Основні психологічні чинники поведінки

КУРСОВА РОБОТА

з предмету

«Соціальна психологія»

на тему:

" Основні психологічні чинники поведінки"

Вступ

Актуальність дослідження. На думку психологів, проблематика, пов’язана з вивченням конфліктів, має право на існування. До проблем виникнення й ефективного вирішення конфліктів, проведення переговорів і пошуку згоди проявляють величезний інтерес не тільки професійні психологи й соціологи, але й політики, керівники, педагоги, соціальні працівники, словом, всі ті, хто у своїй практичній діяльності пов’язаний із проблемами взаємодії людей. На жаль, весь цей зростаючий інтерес у чималому ступені пов’язаний і з ростом напруженості в різних сферах соціальної взаємодії, з гострою потребою й різними суспільними структурами, і окремих людей у практичній допомозі в вирішенні конфліктів.

Орієнтація на «безконфліктний» розвиток суспільства робила проблематику конфліктів безперспективною. Це призвело не тільки до її фактичного виключення з області наукового дослідження, але й до того, що в суспільстві не сформувалися механізми роботи з конфліктами. Спроби копіювання досвіду закордонних конфліктологів, особливо в області соціальних проблем, природно, не розрахованого на універсальний додаток у будь-яких соціокультурних умовах, виявляються малоуспішними.

Проблема конфліктів є фундаментальною для психологічної науки. У багатьох теоретичних підходах психологічні конфлікти, їх характер і зміст стають пояснювальною основою моделей особистості.

Протиріччя, конфлікти, кризи, пережиті людиною, є джерелом розвитку особистості, визначають її конструктивний або деструктивний життєвий сценарій.

Не меншу роль конфлікти відіграють у соціальному житті людини, як у його інтерперсональних відносинах, так й у міжгрупових взаємодіях. Таким чином, проблема конфлікту проходить через різні галузі психологічного знання.

Кожна людина протягом свого життя неодноразово стикається із різного роду конфліктами. Щоб знайти правильне вирішення цієї дилеми, важливо знати, що таке конфлікт, як він розвивається, через які фази проходить й як вирішується, як прогнозувати конфліктну поведінку людини. Щоб одержати можливість прогнозувати конфліктну поведінку людини в максимально можливому класі можливих ситуацій, психологи прагнуть вимірювати так називані універсальні, або базові, риси (особистісні детермінанти). У цьому є зміст вивчення конфліктів. При конфлікті людина зазнає дискомфорт і напругу, що часто приводять до стресової ситуації, вийти з якої часом нелегко. Якщо не для всіх, то для більшості людей характерне невміння знаходити гідний вихід з конфліктних ситуацій, оскільки ні в школі, ні у Вузі вмінню розв’язання конфлікти не навчають.

Якщо провести спостереження за конфліктними ситуаціями в житті сучасної молоді, то ми можемо знайти перераховані вище явища практично скрізь. Вони часті й у навчальних закладах закритого типу (інститути МВС). Міжособистісні конфлікти в навчальних закладах закритого типу можуть привести до явища деперсоналізації (почуття втрати власного Я), що, у свою чергу, приводить до внутрішньоособистісних конфліктів, неврозам, шизофренічним розладам. Особливо часті явища деперсоналізації при «моббінге». Це й відсутність свободи пересування, свободи вибору одягу (іноді стає дуже гострою проблемою особливо для дівчат), проблема підпорядкування й виконання наказів (особливо коли вони здаються необґрунтованими). Взаємовідношення між студентами й курсантами того ж самого навчального закладу закритого типу.

Після навчання в даних вузах вони стають співробітниками установ закритого типу. Не вирішені конфлікти під час навчання, не здатність урегулювати інші конфлікти, може привести до небажаних наслідків, адже статус співробітника закладу закритого типу накладають свої особливості. От яку характеристику дають їм А. М. Бандурка, В. А. Друзь: «Співробітники установ закритого типу — часто люди, наділені великими владними повноваженнями, які можуть бути в процесі конфлікту неправильно використані, що приводить до порушення законності; співробітники даних закладів мають у своєму розпорядженні велику різнобічну інформацію, у тому числі й специфічну, котра становить службову або державну таємницю; співробітники закладів закритого типу часто мають у своєму розпорядженні технічні засоби захисту, у тому числі й вогнепальну зброю; діяльність співробітників даної сфери протікає, як правило, в агресивному, несприятливому середовищі, що накладає певний відбиток на їх поведінку».

Із усього вищесказаного можна представити, яку небезпеку становлять конфлікти ще під час навчання і коли вони переростають на сферу виконання професійних обов’язків. Самими серйозними наслідками цих конфліктів можуть бути спроби й замахи на життя інших людей. Дуже важливо виявити й попередити конфлікти, поки вони не ввійшли у пік свого розвитку, а кращим способом попередження є знання й уміння швидкого, а головне ефективного виходу або краще попередження конфлікту.

Об'єкт дослідження: стилі поведінки курсантів ВНЗ МВС України в ситуаціях конфлікту.

Предмет дослідження: особистісні чинники, що впливають на вибір стиля конфліктної поведінки курсантів.

Тому метою нашого дослідження є виявлення стилів поведінки в умовах конфлікту та особистісних чинників, що на них впливають, та підготовка рекомендацій.

Мета, предмет, об'єкт і гіпотеза дослідження обумовлюють постановку специфічних завдань:

1. На підставі аналізу літературних джерел провести теоретичне дослідження із загальної й специфічної профілактики конфліктної поведінки в міжособистісних відносинах людей.

2. Вивчити специфічні особливості конфліктів (на прикладі навчальних закладів закритого типу).

3. Здійснити науково обґрунтований добір методик для експериментального дослідження особистісних рис, типів конфліктної поведінки курсантів учбових закладів закритого типу.

1. Теоретичні основи дослідження особистісних чинників конфліктної поведінки сучасної людини

1.1 Загальнотеоретичні основи дослідження конфліктного поводження в сучасній психології

У психології поняття конфлікту застосовується досить широко й адресується до досить різнорідних явищ.

