Особливості інтелектуальної прози А. Екзюпері і Р. Баха

Зміст ВСТУП РОЗДІЛ I. ХАРАКТЕРНІ ОЗНАКИ ФІЛОСОФСЬКО-ЕСТЕТИЧНОГО ЗВУЧАННЯ ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ПРОЗИ В ЛІТЕРАТУРІ XX СТ РОЗДІЛ II. ФІЛОСОФСЬКИЙ ЗМІСТ РОМАНУ «ПЛАНЕТА ЛЮДЕЙ» А. ЕКЗЮПЕРІ

2.1 ОСОБЛИВОСТІ СТИЛЮ А. ЕКЗЮПЕРІ

2.2 ФІЛОСОФСЬКО-ЕСТЕТИЧНЕ ЗВУЧАННЯ ЙОГО ТВОРІВ

РОЗДІЛ III. СПЕЦИФІКА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ПРОЗИ Р. БАХА

3.1 СВІТОБАЧЕННЯ Р. БАХА

3.2 ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ ТА СВОЄРІДНІСТЬ ПОВІСТІ-ПРИТЧІ «ЧАЙКА НА ІМ'Я ДЖОНАТАН ЛІВІНҐСТОН» Р. БАХА РОЗДІЛ IV. ОСОБЛИВОСТІ КОМПАРАТИВНОГО АНАЛІЗУ СТИЛЮ АМЕРИКАНСЬКОГО ПИСЬМЕННИКА ПОСТМОДЕРНІЗМУ Р. БАХА І ФРАНЦУЗЬКОГО ПИСЬМЕННИКА МОДЕРНІЗМУ А. ЕКЗЮПЕРІ

РОЗДІЛ V. МЕТОДИКА ВИВЧЕННЯ ТВОРЧОСТІ А. ЕКЗЮПЕРІ ТА Р. БАХА ЗА ШКІЛЬНОЮ ПРОГРАМОЮ ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП До інтелектуальної прози зверталися багато митців (Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Франко, Н. Синицька, Л. Українка, В. П. Домонтович та багато ін.). Однак, на компаративному рівні інтелектуальна проза до цього часу не вивчалась. Інтелектуальна проза — прозові твори, у яких виявляється схильність персонажів, оповідача, ліричного героя до розумового самоаналізу, до абстрактного мислення. Найтиповішими жанрами інтелектуальної прози є притчі, філософські романи.

Основними ознаками інтелектуалізму в літературі вважаємо насамперед концептуальність твору, наявність героя-ідеї, підкреслену символічність, різні види інтертекстуальності, поєднання реального та ірреального, створення різноманітних картин світу, побудову конфлікту і колізії твору у вигляді розумової схеми, параболічність думки, використання гри, відкритий фінал і т. ін. Цей комплекс специфічних художніх ознак надає інтелектуальній прозі своєрідності, що виокремлює її з-поміж інших близьких до неї жанрових різновидів, як от: химерної, філософської, притчевої, міфологічної, психологічної. Найменше спільних рис інтелектуальна проза має з химерною прозою — фактично, об'єднують їх тільки елементи народної фантастики, історичний колорит і символізація окремих образів, що простежується в творах Р. Баха та А. Екзюпері.

Відомий американський письменник Р. Бах — один із перших представників постмодернізму у США. Автор найвідомішої казки-притчі «Чайка на ім'я Джонатан Лівінґстон». Філософська притча про «Чайку Джонатана Лівінґстона», «котрий живе у кожному з нас», оточена легендами. Вже не раз з повагою, глумливо чи безпристрасно переказана на сторінках періодичних видань історія про те, як молодий чоловік, прапраправнук Йоганна Себастьяна Баха, пілот, котрий обожнює свою професію, автор романів, котрі не мали успіху, та статей у спеціалізованих журналах, такий-собі американський варіант Сент-Екзюпері, як він, прогулюючись одного разу по туманному берегу каналу Белмонт Шор у штаті Каліфорнія, почув голос, котрий сказав загадкові слова «Чайка Джонатан Лівінґстон». Усе закінчилося настільки ж раптово, як і почалося. Р. Бах перестав бачити сцени з книги. Скільки Р. Бах не намагався написати продовження твору, у нього нічого не виходило. Він просиджував годинами, намагаючись придумати щось, але марно. Лише через вісім років, за півтори тисячі миль від дому, в штаті Айова, о п’ятій годині ранку, він побачив продовження історії. Р. Бах відразу ж згадав, на якому місці закінчив писати вісім років тому, знайшов рукопис твору у підвальному приміщенні та записав кінець «Чайки…».

Особливий стиль автора виражається у використанні жанру притчі, який найбільш вдало втілює його ідеї інтелектуальної прози. Письменник відрізняється не лише манерою написання, використанням різних стилістичних засобів, але й здатністю вмістити в невелику за обсягом книгу безліч ідей та проблем, вмінням написати твір настільки вдало, щоб він був доступний для багаторівневого прочитання. У його притчі відображаються соціальні проблеми, його герої відчувають свою відчуженість у світі, втрату моральних ідеалів. Письменник тяжіє до фантастики, ірраціональності, містики, які допомагають відобразити складні зрушення у свідомості людини. Головний герой повісті «Чайка на ім'я Джонатан Лівінґстон» не сприймає брутальної дійсності, надаючи перевагу самоспогляданню та саморозвитку. Стильовими домінантами творчості письменника є автобіографізм, містицизм та символ польоту. У символах чайки, зграї, польоту письменник увиразнив духовне напруження й розгубленість людей своєї доби.

Не менш відомий французький письменник А. Екзюпері та його роман «Планета людей». Головним героєм його творів став пілот — мужня, смілива людина, ладна терпіти будь-які труднощі, людина важкої і відповідальної праці. Особливістю творчої манери письменника є вміле поєднання світобачення пілота з самобутнім ліризмом, і цей синтез допомагає художньо-філософському проникненню в таємниці життя, у внутрішній світ людини. Творові Екзюпері властиві образність розповіді, творчість слова, динаміка стилю. Вони просякнуті пафосом гуманізму і патріотизму й несуть емоційний заряд любові, доброти, співчуття до чужого горя. Роман «Планета людей» належить до найкращих творів А. Екзюпері. У ній немає ні вигаданих героїв, ні цілісного сюжету — це образи з життя письменника, його розповідь про людей, з якими зустрічався і працював, роздуми про сенс людського життя і майбутнє людства.

Актуальність роботи визначається необхідністю розгляду творчості А. Екзюпері та Р. Баха на компаративному рівні з урахуванням прояву інтелектуальної прози в їх роботах. Річард Бах та Антуан де Сент-Екзюпері є досить відомими та популярними письменниками, які мають величезну читацьку аудиторію. Однак їх твори не дуже часто досліджуються критиками, оцінки яких є неоднозначними. Іноді вони є необ'єктивними (або ж занадто різкими та негативними, або ж занадто позитивними).

