Педагогічна освіта незалежної України — важливий чинник підвищення ефективності навчання

Педагогічна освіта незалежної України — важливий чинник підвищення ефективності навчання

Розмірковуючи про значущість педагогічної освіти, достатньо згадати відомий вислів: якщо рідні батько і матір є біологічними батьками людини, то вчитель чи вчителька є її духовними батьками. Цей вислів був справедливим завжди, але особливо актуальним він стає у XXI столітті, коли об'єктивно виникли нові вимоги до людини, а отже, і до її навчання та виховання.

По перше, прогрес людства постійно стає дедалі динамічнішим, що змушує людину не тільки адаптуватись до нових умов життя, а мій брати безпосередню участь у творенні прогресивних змін. Тому постає завдання формувати у системі освіти і поза нею людину, здатну успішно функціонувати в умовах постійних змін, сприймати мінливість світу не як неприємну тимчасову особливість життя, а як сутнісну характеристику власної життєдіяльності. Йдеться, по суті, про людину з інноваційним типом мислення, культури і поведінки.

Звідси потреба відповідної перебудови навчального процесу, що орієнтував би не тільки на творче засвоєння базових знань, а й на вироблення умінь, навичок і бажання самостійно навчатися, оволодівати новою інформацією, уміти використовувати здобуті знання у практичній діяльності. Звідси також виникає необхідність організаційної добудови освіти — створення всіх ланок безперервної системи освіти впродовж життя, формування розгалуженого і наповненого ринку різноманітних освітніх послуг. Тільки так ми зможемо забезпечити суб'єктивний чинник об'єктивно зумовленого входження країни в новий етап людської цивілізації - суспільство знань. Суспільство, яке не тільки буде характеризуватись науково-інформаційними технологіями у виробництві, а й де всі сфери життєдіяльності як на загальносуспільному, так і на індивідуальному рівні базуватимуться на ефективному використанні знань та інформації. Наблизитись до такого рівня розвитку суспільства й ефективно функціонувати в ньому можна лише за умови, що здобуття знань упродовж життя і функціонування людини на основі знань в усіх сферах стане визначальною рисою способу життя людини.

По друге, глобалізаційні процеси суттєво розширюють сферу взаємодії і взаємозв'язків не тільки держав і народів, суб'єктів господарювання, а й окремих людей. Завдання кожної держави, що дбає про своє майбутнє, — з одного боку, допомагати можливій взаємодії своїх громадян із навколишнім світом, бо, врешті-решт, це суттєво позначиться на прогресі країни й окремої людини, а з іншого — сприяти формуванню моральної та громадянської стійкості своїх громадян, їхній здатності залишитися самостійними і свідомо діючими індивідами в багатоманітному переплетенні зв’язків та впливів інформаційних потоків. Це зумовлює особливу значущість формування самодостатньої особистості, розвинутої індивідуальності.

Особливості розвитку власне українського суспільства і держави ще більше актуалізують це завдання. Адже ми не зможемо досягти розвинених демократичних форм політичного життя, ефективного цивілізованого типу економічної діяльності, якщо не матимемо в суспільстві достатньої кількості особистостей, а не уподібнених до загалу людей. До слова, це і шлях до впровадження й осягнення європейських цінностей у нашій країні. І, власне, зміни, започатковані в середній школі, мають на меті формування самостійної особистості. Людям, які не розуміють загальнонаціонального значення цього завдання, в кожній зміні вбачається інше руйнування звичного порядку, а незвичність ототожнюється із недоцільністю навіть у такій очевидній потребі, як перехід до багатобального позитивного оцінювання.

Ми повинні готувати вчителя, який би вмів і бажав сприяти формуванню особистості дитини. А для цього він сам у стінах університету чи іншого вищого навчального закладу повинен стати багатогранною особистістю.

Чи сповна націлений на це навчальний процес в університетах, чи відповідає цьому характер відносин професора або доцента зі студентом, чи достатню психолого-педагогічну і практичну підготовку отримує педагог у стінах університету? Сьогодні ми ще не можемо дати на ці запитання цілком позитивну відповідь.

