Россия як єдине політичну спільноту народов

Московски Державний Університет Леса.

РЕФЕРАТ тема: Росія як єдине політичну спільноту народов.

студента групи ПМБ-43 факультету ЭСТ.

Сурнина А.О.

р. Москва.

1996 г.

Викликані розпадом СРСР грандіозні зміни, мають общепланетарные наслідки, гостро поставили б на порядок денний хвилюючі усіх громадян Росії питання: чи здатна Росія подолати тоталітарна спадщина і стати на демократичний шлях розвитку? Чи може Росія повторити долю СРСР і розпастися на складові? Наскільки реальний і перспективний сепаратизм в її регіонах? Яке майбутнє очікує російську державність? Вочевидь, що питання надзвичайно сложны, но спробувати знайти в них хоча б найзагальніші відповіді необходимо.

Розпад СРСР і наступну його глибоку економічну кризу завдали потужного удару за державної ідеї у Росії. Зазвичай, підрив, а тим паче втрата осьової ідеї (осьового ідеалу), що у основі тієї чи іншої людські спільноти, ведуть до появи безлічі ідей, моделей, концепцій. Не всі вони витримують практичну перевірку і зумівши підтвердити свою життєздатність і ефективність, рано чи пізно йдуть у історичне небуття. З дискредитацією комуністичних ідеалів у свідомості народів, які населяють територію колишнього СРСР, хіба що утворився вакуум. Річ у тім, що багато їх, які на теренах протягом кількох століть спільно не більше СРСР й Росії, сформувалося почуття зовнішньої й внутрішній безпеці, утвердилася міцна гарантія свого існування. У цій нині ситуації ці. народи спромоглися невизначеності та розгубленості, як втратили стійкого якоря. Природно, що з них може бути притягальні різні ідеї, й проекти національно-державного устрою — комусь шляхах дистанціювання Росії, а когось на її составе.

Проте відомо, держава — це дуже складна органічне освіту, її і процесі тривалого історичного поступу, і його неможливо розчленувати за примхою тих чи інших політичних діячів і партий.

Причому вказані чинники не є і що неспроможні існувати ізольовано — вони органічно злиті друг з одним і з безліччю інших. Щоб сформувати національної держави на певній території необхідна передусім самодостатність населяюшего її соціуму в економічної, науково-освітньої, соціальної, культурної революції й інших ключових сферах, доповнюють і посилюючих одне одного. Люди як громадяни країни ідентифікують себе з конкретною територіальним освітою як таким, але із його політичної та економічної системами. Вони поділяють деякі загальні цінності й мети, методи і засоби її досягнення, вони — єдині спосіб життя соціокультурні реальності, історія та національна доля тощо. буд. Усе, це сукупності і, породжує почуття такий самодостаточности.

Слід згадати й таке, здавалося б, парадоксальне обставина. Іронія історії у тому, що Радянський Союз перед став жертвою як негативним наслідкам деяких моментів політики щодо відношення до неросійським народам, а й власного позитивного внеску до формування націй. СРСР став, щодо справи, першої країною історія, створеної із окремих етнополітичних образований.

У цілому нині Радянський Союз перед не була «плавильним казаном «, як США, де безліч народів переплавлялися на єдину американську націю, а, навпаки, свого роду полігоном як збереження, а й її подальшого розвитку націй. Тут йшов суті двоєдиний процес: з одного боку, здійснювався процес модернізації, який призвів до перетворенню аграрних товариств в аграрнопромислові й міські; з іншого — зростали й укріплювалися єдність і консолідація титульних націй, яких отримали свої назви союзні республики.

Щоправда, розпорядження про поступове зникнення національного початку входила складовою на соціальну, культурну і політичну програму радянського керівництва. Невипадково, марксизм справедливо розглядав національну ідею, почуття національної ідентичності, відданість національному інтересу як головні перешкоди по дорозі соціалістичного, пролетарського інтернаціоналізму і єдиною радянської государственности.

