Історико-теоретичний аспект становлення права громадян на безоплатну медичну допомогу

Історико-теоретичний аспект становлення права громадян на безоплатну медичну допомогу

Право на безоплатну медичну допомогу виникло давно, але правового закріплення не мало. Безоплатна допомога полягала в тому, що у випадку виникнення захворювання, хворий мав можливість отримати лікування на безоплатній основі, тобто, не віддаючи обумовлену суму коштів. Сьогодні медицина розвивається досить швидко, виводять нові штами, інноваційні ліки для лікування найскладніших хвороб та інше. Право на безоплатну медичну допомогу було закріплено на міжнародному рівні (Європейська хартія прав пацієнтів 2002 року) та національному, але суті своєї дане право не змінило: хворий має право звернутись до медичного закладу, а той, у свою чергу, зобов’язаний надати йому лікування на безоплатній основі. Але про все більш докладно.

Досліджуючи історичний аспект виникнення і становлення права на безоплатну медичну допомогу на території України, доцільно виділити п’ять періодів, зокрема: XVII століття, наступний період — це правління Петра Великого, потім були часи Російської імперії (з середини XVIII до початку XX ст.), радянський період (1917;1991 pp.) і останній з 1991 року і до наших днів.

Ключовими нормативно-правовими актами цього періоду, що присвячені правовому регулюванню медицини, були Статут Військовий 1716 р. і Статут Морський 1720 p., які цілісно врегулювали питання організації медичної діяльності. Статут Військовий, який визначав загальну систему організації армії, важливе місце відвів питанням організації медичної справи, а саме: дві глави висвітлювали функціонування шпиталів і професійну діяльність лікарів та аптекарів. Статут законодавчо закріпив безоплатну систему надання медичної допомоги в армії, за винятком випадків, коли отримання плати за лікування буде правомірним, тобто йдеться про венеричні захворювання і побутові травми, що отримані в позаслужбовий час. Статут Морський регулював питання організації і функціонування Військово-Морського флоту Російської імперії і значну увагу приділяв організації медичної діяльності.

Основною метою Приказів громадського опікування, які були прийняті у 1781 р., було створення нової системи допомоги бідним та нужденним, котра об'єднала в собізаклади суспільної і медичної допомоги, зокрема народні школи, сиротинці, лікарні, аптеки, будинки для невиліковно хворих і для психічно хворих. Медична допомога у лікарнях «приказної медицини» соціально незахищеним прошаркам надавалась безоплатно, а забезпечені люди лікувались за певну плату.

Виникнення земської медицини безпосередньо пов’язане із земською реформою 1864 року. Імператор Олександр II затвердив «Положення про губернські та повітові земські заклади», у результаті чого з’явились нові форми місцевого самоврядування — земства. Основним завданням земської медицини було забезпечення рівного доступу до медичної допомоги для всього населення держави, у першу чергу для сільського. Важливими законодавчими новелами земської медицини були:

• — «діяльність» у медичному обслуговуванні сільського населення;
• — плановість у проведенні заходів медичного забезпечення населення;
• — універсальність медичної допомоги, що надається одним земським лікарем;
• — поєднання лікувальної і профілактичної спрямованості у діяльності щодо організації охорони здоров’я населення;
• — безоплатність надання медичної допомоги.

Церковний устав (к. X ст.) Мономаха, який складається з чотирьох розділів, у четвертому містить положення про «церковних людей», до яких належали й лікарі. Лікарі монастирських лікарень розглядались як прошарок населення держави — «церковні люди», а лікарні відносились до церковних закладів. Свою медичну допомогу «церковні люди» надавали всім, хто її потребував.

У 1917 році були затверджені Декрети про безоплатну передачу лікарняним касам усіх лікувальних закладів на підприємствах. На цей період у Єкатеринославській губернії, як одному із промислових районів півдня України, існувало 135 лікарняних кас, де основні ключові позиції належали працедавцям. Однак загальне охоплення соціальним медичним страхуванням в Україні було надто низьким і не перевершувало 2% від загальної чисельності населення країни.

На території України існували лікарняні каси двох типів: заводські та об'єднані. Діяльність заводських кас було спрямовано на надання безоплатної медичної допомоги робітникам і членам їхніх сімей, на виплату допомоги за встановленими випадками.

Об'єднані лікарняні каси надавали амбулаторну, стаціонарну та невідкладну допомогу, а також забезпечували постійні чергування медичного персоналу. На відміну від заводських лікарняних кас, об'єднані лікарняні каси мали значно більші фінансові можливості для забезпечення виконання покладених на них функцій.

Конституція України від 28.06.1996 у статті 49 закріпила те, що кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.

1. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчопрофілактичних програм.

Цільовий комплексний підхід до вирішення проблем охорони здоров’я в Україні забезпечують відповідні, розроблені та Прийняті Кабінетом Міністрів України, соціально-економічні, медико-санітарні і оздоровчопрофілактичні програми, які фінансуються державою. Місцеві ж програми, що відображають специфічні погреби охорони здоров’я населення,.

яке проживає на відповідних територіях, формуються Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування на кожній окремій адміністративнотериторіальній одиниці.

2. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Ефективність і доступність надання медичних послуг в Україні забезпечується державою шляхом сприяння розвитку лікувальних закладів усіх форм власності, надання безоплатної медичної допомоги в державних і комунальних установах охорони здоров’я, охоплення населення всіма видами медичних послуг: профілактичними, лікувально-діагностичними, реабілітаційними, протезно-ортопедичними і зубопротезними.

3. Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

Санітарно-епідеміологічне благополуччя здійснюється шляхом впровадження і забезпечення дотримання санітарно-гігієнічних і санітарнопротиепідемічних правил та норм, здійснення комплексу спеціальних санітарно-гігієнічних і санітарнопротиепідемічних заходів іа організації державного санітарного нагляду.

У Постанові Кабінету Міністрів України № 1138 від 17 вересня.

1996 р. «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних і комунальних закладах охорони здоров’я та вищих медичних навчальних закладах» поділено види платних послуг на 3 розділи:

I. Послуги, що надаються згідно з функціональними повноваженнями державними і комунальними закладами охорони здоров’я.

II. Послуги з провадження господарської та/або виробничої діяльності.

III. Послуги, що надаються згідно з функціональними повноваженнями вищими медичними навчальними закладами та науково-дослідними установами.

Кінцевою метою реалізації Концепції розвитку охорони здоров’я населення України № 1313 від 7 грудня 2000 року, є досягнення цілей щодо забезпечення гарантованого рівня надання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги у визначеному законодавством обсязі; а метою реформування системи надання стаціонарної та спеціалізованої медичної допомоги є забезпечення на основі багатоканального фінансування функціонування мережі лікувально-профілактичних закладів для надання безоплатної медико-соціальної допомоги хронічним хворим, які потребують тривалого лікування і догляду, інвалідам, людям похилого віку.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 29 травня 2002 року запровадження обов’язкового державного медичного страхування не суперечитиме конституційному припису «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно» лише у тому разі, коли платниками обов’язкових страхових платежів (внесків) будуть організації, установи, підприємства, інші господарюючі суб'єкти, які займаються підприємницькою діяльністю, державні фонди. Стягнення платежів з громадян у системі державного медичного страхування не відповідатиме конституційному положенню, а саме статті 49, оскільки буде однією з форм оплати за надання їм допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров’я.

Постанова Кабінету Міністрів України від 11 липня 2002 р. № 955 «Про затвердження Програми подання гарантованої державою безоплатної медичної допомоги» передбачає перелік видів безоплатної допомоги, які повинні бути надані громадянам України:

• 1. швидка та невідкладна — на догоснітальному етані станціями (відділеннями) швидкої медичної дономоги, нунктами невідкладної медичної дономоги у стані, що загрожує життю людини.
• 2. амбулаторно-ноліклінічна.
• 3. стаціонарна.
• 4. невідкладна стоматологічна дономога.
• 5. долікарська медична дономога сільським жителям.
• 6. санаторно-курортна дономога інвалідам і хворим у снеціалізованих та дитячих санаторіях.
• 7. утримання дітей у будинках дитини.
• 8. медико-соціальна екснертиза втрати нрацездатності.

Дана Програма розроблена на нідставі базових ноказників формування витрат на охорону здоров’я в бюджетах усіх рівнів, визначає нерелік видів медичної дономоги, які надаються населенню безонлатно, обсяги безонлатної медичної дономоги, нормативи фінансування охорони здоров’я на 1 жителя, які забезнечують нодання гарантованих обсягів медичної дономоги.

Нормативно-нравова база регулювання відносин, які виникають нри реалізації громадянами нрава на безонлатну медичну дономогу численна, зокрема її складають настунні документи:

• 1. Конституція України (стаття49),
• 2. Постанова Кабінету Міністрів № 1138 від 17.09.1996 «Про затвердження нереліку нлатних нослуг, які надаються в державних і комунальних закладах охорони здоров’я та вищих медичних навчальних закладах»,
• 3. Конценції розвитку охорони здоров’я населення України № 1313 від 7 грудня 2000 року,
• 4. Постанова кабінету Міністрів України від 11 линня 2002 р. № 955 «Про затвердження Програми нодання гарантованої державою безонлатної медичної дономоги»,
• 5. Постанова Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1996 р. № 1138 «Про затвердження нереліку нлатних нослуг, які надаються в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти».

Список використаних джерел

• 1. Стеценко С. Г. Медичне право України / Стеценко С. Г., Стеценко В. Ю., Сенюта І. Я — К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. — 507 с.
• 2. Конституція України // Відомості Верховної Ради — 1996 — № 30 — ст. 141.
• 3. Основи законодавства України нро охорону здоров’я: Закон України / Відомості Верховної Ради — 1993 — № 4 — ст. 145.
• 4. Про затвердження нереліку нлатних гаслуг, які надаються в державних і комунальних закладах охорони здоров’я та вищих медичних навчальних закладах / Постанова Кабінету Міністрів від 17.09.1996 № 1138 // Урядовий кур'єр. — 1996.
• 5. Концепція розвитку охорони здоров’я населення України: Указ Президента України від 7.12.2000 року № 1313/2000 // Офіційний вісник України. — 2000. — № 49. — Ч. 1. — С. 2116
• 6. Про затвердження Програми гадання гарантованої державою безоилатної медичної дономоги / Постанова Кабінету Міністрів України від 11.07.2002 р. N 955 // Офіційний вісник України. — 2002. — № 28. — С. 73
• 7. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з нрийняттям Закону України «Про інформацію» та Закону України «Про достун до нублічної інформації»: Закон України від 27.03.2014 № 1170-VII // Офіційний вісник України. — 2014. — № 33. — с. 7.