Розвиток готовності особистості до самоосвітньої діяльності у контексті завдань сучасної вищої освіти

У статті йдеться про значення освіченості особистості у сучасному світі. Проаналізовано погляди науковців щодо завдань вищої освіти. Обґрунтовується необхідність розвитку готовності особистості до самоосвітньої діяльності у внз.

Освіта, мета вищої освіти, удосконалення вищої освіти, освіченість, самоосвіта, готовність до самоосвітньої діяльності.

Постановка проблеми у загальному вигляді. У сучасному світі науковці різних галузей, політики усе більшого значення надають освіченості людей. В умовах швидкозмінного світу освіта реально стає продуктивною силою й гарантом національної безпеки держави, оскільки соціально-економічний розвиток суспільства все більше залежить від знань та освіченості кожного громадянина. Барак Обама в Конгресі США наголосив, що у глобальній економіці, де найважливішим здобутком, який можна вигідно продати, є знання, якісна освіта — це вже не просто шлях до знаходження можливостей, це необхідна умова. Визнаючи пріоритет освіти, Білл Гейтс в одному зі своїх виступів підкреслив, що якісна освіта — це дійсно найважливіша річ для того, щоб у країни було по-справжньому достойне майбутнє.

Європа сьогодні будує «суспільство, що базується на знаннях» (knowledge-based society). Це означає, що інформація, знання, а також мотивація до їх постійного оновлення і навички, необхідні для цього, стають вирішальним чинником європейського розвитку, конкурентоспроможності та ефективності ринкової праці. Європейський Союз визнає, що освіта та професійне навчання є життєво важливими для розвитку сучасного суспільства та економіки. Освіта є пріоритетним напрямом для урядів усіх країн.

Аналіз останніх досліджень і публікацій дозволяє виокремити такі погляди на мету освіти, значення освіченості особистості та шляхи удосконалення вищої освіти.

Освіта покликана допомогти людині опанувати зростаючі інформаційні потоки, забезпечувати культурний розвиток людини, що відіграє в сучасному людському житті не менш важливу роль, ніж генетична запрограмованість особи. Це виступає головною метою освіти, її місією (за В.І. Луговим).

Можна виокремити три загальні цілі освіти:

Створення умов для становлення істинно людської особистості, у тому числі професійної, для включення людини у суспільно-корисну працю відповідно до її інтересів та здібностей. При чому, для кожної окремої людини її освіта виступає у двох іпостасях: як засіб самореалізації, самовираження і самоствердження особистості; як засіб стійкості, соціального самозахисту та адаптації людини в умовах ринкової економіки, як її власність, капітал, яким вона розпоряджається чи буде розпоряджатися як суб'єкт на ринку праці.

Виховання громадян, соціально активних, творчих членів суспільства, які оволоділи системою загальнолюдських і національних цінностей та ідеалів, здатних до трансформації виробництва, виробничих, економічних та суспільних відносин, участі в управлінні; таких, які володіють почуттям громадянської відповідальності за своє життя і життя своєї сім'ї, за результати своєї діяльності, за збереження природи, за долю світу й країни.

Задоволення актуальних та перспективних потреб виробництва в економічній, соціальній, культурній та інших сферах у кваліфікованих спеціалістах, що відповідають вимогам гуманітарного, соціального та науково-технічного прогресу, володіють широким загальним і професійним світоглядом, професійною мобільністю (за О.М. Новіковим).

Освічене суспільство забезпечить підвищення стандартів життя його членів, а також соціальну стабільність і баланс (за І.В. Іванюк).

Європейський простір і світовий досвід розвитку країн переконливо свідчить: чим вищий освітній рівень населення, тим заможнішим є народ, потужнішою держава, більш розвинутою є економіка й демократія (за В.О. Огнев’юком).

освіченість особистість вища освіта Сучасна практика освітнього процесу у внз засвідчує тотальне зниження бажання студентів навчатись, набувати досконалої фахової підготовки та постійно підвищувати її.

Дослідники характеризують стан освіти сьогодні таким чином.