На місці Російської імперії, у якій за певних умов визрівали передумови на формування єдиної російської нації, було створено фактично наднаціональне держава, де, з одного боку, ні один народ сутнісно ні застрахований від репресій і насильницького переселення, від підриву вікових устоїв національного життя, національної історії, з другого — у межах союзних республік різні нації, вищі народності користувалися значительнои культурного та політичного автономією. На початку перебудови вони керувалися влиятельньсми національними номенклатурними кланами, угрупованнями і навіть мафіями, що сприяло підвищенню у яких місцевого націоналізму та формування тіньової економіки. У цьому етнічні меншини у низці республік, особливо Закавказьких, піддавалися асиміляції, зростання маргіналізації і дискримінації. із боку титульних націй. Показово, що жорстка дискримінація у політиці стосовно мовам нечисленних народів проводилася над РРФСР на користь російської мови, а союзних республіках на користь мов титульної нації (наприклад, у країні не практикувалася писемність на мегрельському і сванском мовами, в Азербайджані - на талышском, курдському, лезгин-ском, Таджикистані - на ягнобском і більшості памирских мов і культур т. д.).

Ця обставина допомагає зрозуміти те що, що в багатьох республіках національні руху нетитульних народів або не мали антиросійської спрямованості, а почалися як конфлікти національних меншин проти титульних націй: вірменів проти азербайджанців в Нагірний Карабах, абхазців, осетинів проти грузинів тощо. д.

Зрозуміло, не можна заперечувати наявності антиросійських настроїв серед окремих тих категорій населення північнокавказьких республік. Не можна виключати і їх силових рішень проблем національне самовизначення розв’язання тих чи інших народів. Понад те, дехто може бути із зброєю до рук проти російської військової присутності у регіоні. Проте якщо виходити із кавказьких реальностей в усій сукупності, а чи не керуватися абстрактними схемами, виявляється, що, наприклад, південні осетини, як і абхази, можуть бачити ворога у Грузії й до Росію, вірмени Нагірного Карабаху бачать ворога в Азербайджані, й не не заперечуватиме, щоб Росія виступала, по крайнього заходу, як посередник у проблемы.

Аналогічні протиріччя, та конфлікти мають місце та між різними народами Кавказу у складі Російської Федерації. Економічні і територіальні протиріччя між Чечнею і Дагестаном, Чечнею і козаками, Інгушетією та Північної Осетією, Осетією і грузією, лезгинами і Азербайджаном, Абхазією та Грузією тощо. і. роблять иллюзоным в доступній для огляду перспективі формування скільки-небудь єдиного життєздатного політичного чи іншого державного утворення народів Північного Кавказу поза Росії і близько всупереч волі Росії. Обгрунтованість цього аргументу навіч підтвердь. б несподівано який розгорівся осетино-інгушський конфлікт, котрі можуть служити прецедентом і моделлю для можливих, у будчщем конфліктів (між північнокавказькими народами зокрема), якщо їх зуміють схилити на шлях перекроювання на власний розсуд національнодержавних границ.

За такого розкладу «кавказька війна» може призвести до війною як не стільки проти «загального ворога» від імені «Російської імперії», скільки війною всіх проти всіх. Як засвідчили осетино-інгушський конфлікт і ще більшою мірою абхазо-грузинская війна, в создавщихся умовах спроби вирішення питань збройним шляхом як приречені на невдачу, а й породжують безліч ще складніших вузлів нерозв’язних труднощів і загрожують важкими наслідками всіх конфліктуючих сторон.

Якщо взагалі теоретично припустити «догляду» Росії із Кавказу, неважко припустити непередбачені та криваві наслідки такої акта для регіону: коли народи повною мірою усвідомлюють, що кожному з них жити у власній, самостійному у усіх відношеннях державі, тоді територіальний питання висунеться на чільне місце вже в якісно новий рівень, у деяких координатах виміру та чи утримаються в локальних рамках.

Саме дужа й квітуча Росія може бути реальним гарантом політичної та економічної стабільності та безпеки цих народів та республик.

Розмірковування про сепаратизм, «Росії регіонів» тощо. буд. будуються, власне справи, на спрощеному розумінні держави (особливо російського) як нібито механічного чи клаптевої освіти, що можна скільки завгодно перелатывить і перекроювати, розбирати частинами чи навіть анулювати по волі тих чи інших осіб і закупівельних організацій. Торкаючись питання про можливості й перспективи сепаратизму та формування нових державними структурами поза і теж усупереч волі Росії, потрібно враховувати таке, історично що склалося обставина: кожен отдельио узятий народ й кожна їх республіка иаитеснейшими і неразрывньсми узами пов’язані з Росією — саме кожна у окремішності, до в повному обсязі разом, над ролі єдиної економічного, політичного, культурного чи іншого комплексу. Невипадково вийшло й отже кожна їх республіка в незрівнянно більшою мірою зацікавлена свої зв’язки з Росією цілому, ніж у сепаратних зв’язках із які входять у її складу республіками на індивідуальної чи колективної основе.