А.Г. Здравомислов, автор найбільш фундаментальної вітчизняної монографії із проблем соціології конфлікту, пише, що «конфлікт — це найважливіша сторона взаємодії людей у суспільстві, свого роду клітинка соціального буття. Це форма відносин між потенційними або актуальними суб'єктами соціальної дії, мотивація яких обумовлена конфронтуючими цінностями й нормами, інтересами й потребами». [13]

А.Я. Анцупов й А. И. Шипилов пропонують наступне визначення: «Під конфліктом розуміється найбільш гострий спосіб вирішення значимих протиріч, що виникають у процесі взаємодії, що полягає в протидії суб'єктів конфлікту й звичайно супроводжується негативними емоціями». [4]

Б.И. Хасан, один з відомих російських дослідників конфлікту, пропонує наступне розуміння конфлікту: «Конфлікт — це така характеристика взаємодії, у якій не здатні співіснувати в незмінному виді дії взаємодетермінують і взаємозаміняють один одного, вимагаючи для цього спеціальної організації.

При цьому важливо враховувати, що дію можна розглядати й у зовнішньому й у внутрішньому плані.

Разом з тим будь-який конфлікт являє собою протиріччя, тобто втілені у взаємодії конфронтуючі цінності, установки, мотиви. Можна вважати досить очевидним, що для свого вирішення протиріччя неодмінно повинне втілитися в діях, у їхньому зіткненні. Тільки через зіткнення дій, протиріччя себе й виявляє". [8]

Аналіз цих й інших визначень показує, що при всій спільності характеристик, описаних як компоненти або ознак конфлікту, жодне із цих визначень не може бути прийняте в якості універсального або в силу обмеженості охоплюваних їм явищ лише частиною конфліктної феноменології, або через багатозначність використовуваних формулювань.

Конфліктологія є однією з наймолодших галузей наукового знання, що розвилася на стику багатьох наук і насамперед соціології й психології.

С.М. Ємельянов виділяє наступні дві ознаки конфлікту:

v Конфлікт завжди виникає на основі протилежно спрямованих мотивів і суджень. Такі мотиви й судження є необхідною умовою виникнення конфлікту.

v Конфлікт — це завжди протиборство суб'єктів соціальної взаємодії, що характеризується завданням взаємних збитків (моральних, матеріальних, фізичних, психологічних й т.п.).

Виходячи з вищесказаного, можна сформулювати необхідні й достатні умови виникнення конфлікту: наявність у суб'єктів соціальної взаємодії протилежно направлених мотивів і суджень, а також стан протиборства між ними.

Схема 1.1

де S1, S2 — сторони конфлікту (суб'єкти конфлікту); П — предмет конфлікту; ОК1 й ОК2 — образи предмета конфлікту (конфліктної ситуації); М1 і М2 — мотиви конфлікту; Р1 і Р2 — позиції конфліктуючих сторін Психологи обумовлюють основні структурні елементи конфлікту.

· Сторони конфлікту — це суб'єкти соціальної взаємодії.

· Предмет конфлікту — це те, через що виник конфлікт.

· Образ конфліктної ситуації - це відображення предмета конфлікту у свідомості суб'єктів конфліктної взаємодії.

· Мотиви конфлікту — це внутрішні спонукальні сили, що підштовхують суб'єктів соціальної взаємодії до конфлікту (мотиви, що виступають у формі потреб, інтересів, цілей, ідеалів, переконань).

· Позиції конфліктуючих сторін — це те, про що вони заявляють один одному в ході конфлікту або в переговірному процесі.

Н.В. Гришина, С.М. Ємельянов дають загальну класифікацію конфліктів по розрізнювальних ознаках:

А. Залежно від середовища прояву розрізняють:

· Економічні (в основі лежать економічні протиріччя).

· Ідеологічні (в основі лежать протиріччя в поглядах).

· Соціально-побутові (в основі лежать протиріччя сімейних відносин).

В. По ступені тривалості й напруженості конфлікту розрізняють:

· Бурхливі скороминучі конфлікти. Виникають на основі індивідуальних психологічних особливостей особистості, відрізняються агресивністю й крайньою ворожістю конфліктуючих.

· Гострі тривалі конфлікти. Виникають при наявності глибоких протиріч.

· Слабовираженні вялотекучі конфлікти. Пов’язані з не дуже гострими протиріччями, пасивністю однієї зі сторін.

· Слабовираженні й скороминучі. Пов’язані з поверхневими причинами, носять епізодичний характер.

С. Залежно від суб'єкта конфліктної взаємодії розрізняють:

· Внутріособистісні конфлікти. Зв’язані із зіткненням протилежно спрямованих мотивів особистості.

· Міжособистісні конфлікти. Суб'єктами конфлікту виступають дві особистості.

· Конфлікти «особистість — група». Суб'єкти конфлікту з одного боку особистість, а з іншого боку — мікрогрупа.

· Межгрупові конфлікти. Суб'єктами конфлікту виступають малі соціальні групи або мікрогрупи.

D. Залежно від соціальних наслідків розрізняють:

· Конструктивні конфлікти. В основі таких конфліктів лежать об'єктивні протиріччя. Сприяють розвитку організації або іншої соціальної системи.

· Деструктивні конфлікти. В основі таких конфліктів, як правило, лежать суб'єктивні причини. Вони створюють соціальну напруженість і ведуть до руйнування соціальної системи.

Е. Залежно від предмета конфлікту розрізняють:

· Реалістичні (предметні) конфлікти. Мають чіткий предмет.

· Нереалістичні (безпредметні) конфлікти. Не мають предмета або мають предмет, що є життєво важливим для одного або обох суб'єктів конфлікту. [11]

На думку психологів А. В. Морозова, С.М. Ємельянова, причини конфлікту — це явища, події, факти, ситуації, які передують конфлікту за певних умов діяльності суб'єктів соціальної взаємодії, викликають його. Насамперед виділяють так називані загальні причини.

§ Соціально-політичні й економічні причини пов’язані із соціально-політичною, економічною ситуацією в стані.

§ Соціально-демографічні причини відображають розходження в установках і мотивах людей, обумовлені їхньою підлогою, віком, приналежністю до етнічних груп й ін.

§ Соціально-психологічні причини відображають психологічні явища в соціальних групах: взаємини, лідерство, групові мотиви, колективні думки, настрої й т.д.

§ Індивідуально-психологічні причини відображають індивідуальні психологічні особливості особистості (здібності, темперамент, характер, мотиви й т. п.).

