Вступ. 
Методичні засади самовиховання

Актуальність дослідження. Однією з визначальних тенденцій розвитку сучасної світової освіти є її спрямованість на особистість людини. Школа має створити умови, за яких кожна дитина займе гідне з точки зору своїх інтересів і прав місце у навчально-виховному процесі, тобто його зміст і організація мають максимально відповідати індивідуальним можливостям та запитам учнів і бути зорієнтованими на їхній гармонійний розвиток. Ці гуманістичні ідеї, що сягають своїм корінням в історію педагогіки, актуалізуються сьогодні в Україні у зв’язку із процесами демократизації суспільства і суттєвими трансформаціями його цінностей. Спрямування сучасної вітчизняної школи в русло навчання, розвитку та виховання дитини як самобутньої і творчої особистості задекларовано Національною доктриною розвитку освіти, а також іншими державними документами, які визначають концептуальні засади системи загальної середньої освіти в країні.

Одним із найскладніших видів діяльності, в яку включаються учні з педагогічних міркувань, є діяльність, спрямована на перетворення власної особистості, тобто самовиховання.

Спрямувати активність вихованця на створення власної особистості - значить перетворити його у співучасника процесу виховання, в його суб'єкта, зробити союзником у досягненні виховної мети. Мабуть, це є найскладніше завдання. Тільки за умови його вирішення до кінця реалізуються сутнісні сили двостороннього процесу виховання.

Найбільш дієвим і плідним є виховання, яке звертається до власних сил особистості, що виховується, і діє на останню не за допомогою зовнішнього впливу, а з середини.

Взаємодія, співробітництво з вихованцем у його вдосконаленні є найбільш органічною формою, яка об'єктивно покликана дати максимальний ефект. Адже кожна людина намагається ствердити своє Я, переживає потребу якнайповніше реалізувати себе у сфері людської діяльності та взаємин. Це намагання природне і для дитини.

Про діалектику становлення особистості досліджував В. О. Сухомлинський [18].

Вчитель повинен поважати право учня бути суб'єктом власного розвитку. Одночасно пробудити у нього довіру до себе, бажання співпрацювати на шляху становлення його особистості.

Але, незважаючи на зміну цілей і заявлені пріоритети, а також наявність теоретичного підірунтя для побудови особистісно-орієнтованої шкільної освіти, зокрема обґрунтованих теоретико-методологічних засад самовиховання (дослідження З.І. Удич, Н. М. Шагай, Т. Т. Савченко, А. С. Макаренко, К. Д. Ушинський, М. Г. Стельмахович, В. О. Сухомлинський та ін.), істотних сутнісних змін у масовій шкільній практиці в цьому плані не відбулося. Гострою проблемою продовжує залишатися розбалансованість між педагогічними вимогами і можливостями учнів щодо їх реалізації, неузгодженість режимів навчання з індивідуальними особливостями дитини, що є однією і найсуттєвіших причин академічних та інших невдач вихованців, яка негативно впливає на навчальну мотивацію.

Пропоновані педагогічною наукою і застосовувані в освітній практиці шляхи подолання цієї проблеми не вирішують її до кінця, бо зорієнтовані, в основному на врахування індивідуально типового в особистості школяра і залишають поза увагою індивідуально своєрідне в кожній особистості. Головною причиною такого стану с недостатня розробленість технологічних аспектів самовиховання з особистісно-орієнтованою направленістю, відсутність обґрунтування і системного опису педагогічних технологій, що забезпечують реалізацію кожним школярем індивідуальної освітньої траєкторії.

В сучасній освіті існують винаходи деяких педагогів-практиків, які стосуються кардинальних змін у всій педагогічній системі, починаючи зі світоглядної, цільової, змістової і технологічної та результативної складових шкільної освіти. На сьогодні актуальне вивчення оригінальних дидактичних систем, зорієнтована на індивідуалізацію та персоналізацію освіти учня в контексті самовиховання, в якій гнучко поєднуються та комбінуються зміст, форми та технологічні складові навчання конкретного учня, які оптимально реалізують та розвивають його домінуючі позитивні здібності. Вона здатна поєднувати у певному порядку елементи, у даному випадку — пристосувати педагогічний процес до умов навчання конкретної дитини. Це дозволяє шляхом комбінування відповідних педагогічних технологій створити умови для функціонування особистісно-орієнтованого навчання з елементами самовиховання. У цьому напрямку досліджень виконано курсову роботу «Вчитель та самовиховання учнів» .

Об'єкт дослідження — організація самовиховання учнів в сучасних умовах.

Предмет дослідження — принципи організації і зміст формування самовиховання у молодшому шкільному віці.

Мета дослідження полягас в теоретичному обґрунтуванні організаційно-педагогічних умов формування самовиховання у молодшому шкільному віці.

У процесі дослідження були поставлені такі завдання:

• 1) здійснити аналіз педагогічної літератури і педагогічної практики з метою з’ясування методологічних засад самовиховання;
• 2) визначити особливості самовиховання учня і методи виховання та самовиховання;
• 3) вивчити організаційно-педагогічних умов формування навичок самовиховання у молодшому шкільному віці;
• 4) дослідити методичні засади практичної допомоги педагога у самовихованні учнів молодшого шкільного віку.

Методи дослідження: з метою розв’язання поставлених завдань застосовано комплекс теоретичних методів дослідження: історичний метод дозволив дослідити суть і тенденції розвитку найвідоміших систем та технологій навчально-виховного процесу; порівняльний метод та метод моделювання склали основу для обґрунтування сутності самовиховання; опрацювання її зміст, визначення умов її реалізації у загальноосвітній школі.

Практичне значення дослідження полягає у розробці змісту формування навичок самовиховання у молодшому шкільному віці.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (25).

самовиховання молодший шкільний вік.