Виникає потреба у глибшому дослідженні їх робіт: порівнянні індивідуального стилю зокрема, не кажучи вже про проблематику книг, адже їх актуальність очевидна.

Об'єкт дослідження — інтелектуальна проза як сповідь з невигаданими льотними пригодами та філософськими роздумами про призначення Людини на планеті Земля.

Предмет дослідження роман Антуана де Сент-Екзюпері «Планета людей», та філософська казка-притча Річарда Баха «Чайка на ім'я Джонатан Лівінґстон».

Мета дослідження:

дослідити особливості інтелектуальної прози А. Екзюпері і Р. Баха Для досягнення мети висуваються такі завдання:

· Визначити характеристику та розвиток інтелектуальної прози;

· З’ясувати філософський зміст роману «Планета людей» А. Екзюпері;

· Дослідити специфіку інтелектуальної прози Р. Баха;

· Висвітлити на компаративному рівні специфіку стилю американського письменника Р. Баха та французького письменника А. Екзюпері.

Методи дослідження: компаративний та гносеологічний аналізи.

Науково-теоретичною основою дослідження стали методологічні підходи до сучасної літературної освіти та естетичного виховання молоді, психолого-педагогічні розвідки про читацькі та креативні здібності учнів; дослідження провідних учених-методистів щодо розробки проблеми вивчення творів інтелектуальної прози.

Наукова новизна і теоретичне значення дослідження полягає у тому, що у роботі вперше здійснено спробу дослідити особливості інтелектуальної прози на компаративному рівні на прикладі творчості А. Екзюпері - представника французького модернізму та Р. Баха — представника американського постмодернізму.

Наукова робота має важливе значення для розвитку світової літератури, оскільки подає систематизований матеріал з визначення інтелектуальної прози постмодернізму американського письменника Р. Баха і французького письменника А. Екзюпері.

Практичне значення визначається її спрямованістю на підвищення рівня викладання літератури в школі. Запропонована для широкого практичного використання й апробована в умовах шкільного викладання методика не тільки дозволяє удосконалити процес вивчення творів інтелектуальної прози А. Екзюпері та Р. Баха, а й поліпшити кількісні та якісні показники засвоєння цього матеріалу учнями, сприяє розвитку асоціативного мислення, літературних здібностей учнів.

Матеріал наукової роботи може бути використаний при написанні літературних статей методичного характеру та наукових коментарів до методики викладання світової літератури.

Апробація: за темою дипломної роботи було підготовлено статтю «Розкриття конфлікту особистості і суспільства через символи в повісті-притчі «Чайка на ім'я Джонатан Лівінґстон» Р. Баха. Була підготовлена доповідь на Всеукраїнську студентську науково-практичну конференцію «Пріоритети сучасної філології: теорія і практика».

Структура роботи. Робота складається зі вступу, V розділів, висновків і списку використаної літератури з 53 джерел.

РОЗДІЛ I. ХАРАКТЕРНІ ОЗНАКИ ФІЛОСОФСЬКО-ЕСТЕТИЧНОГО ЗВУЧАННЯ ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ПРОЗИ В ЛІТЕРАТУРІ XX ст.

інтелектуалізм література бах екзюпері

У другій половині XX ст. у всіх родах літератури (епос, лірика, драма) та її жанрах посилюється тенденція до поглиблення інтелектуалізму. До другої половини XX ст. розглядалися особливості прози як літературного жанру. Після зазначеного періоду у зв’язку з поглибленням до інтелектуалізму у літературі можна виділити такий напрям як інтелектуальна проза. Н. Сидницька є однією з найвідоміших вчених, хто займається питанням сучасної інтелектуальної прози.

Інтелектуалізм (лат. intellectus — розум, пізнання, intellectualisрозумовий, розсудливий) — різновид стильової домінанти твору чи літературної течії, пов’язаний із відчутною перевагою інтелектуально-раціональних елементів образного мислення митця над емоційно-чуттєвим [19, с. 50].

Інтелектуалізація літератури другої половини XX ст. виявляється в посиленні уваги до складних філософських проблем (людина і світ, природа і цивілізація, техніка і культура, прогрес і мораль тощо), а також у схильності персонажів, оповідача, ліричного героя до розумових рефлексій, самоаналізу, у розбитті драматизму процесу мислення, у тяжінні до певних розумових абстракцій. Розвиток і протиборство ідей, понять стає рушійною силою сюжету. У цей період інтелектуалізм визначив розвиток притчі, філософського роману, драми ідей, філософської лірики.

Інтелектуальна проза має свою історію. Початки інтелектуалізму знаходимо в творчості і українських митців Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, зарубіжних митців В. Петрова, Г. Гессе, А. Камю та інших.

Перший спалах інтелектуальної прози припадає на 20-ті рр. і пов’язаний з іменами В. Винниченка, В. Петрова, В. Підмогильного та іншими.

Проте в їхніх творах не відбилися всі характерні риси, властиві європейському інтелектуальному роману, бо, на думку С. Павличко, «українські автори вимушені були ховатися за масками, автокоментарями, спрямовувати критиків в інший бік, заховувати філософію своїх творів за яскравою інтригою і любовним сюжетом» [39, с. 75]. Наступний сплеск інтелектуальної прози відбувся в 40-х рр. в українській еміграційній літературі, й лише в 60−70-х рр. — в Україні (В. Дрозд, В. Земляк, В. Шевчук, Ю. Щербак та ін.).

Більш вільно зазвучала інтелектуальна проза 80−90-х рр., представлена іменами В. Шевчука, Ю. Щербака, П. Загребельного, Г. Пагутяк, В. Тарнавського та ін. Її розвиток змушує замислитись над ознаками її поетики й можливістю вирізнитись в окремий жанровий різновид.

Російські літературознавці в 70-ті роки активно обговорювали інтелектуалізм у літературі, передусім спираючись на матеріал західноєвропейський. Зазначимо, що Ю. Борєв подає таке визначення цього явища: «змістово-стилістичні особливості літератури, котрі з’являються завдяки надзвичайно вагомому проникненню в твори філософського начала. Інтелектуальні твори звичайно включають у себе параболічну думку, тобто притчу, історію, яка на перший погляд відходить від сучасності» [39, с. 75]. І далі: «Інтелектуалізм у мистецтві - це такий спосіб художнього мислення, котрий має особливі цілі (філософсько-концептуальний аналіз метафізичних проблем буття, аналіз стану світу), особливу активність художньої думки щодо життєвого матеріалу (підвищення ролі суб'єктивного начала, примат думки над фактом), особливу форму й стилістику (тяжіння до умовності, параболічність мислення, експериментальність обставин, логізовані характери, що розігрують за особами думки автора тощо), а також особливий характер впливу на читача і глядача (художній доказ ідеї, звернення не так до почуттів, як до розуму, „випрямлення“ та інтенсифікація дійсності твору)» [39, с. 75].

