Индивидуальный стиль пізнавальної діяльності учащегося

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ РФ.

ЧЕРЕПОВЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНИВЕРСИТЕТ.

ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІКИ І ПСИХОЛОГИИ.

КАФЕДРА ПСИХОЛОГИИ.

Реферат по педагогічної психології на тему.

Індивідуальний стиль пізнавальної діяльності учащегося.

ВИКОНАЛА: СТУДЕНТКА групи 4пс-22.

Сапожникова Є. С.

Перевірила: Перченко Є. Л.

ЧЕРЕПОВЕЦ

Учёт психологічних особливостей у реалізації індивідуального воспитания.

Учёт вікових особливостей використання індивідуального подхода.7.

Требования, які пред’являються педагогові при реалізації індивідуального воспитания.

Заключение

.

Список використовуваної литературы.

Формування у учнів індивідуального стилю пізнавальної діяльності, индивидуально-своеобразных способів дій передбачає індивідуалізацію навчальної діяльності. Навчання створювати максимальні умови для розквіту індивідуальності учня, щоб й у зрілі роки працю став справді творческим.

Індивідуалізація вчення передбачає, що кожного учня є своя міра складнощі у засвоєнні знань, формуванні умінь і навиків. Звідси може бути встановлена лише нижню межу труднощі, нижній її межа, який учень повинен перетворитися на силу своїх все повышающихся можливостей прагнути перейти.

Індивідуалізація вчення виключає, а передбачає колективні, фронтальні, групові форми діяльності, коллективистически мотивоване вчення, посилення щодо навчання зв’язків «учень — учень», більший акцент на самостійність в пізнавальної деятельности.

Найбільш ёмкое визначення індивідуалізації навчання дала Інге Унт. Вона розуміє її як цю критику в процесі індивідуальних особливостей учнів у всіх його форми і методи, незалежно від цього які особливості у якій мері учитываются.

Інге Унт також уважає, що у практиці, не про абсолютної, а про відносну індивідуалізації. У реальної практиці індивідуалізація завжди відносна з таких причин: індивідуальні особливості не кожного окремого учня, а групи учнів, які мають приблизно подібними особливостями; враховуючи лише відомі й особливості чи його комплекси і такі, важливі з погляду вчення (наприклад, розумові здібності), водночас може бути ряд особливостей, облік що у конкретної формі індивідуалізації неможливий і навіть негаразд вже необхідний (наприклад, різні риси характеру чи темпераменту); часом трапляється облік деяких властивостей чи станів лише тому випадку, якщо це задля даного учня (талановитість, властивість здоров’я); індивідуалізація реалізується в усьому обсязі навчальної діяльності, а эпизодически.

Індивідуалізація останнім часом стає дедалі актуальною зза прагнення сучасної молодої покоління отримувати якісно інший освітній матеріал. Тісне взаємодія викладача і учня дозволяє значно підвищити рівень знання останнього, а із боку вчителя підняти свій кваліфікаційний рівень, безпосередньо вивчаючи різні індивідуальні і психологічні особливості свого підопічного, вишукуючи сильні й слабкі боку особи і відповідним чином, знаючи ці особливості і специфічні якості воспитуемого, вибирати методи, прийоми і кошти педагогічного воздействия.

Отже, хотілося детальніше вивчити цю проблематику, розглянувши як психологічні аспекти, і особливості, пов’язані з вікової специфікою учащихся.

Безперечно, що у реальному процесі навчання знання засвоюються індивідуально кожним учнем. Однак процес засвоєння знань то, можливо однаковий, збігатися в дітей віком цієї групи, класу. Можна виявити загальне в індивідуальному розвитку дітей у процесі навчання. Загальне може характеризувати рівень розвитку дітей, подібність в мотиви роботи і поведінці. Зазвичай таким загальним рівнем мають діти однакового віку. Тому знання загальних психологічних особливостей дітей цієї групи, даного віку забезпечує у навчанні можливість розуміння навчального матеріалу кожним учеником.

