Повернення до нелокальності: про методологічні «зсуви» в культурології та мистецтвознавстві

Повернення до нелокальності: про методологічні «зсуви» в культурології та мистецтвознавстві

Протягом останнього століття в європейській цивілізації відбулися парадигмальні зміни: класичний тип мислення доби модерну на початку ХХ ст. змінив некласичний, а з другої половини ХХ ст. — постнекласичний. Починаючи з 60−70-х рр. ХХ ст. формувалася соціокультурна ситуація, яку пізніше, за визначенням Ж.-Ф. Ліотара, названо «станом постмодерну». Закінчення, «смерть» т. зв. «суперзасад» (онтологічних, аксіологічних, гносеологічних та ін.) попереднього цивілізаційного розвитку потребувала пошуку нових. Отже, постмодерн (або постмодернізм) сформував немало «дрібних» локальних методологій, які стали основою дослідження різних аспектів цієї різноманітної у своїх проявах соціокультурної ситуації.

«Програмна» ризомність, еклектизм, «смерть Автора», гра в «некоректне мислення», диз’юнктивність, заперечення будь-якого тотального головного дискурсу, визнання відносності будь-яких цінностей стають основою принципово іншого, некласичного етапу в розвитку науки. Цей етап характеризується усвідомленням ілюзорності уявлень про неосяжні можливості наукового знання, визнанням неповноти будь-якого дискурсу, відносності та принципового неусунення суб'єкта від результатів наукового пізнання.

Відомо, що визнання конвенціональності цінностей, настанов і норм надало постмодерністським методологічним засадам відкритості, готовності до діалогу, уможливило виникнення міждисциплінарних зв’язків між несумісними до цього сферами наукового знання.

Фактично постмодернізм об'єднав дві непоєднувані раніше стратегії пізнання та наукового мислення: розсіювання й синергію.

Водночас постмодерні методологічні засади «загалом відмежовувалися від будь-якого достовірного результату й об'єктивності» [1, с. 12]; антираціональність, несуголосність і трансгресивність стали сутнісними ознаками постмодерністського дискурсу. Постмодерн, певним чином ставши апогеєм конструктивістської доби, довів текстоцентричність до певної кульмінаційної точки, коли елемент тексту — знак — позбавлено своєї «референційної функції». Тобто текстуальність втрачає остаточний зв’язок з емпіричною реальністю і вже не може віддзеркалювати дійсність. Текст як надскладна семіотична система існує сам заради себе, а істинним змістом дискурсу є лише інші дискурси («Поза текстом більше нічого не залишається», — саме так, як відомо, це прокоментував Ж. Дерріда [4, с. 318]. З ним погоджується Н. Маньковська: «Некласична онтологія руйнує систему символічних протилежностей, дистанціюючись від бінарних опозицій: реальне — уявне, первинне — вторинне, старе — нове, суб'єкт — об'єкт. Суб'єкт як центр системи уявлень та джерело творчості розсіюється, його місце посідають несвідомі мовні структури, анонімні потоки лібідо, машинність «виробництва, що бажає» [7, с.19—20].

Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить, що в науковому дискурсі відбуваються певні зрушення й відхід від засад постмодерну. В останню чверть ХХ ст. синергетичні методологічні засади почали домінувати над деконструктивними концепціями та методологіями. Праці І. Пригожина, І. Стенгерса, І. Прангішвілі, Г. Хакена й ін. [5; 8; 11] засвідчили певну зміну акцентів в осмисленні дискурсивних процесів у західному науковому мисленні.

Проте й синергетична методологія виявилася обмеженою в пізнанні надскладних соціокультурних відносин сучасного етапу розвитку цивілізації. Отже, актуальною стає проблема переосмислення методологічних засад розвитку гуманітарного знання (насамперед, культурологічного й мистецтвознавчого) на сучасному етапі.

Мета статті — дослідити основні тенденції змін методологічних основ гуманітарного знання (культурологічного та мистецтвознавчого) на сучасному етапі.

Методологія дослідження основана на методах, розроблених у працях Н. Маньковської, Е. Азроянца, І. Данилевського та ін. [2; 3;7].

Поширення в останню чверть ХХ ст. синергетичної концепції І. Пригожина в гуманітарному науковому дискурсі, на нашу думку, зумовлено декількома причинами: по-перше, певною вичерпаністю концепцій деконструкції (Ж. Бодрійяра з його апокаліптичним підходом, визнанням катастрофічними процесів відчуження в смисловій сфері; Ж. Дельоза з теорією хаокосмосу, визнанням тільки двох начал творення: шизоїдного творчого становлення та параноїдального начала порядку й ін.); по-друге, прагненням зрозуміти механізми, завдяки яким система, що розпадається, може врятувати себе; по-третє, явним домінуванням об'єднувальних тенденцій у практиці існування будь-яких систем (природних, технологічних тощо).

