Історія української мозаїки

Реферат на тему: Історія української мозаїки

Склоробство — уміння виготовити скло, скло образні маси і виробляти з них різні вироби — належить до найдавнішого ремесла, добре відомого багатьом слов’янським племенам, що населяли простори Київської Русі у VIII-IX ст.

Давній Українській мозаїці, що ґрунтується на застосуванні головного мальовничого матеріалу, кольорових смальт (сплаву скла з матеріалами, що заглушають його, і різними барвниками), передувала високорозвинена в давній Русі техніка склоробства, яка існувала не тільки в центрі Київської держави — м. Києві, але й у Чернігові, Галичі.

У Києві виникло і розповсюдилося, на основі високорозвиненого місцевого київського склоробства, виробництво різноманітних виробів зі скла. Організувалася і почала успішно виробляти свою продукцію, у вигляді різнобарвних плиток мозаїчної смальти, майстерня смальти і кольорового скла. А також виникло високе виробництво художньої декоративної кераміки з поливною емаллю, що дійшла до нас у виді окремих розписних поливних кахлів з розкопок Великокнязівського палацу в Києві, Десятинної церкві, Золотоверхого собору Михайлівського монастиря, Михайлівського собору Видубицького монастиря тощо.

Завдяки високорозвиненій техніці склоробства, на його базі, у XI-XII ст. в Київській державі, змогли розвитися і досягти винятково високого рівня майстерності, як у технічному, так і в художнім відношенні, суміжні з ним виробництва: емалі, мозаїчно-смальтове і декоративно-керамічне. Досягнутий київськими майстрами винятково високий рівень технічної і художньої майстерності в техніках мозаїки, емалі і декоративно-керамічної справи був настільки високий, що не тільки перевершував у багатьох відносинах той рівень, якого до цього часу досягли ці види майстерності в Західній Європі, але і служив їм зразком для подальшого удосконалювання. Недарма Теофіл у своєму, трактаті зауважує про необхідність західноєвропейським майстрам «вивчати» записані ними способи виробництва емалі, «що… відкрила Русія».

Не менш високо стояло в цей час і мистецтво мозаїчного живопису, і, зокрема, мистецтво готування мозаїчної смальти, як із заглушеного кольорового скла, так і з напівпрозорої і прозорої смальти, у тому числі із золотих та срібних смальт, що вироблялися київськими майстрами з матеріалів місцевого походження. Палітра київської смальти, за допомогою якої було набрано, видатні по своїй художній і технічній майстерності мозаїчні підлоги (в Десятинній церкві в Києві наприкінці Х ст., Михайлівського собору Видубицького монастиря, Софійського собору й інших древніх храмах Києва, а також мозаїчний живопис київського Софійського собору і Золотоверхого собору Михайлівського монастиря), відрізнялася винятковою розмаїтістю і багатством своїх колірних тонів і відтінків. Ймовірніше за все, мозаїчні підлоги у древніх храмах Чернігова і Переяслава Південного також набиралися зі смальти, виготовленої київськими смальтоварами у своїх майстернях.

Давньоруський мозаїчний живопис Х-ХІІ ст. може бути поділений на два види: високомистецькі мозаїки, підлоги, що фрагментарно збереглися до наших днів у ряді храмів цієї епохи в Києві, Чернігові й інших давньоруських містах Київської Русі, а також у Новгороді Великому, і мозаїчний живопис, що прикрашав стіни, зводи і куполи давньоруських храмів Х-ХІІ ст., ансамблю, що дійшов до нас у вигляді, мозаїк київського Софійського собору (1037−1061−1067років.), фрагментів мозаїк Золотоверхого собору, Михайлівського монастиря в Києві (60-і рр. XI в.), а також, що не дійшли до нас — мозаїк Спаського собору в Чернігові (перша половина XI ст.), мозаїк Успенського собору Києво-Печерської лаври (1073−1078 р.) і Благовіщенського собору в Чернігові (1186 р.).

До нашого часу збереглася частина мозаїчного живопису київського Софійського собору, виконана київськими художниками-мозаїчистами. У конхе апсиди головного храму Київської Софії знаходиться величезне зображення «Богоматері-Оранти», назване «Нерушимою стіною». Нижче неї розташований фриз, на якому знаходиться мозаїка «Причащання», а під фризом йде пояс мозаїчних зображень батьків церкви у зріст. У куполі, в колі, знаходиться погрудне зображення Вседержителя, підтримуваного чотирма архангелами, з яких зберігся тільки один. У вітрилах, під куполом, знаходиться зображення євангеліста Марка, а в простінках вікон барабана — фрагментарно збережені фігури апостолів. На західному пілястрі східних стовпів збереглося зображення «Благовіщення». У підпружних арках мається трохи мозаїчних медальйонів з погрудними зображеннями Христа і святих, приналежних до циклу сорока мучеників. Крім того, у ряді місць собору збереглися мозаїчні декоративні прикраси у вигляді орнаментів. Цим і вичерпуються всі мозаїки, що збереглися від колись найбагатшого декоративного мозаїчного оздоблення Софійського собору, суцільним килимом вкрившего стіни, зводи, барабан, купол і стовпи храму.