Основними способами вивчення індивідуальних особливостей школярів є планомірні систематичні контролю над учнем, індивідуальні і групові розмови на заздалегідь намічену тему, додаткові навчальні завдання й аналіз способів міркувань учня, спеціальні завдання, пов’язані зі становищем дитини на колективі, зі ставленням до товаришів, його позицією в групі. Головне у цьому, щоб всебічно вивчити дитину і озиратися з його позитивні властивості у подоланні наявних недоліків. У цьому полягає розуміння індивідуального подхода.

У педагогічної теорії індивідуального підходу сприймається як одне з найважливіших принципів навчання. Він тлумачать як значимість індивідуального підходу як однієї з общепедагогических і дидактичних принципів. По-перше, принцип індивідуального підходу, на відміну інших дидактичних принципів, підкреслює необхідність систематичного обліку як социально-типического, а й индивидуально-неповторимого в особистості кожного школяра. По-друге, в індивідуальний підхід потребує кожен учень без винятку. Цей ознака аналізованого принципу випливає з положення про гуманному підході до учня. По-третє, індивідуального підходу активним, формує, які розвивають принципом, цим передбачається творче розвиток індивідуальності ученика.

Отже, індивідуального підходу сприймається як орієнтація на індивідуально-психологічні особливості учня, вибір, і застосування відповідних методів і прийомів, різних варіантів завдань. Він є дидактичні принципом, вносящим свої корективи у організацію процесу обучения.

Облік психологічних особливостей у реалізації індивідуального воспитания.

Практика показує, що спостережна і досвідчений вчитель може визначити типологічні особливості учнів, їх самооцінку по «життєвим показниками», але він часто робить це інтуїтивно, підсвідомо. Найбільші складнощі у цьому плані свої відчувають початківці учителя.

У зв’язку з цим, педагог має враховувати тип темпераменту, індивідуальні особливості своїх учнів, тобто повинен мати якостями чудового психолога.

Розглянемо це чинник докладніше, торкнувшись типи темпераменту учнів, і навіть деякі індивідуальні особливості. Так, холерик має швидкої, жагучої, зі плутаними інтонаціями промовою, сильно рухомий виразної мімікою, жести його поривчасті, він запальний, метушливий, нетерплячий. Якщо яскраво виражений холерик сидить за партою, він завжди заскочити; якщо виконує цікаву чи важливу йому роботу, він — весь увагу, усі його думки, емоції, руху сконцентровані у ньому. А потім дитина відчуває занепад зусиль і, доки відновить їх, організувати її дуже трудно.

Сангвінік каже голосно, швидко, чітко, супроводжує мова виразними жестами і мімікою, він веселим, енергійний, діловитий. Сидить за партою зазвичай невимушено. Необхідно постійно підтримувати інтерес сангвініків. Коли вірити їм нудно, вони починають грати вже з ручками, олівцями і т.д. або відвідувати заняття сторонніми делами.

Йдеться флегматика спокійна, равномерна, з зупинками, без різко виражених емоцій, жестикуляції, міміки; флегматик спокійний, розважливий, мовчазна, уповільнений. За партою сидить спокійно, невимушено, не крутиться, коли продзвенить дзвінок постає ніби знічев'я, не сразу.

Меланхолік має слабкої неритмічної промовою, іноді дедалі нижчій до шепоту, стеснителен, сором’язлива, малоактивен, боязка, мовчазний. Голова часто опущене, підборіддя втягнутий. Зовні дитина спокійний, може бути прийняти за флегматика. Проте розмови з батьками, близькими допоможуть дізнатися, що він сильно переживає через невдач: занурюється у смуток, плаче, погано спить і т.д.

На уроці екстраверти зазвичай входять у розмова, сидячи за партою. Интроверты ж воліють підняти правицю чи чекати якщо їх спросят.

Екстраверти, особливо холерики, не люблять письмових видів робіт, уникають їх, часто вже не доробляють, не користуються чернетками. Интроверты ж більше люблять працювати з книжкою, виконувати письмову роботу. Прагнуть не лише накидати план усного висловлювання, а й цілком його записать.

Екстраверти відчувають потребу постійно реалізовувати нові учебно-речевые ситуації, розігрувати нові ролі, а за умови повторення починають скучать.