Освіта не здійснює функцію виховання того типу світогляду, що дасть можливість вирішити глобальні проблеми людства; офіційно діюча система освіти постійно відчужується від інтересів та цінностей (за О.О. Базалук);

Не виправдали себе акцент на необхідності зростання обсягу знань — надто стрімко зростає обсяг інформації, що лине звідусіль; вузька спеціалізація та професіоналізація — сучасні проблеми найчастіше виникають на зіткненні різних дисциплін, вимагаючи широкого, різнопланового погляду, уміння бачити взаємозв'язки та їх динаміку (за В.Г. Торосян);

Отримуючи певну суму знань у вигляді теоретичних знань, умінь і навичок, студент найчастіше не уявляє, наскільки вони йому необхідні. Можливо, частина здобутих знань залишиться незатребуваною протягом трудової діяльності випускника. Вищий навчальний заклад також не в змозі точно визначити потреби студента, оскільки не відомо, якою діяльністю займатиметься його випускник. Тому при професійній підготовці береться середня сума знань, необхідна для спеціаліста певної професії. Якісь знання обов’язково будуть у надлишку, якихось знань бракуватиме, причому у кожному конкретному випадку ці знання будуть різними. Отже, вищий навчальний заклад надає, а студент отримує певні знання у вигляді запасу на майбутнє, сподіваючись, що вони йому знадобляться у майбутньому (за О.В. Ареф'євою, Т.В. Харчук).

Поява сьогодні нового покоління людей — homo studiosus, homo internetus, живильним середовищем для яких стали комп’ютери й відомі всесвітня мережа, призводить до створення нового, постіндустріального суспільства, девізом якого є гасло: «Хто володіє інформацією, той володіє світом». Однак володіння комп’ютером і мережами не означає одночасного підвищення загального рівня освіченості й культури, духовності. Скоріше, навпаки: у новому суспільстві набутою характеристикою людини логічно вважати її перетворення у homo ingenie (людину швидкого розуму), але, на жаль, через втрату або зниження інших якісних характеристик, що відрізняють, власне, людину від машини, й належать її духовності (за О. Л. Голубенко, М.М. Чурсіним, В.Ф. Гайдуковим).

Вчені висувають різні ідеї щодо удосконалення сучасної освіти.

Так, В. П. Андрущенко, В. С. Лутай говорять про необхідність реформування освіти на основі нової її філософії, спрямованої на формування нового типу практичного світогляду. В. Г. Кремень обґрунтовує доцільність використання синергетичного підходу в освіті, що сприяє збагаченню навчально-виховного процесу діалоговими засобами і методами освітньо-педагогічної взаємодії, що, у свою чергу, інтенсифікує розвиток як учнів, так і викладачів. У нормі Болонської співдружності освітян зазначена необхідність підвищення мобільності викладачів і студентів, самостійності студентів, рівня їхньої самоорганізації (норма).В. П. Андрущенко наголошує на необхідності та збереження національної ідентичності української освіти: сердечності, духовності та душевності, людськості і людяності, народності і родинності, патріотичності і моральності в усіх загальнолюдських вимірах.

Досліджуючи сучасний стан освіти, Т. Годіна зазначає, що у ХХІ сторіччі мінімальна кваліфікація буде здобуватися не через вивчення фактичних даних (які будуть набагато чисельнішими, але їх завжди буде легко дістати і використати), а через освоєння методологічної основи, яка зробить можливим знайти ці дані, навчити навігації у морі знань, які в дійсності складають частку в океані. Інформаційна індустрія з її величезними банками даних буде взаємопов'язана по всій планеті і забезпечить засоби для такої навігації. Необхідним буде володіння інтелектуальними інструментами, які зроблять можливим визначити свою позицію, маршрут слідування і благополучне прибуття в порт. Навігація у морі знань існує не у формі знань самих собою, а у формі «ноу-хау».