Мозаїчний живопис київського Софійського собору був набраний місцевими київськими художниками — мозаїчистами по створеним ними оригінальним малюнкам, за замовленням будівельника собору — київського князя Ярослава Мудрого.

Набір мозаїк Софійського собору був виконаний зі смальти, виплавлених київськими майстрами-смальтоварами в місцевій київській майстерні.

Мозаїчний живопис Золотоверхого собору Михайлівського монастиря. Мозаїчний живопис, що колись покривала стіни і зводи Золотоверхого собору Михайлівського монастиря в Києві, був виконаний місцевими київськими художниками-мозаїчистами в 60-і рр. XI ст., за замовленням будівельника храму — київського князя Ізяслава. Мозаїчний набір був виконаний зі смальти, приготовлений також київськими майстрами-смальтоварами. Техніка набору була прямою, і смальти змішувалися в двошаровому вапняно-цегельному ґрунті. Палітра смальти майже не відрізнялася від палітри київського Софійського собору.

мозаїка склоробство живопис собор Палітра смальти, що застосовувалася в мозаїчному живописі київських храмів XI ст., нараховувала 72 різновиди, у число яких входило 8 видів кубиків, що представляли собою натуральні природні мінерали.

Поряд із прикрасою мозаїчним живописом давньоруських храмів, мозаїки застосовувалися і для оздоблення давньоруських князівських цивільних споруджень.

Розкопки на території древнього Києва, поблизу Десятинної церкви, знайшли фундаменти декількох, прямокутної форми, цивільних кам’яних будинків Х-ХІ ст. — «гридниць», — тобто парадних палацевих споруджень, що призначалися для збору князівської дружини. Ці «гридниці», судячи зі знайдених фрагментів мармурових деталей, мозаїк і фресок, мали пишну обробку інтер'єра і нічим не поступалися по своєму багатству обробці храмів.

Мозаїка в раннім середньовіччі розвилася остаточно. З’явилися нові види, що використовувалися і далі. Свого розквіту мозаїка досягла у середньовіччі.

Флорентійська школа мозаїчного мистецтва XIII сторіччя, що розвивалася під безпосереднім впливом венеціанської школи, відрізнялася аж до 60-х рр. XIII в. сильно вираженим провінціалізмом; візантійські впливи проникали в неї не безпосередньо, а передавалися через майстрів, що належали до венеціанської школи. У 1225 р. флорентійські майстри виконують мозаїчні розписи в баптистерії. На чолі групи художників-мозаїчистів, що виконувала мозаїки у Флорентійському баптистерії, стояв францисканець «брат Іаков», учень венеціанців, від яких він запозичив різке моделювання обличчя за допомогою важких зелених тіней, грубий недбалий малюнок, похмурий колорит, що граничить з маньєризмом, стилізацію. Йому належать мозаїки вівтарної ніші і центральної частини купола баптистерія. В наступні роки над мозаїками купола і фризами працюють майстри Паццо і Бінго, потім майстер Костянтин із сином (після 1301 р.) та запрошеними йому в допомогу венеціанськими майстрами, у тому числі Андреа Тафі і грек Аполлоній, що приїхав з Венеції. Трохи пізніше в роботах бере участь і Гаддо Гадді. Флорентійська провінційна манера, що особливо проявилася в мозаїках Флорентійського баптистерія, відрізнялася сильною перевантаженістю композиційних побудов, чисто західним характером архітектурного ландшафту, грубою стилізацією дерев і скель, несмачним накопиченням різних прикрас, недбалим і грубим малюнком, важкою, похмурою гамою барвистих тонів. Дуже близькі до мозаїк Флорентійського баптистерія мозаїки церкви Сан Миньято у Флоренції (1327 р.) і Флорентійського собору (початок XIV в.). У роботах над мозаїками Флорентійського баптистерія брав участь і Чимабуе; цілком можливо, що йому належать мозаїки сцен життя Йосипа («Витяг Йосипа з колодязя і продаж його купцям», «Приношення одягу Йосипа батькам») і «Наречення імені Хрестителю». Їм же були виконані мозаїки в апсиді собору; у Пизі (1301−1302 р.). У своїх мозаїчних роботах Чимабуе залишається прихильником візантійської манери.