Друга група причин — приватні причини:

§ незадоволеність умовами діяльності;

§ порушення службової етики;

§ порушення трудового законодавства;

§ обмеженість ресурсів;

§ розходження з метою, цінностях, засобах досягнення цілей;

§ незадовільні комунікації.

Конфліктна ситуація — це протиріччя, що нагромадилися, пов’язані з діяльністю суб'єктів соціальної взаємодії й створюючи ґрунт для реального протиборства між ними.

Інцидент — це збіг обставин, що є поводом для конфлікту.

З вищесказаного можна зробити висновок, що для рішення практичних задач, пов’язаних з аналізом конфліктів й їхнім вирішенням, важливе значення має класифікація конфліктних ситуацій. Причини конфлікту виявляють себе в конкретних конфліктних ситуаціях, усунення яких є необхідною умовою вирішення конфліктів.

Важливою характеристикою конфлікту, відзначає С.М. Ємельянов, є його динаміка. Динаміка знаходить своє відображення у двох поняттях: етапи конфлікту й фази конфлікту. Етапи конфлікту відображають істотні моменти, що характеризують розвиток конфлікту від його виникнення й до вирішення. Тому знання основного змісту кожного з етапів конфлікту важливо для його прогнозування, оцінки й вибору технологій його керування.

Для аналізу важливо виділити основні етапи конфлікту.

Ё Виникнення й розвиток конфліктної ситуації. Конфліктна ситуація створюється одним або декількома суб'єктами соціальної взаємодії і є передумовою конфлікту.

Ё Усвідомлення конфліктної ситуації хоча б одним з учасників конфлікту й емоційного переживання ними цього. Наслідком і зовнішніми проявами подібного усвідомлення можуть бути: зміна настрою, критичні й недоброзичливі висловлення на адресу свого потенційного супротивника, обмеження контактів з ним і т.д.

Ё Початок відкритої конфліктної взаємодії. Цей етап виражається в тім, що один з учасників соціально взаємодії, що усвідомив конфліктну ситуацію, переходить до активних дій, спрямованою на завдання збитків «супротивникові». Інший учасник при цьому усвідомлює, що дані дії спрямовані проти нього й, у свою чергу, уживає активні відповідні дії проти ініціатора конфлікту.

Ё Розвиток відкритого конфлікту. На цьому етапі учасники конфлікту відкрито заявляють про свої позиції й висувають вимоги. Разом з тим вона можуть не усвідомлювати власних інтересів і не розуміти суті й предмета конфлікту.

Ё Вирішення конфлікту. Залежно від змісту, вирішення конфлікту може бути досягти двома методами (способами): педагогічними (бесіда, переконання, прохання, роз’яснення й т. п.) і адміністративними — переведення на іншу роботу, звільнення, рішення комісій, наказ керівника, рішення суду й т. п.

Фази конфлікту безпосередньо пов’язані з його етапами й відображають динаміку конфлікту насамперед з погляду реальних можливостей його вирішення.

Основними фазами конфлікту є

· Початкова фаза.

· Фаза підйому.

· Пік конфлікту.

· Фаза спаду.

Важливо пам’ятати, що фази конфлікту можуть повторюватися циклічно. Наприклад, після фази спаду в 1-м циклі може початися фаза підйому 2-го циклу із проходженням фаз піка й спаду, потім може початися 3-й цикл і т.д. При цьому можливості дозволу конфлікту в кожному наступному циклі звужуються. Описаний процес можна зобразити у вигляді графіка.

Важливо знати, що в початковій фазі можливість успішно розв’язати конфлікт дорівнює 92%; у фазі підйому — 46%; у фазі піка конфлікту — менш 5%; а у фазі спаду — близько 20%.

Таким чином, аналіз динамічних характеристик припускає опис того, як з якоїсь сукупності зовнішніх умов виникає конфлікт, як відбувається сама конфліктна взаємодія і як конфлікт дозволяється. Опис динамічних характеристик конфлікту припускає уважність до розвитку конфлікту й вимагає відповіді на два ключових питання: що відбувається в конфлікті і як це відбувається. [5]

А. Соціальні конфлікти. Їхня причина — соціальна неоднорідність суспільства, різниці в рівні доходів, влади, престиж і т. п. На такий тип конфліктів особливо багате сучасне життя нашого суспільства. Загострені протиріччя породжують відкриті й закриті конфлікти. Основними суб'єктами конфлікту є великі соціальні групи. Оскільки їхньої потреби, інтереси, мети, домагання можуть реалізуватися тільки через використання влади, остільки в конфліктах особисту участь приймають: державний апарат, партії, парламентські фракції, «групи тиску» і т.д.

Соціальний конфлікт — це завжди боротьба, породжена конфронтацією суспільних і групових, але не індивідуальних інтересів.

Р. Дарендорф до суб'єктів конфлікту відносить три види соціальних груп:

· первинні групи — безпосередні учасники конфлікту, які перебувають у стані взаємодії із приводу досягнення ними суб'єктивно не сумісних цілей;

· вторинні групи, які прагнуть бути не замішаними в конфлікт безпосередньо, але вносять свій внесок у розпалення конфлікту. На стадії загострення можуть стати первинною стороною;

· треті сили зацікавлені в вирішенні конфлікту.

По сферах життєдіяльності конфлікти можна розділити на економічні, політичні й духовні.

б. Економічний тип конфлікту.

Раціональне капіталістичне виробництво породжує конфлікти двох основних типів:

· конкуренцію між виробниками товарів;

· зіткнення між роботодавцями й найманими робітниками. Трудові й економічні конфлікти в ході розвитку можуть переростати в політичні.

Основні лінії протиріч:

§ між роботодавцем і найманим робітником;

§ між підприємцем і владними структурами;

§ між державою й соціальними групами, що перебувають на державному забезпеченні (студенти, інваліди, пенсіонери й т.д.);

§ між різними професійними категоріями громадян, обумовлені бажанням перерозподілу ресурсів у свою користь;

§ між федеральним центром і регіонами;

§ конфлікти між країнами при відстоюванні економічних інтересів;

в. Політичні конфлікти.

Політичний конфлікт — це конфлікт із приводу розподілу влади, домінування, впливу, авторитету.

г. Міжетнічні конфлікти.

