічної політичної участі й демократизації в масштабі всього товариства, із іншої ж сторони — до вимоги вільних умів існування для панування, влади. Обидва різновиди критичної теорії демократії, тобто «партиципаторну» (право співучасті у всьому) й «анархічну», на практику потрібно суворо «розводити», бо їхні представники у своїх оціночних судженнях використовують схожі аргументи. Не говорячи уже про ті, що вихідний пункт вони Єдиний — індивідуальне самовизначення.

Концепцію партиципації (співучасті) розглядає самовизначення особистості як право участі в прийнятті рішень через право голосу; у всіх сферах життя потрібно така співучасть. Не існує ніяких приватних чи суспільних «просторів», що були б поза політикою. Ціллю тут є всебічна демократизація всіх сфер життя (Вильмар). Аналогом подібної концепції демократії є експансіоністське, тобто розширювальне розуміння політики, що охоплює й приватні, й суспільні сфери життя.

Якщо партиципаторна інтепретація демократії має в собі тенденцію до «тотальної політизації», тоді як анархістський варіант, навпаки, руйнувати до «тотальної приватизації». Ціллю й функцією демократії, з цієї другої точки зору, є скасування будь-якої форми панування.

Прихильники ідеалу відсутності будь-якого панування роблять ставку вільний від гегемонії й від усякого примуса дискурс, при якому, спираючись на загальні зусилля, формується мінімум проблем й рішень; й при цьому — без будь-якого утаювання, обману — відкрито демонструються інтереси всіх що беруть доля сторін. Ця модель дискурсу, сформульована Хабермасом, виходить із положення, відповідно до якого «практичні запитання містять істину», й приходити до вимоги консенсуальних, тобто погоджувальних методів єднання. Там, де в результаті голосування ніхто над меншості, ніхто й не може почувати собі підлеглим чи думати, що його частку визначають інші.

На такому утопічному пункті й сходяться партиципаторний й анархістський варіанти критичної теорії демократії. При вимозі співучасті суверенітет народу розглядається як якийсь абсолют; рахується, як й в концепції Руссо, що народ є щось єдине, суб «єкт, обдарований єдиною волею. Вимога відсутності всякої влади (власне, безвладдя) робить автономію індивіда й його саморозкриття абсолютними, а будь-які колективні дії надаються можливими лише в тихий випадках, коли всіх про «єднує одна єдина воля.

Аналогічні справ й із соціалістичною теорією демократії - при двоякому її відношенні до самої ідеї демократії. З самого умовах гаданого безкласового комунізму як бі природно припускається, що не якщо ніяких форм панування. З іншого боці - висловлюється побоювання, що можна прикрашати «класови зміст буржуазної демократії» (Ленін) й тім самим послабити готовність (робочого класу) до революції. Відповідно до марксистської доктрини, існуют лише класові демократії. І коли «ревізіоніст» Бернштейн назвавши демократію «вищою школою компромісів», то вплив саме цого, що гасити протистояння, висловлення і ігнорування класової протилежності, що випливає звідси, стали більмом в оці для всіх ортодоксів. Відповідно до думи останніх, за фасадом принципу більшості й формальних рівностей «буржуазна демократія» приховує свій репресивний, класовий характер. Тільки «пролетарська» (чи «соціалістична») демократія рішуче переборює рамки псевдодемократиної буржуазної держави. Тільки соціалістична революція створює умови для формування «соціально єдиного народу» як базису дійсної влади народу. Звичайно, при соціалізмі все ще існують різноманітні класи, проте, відповідно до сталінської доктрини, породжувані ними протилежність інтересів й протиріччя не є более антагоністичними, то й сама (соціалістична) держава не може более функціонувати як знаряддя панування й гноблення до рук одного класу. Для соціалістичної теорії демократія є історично минущим явищем. перший період розвитку цілком вичерпується завоюванням політичної влади й стратегією закріплення диктатури пролетаріату. Лукач вжив для цого періоду парадоксальне по своїй суті поняття «демократична диктатура». Тільки на другій фазі розвитки демократія поширює свою дію все народ. І, нарешті, «у комуністичному товаристві демократія, ставши просто навичкою, відмирає» (Ленін).