Ю. Давидов розглядає інтелектуалізацію західної літератури XX ст. як «щільний і часом досить глибокий зв’язок із філософією (а пізніше також із теоретичною психологією, культурологією, соціологією), що їх неможливо повністю осягнути, якщо не розгадано ключ до їхніх таємних шифрів, метафізичного чи „глибинно-психологічного“ підтексту» [39, с. 75].

Литовський літературознавець В. Бікульчюс вважає, що «інтелектуальний роман» втілює те розумове споглядання, ті розмірковування, якими заповнено філософський роман XX століття [2, с. 9]. Між філософським та інтелектуальним романом нема нездоланної грані, що дає нам право вважати ці два терміни достатньо спорідненими.

Цієї думки дотримуються й Г. Бенькович, вважаючи синонімічними терміни філософський (найбільш уживаний) та ідеологічний, інтелектуальний роман, вказуючи також, що філософського роману визначається відстороненою ідеєю, котра може втіленою в притчі, алегорії, міфологемі, в характері героїв, їх суперечках, роздумах, долях" [39, с. 76]. М. Бенькович зазначає: «Філософським (інтелектуальним) можна вважати роман, в котрому відсторонена проблема загальнолюдського масштабу ставиться, осмислюється або вирішується в процесі сублімації всіх внутрішніх зв’язків художньої структури. Ступінь естетичної досконалості (роману зумовлюється великою мірою органічністю і безперервністю: взаємопереходу конкретного й абстрактного під час оповіді» [39, с. 76].

Різко розмежовує поняття філософського й інтелектуального романі російський літературознавець Л. Єршов, ставлячи інтелектуальний роман поряд із науковим романом, романом-трактатом, романом-тезою, романом-дослідженням" [39, с. 76].

Подібне явище в латиноамериканській прозі, пов’язане із творчістю Г. Маркеса, А. Карпентьєра, Ж. Амадеу, що його Ю. Покальчук визначає як «нове своєрідне бачення світу, особливу художню форму, одним з найхарактерніших виявів якої є сплав міфології і реальності, органічне переплетення елементів фольклору і суто сучасних зображувальних засобів у розкритті актуальних проблем дійсності» [39, с. 76], також не має єдиного визначення.

М. Наєнко, розглядаючи творчість В. Дрозди в контексті європейської і латиноамериканської літератур, визначає міфологічний, притчевий (параболічний) тип мислення цих митців і називає їхні твори різновидом романтичної літератури, що засвідчує «і змістова її домінанта (жадання ідеалу), і наповненість саме романтичним метафоризмом, на першому плані в якому — гіпербола». Автор зосереджує увагу й на інших особливостях параболічної прози: «Будуючи свої твори за законами легенди, деякі автори вводять у них і легенди (міфи) справжні (або зімітовані), що надає авторській ідеї ще відчутнішої історико-філософської глибини, а героям — дивовижної монументальності» [30, с. 287].

Л. Новиченко, О. Логвиненко та інші дослідники виділяють три різновиди в українській прозі: конкретно-реалістичний; лірико-романтичний; умовно-метафоричний (одне з його розгалужень химерний). Саме два останніх різновиди й включають у себе українську інтелектуальну прозу. І якщо Л. Новиченко відносить твори В. Земляка до лірико-романтичної стильової течії, то О. Логвиненко зауважує, що «стильова своєрідність будь-якого художнього явища формується одночасно під впливом багатьох факторів, що стиль не може бути естетичною „константою“, чимось „закостенілим“ у своєму рухові», й творчість В. Земляка, В. Дрозда, Є. Гуцала розглядає як тяжіння до умовно-метафоричного зображення дійсності, посилення міфологізму, «химерії», бурлескно-вертепного стилю зображення, називаючи їх химерними романами. Водночас вона зазначає: «Химерний роман ідейно й естетично неспроможний без певної філософської концепції» [27, с. 5]. Таким чином, це засвідчує необхідність виокремлення й розмежування понять химерний та концептуальний, або інтелектуальний роман, бо у визначенні химерного роману немає вказівки на необхідність філософської концепції.

Отже, можна виділити такі характерні жанрові ознаки інтелектуальної прози, спираючись на роботу Н. Сидницької «Характерні ознаки інтелектуальної прози», де вона зазначає: «Концептуальність або концептуальна ідея — різноманітні філософські, наукові, міфологічні системи стають основою концепції світу, втіленої в творі.

А. Бочаров пише «автор зосереджений на одному героєві, що вбирає авторську концепцію, або на одній морально-філософській ідеї, що спрямовує й організовує оповідь» [5, с. 339].

Тож, головний персонаж твору — інтелігент чи інтелектуал, вихоплений з плину життя й перенесений у духовно насичену атмосферу, — носій філософської концепції; тип поведінки такого героя зумовлюється типом філософського обґрунтування, він утілює філософське бачення автора і є основною ідеєю, основною тезою твору.

За висловом В. Бікульчюса, «кожен персонаж, захищаючи свою істину, в сутності є лише теоретичним варіантом ідеї, бо, керуючись нею в житті, він найчастіше зазнає поразки, що неодноразово підтверджується в інтелектуальній прозі» [39, с. 77].

Досліджуючи західноєвропейську інтелектуальну прозу (зі творчість Ж. -П. Сартра й А. Камю), М. Жулинський виділяє дещо інший тип літературного персонажа, котрий несе основне філософське навантаження у художньому творі: «Найчастіше це людина без певної лінії поведінки, яка шукає виправдання своєму життю, постійно хитається між різними рішеннями або приймає поперемінно то одне, то друге, проникається гострою відразою до буденщини, втративши будь-який сенс і особливо чітко фіксуючи у своїй свідомості непривабливі і огидні сторони життя» [39, с. 78].

Герой-інтелектуал інколи змальовується у ролі самітника — «заради вирішення того чи того завдання про відношення особистості й часу: звичайні опорні моральні цінності проти нетривалих міражів, що прикидаються справжніми» [39, с. 78]. Близька до цього роль постаті мандрівника — також людини, відчуженої від звичайного оточення, звичної круговерті. Часто головний персонаж зображений як особливий тип людини, що пережила страшні й незрозумілі події, звільнилась від попередніх забобонів, скинула із себе тягар ідеологій, в яких розчарувалась, навчилася жити в світі, де панує загальне безумство, і пристрасно прагне до тривких людських цінностей, до істини, свободи, мудрості: «У кожному з таких творів є свій антагоніст чи антагоністи, в диспутах з якими виявляють і шліфують різні аспекти своєї філософської ідеї центральні герої, що виражають народну ідеологію. Такий антагоніст-вульгаризатор спрощує народну ідею, причому виступає і діє він у щирій впевненості, з непідробним ентузіазмом. Герой та антигерой являють собою ніби тезу й антитезу моральної ідеї, яка доводиться: але вони не дають синтезу, а закріплюють тезу» [39, с. 78].