Т. Годіна наголошує, що освіта не може вже обмежуватися певним періодом життя і буде частиною здобуття професії. Освіта стане життєвою функцією і для компаній, і для індивідів. Вона буде інтегрована у робоче життя і не буде нав’язуватися зверху компаніями чи державою, буде розглядатися індивідом як необхідність. На місце абстрактного викладання будуть приходити такі методи, як занурення учня чи студента у конкретну ситуацію, у якій він має приймати самостійні рішення. Менше уваги буде приділятися передачі фактичних знань і більше — навчанню духу відкритості, здатності знаходити рішення для всіх. Це буде тип навчання, що не базується на імітації моделі, а на винаходах, не на пасивності та слухняності, а на ініціативі і винахідливості.

За І.С. Каленюк, популярність поширення концепції «суспільства, що вчиться» зумовлена тими змінами, що відбуваються у самій системі освіти: освіта стає неодмінним елементом суспільного життя; освіта перестає бути коротким відрізком життя людини, а стає постійним процесом у її житті; змінюються традиційні форми організації освітньої діяльності.

Модернізація вищої освіти охоплює оновлення змісту, структури, стандартів вищої освіти, змісту навчання, методики викладання курсів відповідно до досягнень вітчизняної та світової науки, формування сучасної компетентності фахівця та системи його цінностей і людських якостей, що загалом спричиняє зростання ефективності та якості освіти.

За Л.І. Яковенко, О. В. Пащенко, у вітчизняній науковій літературі сьогодні ще не вироблений єдиний підхід до трактування процесу модернізації вищої освіти, хоча цей термін досить поширений. Найзагальніші підходи до модернізації вищої освіти базуються на тому, що розвиток суспільства має здійснюватися через освіту. Під модернізацією вищої освіти автори розуміють кардинальні зміни відповідно до вимог сучасності, процес, спрямований не лише на зміст і технології, а також і на розвиток особистості, духовних, моральних, творчих засад її розвитку в умовах масових взаємодій індивіда та держави.

За В. Г. Городяненко, на межі ХХІ ст. чітко окреслилися головні тенденції оновлення освіти: демократизація всієї системи навчання і виховання; підвищення фундаментальності освіти; гуманізація та гуманітаризація освіти, використання найновіших технологій навчання; інтеграція різних форм і систем освіти як на національному, так і на світовому рівнях. Провідна ідея реформи освіти — розвиток її за принципом безперервності, що передбачає постійне поповнення та оновлення знань людини, її духовне вдосконалення від раннього дитинства до старості.

Безперервна освіта пов’язана з вирішенням складних соціальних проблем, зумовлених новим становищем людини у світі, який швидко змінюється. За цих умов освіта перетворюється на елемент повсякденного способу життя протягом усього періоду активної діяльності дедалі більшої кількості людей. Змінюється розуміння того, хто така освічена людина. Якщо у попередній парадигмі освіти це була «людина, яка багато знає», то у нинішній — це людина, яка орієнтується на цінності освіти як провідний вид діяльності у структурі власного способу життя.

За В. О. Кутирьовим та І.С. Івановою, організація освіти як неперервного процесу, що поширюється на весь період професійної діяльності людини, не усуває наявної у ній кризи: освіта «звернена до минулого», «не встигає за новітніми досягненнями науки», «погано оснащена засобами навчання». Суть кризи освіти полягає у зведенні у ній цілісної людини, повноти її буття до усвідомленості, до голого інтелекту, до примітивного інформаційного комплексу, який, порівняно зі штучними носіями інформації демонструє свою застарілість і нездатність. Цей стан є результатом не нестачі, а надлишку інформації, яка пригнічує інші сфери духу, взагалі життя.

Викладені вище ідеї щодо сутності освіченості людини співзвучні переконанням В. О. Сухомлинського щодо сутності знань: «знати» — означає не просто вміти зберігати знання у пам’яті і відповідати на поставлені запитання, «знати» — означає уміти застосовувати знання. Про знання можна говорити лише тоді, коли вони стають чинником духовного життя, захоплюють думку, пробуджують інтерес. Активність, життєвість знань — це вирішальна умова того, щоб вони повсякчас розвивалися, поглиблювалися. Знання мають бути не кінцевою метою, а засобом, щоб вони не перетворювалися на нерухомий, мертвий багаж, а жили в розумній праці, духовному житті колективу, у взаєминах між людьми.