Основні типи:

· Соціально-економічні - боротьба за перерозподіл частини суспільного продукту у свою користь;

· Культурно-язикові - захист рідної мови й національної культури;

· Територіально-статусні - за зміну границь, підвищення статусу й обсягу реальних прав і повноважень етносу;

· Сепаратистські - боротьба за вихід зі складу (союзу, федерації й т.д.) і утворення власної незалежної держави.

Розрізняють насильницькі (із застосуванням насильницької сили) і ненасильницькі міжетнічні конфлікти.

Мотиви територіальних домагань: історичне минуле етносів; нечіткість демаркації, якщо раніше таких границь не було; повернення на історичну батьківщину раніше депортованого етносу; довільна зміна границь; насильницьке включення території етносу в сусідню державу; розчленовування етносу між різними державами.

Причини виникнення політичних етнічних конфліктів різноманітна, наприклад: політична боротьба за владу між різними етнічними угрупованнями; боротьба етносу за свій політичний статус у рамках єдиної держави; боротьба за повну політичну незалежність.

Економічні конфлікти можуть бути по наступних причинах: нерівність етносів у володінні, розпорядженні й споживанні матеріальних ресурсів; порушення балансу економічних інтересів між центром й етнічно ідентифікованим регіоном; зміни в політичній структурно-функціональній системі виробництва й споживання товарів і послуг.

д. Організаційні й трудові конфлікти. Трудовий конфлікт являє собою вид конфлікту, об'єктами якого є трудові відносини й умови їхнього забезпечення.

е. Конфлікт у соціально-економічній системі організації. Основні причини виникнення конфлікту в даній області наступні:

§ затримка й невиплата зарплати;

§ збільшення норм виробітку й зниження тарифів в оплаті праці;

§ низькі заробітки;

§ несправедливий розподіл матеріальних благ;

§ явні порушення або прорахунки з боку керівництва у фінансово-економічній діяльності.

ж. Конфлікти в адміністрації й управлінні.

§ внутрішні конфлікти в адміністративно-управлінському апарату;

§ конфлікти між центральною адміністрацією й профспілками;

§ конфлікти між центральною адміністрацією й основною масою працівників.

з. Конфлікти, пов’язані з функціонуванням неформальної організації. Роль неформальної організації стосовно трудових конфліктів досить неоднозначна. З одного боку, неформальні зв’язки й відносини сприяють запобіганню й вирішення багатьох конфліктів, а з іншого породжують різного роду конфлікти, наприклад: конфлікти між неформальною організацією й окремими членами, групами формальної організації, що не входять у неформальну; конфлікти між формальними й неформальними методами керування й розв’язання проблем; конфлікти формальних і неформальних інтересів; рольові конфлікти, пов’язані з індивідом формальних функцій і його роллю у неформальної організації.

Із усього перерахованого вище можна зробити висновок, що для виявлення причин конфліктів потрібний глибокий і всебічний аналіз дій, позицій й особистісних детермінант його учасників, а також обставин, що виникають у ситуації їхньої взаємодії.

Отже, побачити безпосередні причини й джерела міжособистісних конфліктів можна, звернувшись до базових потреб людини. Тут маються на увазі потреби в їжі, сексі, безпеці, прихильності, самоповазі, справедливості, доброті й т.д. Коли вони придушуються або з’являється погроза їхньому задоволенню, зростає напруга, і виникають конфлікти між людьми. Людина вбачає в поводженні тих, хто, на його думку, наносить йому збиток, прояв агресивності, егоїзму, категоричності, переваги над собою. Як правило, спочатку процес нагромадження незадоволеності йде повільно, підспудно, поки раптом не відбувається деяка подія, що виводить конфлікт назовні.

1.2 Психологічний аналіз особистісних чинників, що лежать в основі конфліктної поведінки

При аналізі конфлікту й виборі адекватності рішень по керуванню цим конфліктом необхідно враховувати типові моделі поводження особистісних суб'єктів конфліктної взаємодії. А. А. Бодалев, В. В. Столин у своєму навчальному посібнику «Загальна психодіагностика» говорять про те, що людина, як й об'єкт у природничих науках, з’являється у вигляді набору параметрів у мові опису, аналогічній мові, прийнятому в природничих науках. Цей набір параметрів прийнятий називати профілем особистості. Кожен окремий показник із профілю особистості називається рисою, особистісним фактором або особистісною детермінантою. У різних ситуаціях, що пред’являють різні вимоги до індивіда, актуалізуються різні риси: ситуації, що вимагають особливої старанності й уваги, провокують прояв рис «уважний — неуважний», «акуратний — недбалий»; ситуації зустрічі або знайомства людей один з одним провокують прояв рис «товариськість — замкнутість», «чуйність — черствість» і т. п.

В.В. Столин, Р. Кеттел, В. М. Мельников, Л. Т. Ямпольский формулюють робоче визначення риси. Риса — це описова змінна, фіксуюча інтегральну диспозиційну стратегію поведінки людини, що складається під дією системи организміческого, соціального й особистісного рівнів регуляції. Таким чином, традиційно по походженні й сфері додатка виділяються три компоненти рис:

· конституціональні - обумовлені властивостями організму й задають обмеження для максимально широких класів ситуацій;

· індивідуальні - обумовлені досвідом життєдіяльності в певних щодо широких соціально-нормативних ситуаціях;

· особистісні - обумовлені внутрішньої «роботою» особистості по аналізу й проектуванню власного поводження. [21]

И.А. Бернштейн вважає більше переконливої на сьогодні концептуально-ієрархічну модель рис особистості:

· риси не являють собою дискретні утворення, тобто можливий безперервний перехід з однієї риси в іншу (наприклад, у результаті плавної перебудови функціональної системи на новий клас ситуацій або зміна спрямованості оцінок);

· виділені вище три підсистеми можна представити як співіснуючі підпростори, що входять у відносини гнучкої ієрархії, що обумовлює перехід «провідного рівня» керування з однієї підсистеми в іншу.

Таким чином, виділена й емпірично риса не розподілена по зазначених рівнях, а строго однозначна. Багато рис сполучають у собі в певних пропорціях більшу або меншу частку конституціонального, індивідного або особистісного компонента.

Л. Собчик у підручнику «Психологія індивідуальності» говорить про те, що характер формується в процесі взаємодії темпераменту людини з навколишнім середовищем, при цьому одні від природи задані якості беруться під контроль свідомості, зм’якшуються, нівелюються, а інші - підсилюються, загострюються.