Часто також зображуються або моделюються умовні ситуації, відсторонені, звільнені від життєвої повноти, які логічно підтверджують авторську думку, допомагають розкрити проблему, породжуючи сучасні асоціації, в яких «людська свідомість замальовувалась відторгненою від об'єктивного ґрунту, що формує її, а обрис реальності конструювався довільно уявою митця, оперуючи її елементами [39, с. 78].

На нашу думку, наявність параболічної думки, тобто притчі, історії, що, на перший погляд «відходить від сучасності, а насправді відхід від сучасності відбувається не по прямій, а по кривій, по параболі, котра наче знову повертає думку, що відійшла вбік, до сучасності. М. Наєнко називає це явище міфологічним, притчовим (параболічним) типом мислення, «зовнішня ознака його — дальша ущільність образу (на мінімальній художній площі - максимум зображення), а внутрішня — розширення в зв’язку з цим масштабів бачення світу і людини у ньому» [39, с. 78]. На думку К. Султанова, параболічність передбачає віддалення від даного з тим, щоб «повернутися на рівні філософського осягнення, виявляючи вічне у плинному» [41, с. 50].

зростання ролі інтелектуального начала порівняно з емоційним, переважання абстрактних, інтелектуально-раціональних елементів образного мислення митця, що проявляється в поданні суто ділових, наукових, інтелектуальних вставок, які «розривають звичне епічне полотно» [39, с. 79].

Використання прийому «потоку свідомості», що відбиває рух свідомості персонажа, часто беззв’язні, хаотичні, суб'єктивні, ірраціональні, «сирі», породжені підсвідомістю й інстинктами почуття, асоціації, фантазії, тяжіння, рефлексії, художні сновидіння, медитації - наслідки «самозаглиблення», «втрати дійсності», «відходу в себе», «відходу всередину».

Конструктивність прози або ідея середини, поміркованості - письменник відмовляється стверджувати що-небудь з усією категоричністю: кожну тезу автор оговорює, розподіляючи свої висновки між «так» і «ні», — адже інтелект усе розщеплює, аналізує, часто відшукує істину в суперечці, словесному поєдинку, що також є ознакою філософічності. З цим пов’язується відкритий фінал багатьох інтелектуальних творів, — з розрахунку на домислення читачем, якому ніби дається можливість бути співавтором роману.

Поєднання реального та ірреального, особливо тоді, коли це допомагає вести діалог людини «в ролі» й людини «не в ролі», тобто «людини, вписаної в соціально-суспільну детермінованість, і людини як такої» [39, с. 79], створення суб'єктивно-фантасмагоричного світу.

Фрагментарність, різкість, гранульованість, пропуски сюжетних елементів, перебивання часових відтинків, спеціальне зміщення пластів оповіді — тобто художній монтаж або колаж, інколи при бажанні художньо виявити розгубленість героя перед навколишнім світом, своєрідність і некерованість історичного процесу. На думку А. Бочарова, «найчастіше фрагментарність пов’язана зі спробами за скалками, фрагментами дати уяву про величезне ціле, котре неможливо повно й адекватно передати у лаконічній оповіді» [39, с. 79].

Взаємодія узагальненого, сумарного й цілісного зображення обставин із детально розгорнутим, що допомагає «випнути, виділити концепцію, думку, сутність» [39, с. 79 ].

В одних випадках вживається інтенсивний час, в інших — ідея зв’язку різних часових проміжків, взаємопроникнення конкретно-історичного й загальнолюдського, — адже «чим краще люди знають і розуміють минуле, тим більшого сенсу набуває їхнє життя» [39, с. 80]. А ще в інших — зіставлення часу загального з часом індивідуальним (тобто об'єктивної швидкості його протікання та її суб'єктивного відчуття), щоб «підійти до пізнання законів історії, зрозуміти зв’язок між нею та окремим індивідом» [39, с. 80].

Використання парадоксу, який зміщує достовірність як першооснову бачення і несподіваність як форму її художнього перетворення, що дає можливість у найбуденнішій ситуації виявити абсолютно абсурдні явища і, навпаки, в найабсурднішому — звичайне, природне, буденне.

Застосування різновиду парадоксу — спрощення заради інтелектуалізації - потяг до першооснов як до джерела складності, намагання розкласти складне на просте, «побачити основні кольори різнобарвного спектру»; «персонажі інтелектуальної прози „випадають“ із звичайного суєтного буття і сприймають його через опорні природні істини, вони роблять те, що з позиції „нормальних“ людей сприймається як дивовижне, чудне, безглузде» [39, с. 80].

Велику роль відіграють філософській прозі різні види інтертекстуальності (цитування, самоцитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання, інтерпретації).

Науковці стверджують, що «є сторінки, мова яких повністю пориває з усякою думкою — це плин слів із порушенням орфографії та синтаксису, а також використання символічних авторських неологізмів, зведення до ступеня абзацу окремих слів і фраз, що вимагають інтенсивнішої роботи читацької думки» [39, с. 80].

Таким чином підсумовуючи зазначене вище, можна стверджувати, що інтелектуальна проза виявляється в посиленні уваги до складних філософських проблем (людина і світ, природа і цивілізація, техніка і культура, прогрес і мораль тощо), а також у схильності персонажів, оповідача, ліричного героя до розумових рефлексій, самоаналізу, у розбитті драматизму процесу мислення, у тяжінні до певних розумових абстракцій. Розвиток і протиборство ідей, понять стає рушійною силою сюжету.

Таким чином, інтелектуальна проза має низку яскраво виражених ознак. Це дозволяє виділяти її серед інших різновидів прози — притчової, філософської, міфологічної та інших — у самостійний жанровий підвид. Значно важливіше те, що визнання повноправності такого жанрового різновиду відкриває можливість глибшого, адекватнішого дослідження поетики багатьох творів, з’ясування національної традиції, мотивованого зіставлення з прозою зарубіжних літератур.

РОЗДІЛ II. ФІЛОСОФСЬКИЙ ЗМІСТ РОМАНУ «ПЛАНЕТА ЛЮДЕЙ» А. ЕКЗЮПЕРІ

Граф А. Екзюпері народився в червні 1900 року у Франції в місті Ліоні, в замку Ла Молль. Його батьки походили із старовинних аристократичних сімейств.