Демократія, у контексті марксистського навчання про державу, є складовою частиною універсальної теорії розвитку товариства в її філолофсько-історичній перспективі й із визначеною періодизацією. У рамках цій теорії дається точний опис цілей й функцій демократії. Цілком по-іншому виглядає це ставлення (між ціллю й функціями) у західній теорії демократії. Демократія не є угодою на основі поступово встановлюючоїся світоглядної й соціальної гомогенності; вон виникає скоріше на базі нужденної в постійному відновленні політичної догоди саме в силу всевозрастаючих світоглядних й соціальних розходжень (у сучасному суспільстві). Західна демократія не визнає обов «язкової схильності до якоїсь, раз й назавжди, заданої державної цілі, але й руйнувати до демократичного єднання волі, при якому цілі товариства в умовах, що змінюються, постійно як бі перевизначаються. Вол «язання притримуватися ідеологічно фіксованої цілі історії й товариства тут заміняє обов «язок притримуватися методу плюралізму, змагання різноманітних цінностей, а також толератності.

Специфічною рисою соціалістичної теорії демократії є ті, що, Незважаючи на розходження в точках зору й підходах окремих теоретиків, усі смердоті підкреслюють наявність «класової основи» як критерій демократії. З цієї заподій їм «основні соціальні права» набагато более значні, чим політичні права свободи й співучасть, що переважно й цінуються в «буржуазній демократії». Це очевидним, що конфронтації «політичної» й «соціальної» демократії в австромарксиста Адлера. Проте марксистське вчення про державу поступово починає сприймати й такі, що мають ліберальноконституційні корені, фундаментальні вимоги, як вільні вибори, правова держава, поділ влади, федералізм. Якщо виходити із самоінтерпретації цих різноманітних точок зору, то можна, мабуть, констатувати їхнє зближення. Держава із демократичною структурою уже давно стала на шлях розвитку до держави соціальної дії й загального благоденства. «Буржуазна демократія» поповнила свою конституційно-політичну спрямованість соціальними вимірами. І є ознаки того, що й «соціалістична демократія» знаходить тенденцію до доповнення своєї традиційної орієнтації на соціальну рівність, добробут й техніко-економічну ефективність значними елементами політично правової держави.

У своїй системній версії теорії демократії Луманн намагається наново визначити нормативні передумови демократії. При цьому він виходить із не наявного в історії прецеденту — поняття «ступеня комплексності» політично релевантного обрію дійсності; цілі як індивідуального, то й колективної дії, на його думку, не задаються. Ми знаходимося в нескінченно відкритому, надзвичайно зграбному і онтично не визначеному світі. Політика винна постійно піклуватися про вироблення засідок й критеріїв оцінки прийнятих нею рішень. У цій ситуації демократія є найбільше прийнятним шляхом й засобом рішення питань, бо вон дає в розпорядження товариства дуже нейтральну по утриманню, вільну від «попередніх оцінених підходів» методологічну основу для вироблення рішень чи, на мові системотехніки, «виборчих дій високого рівня». Від інших форм державності демократія відрізняється тім, що вона, «Незважаючи на повсякденну роботу із вироблення рішень», зберігає «всю широту шкали комплексності» (Луманн). І хоча демократія при кожному прийнятому рішенні відкидає множину інших можливих варіантів, іншими словами, «зменшує й звужує комплексність», вона усе ж таки шукає й лишає визначені можливості й для сприйняття іншого вибору в майбутньому. Демократія, таким чином, комбінує спроможність вироблення потрібних рішень із зберіганням комплексності, тобто структурної відкритості для альтернативних дій.