По-третє, коли ми говоримо про зростання динаміки прогресу людства, то, безумовно маємо на увазі і прогрес окремої людини. Розглядаючи історію людства як історію розвитку людини, ми дійдемо висновку, що XXI століття, з одного боку, створило необхідні передумови, а з іншого — як ніколи раніше виявило потребу в максимальному наближенні навчальної та виховної діяльності до виявлення і розвитку сутнісних рис кожної окремої людини.

З цією метою ініційовано ряд змін у середній освіті. Насамперед це перехід до профільної старшої школи, що також висуває перед учителем, його підготовкою нові вимоги. Це необхідний, але не достатній крок. Потрібно суттєво коригувати педагогічну культуру в освіті, та й у суспільстві загалом. Неувага до особистості дитини, а то і її зневага, орієнтація лише на групу, клас, порядок і дисципліну в них будь-якою ціною, часто завдяки діям репресивної педагогіки, можуть створити видимість порядку. Однак цей порядок не сприятиме вільному розвитку дитини. Ми повинні формувати вчителя, який би робив усе можливе, аби допомогти кожній дитині пізнати і розвинути себе. Ось тоді ця людина в дорослому житті зможе максимально реалізувати себе, забезпечивши цим власне щасливе життя і швидкий еволюційний розвиток суспільства.

Названі й неназвані реалії сучасної цивілізації та пов’язані з ними нові обставини життя людини висувають і нові вимоги до освітньої системи, до навчальної діяльності, до самого вчителя. Концентрованим вираженням цих вимог є, як уже зазначалося вище, інноваційність і дитиноцентризм. Інноваційність як тип мситтєдіяльності людини і суспільства має прийти на зміну інертності й необґрунтованому консерватизму. Дитиноцентризм на загальносуспільному рівні стверджує не «показушне» гасло «Усе краще — дітям!», а погляд на дитинство як повноцінне життя-людини, на дитину як повноцінну особистість, рівноправного члена суспільства, визнає її індивідуальність і створює необхідні умови для ії становлення та розвитку. На принципах інноваціиності й дитиноцентризму має будуватися вся освітня діяльність, вся система відносин у суспільстві, ставлення дорослих до дітей. Культура дитиноцентризму та інноваціиності повинна визначати всю діяльність сучасного вчителя як у школі, так і поза і" і межами. І безумовно, такий тип культури має стати панівним у вищих педагогічних навчальних закладах.

Що нам слід практично зробити, аби педагогічна освіта забезпечила сучасний тип і рівень освітньої діяльності, сприяла модернізації середньої школи та інтеграції в європейський освітній простір?

Серед багатьох напрямів роботи виокремимо декілька.

Насамперед організаційно-структурних змін мають зазнати освітньо-кваліфікаційні рівні вищої педагогічної освіти, перелік педагогічних спеціальностей і мережа вищих педагогічних навчальних закладів.

Як відомо, в Україні підготовка педагогічних працівників здійснюється за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями: «молодший спеціаліст», «бакалавр», «спеціаліст», «магістр».

Проте освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста сьогодні вже не відповідає зрослим вимогам суспільства до вчителя. Тому пропонується перейти на підготовку педагогічних працівників за двома освітньо-кваліфікаційними рівнями: бакалавр і магістр.

Це, як відомо, відповідає і вимогам Болонської декларації, якою передбачається двоциклова підготовка фахівців з вищою освітою.

Слід також внести зміни до переліку педагогічних спеціальностей. Зокрема, змінити назву напряму підготовки педагогічних працівників з «Педагогічна освіта» на «Освіта» як таку, що адекватно відповідає його змісту і функціональному призначенню.

Крім того, враховуючи набутий досвід, пропозиції ректорів щодо необхідності зближення змісту підготовки вчителів-предметників у педагогічних і класичних університетах, назріла потреба вилучити з переліку спеціальність «Педагогіка і методика середньої освіти (із зазначенням навчальних предметів)»,

а замість неї ввести назви спеціальностей: відповідно до назв шкільних навчальних предметів, передбачених Державним стандартом загальної середньої освіти. Необхідно продумати також, як готувати фахівців з моніторингу освіти та створення засобів діагностики її якості, з управління освітою на різних рівнях, з правових та економічних питань освіти.