У дванадцять років А. Екзюпері отримує «повітряне хрещення» — його піднімає в повітря на своєму літаку вже тоді знаменитий льотчик, майбутній ас повітряних битв першої світової війни, Ж. Ведрін. У більшості творів А. Екзюпері багато разів згадуються літаки, мотори, їх пристрій, несправності, еволюції в повітрі - словом, те, що прийнято називати «технікою» і розглядати як тіло, в художній літературі цілком неприйнятно. Але письменник говорить про все це не як інженер, а як поет: «Пятсот лошадиных сил, впряженных в мотор, породили в недрах вещества тончайшие токи — холод металла преобразился в бархатистую плоть» [8, с. 23] - це льотчик торкнувся рукою сталевого лонжерона. Хто ще так писав про «мертву техніку»!

У 1938 році А. Екзюпері зробив переліт Нью-Йорк — Вогненна Земля, під час якого потерпів аварію в Гватемалі. Знаходячись на лікуванні у Нью-Йорку, він пише «Планету людей», над якою продовжує працювати після повернення до Франції. На початку 1939 року книга виходить у видавництві Галлімара. У тому ж році Французька академія присуджує книзі Велику премію романа.

Небо, гори, море, пустеля — ось чотири стихії, де розгортається основна дія роману. Втім, романом його можна назвати умовно, оскільки в нім немає традиційної для цього жанру єдиної сюжетної лінії. По суті, «Планета людей» — це книга, складена з окремих нарисів, есе, заміток, газетних репортажів і журнальних статей, багато з яких були опубліковані раніше (залишивши цивільну авіацію, А. Екзюпері співпрацював з декількома виданнями, як кореспондент відвідував СРСР та Іспанію).

Об'єднує їх в єдиний насичений подіями твір напружена і разом з тим лірична форма оповідання. Книгу пронизують спогади головного героя про своє минуле і розповіді про його друзів і близьких людей. Роздуми за штурвалом літака про повсякденні турботи і труднощі життя льотчика змінилися роздумами про сенс буття, про людські цінності і долі людей: «Загублений у пустелі, під загрозою різних небезпек, майже голий між піском і зорями, одірваний німими далями від полюсів свого життя, я міркував про своє становище… Я був тільки смертний, що заблукав серед пісків та зірок, і мав одну єдину втіху — дихати…» [13, c. 112].

А. Екзюпері приділяв особливу увагу створенню концепції образу людини. Життя кожної людини, на думку А. Екзюпері, повинне бути осмислене, людина повинна мати духовне зростання і благородну мету, а це можливо тільки в рамках співтовариства й дружби, а не поодинці: «Товариші - це тільки ті, що з'єднані в одній зв’язці, мов альпіністи, піднімаються на ту саму вершину і в тому сходженні знаходять один одного» [13, с. 178]. У цьому творі остаточно формуються його гуманістичні принципи.

«Гуманізм (від лат. humanus — людський) — в етичному плані - моральний принцип, основою якого є переконаність у безмежних можливостях людини та її здатності до удосконалення, вимога свободи й захисту гідності особистості, ідея про право людини на щастя. У філософському розумінні - це історично змінна система поглядів, сталим складником якої є визнання цінності людини як особистості. Її право на свободу, задоволення духовних і матеріальних потреб, розвиток здібностей» [23, с. 171].

Людина для нього як і раніше цінна, як homo sapiens, але в це поняття тепер вкладається ще однозначний, суспільно-змістовний сенс. Тут людина, швидше за все, просто трудівник, чесний, вольовий, який своєю повсякденною працею робить внесок до справи прогресу. У «Планеті людей» автором практично формулюється поняття людського співтовариства.

А. Екзюпері - письменник епохи другої світової війни. У її атмосфері відточувалося, уточнювалося світосприймання письменника-гуманіста, що вибрав своєю професією авіацію, став військовим льотчиком, не пасивним спостерігачем військових подій, а їх учасником, так би мовити, учасником професійним. Тим впевненіше він писав про війну як про феномен протиприродному. «Війна — знищення собі подібних» [13, с 181].

Зрозуміти філософський зміст роману А. Екзюпері допомагають нам вислови мудрого мислителя. «Земля допомагає нам збагнути самих себе, допомагає краще, ніж будь-які книги. Бо вона опирається нам. Людина пізнає себе, долаючи перешкоди» [13, с. 79]. А оскільки перешкоди нас оточують, то процес самопізнання перманентний. «І я починаю розуміти, що дійти сенсу всього того, що ми бачимо, можна тільки через культуру, цивілізацію і свою працю» [13, с. 81]. І це є правда: ми пізнаємо буття, обертаючись в нім. «Працюючи тільки заради матеріальних достатків, ми самі будуємо собі в’язницю. І замикаємось у самотності разом зі своїм статком — цим попелом, який не дає нічогісінько, заради чого варто було б жити» [13, с. 95]. Дійсно, Золото на той світ не забереш. «Любити — це не означає дивитись один на одного, любити — це означає разом дивитись у одному напрямку» [13, с. 178]. «Перш ніж судити когось, треба постаратись його зрозуміти» [13, с. 178]. А для цього потрібно поставити себе на місце іншого.

Висота польоту надає можливість по-іншому поглянути на рідну землю; миті, проведені перед лицем смерті, дають можливість побачити життя зовсім під іншим кутом: «Отоді ми відчули, що загубилися в міжпланетному просторі, серед сотень неприступних планет, і не знаємо, як відшукати ту єдину справжню нашу планету…» [13, с. 89]

Письменник присвятив «Планету людей» своєму другу, пілотові Анрі Гійоме, загиблому через рік після того, як книга побачила світ. У ній А. Екзюпері говорить про те, як протягом семи днів Анрі Гійоме, який потрапив у полон до крижаних Анд, пробирався до людей. У лютий сорокаградусний мороз він дерся через перевали на висоті чотирьох з половиною тисяч метрів. Без льодорубу, мотузки, їжі він йшов, підрізаючи складаним ножем черевики, в яких вже не уміщалися розпухлі обморожені ноги. Йшов, втрачаючи кров, сили і розум. Але одного разу сили зрадили йому, він упав на сніг і не міг піднятися. Тоді до нього стала підбиратися думка про марність його зусиль, адже досить було закрити очі, щоб знайти довгожданий спокій.

І тут льотчик подумав про дружину: його страховий поліс міг би уберегти її від убогості. Проте, якщо застрахований пропадає без вісті, за законом його визнають померлим тільки через чотири роки. Перед цією суворою очевидністю відступили всі сни і бачення, і, піднявшись на ноги, Гійоме йшов ще три дні і був врятований.

Пережити подібні хвилини довелося і самому А. Екзюпері, коли після аварії в Лівійській пустелі він опинився на волосок від загибелі. Цей епізод з його життя теж увійшов до «Планети людей».