Базовим принципом освітньої системи (визначений на Європейському саміті у Лісабоні у березні 2000 року) є безперервність освіти. Зазначене положення зумовлюється великою швидкістю збільшення та старіння інформації у наш час. Тому дуже важливо, щоб фахівець, якого готує внз сьогодні, отримав знання, уміння й навички, що будуть актуальними на той час, коли він вийде на ринок праці.

У 2006 р. Європейською Радою ЄС було прийнято Європейську довідкову систему ключових компетентностей для навчання упродовж життя, яка рекомендована для впровадження у національні системи освіти країн-членів. Система охоплює вісім ключових компетентностей: спілкування рідною мовою, спілкування іноземною мовою, математична компетентність та базові компетентності у галузі науки та техніки, цифрова компетентність, уміння вчитись, міжособистісна, міжкультурна, соціальна і громадянська компетентності, підприємливість та культурне самовираження.

Як бачимо з вище викладеного, перед сучасною освітою все більше постає завдання навчити студента самостійно оволодівати новими знаннями та інформацією, виробити потребу у навчанні впродовж життя.

За О.М. Новіковим, перехід від освітньої парадигми індустріального суспільства до освітньої парадигми постіндустріального суспільства означає, у першу чергу, відмову від розуміння освіти як отримання готового знання і уявлення про педагога як носія готового знання. На зміну приходить розуміння освіти як надбання особистості, як засобу її самореалізації в житті, як засобу побудови власної кар'єри. А це змінює і цілі навчання та виховання, і його мотиви, норми, і форми, і методи, і роль педагога тощо.

За словами В. Г. Кременя, проблема виходу на новий рівень свідомості диктує новий рівень викладання, суттєве значення в якому має стиль викладу, котрий повинен відповідати духу парадигми. Традиційно навчання зводилося до опанування апробованих знань. У новій парадигмі викладання не може бути викладом готових істин. Не потрібно ні на мить забувати, що «твердо встановлені істини» сучасної науки і самі не що інше, як результати важких пошуків, не що інше, як нелегко здобуті відповіді на «питання», що колись поставали перед наукою. І перед тим, як показати студенту відповіді, потрібно чітко показати йому, на які саме питання ці відповіді були знайдені й сформульовані у вигляді наукових основоположень. Пошуки, сумніви, переживання мають супроводжувати навчання, залучаючи до цього процесу всіх учасників. Звичайно, для цього необхідно, щоб викладач спирався не стільки на книжкове знання, доповнене особистим досвідом, скільки на власне, вистраждане у творчих пошуках, підкріплене і доповнене книжковою інформацією. Необхідно, але не досить, тому що потрібна ще зацікавлена участь аудиторії в русі його думки. Поки людина творить акт порівняння зовнішніх предметів, які не мають до неї стосунку, і не втягує саму себе в акт порівняння, — вона не мислить.

У меморандумі неперервної освіти Європейського Союзу зазначається, що вчителі сьогодні стають в усе більшій мірі консультантами, наставниками і посередниками, завдання яких — допомогти тому, хто вчиться, самому сформувати свою освіту та усвідомити свою особисту відповідальність за це. І, відповідно, методи навчання мають змінюватись у бік пріоритету особистої мотивації, критичного мислення та вміння вчитись.

За С. Ф. Клепко, необхідно розвивати власну здатність до активного самовизначення в освіті, тобто здатність бути філософом власної освіти. Для цього потрібно культивувати три вміння: «бачити» предмет на відстані; «бачити» його під новим кутом зору; переживати моменти «оторопіння» (задумування над речами, які раніше видавались зовсім зрозумілими).

Вище викладене дає підстави наголошувати на важливості розвитку у студентської молоді готовності до самоосвітньої діяльності.

Мета статті - обґрунтувати можливість пошуку шляхів цілеспрямованого формування у студентів готовності до самоосвітньої діяльності як утворення, що визначає успішність навчальної діяльності у внз та подальшої професійної діяльності.