Синергетика дозволила створити «сито», яке відокремлювало головні фактори існування системи від другорядних [9, с. 17], тобто спромоглася врятуватися від стрімкої деієрархізації наукового знання. Подолавши наслідки хаотизації, синергетика визначила важливість відмови від пріоритетності концепції лінеарності розвитку системи, наполягаючи на тому, що в стані свого укладення, система набуває режиму нелінійного розвитку, що дозволяє їй зберегти свою основу. І, основне, вивчаючи механізми самоорганізації надскладних систем, апологети синергетики звернули увагу не тільки на значимість процесів трансгресії (яка розпочинає свою дію у визначених «точках біфуркації»), на необхідність відмови від простої бінарності у визначенні рушійних сил розвитку з перевагою тріадності, але й на важливість локалізації досліджуваного предмету. Сама синергетика почала розглядати будь-яку надскладну систему як сукупність малих підсистем, пояснюючи при цьому, що різниця в методологічних засадах вивчення цих підсистем шкодить узагальненню знання про всю надскладну систему.

Певне «перевідкриття» синергетикою принципів спостережності, відповідності, додатковості й перетворення їх на інтерсуб'єктивні принципи комунікації [9, с. 19] підготували осмислення подальшого розвитку європейської цивілізації в добу постпостмодерну. Немало експертів вважають поняття «постпостмодернізм» перехідним, багатозначним за змістом (використовують також терміни «псевдомодернізм», «цифромодернізм» і «метамодернізм». Термін «псевдомодернізм» уперше використав англієць А. Кірбі в статті «Death of postmodernism and beyond» (2006), але пізніше замінив його на «цифромодернізм» у книзі «Digimodernism». Термін «метамодернізм» є «винаходом» Тимофія Вермюлена та Робіна ван дер Аккера («Notes of Metamodernism» (2010)).

Основним завданням «постпостмодернізму» вважалося не відновлення референтних зв’язків з емпіричною (й іншими) реальностями, а відтворення перцептивних і культурних пластів інформації. Але, оскільки кількісно та якісно ці пласти виявилися надмасивними, постпостмодернізм актуалізував поняття «гіперреальність» як одне з основних. Пориваючи з текстуальністю й інтертекстуальністю постмодернізму, новітня цивілізаційна соціокультурна ситуація оперує віртуальними й інтерактивними артефактами, які «є комп’ютерними двійниками дійсності», елементами «ілюзорно-почуттєвої квазіреальності» [7, с. 23].

Постмодерністські судження про художню форму як «відкриту систему» змінюються ідеями про «мультивпливи», а діалог — «полілогом користувача з комп’ютерною картинкою» [Там само, с. 23]. Мультивпливи новітньої «гіпперреальності» повертають науковців до проблеми осмислення певної нелокальності в системі, де основними є не тексти, а віртуальні артефакти.

У 2002 р., ґрунтуючись на працях російськомовних дослідників віртуалістики (М. Вашкевича, Р. Гаріфулліна, О. Генісаретського, Д. Іванова, В. Нечитайло, М. Носова, М. Опенкова, Ю. Осипова й ін.), вітчизняний філософ Е. Смерічевський у своєму дослідженні дійшов висновку, що «віртуальна реальність як новітня властивість інформаційної цивілізації має інтегративний потенціал глобального масштабу» [10, с. 19], а у 2004 р. Д. Деннет, аналізуючи взаємодії «мультивпливів» і людської психіки, звернув увагу на те, що у «віртуальних світах» домінує ідеальна впорядкованість, яка, проте, патернізована [3]. Постало слушне запитання: якщо система передбачувано потерпала від множинності певних впливів на неї (частково ці впливи виявлялися випадковими), як можна передбачити прикінцевий стан такої системи?

За рік у науковому дискурсі виникла квантово-нелокальна концепція І. Данилевського, спрямована на осмислення «новітньої нелокальності». Науковець відзначає: якщо в синергетиці «найменша відмінність у початкових умовах положення системи сприяє принциповій неможливості передбачення шляхів її розвитку» (що корелює з постмодерністською тезою У Еко про «відсутні структури», то в межах квантової нелокальності незначні відхилення від початкового стану викликають лише несуттєві відхилення від передбачуваного кінцевого" [2, с. 257−258] .

У 2007 р. О. Яшин, не заперечуючи синергетичної тріадності «мислення — віртуальна реальність — „паралельні світи“», вказує на взаємозумовленість емпіричної та віртуальної реальностей. «Здійснити процес актуалізації дійсного з віртуальним може тільки людина», — зазначає дослідник [12, с. 10].

Підсумовуючи наслідки вказаного парадигмального зрушення в науковому знанні початку ХХІ ст., можна погодитися з С. Єрохіним: ці зрушення відбулися від «недетермінованості, незворотності, нелінійності та делокалізованості до детермінованості, зворотності, дискретності й нелокальності» [6, с. 140].