Интроверты ж, навпаки, відчувають дискомфорт у нових, незвичайних для них ситуаціях, але в етапі повторення, при реалізації тих типів ситуацій, в яких в них нагромадився досвід спілкування, почуваються досить впевнено, творчо вирішують задачи.

Екстраверти, передусім хлопчики, воліють учебно-речевые ситуації, і натомість яких швидка зміна сюжету, програючи які можна порухатися, тобто. учебно-речевые ситуації, які можна охарактеризувати як «динамічні», а интроверты (найчастіше дівчинки) — «статичные».

Більшість интровертов відчуває дискомфорт тоді, в яких їм доводиться виступати перед великий чи незнайомій аудиторією, а також за рішенні комунікативних завдань початку розмови, його поддержания.

Школярі з низькою самооцінкою не дивляться прямо, межи очі партнеру чи вчителю, погляд їх ковзає чи знизу вгору, чи кращий бік від партнера, чи ж фіксований на будь-якої точці простору, руху неритмічні. У дошки такі діти часто переминаються з ноги на ногу, шкарпетки повернені внутрь.

Учні, які переоцінюють себе, дивляться навколо оцінююче, примруживши очі, сидять за партою расслабленно, відкинувшись тому, голова високо поднята.

У школярів, упевнених у собі, спокійні, широкі, ритмічні руху: вони дивляться межи очі вчителю, партнеру; у дошки не переминаються з ноги на ногу.

При визначенні психологічних особливостей учнів важливо дотримуватися деякі правила, наприклад: не приймати реакції міміки і жестів на зовнішні фізичні подразники за прояв внутрішніх психічних станів, не робити висновків виходячи з однієї деталі, не приймати прояви, сформовані звичкою, за показник стану людини у цій ситуації, не розглядати зовнішню компенсацію фізичних недоліків за показник справжнього стану (так прищуривание то, можливо зумовлено на короткозорість, а чи не презрительностью).

Облік вікових особливостей використання індивідуального подхода.

При особистісний підхід облік вікових і індивідуальних особливостей набуває нову спрямованість. Діагностуються потенційні можливості, найближчі перспективи. Відомо, що максимально сприятливі змогу формування моральних та соціальних якостей — в молодшому шкільному віці. Чим менший вік, тим безпосередніше виховання, ніж більше дитина вірить своєму вихователю, безоговорочнее підпорядковується його авторитету. Тож у молодшому шкільному і ранньому такому віці легше виховувати позитивні звички, привчати вихованців до дисципліни, праці, поведінці у суспільстві. Старші підлітки розуміють вже пряму, відкриту установку завдань у конкретних видах корисною діяльності, активні і ініціативні. Однак це активність, прагнення самостійності повинні бути добре організовані педагогом. Старших школярів відрізняє зросле прагнення самостійності. Маючи цю особливість, вони розвивають високі етичні ідеали, почуття відповідальності. Проектуючи майбутні результати виховання, слід пам’ятати про потенциальнном зниженні можливостей вихованців під час вироблення низки якостей шляхом зменшення з віком пластичності нервової системи, наростання психологічної опірності щодо впливу й необоротності синзитивных периодов.

Найяскравіше зовнішні властивості темпераменту виявляються в молодших підлітків. З яким віком виховання і більший самоконтроль згладжують багато прояви темперамента.

Вимоги, які пред’являються педагогові при реалізації індивідуального воспитания.

У педагогічних інструкціях підкреслюється значення двох принципів: обліку вікових особливостей вихованців і здійснення виховання на основі індивідуального підходу. Психолого-педагогічні дослідження останніх десятиліть показали, що першочергового значення має як знання вихователем віку і її індивідуальних особливостей, і облік особистісних характеристик і можливостей вихованців. Особистісний підхід сприймається як опора на особисті якості. Останні висловлюють дуже важливі виховання характеристики — спрямованість особистості, її ціннісні орієнтації, життєві плани, сформовані установки, домінуючі мотиви роботи і поведінки. Ні вік, узятий в окремішності, ні індивідуальні особливості особистості (характер, темперамент, воля та інших.), аналізовані ізольовано від названих провідних якостей, не забезпечують достатніх підстав щодо високоякісного особистісноорієнтованого виховання. Ціннісні орієнтації, життєві плани, спрямованість особистості, безумовно, пов’язані із віком і індивідуальними особливостями. Але тільки пріоритет головних особистісних характеристик виводить на правильний облік даних принципов.