Особливої уваги заслуговує проблема підготовки вчителів із подвійних спеціальностей і спеціалізацій. Можна навести багато аргументів «за» і «проти». Але істина, очевидно, на боці тих, хто враховує реальну ситуацію школи і спирається на вітчизняний та зарубіжний досвід. Так, в однокомплектній шкоті II-III ступенів повне тижневе навчальне навантаження набирається лише з двох-трьох навчальних предметів, а у школі II ступеня — лише з мови та літератури.

Важливим аргументом на користь поєднання є також те, що з відкриттям навчальних закладів різних типів та запровадженням профільного навчання значно розширився спектр навчальних предметів. Мабуть, таке поєднання необхідне, але його потрібно здійснювати виважено и науково обґрунтовано.

Поєднуватися можуть насамперед близькі за змістом освіти спеціальності, тобто ті, які взаємно доповнюють одна одну. На таких самих засадах запроваджуються педагогічні спеціалізації, якими передбачаються підготовка вчителів до викладання навчальних предметів варіативної компоненти навчального плану та проведення позашкільної і позакласної роботи.

Слід відразу застерегти, що поняття «педагогічна спеціалізація» в цьому розумінні дещо відмінне від його загальноприйнятого трактування як поглибленої фахової підготовки в межах даної спеціальності. Зміст освіти з педагогічної спеціалізації має бути унормованим, тобто входити до галузевого стандарту як його складова.

Потребує ґрунтовного обговорення питання щодо визначення кваліфікації за педагогічними спеціальностями. Особливо актуальним воно є в умовах упровадження двоциклової підготовки та багатопрофільності педагогічних спеціальностей.

Пропонується за напрямом «Педагогічна освіта» («Освіта») у випадку поєднання спеціальностей (спеціалізацій) кваліфікацію педагогічного працівника визначати: для освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» — за першою спеціальністю і спеціалізацію, якщо вона зорієнтована на основну школу; для освітньо-кваліфікаційною рівня «магістр» — за поєднаними спеціальностями.

Педагогічні кваліфікації за фундаментальними спеціальностями класичних університетів визначаються з однієї спеціальності для бакалавра і магістра за умови відповідної професійно-педагогічної підготовки.

Згідно з такою схемою забезпечується можливість переходу бакалавра педагогічної освіти на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня магістра відповідної спеціальності у класичному університеті.

Підготовку педагогічних працівників за напрямом «Педагогічна освіта», або, за новою назвою — «Освіта», тобто фактично в педагогічних університетах можна вважати основною формою підготовки вчителів.

Проте, як відомо, кваліфікацію вчителя традиційно здобувають і в класичних університетах за фундаментальними спеціальностями (фізика, хімія, біологія та ін.) за умови відповідної психолого-педагогічної, методичної та практичної підготовки студентів. В умовах кредитно-модульної системи організації навчального процесу таку професійно-педагогічну підготовку студент може пройти і в іншому навчальному закладі, що, до речі, відповідає принципу мобільності, передбаченому Болонською декларацією.

Варто звернути увагу на те, що у нашій педагогічній освіті не повною мірою використовується така третя модель, як надання педагогічної освіти на базі вищої освіти непедагогічного профілю, хоча в умовах упровадження принципу неперервності освіти її питома вага мала б зростати. У багатьох країнах Європи досить поширена саме така модель. Але для її ефективного використання треба створити відповідне організаційне і методичне забезпечення, зокрема з використанням дистанційних форм навчання.

Отже, підготовку педагогічних працівників пропонується здійснювати за такими моделями:

педагогічні та класичні університети готують учителів та інших педагогічних працівників за напрямом «Педагогічна освіта» («Освіта»);

класичні університети на фундаментальних спеціальностях забезпечують умови для професійно-педагогічної підготовки студентів, які мають намір здобути кваліфікацію вчителя;

педагогічна кваліфікація здобувається в системі післядипломної освіти (педагогічні університети, класичні університети, заклади післядипломної педагогічної освіти) на основі як базової, так і повної вищої освіти.

Сьогодні важливою і відповідальною залишається робота щодо внесення змін і доповнень до Державного класифікатора професій та кваліфікацій. Для вирішення цього завдання потрібно об'єднати зусилля Міністерства освіти і науки. Міністерства праці та соціальної політики, провідних науковців університетів і АПК та фахівців-практиків.

Безперечно, це досить складна робота, але ґї потрібно розпочинати невідкладно.

У контексті цих змін розглянемо питання щодо реорганізації мережі вищих педагогічних навчальних закладів. Оскільки передбачається припинити підготовку педагогічних працівників освітньо-кваліфікаційного рівня «молодший спеціаліст», то відповідно пропонується педагогічні училища реорганізувати у педагогічні коледжі. Внаслідок цього одні з них стануть структурними підрозділами педагогічних або класичних університетів, іншим буде надано статус педагогічного коледжу з правами юридичної особи.

У цих коледжах підготовка фахівців здійснюватиметься насамперед за спеціальностями дошкільна освіта, початкова освіта, музичне, образотворче мистецтво, фізична культура, технології, професійна освіта.

Як свідчить аналіз, обсяг змісту професійної підготовки молодших спеціалістів і бакалаврів із зазначених спеціальностей суттєво не відрізняється. До речі, вихователів дошкільних закладів і вчителів початкових класів готували саме педагогічні училища та технікуми. І лише з кінця 60-х років минулого століття підготовку цієї категорії педагогічних працівників почали педінститути.

Безперечно, для становлення та утвердження зазначених навчальних закладів потрібен час. І тут певні зобов’язання мають узяти на себе педагогічні й класичні університети. Ідеться насамперед про кадрове забезпечення коледжів.

Ще один аспект проблеми мережі вищих педагогічних навчальних закладів пов’язаний з реорганізацією педагогічних університетів у класичні. Донедавна в Україні було 30 педагогічних університетів та інститутів, а сьогодні їхня кількість зменшилася на третину. Щоправда, більшість із них продовжують якісну підготовку педагогічних працівників. Разом із тим, у деяких університетах, які виникли внаслідок реорганізації, втрачаються фундаментальні тенденції педагогічної освіти, а найголовніше — зникають регіональні центри педагогічної науки. Це завдає шкоди інтересам освітянської галузі в регіонах.

При всій важливості організаційно-структурних змін у системі педагогічної освіти визначальним є її змістове наповнення, модернізація змісту відповідно до вимог часу, тенденцій суспільного розвитку, інноваційних процесів у науці, техніці, культурі.

І, як уже було зазначено, зміст підготовки педагогічних працівників зумовлюється змінами у змісті загальної середньої освіти, який сформовано на принципово нових засадах — освітніх галузях: мова і література, суспільствознавство, математика, природознавство, технології, естетична культура, здоров’я і фізична культура.

Зміни в змісті та структурі загальної середньої освіти мають глибинний характер і потребують розв’язання проблем підготовки вчителя, який усвідомлює соціальну відповідальність, постійно дбає про своє особистісне і професійне зростання, вміє досягти нових педагогічних висот. Усе це вимагає перегляду традиційною змісту підготовки вчителя. Ідеться про розроблення нових теоретико-методологічних засад формування педагога нової генерації, здатного до реалізації освітньої політики як головної функції держави. Основними складовими змісту підготовки вчителя, як відомо, є: фундаментальна, психолого-педагогічна, методична й інформаційно-технологічна, практична, соціально-гуманітарна.

Зрозуміло, що зміст фундаментальної освіти є основою підготовки педагогічного працівника. І в цьому зв’язку потребує ґрунтовного осмислення та розв’язання проблема модернізації фундаментальної освіти в педагогічних університетах у напрямі Ті зближення з фундаментальною освітою в класичних університетах.

Власне, зміст підготовки бакалавра у педагогічних університетах з таких, наприклад, спеціальностей, як фізика, хімія, математика, біологія, філологія тощо, повинен максимально відповідати вимогам класичної університетської освіти.

Це важливо з погляду підвищення фахової підготовки вчителя. Крім того, це й створення умов для мобільності випускників-педагогів у після бакалаврській освіті та забезпечення можливостей щодо подальшої реалізації їхніх наукових запитів та інтересів у галузі фундаментальних наук. У цьому контексті слід переглянути окремі галузеві стандарти підготовки вчителів.

В умовах, коли змінюється парадигма освіти, коли здійснюється перехід від репродуктивної, авторитарної освіти до освіти інноваційного особистісно орієнтованого типу, особливих трансформацій мають зазнати зміст і структура психолого-педагогічної, методичної та інформаційно-технологічної підготовки.

Саме ці складові підготовки вчителя мають бути зорієнтовані на вироблення вміння організувати навчальний процес як педагогічну взаємодію, спрямовану на розвиток особистості, її підготовку до розв’язання завдань життєтворчості, вміння працювати в умовах вибору педагогічної позиції, технології, підручників, змісту, форм навчання тощо.

Насамперед необхідно переглянути зміст курсу педагогіки як інтегрованої базової навчальної дисципліни у підготовці педагогічних працівників. Окрім таких Гї традиційних складових, як дидактика, теорія виховання, історія педагогіки, треба вивчати порівняльну педагогіку, що вкрай важливо в умовах інтеграції нашої освіти у світову освітню систему.

Треба й надалі розвивати фундаментальні та прикладні засади з основ педагогічної майстерності. Ця базова педагогічна навчальна дисципліна, що зародилася саме в українській педагогічній науці і практиці, повинна відігравати важливу роль при формуванні педагога-майстра.

Так само потребують ґрунтовного перегляду та вдосконалення зміст і структура психологічних дисциплін як важливого чинника професійної підготовки вчителя. Адже сьогодні без досконалого знання психології дитини, засобів впливу на неї вже неможливо успішно реалізувати освітньо-виховні функції школи, забезпечити індивідуальний підхід до дитини.

Рівень психолого-педагогічної підготовки у педагогічному університеті - це обличчя вищого педагогічного навчального закладу.

І тут доречно навести історичні факти. У дореволюційній Україні (XIX — початок XX століття) директорами, ректорами педагогічних навчальних закладів призначались особи, в обов’язки яких входило викладання педагогічних навчальних дисциплін. Наприклад, історик Х. Ф. Роммель, перший директор педінституту при Харківському імператорському університеті (1811), викладав педагогіку, дидактику, методику, вів спеціальні педагогічні семінари.

Історик О. М. Лавровський, перший директор Ніжинського історико-філологічного інституту (1875), викладав теорію виховання, дидактику, історію педагогіки. Можна навести й інші подібні приклади з післяреволюційного та радянського періодів. Без сумніву, такий підхід вартий уваги й сьогодні.

Принципові зміни у змісті загальної середньої освіти, перехід на 12-річний термін навчання, запровадження нових навчальних предметів у школах зумовлюють необхідність оперативного вжиття заходів щодо вироблення нової методології методичної підготовки та створення відповідного науково-методичного забезпечення навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах.

І тут важливо, щоб методична підготовка реалізовувалася не лише через відповідну навчальну дисципліну і ні в якому разі не зводилася тільки до неї, а розглядалася як основний принцип при викладанні фундаментальних навчальних дисциплін студентам педагогічних спеціальностей.

Методична підготовка майбутніх учителів має базуватися на сучасних технологіях навчання, якими випускники повинні володіти бездоганно. Насамперед ідеться про інформаційно-комп'ютерні технології. Певна річ, це стосується не тільки студентів — майбутніх педагогів, а й тих, хто їх навчає, та вже працюючих учителів.

Інформаційно-технологічна підготовка студентів педагогічних спеціальностей має бути наскрізною протягом усього періоду навчання. Вона не повинна зводитися до набуття студентами операторських навичок, а має передбачати засвоєння інформаційних технологій навчання.

Очевидно, що в кожному педагогічному ВНЗ потрібно розробити програму інформатизації та комп’ютеризації навчального процесу. Зміст такої програми мав би включати кадрове, матеріально-технічне і програмно-методичне забезпечення.