Виклад основного матеріалу дослідження. На сьогодні проблема розвитку у студентської молоді готовності до самоосвітньої діяльності залишається невивченою, хоча є науково-психологічне підґрунтя для її розробки:

• — психолого-педагогічні наукові положення щодо природи і сутності розвитку особистості загалом (К.О. Абульханова-Славська, Б.Г. Ананьєв, Л.І. Анциферова, А. Г. Асмолов, Л.І. Божович, М. Й. Боришевський, Г. С. Костюк, П. В. Лушин, С. Д. Максименко, В. В. Рибалка та ін.),
• — у студентському віці зокрема (Т.В. Алексєєва, Л. М. Балабанова, І.Л. Баскакова, І.В. Березовська, В. Г. Большевиков, М. Ю. Варбан, І.А. Зимня, Н.І. Іванцев, А. В. Лисовський, Д.А. Медведєв, О. В. Самаль, Т. Б. Тарасова, Т. М. Титаренко та ін.);
• — концептуальні ідеї вітчизняних та зарубіжних вчених щодо психології учіння та навчальної діяльності (Г.О. Балл, І.П. Булах, Л. С. Виготський, Л.Б. Ітельсон, Т. М. Лисянська, С. Д. Максименко, Є.І. Машбиць, В. А. Семиченко, Н.В. Чепелєва, В. Д. Шадриков, І.С. Якиманська, В.А. Якунін та ін.);
• — науково-практичні розробки щодо оптимізації саморозвитку та самоосвіти особистості (В.В. Агеев, А. Т. Ашеров, Б. Н. Боденко, Р. М. Гладушин, І.Г. Головська, Н.Д. Горіна, С. В. Грищенко, Л. М. Деркач, С.

С. Занюк, В. Г. Захаревич, К. К. Колодяжний, Є.Т. Коробов, О.В. Малихін, А. Г. Маслоу, Г. В. Марковець, Н. С. Моргунова, А. В. Непомнящий, Ю. Є. Калугін, Н.В. Чепелєва, А. К. Юров та ін.);

• — основні ідеї науковців щодо завдань сучасної освіти та напрямів її удосконалення (Г.О. Балл, І.Д. Бех, О. В. Бондаревська, О. Є. Гуменюк, Л. А. Дзюба, І.А. Зязюн, В. Г. Кремень, Н. Г. Ничкало, В. В. Рибалка, Г. Ричардсон, В. О. Татенко, В. В. Третьяченко та ін.);
• — результати вивчення вітчизняними та зарубіжними дослідниками сутності психологічної готовності особистості до здійснення діяльності (А.Д. Ганнюшкін, М.І. Дьяченко, А. Л. Кандибович, С. М. Кучеренко та ін.);
• — науково-практичні розробки психологів щодо цілеспрямованого психологічного впливу на розвиток психологічної готовності особистості до здійснення певної діяльності (Ж. Алешандре, М. В. Бадалова, В. Й. Бочелюк, А.Г. Єлісєєв, С. Д. Максименко та ін.);
• — п'яти ступенева модель самодопомоги позитивної психотерапії (Н. Пезешкіан), що може стати основою для розробки нових принципів у змістовному наповненні основних психолого-педагогічних складових освітнього процесу у внз.

Висновки та шляхи подальших досліджень. У подальшому науковому дослідженні заявленої проблематики передбачається: уточнити психологічні характеристики готовності особистості до самоосвіти, розробити принципи змістовного наповнення окремих психолого-педагогічних складових навчально-виховного процесу внз з метою розвитку готовності особистості до самоосвітньої діяльності (як під час навчання у внз, так і після його завершення); запропонувати концептуальну модель розвитку у студентської молоді готовності особистості до самоосвітньої діяльності.

Література

• 1. Мартинюк І.А. Удосконалення вищої освіти у світлі ідеї сталого розвитку / І.А. Мартинюк. // Позитум. Украина. — 2007. — № 1. — С.63−68.
• 2. Освітологія: хрестоматія: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Укладачі: Огнев’юк В.О., Сисоєва С.О. — К.: ВП «Едельвейс», 2013. — 744 с.