Перші згадування, що дійшли до нас, про найбільш загальні типи людського темпераменту пов’язані з ім'ям Гіппократа. Темперамент по Гіппократу — це суміш різних соків у різній пропорції. Розвиток його ідей дозволило Галену виділити чотири типи характерів: сангвінічний (активний, життєлюбний), меланхолійний (песимістичний, вразливий і ранимий), холеричний (нестійкий, рвучкий, нервозний), флегматичний (спокійний, повільний).

Пізніше німецький філософ Еммануїл Кант стосувався цієї типології у своїх працях, визнаючи її правомірність. Психіатр Э. Кречмер, а потім і психолог У. Шелдон проводили паралель між певними психологічними особливостями й типом статури. Згідно Кречмеру, сухорляві субтильні люди (астеніки) найчастіше бувають соромливими, емоційно холодними, самозаглибленими, схильними до смутку шизотимами. Повні круглолиці пікніки — оптимісти, товариські, емоційно теплі, нестійкі, схильні до перепадів настрою — це циклоїди. До найбільш урівноваженим він відносить людей зі змішаним (віскозним) типом статури. Людей цих трьох типів можна описати в такий спосіб:

§ Циклотимний тип.

Типологічні особливості:

v гипоманичний — веселих, живих, заповзятливих, повний планів, наполегливий, товариський;

v практичний — реаліст, з почуттям гумору, активний, схильний до мінливості настрою;

v депресивний — хмурий, турботливий, повільний, нужденний у розумінні.

Конституціональні особливості - пікничний тип статури, середній ріст, кругла голова, схильність до раннього облисіння, тулуб короткий, кремезний, добре розвинена грудна клітка, більш слабкі й короткі кінцівки, згладжена мускулатура, кругла особа, широке чоло, світла шкіра, схильність до повноти.

§ Шизотимічний тип.

Типологічні особливості:

v гіперестетичний — чутливий, делікатний, з вираженим почуттям естетики, ідеаліст;

v шизоїдний — холодно-енергійний, з формально-логічним підходом, дистантно-аристократичний тип поводження;

v анестетичний — байдужо-холодний, педантичний, байдужий, тупуватий.

Конституціональні особливості - лептосомний (астенічний), сухорлявий, тонкі кінцівки, подовжене обличчя із чолом, що йде назад, голова невелика, профіль загострений, мускулатура слабка, відносно сильний кістяк.

§ Віскозний тип — гармонічний, змішаний.

Кречмер описував конституцію як суму якостей, які передаються в спадщину в психофізіологічних властивостях. «Характер же — поняття психологічне: це сума всіх афективно-вольових реакцій людини, можливих і виниклих у нього протягом всього, життя тобто зі спадкоємного розташування й всіх екзогенних факторів…». Термін «темперамент» (у розумінні Кречмера) ближче до біологічних факторів, але проявляється в динамічних властивостях характеру. Особливий інтерес представляє характеристика Кречмером шизоїдів і циклоїдів, у яких особливості проявів не дозволяють із визначеністю віднести їх ні до хворих, ні до здорового: вони по своїх особливостях перебувають на границі між хворобою й здоров’ям. На цій основі Э. Кречмер виділив наступні соціальні типи (таблиця 1.1).

Таблиця 1.1. Соціальні типи по Кречмеру

Крім цих великих груп Э. Кречмер виділяє також трохи «дегенеративних» клінічних типів, які складаються з тих же елементів, що й головні темпераменти, у різних комбінаціях (істерики, епілептики, параноїки). [34]

Відомий фізіолог, академік И. П. Павлов, що вивчав закономірності взаємодії вищої нервової діяльності з усім організмом, також дотримувався гіппократовської теорії, переносячи узагальнений досвід експериментального дослідження собак на людину. Зв’язуючи психічні процеси з життєдіяльністю біологічного субстрату мозку, він експериментально виділив чотири типи вищої нервової діяльності (ВНД): у першу чергу сильний і слабкий, з них сильний у трьох варіантах — урівноважений, стабільний, рухливий, а слабкий тільки один, рухливий. Характеристики сили або слабості сугубо умовні й орієнтовані на інтенсивність електричної активності головного мозку. При цьому люди із сильним типом ВНД відрізняються більшою зовнішньою реактивністю, тобто більш бурхливо й активно реагують на зовнішні явища життя, рішуче беруться до роботи, люблять командувати, у той же час вони менше піддані самоаналізу, до аналізу й спілкування подій. Навпроти, слабкий тип значно більше проявляє схильність до самоаналізу, аналізу й узагальненню зовнішньої інформації, до сумнівів і роздумів; особи, що належать до цього типу, більш делікатні в спілкуванні з людьми, схильні до уникненню конфліктів, при прийнятті рішень вони часто не впевнені в собі, у зовнішніх проявах менш психічна енергія більшою мірою витрачається на переживання й самоспостереження.

Можна прийти до висновку, що величезну роль в аналізі й вирішенні конфліктів грає знання індивідуально-психологічних риси людей, їхніх типологічних особливостей. Ці особливості повинні диференціюватися психологом при аналізі.

С.М. Ємельянов на підставі аналізу літератури виділяє три основні моделі поведінки особистості в конфліктній ситуації: конструктивна, деструктивна й конформістську (таблиця 1.2). Кожна із цих моделей обумовлена предметом конфлікту, образом конфліктної ситуації, цінністю міжособистісних відносин й індивідуально-психологічних особливостей суб'єктів конфліктної взаємодії.

Таблиця 1.2. Основні моделі поведінки особистості в конфлікті

Моделі поводження відображають установки учасників конфлікту на його динаміку й спосіб вирішення.

Потрібно відзначити, що бажаною й необхідною моделлю є конструктивна. Деструктивна ж модель поводження не може бути виправданої, вона здатна перетворити конструктивний конфлікт у деструктивний.

Небезпека конформістської моделі поводження полягає в тому, що вона сприяє агресивності суперника, а іноді й провокує її. Інакше кажучи, дана модель, по суті справи, є деструктивної, тільки із протилежним знаком. Але конформістська модель може грати й позитивну роль. Якщо протиріччя, що викликали конфлікт, носять несуттєвий характер, то конформістське поводження веде до швидкого дозволу такого конфлікту.