Герої А. Екзюпері виживають завдяки почуттю відповідальності за своїх рідних: «Ще раз пересвідчуємось, що це не ми зазнали катастрофи. Її зазнали ті, хто жде нас. Ті, кому загрожує наше мовчання!.. Коли б я був на світі один, яб ліг і вже не вставав» [13, с. 161]. І відчувають почуття відповідальності за весь світ: «Його велич — в усвідомленні відповідальності. Відповідальності за самого себе, за пошту, за товаришів, що чекають на нього. В його руках їхнє горе, або їхня радість» [13, с. 103]. Герої А. Екзюпері прагнуть свободи. Але як досягається ця внутрішня свобода? У чому істина людини? — про це роздумує головний герой «Планети людей». При цьому А. Екзюпері чітко дає зрозуміти, що знайшов свою істину: «Істина для людини — це те, що робить її людиною… Це те, що робить світ простішим, а не те, що створює хаос. Істина — це мова, що допомагає передати вселюдське… Істина — це не те, що можна довести, це — простота [13, с. 179]. «Навіщо сперечатися про ідеологію? Будь-яку ідеологію можна підтвердити доказами, і всі вони суперечать один одному, а від таких суперечок пропадає всяка надія на порятунок людей. А люди навколо нас і скрізь прагнуть до того самого» [13, с. 180]. Людині потрібно лише пробудитися, знайти своє покликання, яке допоможе звільнити в собі Людину.

Алегоричний образ Моцарта виступає в творі символом вічного людського генія і духу Творення: «Я схилився над малюком, дивився на його гладеньке чоло, на ніжні повні губи й думав: ось лице музиканта, ось маленький Моцарт, ось прекрасна обіцянка життя! Він як той казковий принц, — зігрітий теплим і розумним піклуванням, ким тільки він не став би! …Маленький Моцарт, як і всі, попаде під той самий страшний прес. І зробить найвищою своєю радістю гидотну музику низькопробних кафе-шантанів. Моцарт — приречений» [13, с. 185].

Треба пробудити людину, вирвати її з тюрми міщанського благополуччя, повернути їй дух творення, дати відчути радість вільної праці і розкіш людського спілкування — така думка проходить від першої до останньої сторінки твору. Дух творення робить людину Людиною. Пролітаючи над Землею, пілот відчуває всю її тендітність, хисткість життя на ній і говорить усім нам: «Бути людиною — це якраз і означає відповідати за все» [13, с. 103].

І тут, на останній сторінці «Планети людей» з’являється маленький принц — в тьмяному і набитому людьми вагоні третього класу головний герой бачить сплячу дитину, сина польських робочих-іммігрантів, висланих з Франції: «Сідаю проти тієї родини. Між батьком і матір'ю сяк-так примостилася дитина, спить. Але ось вона перевертається вві сні, і при світлі лампочки я бачу її обличчя. Ох, яке чудове личко! Це подружжя народило чудовий золотий плід. Ці важкі лантухи породили чарівний витвір грації!.. Він як той маленький казковий принц — зігрітий теплим і розумним піклуванням, ким тільки він не став би! [13, с. 185]. А. Екзюпері болісна думка, що маленький принц приречений, що він, як і всі, теж потрапить під той же жахливий прес і стане насолоджуватися «гидотною музикою низькопробних кафе-шантанів» [13 с. 185 ]. І автор завершує «Планету людей» майже біблійним висказуванням: «Тільки Дух, торкнувшись глини, може створити Людину» [13, с. 186].

Таким чином, можна стверджувати, що свобода, самоутвердження і пізнання істини є характерним для головного героя роману А. Екзюпері. Автор намагається достукатися до людей, вивести їх на шлях істини. Льотчик А. Екзюпері здійснював дивний політ над планетою людей. Дивний, оскільки відправлявся він у свій немислимо важкий політ, наражався на смертельну небезпеку, щоб виявити те, що залишалося на землі, — людину і людяність.

2.1 ОСОБЛИВОСТІ СТИЛЮ А. ЕКЗЮПЕРІ

Раціоналістичний мислитель XVIII ст. Ж. Бюффон у трактаті «Роздуми про стиль» вважав, що «стиль повинен закарбовувати думки, а не тільки нанизувати слова». Ж. Бюффон підкреслював виключне значення індивідуальності митця, від якої залежить стиль: «Стиль — це людина. Стиль не можна ані викрасти, ані позичити, ані викривити». Тобто Ж. Бюффон розумів стиль як індивідуально притаманний людині спосіб викладу й організації ідей (Ж. Бюффон писав про наукові твори). При цьому твір письменника, що має стиль — індивідуальну й вершинну форму вираження у слові, має таку якість, як цілісність (на зразок природних створінь, де кожне створіння є цілісністю), інакше — в ньому є «послідовність, нерозривний ланцюг, в якому кожна частина відображає ідею» [49, с. 496].

В. Бєлінський називає стиль «складом». «Склад» — «це сам талант, сама думка. Склад — це рельєфність, наочність думки; у складі вся людина; склад завжди оригінальний, як особистість, як характер… За почерком упізнають руку людини й за почерком визначають достовірність власноручного підпису людини — за складом упізнають великого письменника, як за пензлем — картину великого живописця» [37, с. 686].

У XX столітті поняття індивідуального стилю привертає увагу не тільки естетиків та літературознавців, а й письменників. М. Пруст писав: «Стиль для письменника, так само як і для художника, — не проблема техніки, але проблема бачення. Він є відкриття, яке було б неможливо зробити прямими і свідомими засобами, відкриття якісної відмінності, яка існує в тому образі, в якому перед нами постає світ, відмінності, яка, якби не було мистецтва, лишилася б вічною таїною кожного» [48,с. 43].

У XX ст. поняття про індивідуальний стиль широко обговорюється у літературознавстві.

І. Подгаєцька в статті «Границы индивидуального стиля» зазначає: «Индивидуальный стиль — это такой способ организации словесного материала, который, отражая художественное видение автора, создает новый, только ему присущий образ мира» [42, с. 33].

М. Гіршман у статті «Изучение диалектики общего и индивидуального встиле» висловлює важливу думку про те, що стилі є одночасно індивідуальними й типологічними утвореннями. «Стиль Гете и стиль Мерике, стиль Гоголя и стиль Марлинского, стиль Блока и стиль А. Белого — эти стили в контексте „эпохи“ оказываются обусловленными, допускающими типологические сближения и обобщения, но только в стилях великих художников можем мы найти классическую меру индивидуального и типического. Чем менее талантлив и значителен писатель, тем заметнее в его стиле индивидуальное вступает в конфликт с общим. В этом случае возможна победа той или другой стороны, что приводит к художественной ущербности. Побеждает „типологическое“ — и возникает механический стиль, равнодействующая всех разнонаправленных тенденций эпохи. Побеждает „индивидуальное“ — и перед нами художник „яркий“, подчас выламывающийся в авангард, но лишенный глубинных исторических и национальных субстанций. Великий же художник тем и отличается от просто талантливого или оригинального писателя, что он не только выражает свое время, а представляет свой народ и свою нацию во времени».