Спочатку все це здається дуже схожим з загальними основами традиційної ліберальної теорії демократії: свободою, різноманіттям, плюралізмом, відкритістю, співучастю, змаганням різноманітних думок. І усе ж у контексті системно-теоретичного обгрунтування демократії усі ці ціності й принципи набувають цілком іншого змісту: різноманіття не розглядається як шанс на психосоциальное збагачення суб «єкта; адаптивність й спроможність змінювати свої цілі є позитивними цінностями, оскільки саме смердоті, в умовах існування складного (соціального й природного) середовища, швидше на, можуть зберегти політичний режим. Демократична співучасть набуває своєї значимості над якості інструмента реалізації особистої й колективної автономії, а як гарант можливо более широкого спектра політичних рішень. І, нарешті, вибори як «осередок» демократії при представницькій системі найменше слугують реалізації особистої свободи самовизначення, а скоріше сприяють прикриттю адміністративних рішень й використанню минущих настроїв виборців у ході змагання політичних партій. Коротше: при функціональному розгляді демократії суб «єктивна мотивація й психологічне заохочення демократії систематично заміщаются про «єктивними, системофункціональними діями; партиципація (співучасть) породжує різноманіття, «комплексність», що, у свою чергу, забезпечує довгострокову усталеність системи. Демократія виправдує собі уже не як «найбільш гуманна» форма організації владних відношень, а скоріше як саме та форма державного життя, що у сучасних умовах найкраще дозволяє зберегти систему. Всупереч своїм власним домаганням системна концепція обгрунтування демократії не переглядає нормативні передумови демократії, але й робить саме чітко нормативне її обгрунтування зайвим. Заміщення традиційних нормативних, структурних й процедурних ознак демократії функціональними критеріями, що ставляться у спроможності системи до самозбереження, не створює усе ж таки легітимної (законної) бази для демократії. Бо, в принципі, будь-яка й кожна організація влади, що створює оптимальні умови для самозбереження системи, може бути виправдана на цій основі.

Коливання релевантних демократичних орієнтацій між двома полюсами — «утопією» й «пристосуванням» (Шарпф) — не дуже добро вплинуло на дискусії про демократію удвічі десятиріччя. Будь якій концепції демократії, що задовольняє сучасним стандартам науки, необхідно бути достатньо комплексною і одночасно гнучкою, щоб виявитися в стані інтегрувати обидві посилки, тобто евристично осмислити й співвіднести один із одним специфічні запитання й висновки щодо різноманітних принципів демократії. Далі, теорія демократії винна брати до уваги й враховувати як емпіричні дані й знання, вироблені в ході соціологічних досліджень партій й організацій, вивчення виборів, у політичній психології і інших спеціальних дисциплінах, дорівнює й так названі «релевантні запитання», соціальні цілеполагання й соціальні оцінки, надії й побоювання, що так чи інакше співвіднесені із демократією.

Теорія демократії не може обмежувати собі єдиної із яких-небудь двох цілей (співучасть чи ефективність, свобода чи рівність, правова чи соціальна держава, захист меншості чи влада більшості, автономія чи авторитет); навпаки, вона винна комбінувати можливо понад число тихий уявлень про цілі, що викристалізувалися в західній філософії демократії, а також у демократичній практиці й виявилися соціально значимими. Теорія демократії не винна просто відбивати, відтворювати дійсність чи безнадійно розчинятися у вкрай далеких від дійсності утопіях. Вона потребуває в комплексних передумовах, у принципах, що займають як бі середнє положення між уявами демократії й дійсністю; потрібна теорія демократії, що постійно випереджає свою реальність, але й ніколи не втрачає її із виду.

як бачимо з наведеного вище аналізу демократичних доктрин й форм, кожна із них має як переваги, то й недоліки. Реально існуюча демократія в індустріально розвинених країнах світу прагне поєднувати ідеї самоуправління й партисипітації (головним лагодимо на місцевому рівні, а частково й на виробництві) із представництвом в масштабі всієї держави. У цілому ж це пріорітетна репрезентативна плюралістична демократія, Яка базується на ліберальних цінностях й котра враховує в більшій чи меншій степені деякі християнські й соціалістичні ідеї.

4. Політичні принципи демократії.

Своїми широченними можливостями й перспективами демократія немовби звільнила очікування, котрі вона нездатна задовільнити. А своїм духом поблажливості й сприйняття всіх поглядів вон відкрила простір у тому числі й для напрямків, котрі хочуть її знищити. Іншою вон бути не може, так як це — її природа, її перевага. Алі цим вон може задовільнити лише деяких, але й ніяк не всіх. Люди завжди залишається потреба продовжувати удосконалення до нескінченості примарного абсолютного ідеалу й ніякою політичною системою їхні не задовільнити. Тому запитання про ті, може демократія змінитися на інші форми, має чітку відповідь: це траплялось й раніше, проходити тепер, й може відбутися в майбутньому.