Широке поширення в конфліктології одержала розроблена К. Томасом і Р. Кіллменом двомірна модель стратегій поведінки особистості в конфліктній взаємодії. В основі цієї моделі лежать орієнтації учасників конфлікту на свої інтереси протилежної сторони. У будь-якому конфлікті кожен учасник оцінює й співвідносить свої інтереси й інтереси суперника, задаючи собі питання: «Що я виграю???», «Що я втрачу???», «Яке значення має предмет суперечки для мого суперника?» і т.д. На основі такого аналізу він свідомо вибирає ту або іншу стратегію поведінки (відхід, примус, компроміс, поступка або співробітництво). Часто буває так, що відображення цих інтересів відбувається неусвідомлено, і тоді поводження в конфліктній взаємодії насичена потужною емоційною напругою й носить спонтанний характер.

Оцінка інтересів у конфлікті - це якісна характеристика обираного поводження. У моделі Томаса-Киллмена вона співвідноситься з кількісними параметрами: низьким, середнім або високим рівнем спрямованості на інтереси.

При аналізі конфліктів на основі розглянутої моделі важливо пам’ятати, що рівень спрямованості на власні інтереси або інтереси суперника залежить від трьох обставин:

§ змісту предмета конфлікту;

§ цінності міжособистісних відносин;

§ індивідуально-психологічних особливостей особистості.

Аналіз показав, що особливе місце в оцінці моделей і стратегій поведінки особистості в конфлікті займає цінність для неї міжособистісних відносин із протиборчою стороною. Якщо для одного із суперників міжособистісні відносини з іншим (дружба, любов, товариство, партнерство й т.д.) не представляють ніякої цінності, то й поводження його в конфлікті буде відрізнятися деструктивним змістом або крайніми позиціями в стратегії (примус, боротьба, суперництво). І, навпаки, цінність міжособистісних відносин для суб'єкта конфлікту, як правило, є істотною причиною конструктивного поводження або спрямованості такого поводження на компроміс, співробітництво, відхід, поступку.

Типи конфліктних особистостей:

§ Демонстративний. Хоче бути в центрі уваги. Любить добре виглядати в очах інших. Його відношення до людей визначається тим, як вони до нього ставляться. Йому легко даються поверхневі конфлікти, любується своїми стражданнями й стійкістю. Добре пристосовується до різних ситуацій. Раціональне поводження виражене слабко. У наявності поводження емоційне. Планування своєї діяльності здійснюється інтуїтивно й слабко втілюється в життя. Кропіткої систематичної роботи уникає. Не йде від конфліктів, у ситуації конфліктної взаємодії почуває себе непогано.

§ Ригідний. Підозрілий, має завищену самооцінку. Постійно вимагає підтвердження власної значимості. Часто не враховує зміни ситуації. Прямолінійний і негнучкий. На превелику силу приймає точку зору навколишніх, не дуже зважає на їхню думку. Повага з боку навколишніх сприймає як образу. Мало критичний стосовно своїх учинків. Болісно уразливий, чутливий стосовно мнимих або дійсних несправедливостей.

§ Некерований. Імпульсивний, недостатньо контролює себе, поводження такого типу особистостей погано передбачувано. Поводиться зухвало, агресивно. Часто в запалі не звертає уваги на загальноприйняті норми поводження. Характерний високий рівень домагань. Несамокритичний. У багатьох невдачах, неприємностях схильний обвинувачувати інших. Не може грамотно планувати свою діяльність або послідовно перетворять плани в життя. Недостатньо розвинена здатність співвідносити свої вчинки із цілями й обставинами. З минулого досвіду (навіть гіркого) витягає мало уроків.

§ Надточний. Скрупульозно відноситься до роботи. Висуває підвищені вимоги до себе. Висуває підвищені вимоги до навколишнім. Іноді раптом розриває відносини із друзями, знайомими тому, що здається, що його скривдили. Страждає від себе самого, переживає свої прорахунки, невдачі, часом розплачується за них навіть хворобами (безсонням, головними болями й т. п.). Стриманий у зовнішніх проявах (особливо емоційних). Слабко почуває реальні взаємини в групі.

§ «Безконфліктний». Нестійкий в оцінках і думках. Має легку сугестивність. Внутрішньо суперечливий. Характерна деяка непослідовність поводження. Орієнтується на успіх у ситуаціях. Недостатньо добре бачить перспективу. Зайво прагне до компромісу. Не володіє достатньої силою волі. Не замислюється глибоко над наслідками своїх учинків і причинами вчинків навколишніх. [17]

Таким чином, при аналізі конфлікту й виборі адекватних рішень по керуванню цим конфліктом необхідно враховувати типові моделі поведінки особистостей. У літературі виділяють три основні моделі поведінки особистості в конфліктній ситуації: конструктивну, деструктивну й конформістську.

К. Томас вважає, що при уникненні конфлікту (відхід) жодна з сторін не досягає успіху; при таких формах поводження, як конкуренція, пристосування й компроміс, або один з учасників виявляється у виграші, або обидва програють, тому що йдуть на компромісні поступки. І тільки в ситуації співробітництва обидві сторони виявляються у виграші.

Знання основних особистісних детермінант, основних моделей поводження людей у конфліктних ситуаціях, полегшує профілактичну й прагматичну допомогу психологів у їхньої роботі з вирішенню конфліктних ситуацій і поліпшенню соціального клімату в установах закритого типу.

1.3 Соціально-психологічні особливості колективу

Колектив — тип соціальної групи, що характеризується єдністю цілей й інтересів, ідейною спільністю, відношенням товариського співробітництва й взаємодопомоги, демократизмом у рішенні суспільних питань, дисципліною. Людина прагне адаптуватися до умов життя й праці в колективі, до його вимог. Під адаптацією не слід розуміти просте пристосування, а тим більше пристосовництво, характерне, як правило, для егоїстів. Адаптація особистості заснована на усвідомленні цінності й продуктивності колективної праці, об'єктивної значимості колективу як умови культурного й морально-психологічного розвитку особистості.