Особливо важливе значення має те, що майже всі аспекти і боку життя основної маси народів Росії на сьогодні зазнали глибокої трансформації шляхах секуляризації (т. е. звільнення з церковного впливу) і шляхом модернізації. Вони глибоко торкнулися як соціальні, економічні та політичних структур, однак і спосіб життя, систему цінностей, орієнтацій й установки. Наприкінці ХХ в. багатосторонні зв’язку, пронизують економічні, культурні, освітні, духовні, політичні та інші реальності, стали що утвердилися необхідним чинником життя всіх без винятку республік і регіонів Росії, і не можна ні скасувати, ні ігнорувати, не зачіпаючи і підриваючи життєві інтереси кожного народу. Переважна більшість народів безповоротно освоїли й інтегрували найважливіші аспекти і атрибути загальноросійського образу жизни.

Проявилося у регіонах в $ 60 — 70-ті роки зневажливе ставлення до національних мовам і культурам мало більшості з них далекосяжні негативні наслідки. Що Спостерігається останніми роками помітний сплеск інтересу до місцевих мовам, культурам, історії, традиціям у всіх без винятку народів Росії виглядала як разів, і покликаний подолати ці наслідки і на недопущення у майбутньому перекосів у Раді національної політиці. Разом про те мушу визнати, що з основної маси народів російську мову не просто мовою міжнаціонального спілкування — він став другим рідним, а багатьох і єдиним рідною мовою (незалежно від того, яка політика проводилася в темах міжнаціональних стосунків в питанні про языках).

Цей факт незрівнянно більшою мірою вірний стосовно народам, що населяють національні республіки самої России.

Російську мову, російська (й ширші - загальноросійська) культура були й залишаються тих народів та засобом, і воротами, і інфраструктурою як для саморозвитку, так входження, інтегрування у світову цивілізацію, світову культуру. Понад те, реальності такі, що російської неможливо уявити жодну більш-менш важливу сферу життя багатьох регіонів країни. Мало хто зможе заперечити, що література і мистецтво, попри всі необхідних тут застереженнях, йдуть загальноросійським нормам і моделям. Щоб на повною мірою можна було усвідомити значимість цієї факту, скажімо більше: російську мову багатьом народів став сутнісно однією з найважливіших несучих конструкцій самого життя. До прикладу, неможливо уявити форми та шляхи перебудови системи освіти та на суто національних засадах на основі національних мов поза російської системи освіти та. Не боючись помилитися, можна навіть сказати, що такі спроби мали б, катастрофічні наслідки системі освіти та всіх без винятку регионов.

Відзначені моменти дозволяють дійти невтішного висновку, що проблему тоталітаризму і розпаду СРСР годі було змішувати з проблемою російської державності. На відміну від колоніальних імперій минулого зі своїми метрополіями, якими були Великобританія, Франція, Іспанія, та інших країнах, Росія була метрополією у звичному розумінні цього терміну, оскільки вона не експлуатувала периферійні райони і поза рахунок не забезпечувала своєму населенню вищого рівня життя; не користувалася хоч би не пішли перевагами з допомогою інших радянських республік. Понад те, якщо інші республіки користувалися якими-ніякими, але реальними владними повноваженнями і статусом, то владні структурыРСФСР були, на суті примарними, позбавленими реальних владних повноважень у вирішенні скількинибудь значимих проблем.

Оцінюючи нинішній становище, можна сказати, що є цілий комплекс основних інтересів і внутрішніх чинників (однаково які змушують об'єднуватись у єдине освіта дедалі народи Росії), по порівнянню із якими нинішні розбіжності, протиріччя конфлікти є другорядними і з часом безсумнівно відійдуть другого план. Росія — це зовсім якийсь штучний конгломерат територій, націй, народностей, етносів, а єдиний нерасчленимый організм за загальним всім людей життєвим — природним та соціальним — простором. Народи і території, до складу російської держави різними етапах його формування, незалежно від цього, коли як справа зрушила — добровільно чи силою, з урахуванням договірних чи інших актів, вже у протягом багато часу становлять нерозривні частини єдиного культурноісторичного й будь-якого політико-економічного пространства.