Без запровадження сучасних технологій навчання досягти високої якості освіти та забезпечити успішну реалізацію новітнього змісту середньої освіти буде неможливо. Для підготовки навчальної літератури з педагогіки, психології, фахових методик, інформаційних технологій необхідно об'єднати зусилля викладачів вищої школи, науковців АПН України, практичних працівників і авторів шкільних підручників. Державною програмою «Вчитель» передбачено першочергову підготовку і видання такої літератури — всього понад 90 назв.

Невід'ємною складовою професійного становлення майбутньою педагога є практична підготовка. І це, до речі, вже стало обов’язковою умовою підготовки вчителя в багатьох країнах Європи (в Англії педагогічна практика триває не менше року, у Німеччині також останній рік навчання повністю відводиться на практичну підготовку шляхом стажування студентів на посаді вчителя).

В Україні накопичено значний досвід неперервної навчальної і виробничої (педагогічної) практики майбутніх педагогів. Особлива увага надається цій формі підготовки у Вінницькому, Нізкинському, Полтавському, Уманському, Харківському, Тернопільському педагогічних університетах.

Водночас окремі вищі навчальні заклади, у тому числі й педагогічні, під приводом фінансово-економічних труднощів практичну підготовку взагалі звели до мінімуму, порушивши принципи ґї неперервності та послідовності. Звичайно, ця проблема вимагає вирішення. Практична підготовка має бути неперервною, починатися на молодших курсах (з З-4 семестру) і тривати впродовж усього навчання, послідовно ускладнюючись і наповнюючись новим змістом.

Види, тривалість та змістове наповнення практик повинні визначатися галузевими стандартами вищої педагогічної освіти, а отже, стати державною нормою. При цьому слід орієнтуватися на вивірений власний і зарубіжний досвід. А він переконує, що зазначені практики досягають своєї мети за умови їхньої сумарної тривалості не менше сорока тижнів (донедавна їхня сумарна тривалість становила 48−52 тижні). При цьому важливо пам’ятати, що підготовка бакалаврів і магістрів є завершеними циклами педагогічної освіти, а отже, постає питання щодо змістового наповнення практики та диференційованого визначення термінів її проведення.

Сьогодні одним із болючих питань вищої освіти є забезпечення практики відповідною базою для Гі проведення. Якщо ці труднощі можна якось пояснити стосовно технічної та інших напрямів вищої освіти, то для педагогічної освіти будь-які аргументи для виправдання відсутні. Не може не дивувати позиція тих місцевих органів управління освіти і науки, які самоусунулись від забезпечення студентів, завтрашніх педагогічних працівників, базою практики.

У системі педагогічної освіти важливе місце належить соціально-гуманітарній підготовці. Сучасний учитель має бути людиною високої культури, провідником ідей державотворення і демократичних змін, сповідувати загальнолюдські цінності. В останні роки сформовано перелік навчальних дисциплін, які зорієнтовані на здобуття знань у галузі історії, філософії, політології, соціології, економічної теорії, культурології та мови. Водночас треба відверто визнати, що зміст цих дисциплін не завжди адаптований до вимог підготовки фахівців певного професійного спрямування, у тому числі й педагогічного. Вивчення студентами педагогічних спеціальностей таких навчальних дисциплін, як філософія, політологія, економічна теорія, має проводитися з урахуванням специфіки освіти як галузі взагалі й кожної педагогічної спеціальності зокрема. А це передбачає визначення їх відповідного змісту.

В умовах глобалізаційних процесів, тенденцій зближення світових культур нових підходів вимагає поліпшення культурологічної підготовки студентської молоді загалом, а студентів педагогічних спеціальностей зокрема. Особливу увагу слід приділити підвищенню рівня мовної освіти майбутніх педагогів. Причому це стосується як української, так і іноземної мов.

Учитель, як ніхто інший, повинен досконало володіти усною і писемною українською мовою, яка на педагогічних спеціальностях має вивчатися в більших обсягах, ніж на інших, і з обов’язковим запровадженням державної атестації.