Основа успіху будь-якої сучасної колективної діяльності - відносини співробітництва й взаємодопомоги на противагу конфлікту й конфронтації. колектив, що розвивається, використовуючи міри адміністративного й виховного впливу, домагається поступового вирівнювання основних параметрів психології людей, що становлять його. Колектив як цілісна організація не виключає утворення функціональних мікрогруп. Вони можуть складатися під впливом спільності інтересів й явищ індивідів, їхніх відносин до колективних цілій, особистих симпатій і прихильностей. Особистість, входячи до складу колективу, випробовує вплив з боку офіційної думки й виховного впливу з боку всього колективу, а також членів мікрогрупи, товаришів і друзів. Ці впливи можуть йти в одному руслі, але можуть бути й суперечливими, що є причиною схованих або відкритих конфліктів між колективом у цілому й мікрогрупою. Люди, що входять у групу, перебувають під впливом колективної психології. При цьому одні з них сліпо випливають їй, інші свідомо розділяють загальні установки, рішення, дії. Особистість розвивається разом з розвитком колективу, і колектив не применшує особистих гідностей людини, а, навпаки, створює найкращі умови для розквіту його дарувань і реалізації суспільно-суспільно-значимих інтересів. У свою чергу кожен член колективу впливає на колективну психологію, а цей вплив тим значніше, чим власний духовний мир людини, тим активніше він бере участь у житті колективу, у рішенні завдань що перед ним стоять. Вплив конкретної особистості на колективну психологію, на соціально-психологічний клімат становить один з найважливіших аспектів проблеми відносин особистості й колективу.

З погляду французьких соціальних психологів Д. Анзье й Ж. Мартэна, мала група характеризується: а) обмеженим числом членів, таким, щоб кожен міг виробити індивідуалізоване уявлення про всіх інших й аналогічним образом бути сприйнятим кожним з них; б) спільним активним досягненням відносно постійної загальної мети, що оцінюється саме як мета групи й відповідає різним персональним інтересам; в) виникнення підгруп на основі вираженої симпатії й антипатії; г) сильної взаємозалежністю утворюючу групу осіб, зв’язаних почуттям солідарності й моральної єдності навіть поза спільними діями; д) диференціацією ролей між членами групи; е) виробленням загальних норм і специфічної групової культури.

Розвиваючи уявлення про групу як систему кооперативно зв’язаних осіб, М. Дойч підкреслює, що «поняття групи позначає психологічну єдність членів групи, що мають спільні інтерес і мету, а не просто об'єктивно взаємозалежних». Для того, пояснює М. Дойч, щоб деякі збори індивідів перетворилося в групу, необхідне дотримання як мінімум чотирьох умов. По-перше, індивіди повинні бути впевнені в існуванні один одного. По-друге, вони повинні мати деякі мотиви, інтереси або цінності, реалізацію яких вони бачать можливою через кооперативну взаємодію. По-третє, така взаємодія повинна будуватися й розвиватися так, щоб стимулювати в кожного потребу й надалі контактувати на основі кооперації. По-четверте, індивіди повинні розцінювати групу як особливу цілісність.

А.В. Петровский помітив, «правильне розуміння сутності колективу в соціологічному плані - при всьому його принциповому плані - саме по собі не може ще забезпечити рішення численних конкретно психологічних завдань, і головним чином завдань, пов’язаних з диференціальною діагностикою груп і колективів, якісним і кількісним дослідженням їхніх найважливіших параметрів». А. И. Донцов відзначав, що коли мова йде про спільну діяльність, суб'єктом якої є колектив, констатація органічного зв’язку спілкування й діяльності носить риторичний характер. «Колективна діяльність і колективне користування, тобто така діяльність і таке користування, які проявляються й затверджують себе безпосередньо в дійсному спілкуванні з іншими людьми» поза спілкуванням існувати не можуть. У структурі спільної діяльності спілкування виступає формою організації взаємодії людей, що представляє собою, як переконливо показав Е. И. Головаха, динамічну сторону діяльності колективного суб'єкта. Справедливо відзначає Г. М. Андрєєва, що конкретна соціальна спільність представляє при цьому деяку систему діяльності, в рамках якої здійснюється взаємодія міжособистісних і суспільних відносин".

Основними проблемами психології колективу повинні бути визнані наступні дві проблеми: а) проблеми відмінності реакцій колективу в цілому від аналогічних реакцій індивідуума; б) проблема внутрішньої структури колективу, тобто системи взаємодії членів колективу в процесі реагування.

Поводження, що орієнтується на спільну діяльність, припускає наявність певних передумов. Як умови формування кооперативної взаємозалежності виділяються:

Свобода й відкритість інформаційного обміну;

Взаємна підтримка дій, переконання в їхній виправданості;

Довіра, дружелюбність у відносинах сторін.

У свою чергу, взаємній довірі сторін сприяє: наявність нейтральних осіб, що полегшують взаємні успіхи; можливість одержати попередню інформацію про дії іншого; особистісні особливості учасників взаємодії.

Професійна сфера охоплює відносини, що складаються в процесі рішення виробничих завдань.

Сфера міжособистісних відносин пов’язана з реалізацією потреби в спілкуванні й самоствердженні особистості в рамках колективу, ступенем задоволеності своєю професійною діяльністю, формальним і неформальним статусом.

Особливості курсантської групи полягає в:

Ё обмеженість свободи пересування;

Ё регламентовані відносини підпорядкування;

Ё обов’язкове казармене проживання на першому курсі навчання;

Ё регламентована форма одягу;

Ё можливість бути піднятим по тривозі у будь який час дня і ночі;

Ё находження у постійному стресовому стані;

Кожен з цих пунктів може призвести до конфлікту, як до внутрішнього, так і до міжособистісного.

1.4 Аналіз методів вирішення й дослідження конфлікту

Аналізуючи літературні джерела, ми можемо побачити різноманіття методів вирішення й дослідження конфліктів. А. Я. Анцупов, А. И. Шипилов, Г. И. Козирєв, А. С. Карлин дають нам у своїх роботах наступні поняття про переговорний процес як методі вирішення конфліктних ситуацій.

Підхід, пов’язаний із припиненням конфлікту, звичайно зв’язується з поняттям регулювання (вплив), а підхід, пов’язаний з компромісом і співробітництвом — з поняттям вирішення.

Переговорний метод.