У політичній літературі поняття демократії й врядування нерідко логічно й змістовно заговорили українською у «язуються. Управлінські ідеї просякнуті демократією. Основою демократичного врядування можна вважати такі принципи:

— принцип участі народу;

— принцип прозорості із правом вільного доступу до правдивої інформації;

— принцип відповідальності чи підзвітності урядів;

— принцип чинності чи ж відповідальності за результати. Реалізація зазначених принципів має такі практичні наслідки:

— переосмислення ролі держави та розподіл функцій між Державою та громадянським суспільством;

— розширення участі народу в гарантуванні громадянам реальної влади в самоуправлінні.

Визнання таких функцій й прав громадян вимагає гарантій їхнього здійснення, включаючи наявність правової держави.

Правову державу можна розглядати наріжним каменем врядування, оскільки політичні та економічні реформи, започатковані керівництвом, мають на меті створення такого державного улаштую, де існує верховенство права й в основі якого є незалежна судова система, спроможна ефективно запобігати таким загрозам державі й суспільству, як корупція та організована злочинність.

Зрозуміло, що не існує якогось одного загальноприйнятого теоретичного та емпіричного підходу до розв «язання проблем, заговорили українською у «язаних із розвитком демократії та управління. Тім годиною існує тенденція розглядати поняття управління, як найефективніший й найдієвіший спосіб керівництва суспільством за умів глобалізацію та множинності таких соціальних суб «єктів, як державні адміністрації, приватні компанії, напівдержавні органи, лобістські структури, громадські організації, асоціації споживачів тощо.

Загалом практика управління свідчить про неефективність традиційних організаційно-управлінських способів й заходів та про необхідність пошуку нових шляхів вирішення питань управління й форм врядування, що відповідають складності сучасних проблем та потребам часу.

Врядування можна розглядати як застосування економічної, політичної та адміністративної влади для успішного ведення справ країни на всіх рівнях. Воно включає механізми, процедури та інституції, через котрі окремі громадяни та певні групи громадян доводять й висловлюють свої інтереси, здійснюють свої юридичні права, виконують свої вол «язання й врегульовують суперечності. Воно базується понад на зосередженні зусиль переговорів й подоланні труднощів, ніж на підпорядкованості та нав «язуванні волі.

Політичний процес має дати громадянам реальну можливість бути його учасниками й бути почутими владою та іншими. У цьому плані необхідно сприяти забезпеченню свободи дій та вираження особистості, адже «свобода й можливість для особини діяти й виражати собі становлять найважливіші показники чесного й вмілого управління ». Така модель врядування приваблива бо вон сприяє взаємодії держави й суспільства, що, своєю чергою, сприяє встановленню культури світу, а отже, і стабільності на регіональному рівні. Таким чином, демократичне врядування зміцнює мир.

Однак врядування не може дати всеохопних відповідей на політичні та економічні проблеми, із якими стикаються посткомуністичні країни, оскільки кожна із них має окремі труднощі.

Демократія завжди є «роздоріжжя», так как она це система свободи, система для якої немає нічого абсолютного. Демократія є пустий простір, в якому можуть розвинутися найрізноманітніші політичні прагнення. Незадоволення демократією, в принципі, можна трактувати, як втому людей від невизначенності, бажання вибрати конкретний шлях розвитку. Алі важко дати однозначну відповідь на запитання «а чи не повернемось ми в кінці шляху знову на теж саме місце, звідки починали?». Найкращу відповідь на це запитання давши У. Черчіль, виступаючи в Британськім парламенті 11 листопаду 1947р.: «демократія — сама погана форма правління, якщо не враховувати інші…».

Стосовно України, з дохідними статтями, як й в інших посттоталітарних, посткомуністичних державах, процес утвердження принципів демократії - із урахуванням національних традицій — тривалий й непростий.

ЛІТЕРАТУРА Гуггенберг Б. Теорія демократії. //Поліс, 1991, № 4. Шапіро І. Демократія та громадянське сус-пільство //Поліс, 1992, № 4 Демократичне врядування як чинник зміцнення світу. //Політична думка, 1999, № 1−2 Бабкіна Про. Політологія. Посібник для студентів вузів. Київ, 1998. Дзюба І. Політологія. Курс лекцій. Київ, 1993. Ковлер А. Демократія й у політиці, Москва, 1990. Потульницький У. Теорія української політології. Курс лекцій. Київ, 1993.

Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою