Порівняння образів Емми Боварі, Матильди, Луїзи де Реналь

Ідея щастя-майже єдина причина всіх людських бід.

Якщо ви шукаєте одночасно Щастя і Краси, вам не знайти ні цього, ні другого.

Флобер.

реналь матильда броварі

Пані де Реналь, Матильда і пані Боварі ці три жінки хочуть бути коханими і кохати. У кожної із них свій світогляд, свої сподівання, свої мрії, своє поняття про щастя і своя доля. Вони відрізняються вихованням та соціальним положенням.

Луїза де Реналь була вихована у монастирі Серця Ісусова в Безансоні. й вже на початку дали зрозуміти, що вона із багатих. У всьому потакали, завжди хвалили. Там панувало «угодливе методичне підлабузництво». Пані де Реналь була багатою наслідницею богобоязливої тітки. Заміж Луїза де Реналь вийшла в 16 років за немолодого дворянина. Про кохання вона говорила тільки із своїм духовним наставником. Із кількох романів, які трапились їй, вона зробила висновок, що любов-це щось небувале.

У пансіоні при монастирі також виховувалась Емма Боварі. Емма зачитувалась романами, в яких «тільки й мови було, що кохання, коханці, коханки, переслідувані дами, що мліють у відлюдних альтанках… дрімучі ліси, сердечні жалі, присяги, ридання, сльози, цілунки, човни при місячному світлі, соловейки в гаях, кавалери, хоробрі, як леви…» До цього вона прагла у своєму житті. У всьому буденному Емма бачить сірість, застій. Це все давить на неї, бо повністю відрізняється від її поняття про щастя. Немає блиску, нею ніхто не захоплюється…

Емма Боварі страждає, що Шарль не особливо гарний, вишуканий, привабливий. У неї, навіть, зароджується заздрість до своїх подруг, які зараз «…в гулі театрів, в блиску танцювальних залів, — вони живуть життям, від якого шириться серце і розцвітають почуття. А вона? Існування її холодне, як горище, виходяче вікном на північ, і скука, мовчазний павук, ткає в темноті павутину по всіх кутках її серця».

Відсутність блиску, балів, коханців зовсім не турбує пані де Реналь. Вона, навіть, була задоволена, коли місцеві дами почали до неї все рідше заходити. По відношенню до свого чоловіка вона «не вела ніякої політики», ніколи не примушувала його купити «святкового капелюха в Парижі чи Безансоні». «Тільки би їй ніхто не заважав бродити по її чудесному саду, — більше вона ні про що не просила». Вона дуже любила Бога і своїх трьох синів. Світ «товстосумих, серед яких їй доводилося жити», вона не сприймала. Пані де Реналь із повагою відносилося до свого чоловіка, хоч знала, що дітей він особливо не любить.

Емма Боварі до свого чоловіка, який відчуває до неї сильне кохання, виявляє відразу, розмови їх «були плоскі, як вуличні тротуари… не викликаючи ні хвилювання, ні сміху, ні думок».

І ще одна героїня, яка виросла в аристократичному колі, дуже горда своїм походженням, титулами. Їй вистарчає блиску, балів. Вона живе у розкоші, може заради розваги насміхатися із інших людей. Їй доступні всі нові літературні видання, якими вона зачитується. Вона є королевою всіх балів, її руки добиваються молоді люди із блискучою кар`єрою, її розумом захоплюються і, навіть, побоюються «гострого язика».

Саме це, що так бракує Еммі Боварі, є у надлишку у Матильди де ла Моль. Але поняття про щастя не вкладаються в ці рамки. Матильда починає відчувати пустоту і скуку. Вона шукає вихід із цього становища і зосереджує свою увагу на слугу свого батька — Жульєна Сореля, бо він «…не родився, щоб плазувати на колінах». Її кохання повинно бути героїчним, як було у часи Генріха ІІІ і Бассамп`єра. Вона бачить свою величність вже у цьому, що осмілилась полюбити людину, яка по своєму соціальному положенню стоїть набагато нижче. Йому бракує багатства і титулу.

Матильда дуже переживала, щоб не показати себе «як дура», тобто неправильно повестися у вищому колі. В коханні вона знаходила «сильні переживання», подібні до подвигів, до «зразків, яким потрібно було слідувати». Матильда більше дозволяла себе любити, ніж виявляла сама справжнє почуття. Вона почуває себе на вершині, якщо Жульєн сумує, мучиться. Тільки відчуває, що її по-справжньому кохають, як відразу виникає презирство, як до «першого зустрічного». Для неї Жульєн «немов якесь нижче створіння, яке можна ощасливити, коли і як тобі забагнеться, і в коханні якого не може виникнути ніякого сумніву». Її кохання переживає злети і падіння. «Я відрікаюся від свого розуму — будь моїм повелителем». І вже через деякий час вона цим почуттям нехтує, бо їй «сьогодні набридло любити». Матильда де ла Моль ніколи не зможе покохати серцем, як Луїза де Реналь. «Пані де Реналь знаходила для себе розумні виправдання, коли чинила так, як диктувала їй серце. А ця великосвітська дівиця дає волю своєму серцю тільки після того, як доведе собі, що йому варто дати волю».