Росія справді особлива країна. Вона величезна як по географічному протягу, а й у з того що вбирає у собі безліч народів, етносів, культур, традицій, вірувань тощо. буд. Крах тоталітаризму і розпад СРСР неправомірно розглядати, як прелюдію до розчленовування Росії чи припинення російської державності. Понад те, за певних умовах що відбуваються процеси можуть бути відправним кордоном державного устрою і духовної віднови Росії, відновлення єдиного державної свідомості й те водночас відродження національної самосвідомості численних які населяють її народів. Ці дві початку як не суперечать одна одній, як Андрійовича не виключають, а, навпаки, припускають друг друга.

Будь-яка національна ідея, очевидно, є певний згусток національної свідомості, певний еталон і орієнтир самоідентифікації, сукупність цінностей, устремлінь, ідеалів етносу, його розуміння своєї минуле й свого помсти у світі. Що стосується російської (може бути, точніше — російської) ідеї, що його суттєвий зміст — полинациональность, органічне з'єднання різних народів, культур, традицій, конфесій тощо. буд. У цьому вся єдності органічно скріплені єдині державність, соціокультурна система, єдиний спосіб життя, з одного боку, і етнонаціональний, конфесійний, національно-культурний плюралізм — з другой.

У самій основі російської ідеї лежить посідає у ній центральне місце думка про соборності, об'єднанні в органічне ціле на засадах інтеграції різних народів, культур і традицій. У російському свідомості завжди був сильно прагнення з'єднанню правды-истины з правдой-справедливостью. Важливим компонентом цього прагнення є думка братства різних покупців, безліч народов.

Проте соціальне, економічне, культурний розвиток які входили на СРСР народів супроводжувалося як закономірним зростанням їх самосвідомості, а й, хоч і дивно, зростанням сепаратизму їх лідерів, бажанням домогтися повного суверенітету і абсолютної свободи, не рахуючись із общеисторическими традиціями взаємовідносин їх народів та регіонів, про що ми лише що говорили. У у відповідь перші прояви сепаратизму виникла (точніше, посилилася) протилежна націоналізму тенденція прискорено вести інтеграційні процеси, який завжди приймаючи до уваги национальньы інтереси, специфіку національних традицій, культур, законні підстави націй на самовизначення тощо. д.

Саме тому з усією наполегливістю на чільне місце російської сьогодні висувається імперативний питання: як співвіднести принцип державної цілісності з устремлінням назв народів до самовизначенню? Перед Росією стоїть надзвичайно складне двоєдине завдання: з одного боку, зберегти свою цілісність, з другого — недопущення у своїй обмеження інтересів республік, автономій, країв, і областей. Але який оптимальний для Росії шлях досягнення даної им-перативной мети? З огляду на російської специфіки й у контексті що розгорталися нині суперечок і дискусій про перспективи збереження цілісності країни у число першочергових вийшла проблема территориально-государственного устройства.

Будь-яке державний устрій включає у собі територіальноорганізацію, яка, своєю чергою, охоплює принципи і механізми взаємодії і адміністративних взаємовідносин між центральними та місцевими органами структурі державної влади. У реальному житті ці принципи й механізми виражаються у унитаризме, федералізм і конфедерализме. При аналізі та оцінці перспектив російської державності необхідно врахувати як гідності, і недоліки всіх трьох типів политико-территори-ального устрою государства.

Як показав досвід тоталітарної системи нашій країні, унітаризм при усіх її достоїнствах неспроможний повною мірою враховувати розмаїття регіональних, національно-культурних, традиціоналістських, соціальноекономічних, политико-культурных, соціально-психологічних та інших особливостей. І це небезпечне непередбачуваними широкомасштабними негативними наслідками російської державності. Росії однаково неприйнятні як збереження жорсткого унитарызма з дуже характерною для нього диктатом центру, і крен у бік чи іншого форми конфедерализма. Для російських реальностей оптимальним представляється шлях федеративного перебудови централізованого унітарного государства.