Якщо зважити на такий висновок, то які методологічні наслідки він матиме для культурології й мистецтвознавства на сучасному етапі?

По-перше, новітня детермінованість потребує осмислення та перекласифікації: щоб визнати новітні «суперзасади» розвитку культури й мистецтва, слід здійснити нову типологізацію культурних процесів, культурних і художніх форм, визначити новітні ієрархії в системах.

По-друге, така перекласифікація зумовить кардинальне оновлення категоріального апарату культурології та мистецтвознавства, оскільки в новітній ситуації перетворення природного об'єкта на предмет мистецтва (культури) починає мати інші засади впливу на матерію.

По-третє, можливість «відчути» культуру або мистецтво не ззовні, а в самій системі культури або мистецтва (їх форм) завдяки просторовим ілюзіям або тактильним ефектам віртуальної реальності, перетворює глядача-автора на протагоніста. Така руйнація меж між суб'єктом і об'єктом у культурі та мистецтві (тобто «співучасть») стає механізмом вірактуалізації (viractualism) будь-якого середовища. Подібна вірактуалізація потребує методологічно нового осмислення простору та часу, оскільки кожна нова технологія руйнує попередні ритми свідомості.

По-четверте, потребує методологічних змін осмислення морфології культури й мистецтва, оскільки класичні ієрархії, некласичний та постнекласичний неієрархічні естетичні об'єкти базується на інших засадах формування сфери синхронізованого нелокального існування.

По-п'яте, оскільки морфологія культури й мистецтва стрімко змінюється, потребують новітньої перекласифікації культурні та мистецькі форми, які часто існують як дискретні.

Можна визначити прогностичні моделі «поведінки» систем культури й мистецтва в нових умовах.

Перша модель: існування впорядкованих «простих» культурних і мистецьких форм у надскладному середовищі за наявності комунікації (смислових обмінів) між ними.

Друга модель: «герметизація» та «відмирання» «складних» культурних і мистецьких форм, відсутність або ускладненість комунікації. При цьому середовище починає виконувати функції культурної або мистецької форми завдяки потенціалу інтерактивності.

Висновки

Завершуючи тезовий огляд потенційних методологічних пошуків на сучасному етапі соціокультурного розвитку, слід зазначити, що системи культури й мистецтва перебувають на етапі певного «повернення» до впорядкованості, але ця впорядкованість є результатом кардинально нових змін в онтології, аксіології та гносеології людського існування.

Список використаних джерел

• 1. Брайсон В. Политическая теория феминизма / В. Брайсон. — М.: Идеяпресс, 2001.
• 2. Данилевский И. В. Структуры коллективного бессознательного: квантовоподобная социальная реальность. Изд. 2-е, испр. и доп. / И. В. Данилевский. — М.: Ком-книга, 2003.
• 3. Деннет Д. Виды психики: На пути к пониманию сознания / Д. Деннет; пер. с англ. А. Веретенникова; под общей ред. Л. Б. Макеевой. — М.: Идея-Пресс, 2004.
• 4. Деррида Ж. О грамматологии / Ж. Деррида. — М.: Ad Marginem, 2000.
• 5. Евин И. А. Искусство как сложная самоорганизующаяся система: автореф. дисс. … д-ра филос. наук: 09.00.11 / И. А. Евин. — М., 2009. — 26 с. — русс.
• 6. Ерохин С. В. Цифровое компьютерное искусство / С. В. Ерохин.— СПб.: Алетейя, 2011. — 188 с.
• 7. Маньковская Н. От модернизма к постпостмодернизму via постмодернизм [Электронный ресурс] / Н. Маньковская. — М.: Коллаж, ИФ РАН, 1999. — Режим доступа: http://iph.ras.ru/page52528989.htm]. — Загл. с экрана.
• 8. Пригожин И. Порядок из хаоса. Новый диалог человека с природой / И. Пригожин, И. Стенгерс.— М.: Едиториал УРСС, 2014. — 304 с.
• 9. Синергетика і творчість: монографія / за ред. В. Г. Кремня. — Київ: Ін-т обдарованої дитини, 2014. — 314 с.
• 10. Смерічевський Е. Ф. Інформаційна цивілізація: проблема віртуальної реальності в суспільному розвитку: автореф. дис. … канд. філос. наук: 09.00.03 / Е. Ф. Смерічевський; Донецьк. нац. ун-т. — Донецьк, 2002. — 21 с.
• 11. Хакен Г. Информация и самоорганизация. Макроскопический подход к сложным системам / Г. Хакен. — М.: Мир, 1991. — 240 с.
• 12. Яшин А. А. Живая материя: Ноосферная биология (нообиология) / А. А. Яшин. — М.: Изд-во ЛКИ, 2007.