На відміну від Луїзи де Реналь, Матильда не признає в коханні рівноправ`я. Жульєн, у якого закохані ці дві жінки, тільки любов пані де Реналь вважає справжньою і довговічною.

Емма Боварі надзвичайно шкодувала, що її життя не являється таким гарним, як бал в Вобьєсарі. Ця поїздка «розколола її життя» і залишила на її серці слід. «Із її серцем трапилось те, що із черевичками: від дотику із розкішшю на ньому залишилося щось невитираюче». Вона вважала себе жертвою всього того, що її оточувало. Насолода розкішшю поєднувалось в її думках з духовними радостями. Відсутність цього багатства зародили в ній бажання якоїсь події. «Подібно моряку, потерпілому кораблекрушіння, вона із повним відчаю поглядом оглядала своє одиноке життя і все дивилася, чи не замиготить біле вітрило на туманному горизонті». Емма вже бачила своє майбутнє у вигляді «темного коридору, який впирається у наглухо закриті двері».

Поступово вона втрачає зацікавленість до свого зовнішнього вигляду. Може «ходити цілими днями неодягнена і стверджувати, що у їхньому положенні краще економити». «Господиня була у захваті від її розрахунковості, пацієнтки — ввічливості, біднота — сердечності». Проте Емма не кохала свого чоловіка. Вона давно вже виношувала у собі велич і урочистість зради над вірністю. Появу коханця вона уподобляє всьому: щастю, радості, любові, яку вона вже перестала чекати. Емма боялась втратити хоч частинку цього кохання, яке нагадувало їй повноводну ріку. Вона дарувала своєму коханцю Родольфу дорогі подарунки. Пані Боварі говорить: «Наша любов з тобою така, що я, не соромлячись призналася би в ній перед лицем Божим!»

Після жорстокого обману Родольфа, Емма впадає в тяжку нервову хворобу. Процес одужання дуже повільний. Ніщо не тішить більше молоду жінку. Вона сповідається, але з часом настає видужання. Ніщо більше, здавалося, не змогло б їй повернути бажання так закохатися, як у Родольфа. «Ти для мене все. І я також буду для тебе всім — я заміню тобі сім`ю, родину, буду турбуватися, буду любити тебе!» Але вона зазнала розчарувань і зайнялася благодійністю. Емма шиє сукні, посилає дрова бідним, взяла маленьку Берту від годувальниці і турбується про неї.

«Набальзамована любов» була тільки до тих пір, поки Емма Боварі не відчула у собі нову силу «злетіти в обіймах ангела». Розкіш театральної сцени, музика, співи, чудовий артист з новою силою «вдаряють по нервах». «Їй захотілося сховатися в обіймах цього сильного чоловіка, цього втілення кохання…»

Доля дає Еммі ще одну можливість вилити свої почуття невичерпної любові. Зустріч з Леоном, спогади про їхні попередні стосунки породжують бажання. І знову Емма закохується в Леона:

— Краще смерть! — ламаючи руки і гірко плачучи, говорить Емма. — Прощай… Прощай… Колись ще ми побачимось…

Бажання бути коханою якогось романтичного героя різко відрізнялося від дійсності. «Емму почуття захоплювали всеціло, і про гроші вона думала стільки же, скільки ерцгерцогиня».

Вона сплачувала всі борги своєму коханцю Леону і «кидала грошима направо і наліво». Емма в цей період ще більше захопилася романами із трагічними розв`язками. Її цікавило тільки, чи справді Леон її любить.

Самовідданість в коханні притаманна і Луїзі де Реналь, але на відміну від бажання Емми, пані де Реналь ніколи не вважала, що справжнє почуття може бути тільки там, де є розкіш, вічне свято.

Героїня Стендаля пані де Реналь, прощаючись з Жульєном у в`язниці, вже знала, що не переживе цього горя, бо таке сильне почуття буває тільки один раз у житті. Жульєн був впевнений, що тільки таке кохання, яке було між ним і Луїзою де Реналь, може бути вічним. Він хотів би довірити пані де Реналь виховання свого сина: «Пройде п`ятнадцять років, і пані де Реналь буде любити мого сина, а ви його забудете». А Матильді він дає зрозуміти, що з часом вона назве «безглуздям, простим, може бути, але все ж безглуздям».

По волі божій Луїза покидає життя, обіймаючи своїх дітей. Своє кохання вона заберає з собою.

Героїня Флобера — Емма Боварі покінчує життя самогубством, прийнявши отруту для мишей. Повне розчарування у своїх почуттях, безвихідь, відчуття непотрібності, а може це сама «доля» вказали їй на це. Любов до розкоші не принесла їй щастя. Вона не оцінювала почуття простого провінційного лікаря, а спалахувала лише при думці про багатого віконта. Бажання розкоші і неможливість цього досягнути приводять її до самогубства. А героїня Стендаля — Матильда де ла Моль все ж таки по-своєму кохала «свого героя».