Стиль письменника відображає світ і разом з тим створює світ. Світ реальний і світ художній не є тотожними. Письменник не обмежується тільки відображенням реальної дійсності, він втілює також власне індивідуальне бачення. У стилі знаходить відбиток особистий світ митця, крізь призму якого подається зображення світу. Співвідношення дійсного світу й так званого світу внутрішнього може бути різним. Інколи художник йде за логікою дійсного світу і прагне якомога точніше, достовірніше, правдивіше її відтворити (як у реалістичному напрямі). А інколи він керується лише законами власного, індивідуального світу, рівнозначного довколишньому, не менш значущого за нього; відображення реальності тут не є основною метою, вона лише привід для вираження почуттів, вражень, думок особистості, вона цікава лише настільки, наскільки входить у внутрішній світ людини (як у модернізмі, наприклад, як в суб'єктивній епопеї М. Пруста «В пошуках втраченого часу»). Невипадково М. Пруст підкреслював значення у стилі «бачення світу», тобто індивідуального бачення світу.

Д. Наливайко у своєму визначенні стилю теж підкреслює зв’язок між формальними й змістовими параметрами у стилі (хоча, як відомо, стиль не зводиться ні до форми, ні до змісту): «стиль — це не сама форма, не „синтез форм“, а формотворче начало, певний внутрішній закон художньої творчості, що визначає ритм і композицію, характер образотворчості й інтонацію, всю своєрідність „художньої мови“, котра, як відомо, не зводиться до мовно-стилістичних засобів, а включає й „надмовні“ елементи» [32, с. 8].

Отже, аналіз індивідуального стилю письменника потребує враховувати: як у стилі відображається світ (світ реальний і світ митця), особливості світосприймання митця, образ світу, ним створений, і художні засоби його втілення, ідеї, образи твору, проблематику, а також сюжет і композицію як носії стилю, характер конфліктів, характерні художньо-виражальні засоби, взаємозв'язок між ними й спрямованість до однієї стильової мети, стильові домінанти творчості письменника.

Вибір професії визначив не тільки життєвий шлях, а й творчу манеру А. Екзюпері. Головним героєм його творів став пілот — мужня, смілива людина, ладна терпіти будь-які труднощі, людина важкої і відповідальної праці. Світогляд письменника теж багато чим зобов’язаний професії пілота. Небо давало йому відчуття внутрішнього очищення, єднання людини і світу, наближало до таємниць життя і, зрештою, до духовної єдності з Богом. Думки, народжені під час польотів, ставали рядками творів.

Особливістю творчої манери письменника є вміле поєднання світобачення пілота з самобутнім ліризмом, і цей синтез допомагає художньо-філософському проникненню в таємниці життя, у внутрішній світ людини. А. Екзюпері використовує порівняння, часто порівнює літак з плугом: «Але ж машина — не мета. Літак — не мета, це знаряддя. Таке саме знаряддя, як плуг» [13, с. 104].

У романі «Планета людей» нема ні сюжету, ні героїв. А. Екзюпері розповідає про себе, про цікавих людей, з якими йому довелося зустрічатися, про події, учасником яких він був. У цьому творі А. Екзюпері роздумує над сутністю людини, над цінністю життя, дружби, доброго ставлення людей одне до одного.

Н. Галь зазначає, що роману А. Екзюпері властиві образність розповіді, творчість слова, динаміка стилю. Вони просякнуті пафосом гуманізму і патріотизму й несуть емоційний заряд любові, доброти, співчуття до чужого горя. «Я люблю пробуджувати в людині шляхетні почуття, коли можу дати більше, ніж сам дістаю» [9, с. 50] - писав він, визначаючи цим свою мету — викликати у читача потяг до християнських чеснот.

Книга «Планета людей» належить до найкращих творів А. Екзюпері. У ній немає ні вигаданих героїв, ні цілісного сюжету — це образки з життя письменника, його розповідь про людей, з якими зустрічався і працював, роздуми про сенс людського життя і майбутнє людства. У «Планеті людей» атмосфера і стає головним — потрапляючи в неї, людина повертається в дитинство, згадуючи про те, що можна бути добріше, чесніше і краще. У цьому полягає основна цінність роману. Основна, але далеко не єдина.

Створюючи «Планету людей», А. Екзюпері прагнув поділитися з читачем своїми, досить оригінальними, але, безумовно, заслуговуючими уваги ідеями. Одна з них — не варто забувати про те, що, перш за все, він живе на планеті, заселеній людьми, де земля і людина є найближчими один до одного створіннями. При цьому саме земля дозволяє людям залишатися людьми — чинячи опір їм, вона одночасно підтримує їх, створюючи на їх шляху перешкоди, вона допомагає розвиватися. Саме тому так важливо, щоб людина зберігала свій зв’язок із землею, не втрачала його під впливом розвитку цивілізації, дозволяючи нашій планеті залишатися місцем, призначеним для людей і одночасно з цим об'єднуючим всіх нас.

Саме прагненням об'єднати, згуртувати людство, навчити кожного думати про сусіда, піклуватися про нього так само, як і про себе, пронизаний роман.

А. Екзюпері міркує про зв’язок людини із землею, не ускладнюючи оповідання довгими ліричними відступами, він учить читача доброті, взаємоповазі і взаєморозумінню.

А. Екзюпері працював у напрямку модернізму. «Модернізм (від фр. Moderne — сучасний) — так на початку XX ст. часто характеризувалася новітня література з властивою їй новою технікою зображення» [26, с. 220 ].

Визначальними рисами модернізму є: новизна; у творах затверджується перевага форми над змістом; визнання інтуїтивного поруч із логічним, шляхом пізнання; індивідуалізм, зосередження на «Я» автора, героя, читача; психологізм; широко використовуються такі художні прийоми, як «потік свідомості»; використання символу як засобу пізнання і відтворення світу; ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці); естетизм.

Стиль твору і особлива, не схожа ні на що містична манера А. Екзюпері - це перехід від образу до узагальнення, від притчі до моралі. Потрібно володіти великим письменницьким талантом, щоб бачити світ так, як А. Екзюпері. Мова його твору природна і виразна. «Планета людей» є своєрідною збіркою афоризмів та мудрих висловів письменника, які стали крилатими: «Велич усякої професії, можливо, саме в тому, що вона об'єднує людей, адже єдина справжня розкіш — це розкіш людського спілкування» [13, с. 95]; «Бути людиною — це якраз і означає відповідати за все» [13, с. 103]; «Тільки усвідомивши свою, хай навіть зовсім непомітну роль, ми будемо щасливі. Тільки тоді ми зможемо спокійно жити і спокійно вмирати, бо те, що дає сенс життю, дає сенс і смерті» [13, с. 182].