З іноземної мови маємо досягти такого рівня освіченості вчителя, щоб його знання були достатніми для спілкування як для запозичення зарубіжних технологій навчання, так і для пропагування національних педагогічних надбань у світовому освітньому просторі.

Завдання педагогічної освіти — це формування вчителя як фахівця і як людини високої культури, яка має особистий позитивний вплив на індивідуальність учня.

Однією зі складових системи педагогічної освіти є післядипломна освіта, основне завдання якої - професійне вдосконалення працюючих педагогічних і науко-во-педагогічних працівників. Слід сказати, що в цьому напрямі вже зроблено чимало. Для вчителів, керівників шкіл, методичних служб районів та областей, з урахуванням переходу загальноосвітніх навчальних закладів на новий зміст освіти, структуру і 12-річний термін навчання, організовано короткотермінові курси, семінари, конференції з питань законодавства про освіту, нового змісту середньої освіти.

Але в нинішніх умовах недостатньо обмежуватися лише централізовано організованими заходами. Треба ширше запроваджувати багатоваріантні програми підвищення кваліфікації педагогічних працівників, які б обирав сам працівник, виходячи зі своїх професійних потреб.

Особливого розвитку має набути дистанційна педагогічна освіта як нова форма підвищення кваліфікації та перепідготовки педагогічних працівників. Треба, щоб вона була доступною для кожного вчителя, з урахуванням того, що в нього створюються можливості користування мережею Інтернет.

Потрібно розмежовувати вимоги й тип організації підвищення кваліфікації для молодого вчителя і для людини, що пропрацювала десятки років. Слід наближати місце підвищення кваліфікації до місця проживання вчителя.

Нині питання післядипломної освіти педагогічних працівників ще не стало спільною справою університетів і закладів післядипломної педагогічної освіти. Фактично відбувається невиправдане розмежування теорії і практики педагогічної освіти. Як правило, університетські викладачі психолого-педагогічних дисциплін і фахових методик недостатньо залучаються до роботи в закладах післядипломної освіти, рідко виступають учасниками семінарів, нарад, що проводяться з учителями. Усе це, безперечно, негативно позначається на якості підготовки вчителів і в самих університетах. Найближчим часом необхідно на базі Центрального інституту післядипломної педагогічної освіти провести науково-практичні курси для завідувачів кафедр педагогіки психології і фахових методик з метою ознайомлення їх з найновішими досягненнями в галузі психолого-педагогічної науки, інформаційних технологій та з досвідом підготовки вчителів у провідних зарубіжних країнах. Ці заходи мають бути не епізодичними, а стати системними.

Міністерство освіти і науки України виходить з того, що вже сьогодні в усіх вищих навчальних закладах необхідно активно впроваджувати нові форми організації навчального процесу (зокрема кредитно-модульну систему, яка відкриває нові можливості та перспективи для вищої школи), посилювати роль самостійної роботи студентів. Власне в педагогічних університетах мають розроблятися й апробовуватися нові технології навчання для вищої школи. їх потрібно перетворити на центри підготовки викладачів для всієї системи вищої школи. Відповідно й наукові дослідження мають бути скеровані саме на вирішення проблем, пов’язаних з інноваційними процесами в освіті. Причому це повинно бути пріоритетним напрямом наукової діяльності не лише педагогічних навчальних закладів, а й Академії педагогічних наук України.

Розглядаючи шляхи вдосконалення системи педагогічної освіти (у широкому розумінні це поняття стосується не тільки вищої освіти, а й освіти взагалі), не можна не торкнутися питання входження України в Болонський процес. Цьому сприятимуть не тільки зусилля на державному рівні. Не менш важливою є активна позиція на міжнародній арені кожного з університетів. Чим більше їх буде представлено за кордоном як учасників різних проектів, програм, форумів, конференцій, тим ефективніше це працюватиме на позитивний імідж нашої держави загалом.

Проблеми педагогічної освіти, зумовлені новими цивілізаційними викликами до людини, модернізацією загальної середньої школи, входженням України до європейського освітнього простору, органічно взаємопов'язані, оскільки йдеться про досягнення єдиної мети — підвищення якості національної освіти та забезпечення підготовки людини до життя у XXI столітті.