Переговорний процес є одним з основних й ефективних методів вирішення конфлікту, за участю третьої особи, посередника (медіатора). Знання психологічних основ поводження в переговорному процесі конфліктуючих сторін є однією з умов успішного керування з умов успішного керування цим процесом.

Основні етапи переговорного процесу:

a) Підготовчий етап. На цьому етапі провадиться збір інформації про учасників конфліктної взаємодії, аналізуються причини, наслідки, варіанти вирішення й т. п.

b) Початок переговорів. На цьому етапі здійснюється взаємний обмін інформацією. Учасники конфлікту висловлюють свої позиції, оцінюють ситуацію, пропонують варіанти рішення проблеми.

c) Пошук прийнятного рішення. На цьому етапі обговорюються варіанти рішення проблеми, уточнюються позиції й мотиви суб'єктів конфлікту, проробляються компромісні варіанти.

d) Завершення переговорів. На цьому етапі уточнюються деталі договору визначаються строки виконання зобов’язань, розподіляються форми контролю й т. п.

Э.Э. Линчевский виділяє три варіанти посередництва:

A. Диз’юнктивний (роз'єднувальний).

B. Кон`юнктивний (об'єднавчий).

C. Змішаний.

Схематично ці варіанти можна представити так:

A.

B.

C.

Варіанти посередництва по Е.Е. Линчевському

S1 й S2 — суб'єкти конфлікту, П — посередник.

Маніпуляція — це вид психологічного впливу, митецьке використання якого веде до прихованого збудження в іншої людини намірів, що не збігаються з його актуально діючими бажаннями.

Манипулятивні прийоми:

Ё посилання на авторитет;

Ё висмикування окремих фраз із контексту, що спотворює зміст;

Ё відхід від теми розмови, гострих проблем;

Ё натяки;

Ё лестощі;

Ё жарти — висміювання;

Ё пророкування жахливих наслідків.

Більше складні прийоми:

Ё імітація вирішення проблеми;

Ё альтернативні формулювання питань, що вимагають відповіді «так» або «ні»;

Ё «Сократовські» питання (це коли говорять кілька простих питань, на які опонент без труда відповідає «так», а потім задається основне питання, на який опонент як би по інерції теж дає відповідь «так»);

Ё відтягування рішення.

Для аналізу необхідно виділити наступні тактики й стратегії, використовувані в переговірному процесі:

· Виграш — програш. Виграш за рахунок програшу опонента.

· Програш — виграш. Відхід від конфлікту, поступка опонентові.

· Програш — програш. Самопожертва в ім'я загибелі суперника.

· Виграш — виграш. Досягнення взаємовигідних угод.

Тактики поведінки в переговорах:

Ё «Видиме співробітництво». Може бути використана в стратегіях «виграш-програш» або «програш-програш». Партнер займає тактику «видимого співробітництва», заявляє про свою готовність співробітничати, але постійно знаходить привід піти від прийняття угоди. Така тактика може застосовуватися з метою виграшу часу й створення умов для рішучого штурму — або для перемоги, або для взаємознищення.

Ё «Дезорієнтація партнера». Використається в стратегіях «виграш-програш» або «програш-програш». На відміну від попередньої вона є більш активною й цілеспрямованою. Така тактика заздалегідь планується. Характеризується прийомами: критика конструктивних положень партнера, обман, блеф, погрози й ін. Основною метою тактики дезорієнтації є примус партнера до дій у напрямку ваших власних інтересів.

Ё «Провокація почуття жалості у партнера». Стратегії «виграш-програш» або «програш-програш». Основною метою такої тактики є приспання пильності суперника, зниження його активності, підштовхування на поступки.

Ё Ультимативна тактика. Одна із жорстких і застосовується при стратегії «виграш-програш» або «програш-програш». Вона характеризується пред’явленням ультиматуму на самому початку переговорів. Ультиматум — вимоги, пропоновані одним з учасників конфлікту іншому в категоричній формі із вказівкою конкретних строків виконання цих вимог і погрозою застосування мер впливу у випадку відмови.

Ё Тактика вижимання поступок. Ця тактика відрізняється від ультимативної тим, що вимоги пред’являються супернику не відразу, а поетапно. Застосовується в стратегії «виграш-програш», але може бути використана й в інших стратегічних підходах. Причому кожне із пред’явлених вимог надається як вичерпне. Вижимання поступок досягається прийомами позиційного й психологічного тиску. [10]

Таким чином, важливою перевагою переговорів перед іншими формами вирішення конфліктів є те, що вони дозволяють конфліктуючим сторонам виробити таку угоду, що буде задовольняти кожному з них і дозволяє уникнути тривалих судових процедур, чреваті значними матеріальними втриманнями й ризиком програшу однієї зі сторін У сучасній психології фахівцями застосовується також метод погоджувальних процедур. Погоджувальні процедури (або процедури примирення) як метод регулювання конфлікту або його вирішення займають проміжне положення між прямими переговорами й традиційним посередництвом. Ціль погоджувальних процедур — примирення сторін. Особливістю погоджувальних процедур, що відрізняє їх від прямих переговорів між конфліктуючими сторонами й переговорів за участю третьої сторони в ролі посередника, є те, що в рамках погоджувальних процедур конфліктуючі сторони самостійно здійснюють контроль за виконанням угоди й контроль за тимчасовими рамками. Погоджувальні процедури є незобов’язуючим, добровільним процесом, заснованим на довірі сторін. Найчастіше являють собою «перемир'я» або братання, що особливо важливо, коли конфлікт придбав затяжний характер і сторонам потрібно «перепочинок» для розробки основного варіанта угоди. Роль третьої сторони в рамках погоджувальних процедур — «провайдера» або «фасилітатора» — частіше зводиться до того, що вона лише сприяє в створенні умов для переговорів між конфліктуючими сторонами.

Керування конфліктом — це переклад його в раціональне русло діяльності людей, осмислене вплив на конфліктне поводження суб'єктів з метою досягнення бажаних результатів. Це обмеження протиборства рамками конструктивного впливу на процес.

Керування конфліктом включає прогнозування конфліктів; попередження одних і разом з тим стимулювання інших; припинення й придушення конфліктів, їхнє регулювання й вирішення.

Попередження конфлікту — це діяльність, спрямована на недопущення його виникнення й руйнівного впливу на ту або іншу сторону людських відносин.

Важливо знати, що попередження конфлікту припускає його прогнозування.