Таким чином, роману А. Екзюпері властиві образність розповіді, творчість слова, динаміка стилю. Вони просякнуті пафосом гуманізму і патріотизму й несуть емоційний заряд любові, доброти, співчуття до чужого горя. «Я люблю пробуджувати в людині шляхетні почуття, коли можу дати більше, ніж сам дістаю» [33, с. 19] - писав він, визначаючи цим свою мету — викликати у читача потяг до християнських чеснот.А. Екзюпері працював у напрямку модернізму. Модернізм (від фр. Moderne — сучасний) — так на початку XX ст. характеризувалася новітня література з властивою їй новою технікою зображення [26, с. 220].

Книга «Планета людей» належить до найкращих творів А. Екзюпері. У ній немає ні вигаданих героїв, ні цілісного сюжету — це образи з життя письменника, його розповідь про людей, з якими зустрічався і працював, роздуми про сенс людського життя і майбутнє людства.

Стиль твору і особлива, не схожа ні на що містична манера А. Екзюпері - це перехід від образу до узагальнення, від притчі до моралі. Потрібно володіти великим письменницьким талантом, щоб бачити мир так, як А. Екзюпері. Мова його твору природна і виразна. «Планета людей» є своєрідною збіркою афоризмів та мудрих висловів письменника.

2.2 ФІЛОСОФСЬКО-ЕСТЕТИЧНЕ ЗВУЧАННЯ ЙОГО ТВОРІВ Роман «Планета людей» написаний від першої особи і поданий у вигляді оповідання, що межується філософськими роздумами про життя, природу людини, про друзів і про вірність справі. Прості льотні будні автора перетворюються на якийсь ідеалізований і неймовірно натхненний світ фантазії. Світ, в який звичайним смертним немає пропуску, світ, про який вони нічого не знають. Книга оповідає про боротьбу із стихією, з машиною і людини із самим собою, яка звикла доводити почате до кінця. Мало того — для автора його внутрішній світ, схоже, означає куди більше, ніж зовнішній. І обидва світи він намагається зв’язати в один.

За формою розповіді роман «Планета людей» — це роздуми, глибоке філософське узагальнення світу ліричним героєм у тісному зв’язку з конкретною дійсністю — польотом. Книга складається з восьми частин: «Лінія»; «Товариші»; «Літак»; «Літак і планета»; «Оазис»; «В пустелі»; «В серці пустелі»; «Люди». Зображення польоту композиційно обрамляє всі книги письменника.

У жанровому відношенні проза А. Екзюпері - і в першу чергу, звичайно, «Планета людей» — є сплав різнорідних літературних стихій, сплав органічний і рідкісний. М. Ваксмахер зазначає, що роман «Планета людей» — це інтелектуальний роман: «Сюжетні шматки входять сюди як частини складного літературного організму. Інтерес, з яким читач читає „Планету людей“, підтримується не тільки гостротою подій, не тільки динамікою зміни ситуацій, а перш за все важливістю їх внутрішнього сенсу, несподіванкою авторського підходу до них, новизною точки зору, під яким вони розглядаються. Його роман — приклад інтелектуальної прози, одночасно філософської і художньої, документальної і „вигаданої“. Вона в чомусь схожа на філософську повість Дідро або Вольтера. Але вона глибоко сучасна — і за матеріалом, і по підходу до нього. Сучасна сама інтонація його прози — довірлива розмова з читачем, в якому автор припускає свого однодумця».

Сам термін «інтелектуальний роман» був вперше запропонований Т. Манном. У 1924 р., в рік виходу в світ романа «Зачарована гора», письменник відмітив у статті «Об учении Освальда Шпенглера», що здійснив «історичний і світовий перелом» 1914;1923 рр. Він з надзвичайною силою загострив у свідомості сучасників потребу осягнення епохи, і це певним чином заломилося в художній творчості. «Процес цей, — писав Т. Манн, — стирає межі між наукою і мистецтвом, вливає живу, пульсуючу кров у відвернуту думку, одухотворяє пластичний образ і створює той тип книги, який може бути названий «інтелектуальним романом». До «інтелектуальних романів» Т. Манн відносив і роботи Ф. Ніцше. Саме «інтелектуальний роман» став жанром, що вперше реалізував одну з характерних нових особливостей реалізму XX в. — загострену потребу в інтерпретації життя, її осмисленні, тлумаченні, що перевищувала потребу в «розповіді», втіленні життя в художніх образах. У світовій літературі він представлений не тільки німцями — Т. Манном, Р. Гессе, А. Дебліном, але і австрійцями Р. Музилем і Р. Брохом, у Росії - М. Булгаковим, у Чехії - К. Чапеком, американцями У. Фолкнером і Т. Вулфом, і багатьма іншими. Але біля витоків його стояв Т. Манн.

Литовський літературознавець В. Бікульчюс уважає, «що „інтелектуальний роман“ втілює те розумове споглядання, ті розмірковування, якими заповнено філософський роман XX століття» [3, с. 9]. Між філософським та інтелектуальним романом нема нездоланної грані, що дає нам право вважати ці два терміни достатньо спорідненими.

Цієї думки дотримуються й Г. Бенькович, вважаючи синонімічними терміни філософський (найбільш уживаний) та ідеологічний, інтелектуальний роман, вказуючи також, що філософського роману визначається відстороненою ідеєю, котра може втіленою в притчі, алегорії, міфологемі, в характері героїв, їх суперечках, роздумах, долях" [39, с. 76].

А. Екзюпері відомий своєю манерою розповідати не поспішаючи, докладно, наголошуючи ті моменти, які він хотів би виділити для читача.

Створюючи «Планету людей», А. Екзюпері прагнув поділитися з читачем своїми, досить оригінальними, але, безумовно, заслуговуючими на увагу ідеями. Одна з них — не варто забувати про те, що, перш за все, він живе на планеті, заселеної людьми, де земля і людина є найближчими один до одного створіннями. Саме прагненням об'єднати, згуртувати людство, навчити кожного думати про сусіда, піклуватися про нього так само, як і про себе, пронизаний цей дивно добрий роман. А. Екзюпері міркує про зв’язок людини з землею, не ускладнюючи розповідь довгими ліричними відступами, він вчить читача доброті, взаємоповазі і взаєморозумінню. Завдяки цьому «Планета людей» так легко читається і залишає приємні враження.