Принцип особистісного підходу вчених вимагає, щоб вихователь: 1) постійно вивчав і вивчав і знав індивідуальні особливості темпераменту, риси характеру, погляди, смаки, звички своїх вихованців; 2) вмів діагностувати і знав реальний рівень сформованості дуже важливих особистісних якостей, як спосіб мислення, мотиви, інтереси, установки, спрямованість особистості, ставлення до життя, праці, ціннісні орієнтації, життєві плани та інші; 4) постійно приваблював кожного вихованця до посильної нього і все усложняющейся по труднощі виховної діяльності, які забезпечують прогресивне розвиток особистості; 4) своєчасно виявляв і усував причини, які можуть опинитися завадити досягненню мети, і якщо ці обставини зірвалася вчасно виявити і усунути — оперативно зраджував тактику виховання залежно від нових сформованих умов та соціальні обставини; 5) максимально спирався на власну активність особистості; 6) поєднав виховання з самовихованням особистості, допомагав в виборі цілей, методів, форм самовиховання; 7) розвивав самостійність, ініціативу самодіяльність вихованців, й не так керував, скільки вміло організовував і направляв що веде до успіху деятельность.

Комплексне здійснення цих вимог усуває спрощеність вікового і індивідуального підходів, зобов’язує вихователя враховувати не поверхове, а глибинне розбудовні процеси, спиратися на закономірності причинно-наслідкових отношений.

Серед індивідуальних особливостей, куди треба спиратися вихователю, частіше від інших виділяються особливості сприйняття, мислення, пам’яті, промови, характеру, темпераменту, волі. Хоча за масовому вихованні грунтовно вивчати й інші особливості досить складно, вихователь, якщо він хоче домогтися успіху, мусиш іти на додаткові витрати часу, енергії, коштів, збираючи важливі відомості, без яких знання особистісних якостей може бути повний та конкретным.

Учитывая зрослий рівень знань сучасних школярів, їх різноманітні интерсы, вихователь і саме повинен всебічно розвиватися: у області свого фаху, а й у сфері політики, мистецтва, загальної культури, може бути на свої вихованців високим прикладом моральності, носієм людських достоїнств і ценностей.

ЗАКЛЮчЕНИЕ

.

Отже, підіб'ємо підсумки розгляду цього питання. Індивідуальний підхід сприймається як одне з найважливіших принципів навчання. Він, в на відміну від інших дидактичних принципів, підкреслює необхідність систематичного обліку як социально-типического, а й індивідуальнонеповторного в особистості кожного школяра. Також у індивідуальний підхід потребує кожен без винятку учень. Індивідуальний підхід є активним, формує, які розвивають принципом, цим передбачається творче розвиток індивідуальності учня. У зв’язку з цим, педагог має враховувати тип темпераменту, індивідуальні особливості своїх учеников.

У процесі індивідуального навчання діагностуються потенційні можливості, найближчі перспективи розвитку воспитуемого. Ціннісні орієнтації, життєві плани, спрямованість особистості, безумовно, пов’язані із віком і індивідуальними особливостями. Але тільки пріоритет головних особистісних характеристик виводить на правильний облік даних принципов.

Список використовуваної литературы.

1. Вікова і педагогічна психология/под ред. Гамезо. — М.:

Просвітництво, 1984.

2. Загальна психологія: Учеб. для студентів пед. ин-тов/ А. В. Петровский,.

А.В.Брушлинский, В. П. Зинченко:под ред.А. В. Петровского.-М.:

Просвещение, 1986.

3. Педагогіка. Навчальний посібник для студентів педагогічних вузів і педагогічних коледжів / Під ред. П. И. Пидкасистого. — М.:

Педагогічна суспільство Росії, 1998.

4. Райгородский Д. Я. Психологія та самоаналіз характеру. Хрестоматія по з психології та типології характера.-Самара:Издательский дом.

‘Бахрах', 1997.