У 1291 р. відомий римський живописець, майстер монументального живопису Пьетро Кавалліні виконує по картонам Джотто шість великих мозаїк на золотих тлах у церкві Санта Марія ін Трастевере в Римі. У цьому ж році Джакобо Торріті разом з Якопо да Камерино набирає мозаїку в апсиді церкви Сан Джованні ін Рано, а в 1296 р. вони набирають велику мозаїку в апсиді церкви Санта Марія Маджоре в Римі «Небесне коронування Богоматері». У цьому ж храмі в 1296 р. набирає свої мозаїки і Пилипі Русуті, а в 1296—1299 р. відомий італійський мозаїчист Іоанн Кошлаті створює мозаїчні зображення мадонн для римських церков Санта Марія Маджоре і Санта Марія Сопра Мінерва.

У 1298 р. знаменитий флорентієць Джотто виконує мозаїку «Ходіння по морю», названу також «Човник», у соборі св. Петра в Римі.

За свідченням Вазарі, ця мозаїка, що знаходилася над дверях двірського портика собору св. Петра, «викликала замилування всіх знавців мистецтва. Крім малюнка, тут чудова композиція фігур апостолів, що борються з бурою, у той час, як вітер надуває вітрила. Вітрило ж таке опукле, що здається справжнім, хоча за допомогою шматочків скла важко дати гру світлотіні, тому що навіть пензлем це досягається з великими зусиллям. У рибалки ж, що стоячи на скелі вудить лесом рибу, почувається величезне терпіння, властиве цій професії, а разом з тим бажання і надія на улов».

У наступні сторіччя мозаїка геніального флорентійця неодноразово реставрувалася, і в даний час від неї залишилося одне лише композиційне рішення, що належить Джотто. Тому судити по ній про особливості мозаїчної техніки Джотто неможливо.

Епоха XIII ст. і першої половини XIV сторіччя в Італії була епохою розквіту декоративного живопису, у тому числі і декоративної мозаїки. Мозаїка була в той час одним із прийомів монументального декоративного живопису, яким художник повинний був володіти нарівні з іншими її прийомами. У техніці мозаїки в той час часто працювали видатні майстри монументального живопису — Чимабуе, Джотто, Кавалліні й ін. Вони самостійно розроблювали до виконання майбутньої мозаїки композицію, самі виконували картони для неї і керували виконанням мозаїчного набору, що скоріше за все вівся безпосередньо майстрами — мозаїчистами, хоча і не виключена можливість участі самих маестро у виконанні мозаїчного набору.

Завдяки особистій участі в створенні композиції і картонів мозаїки, а також керівництву мозаїчним набором автори мозаїк: Чимабуе, Джотто, Пьетро Кавалліні, Андреа Тафи, Андреа Гадді, Джакобо Торрити, Іоанн Кошлаті й ін. майстра монументального живопису XIII—XIV вв., створили мозаїчні добутки, що відрізнялися не тільки великою мальовничою майстерністю, але і загальною гармонією колірного рішення і більш вільним монументальним характером виконання, що вигідно відрізнялися від візантійських прийомів мозаїчного живопису. Часто застосовувалися в мозаїках цієї епохи золоті тла, які значною мірою сприяли гармонічному об'єднанню всіх частин композиції в одне ціле й у той же час підсилювали звучання колірного рішення мозаїчних композицій.

У XIV сторіччі в техніці мозаїки працює ряд видатних італійських майстрів монументального живопису. У 1345 р. відомий італійський художник, майстер монументального живопису Гаддо Гадді, учень Джотто, що працював у техніці мозаїки, а також Андреа ді Чионе Орканья (1344−1377 р.), автор не збережених до наших днів мозаїк у соборі в Орвієнто, і Андреа Тафи (1250−1352 р.), якому належить мозаїчний образ «Рятівника» в середнім колі купола Флорентійського баптистерія, відходять від монументально-декоративної манери виконання мозаїк, характерної для італійських майстрів мозаїчного живопису XIII сторіччя — Чимабуе, Джотто, Пьетро Кавалліні й ін., і в їхніх мозаїчних добутках починає переважати мальовнича манера, в основі якої лежить відтворення засобами мозаїки добутків живопису, що виконувалися переважно в техніці темпери.

Пізніші добутки венеціанських майстрів — мозаїки останнього періоду в соборі Сан Марко, що виконувалися в 60-х рр. XIV в., баптистерія (1342−1354 р.) і капели св. Ісідора (близько 1355 р.), показують не тільки триваючий процес розчинення візантійських форм у формах західного мистецтва, але і поступовий відхід у мозаїці від монументальної манери виконання до копіювання мозаїкою добутків живопису, що виконувалися в іншій техніці. Подібне ж явище ми спостерігаємо й в окремих нечисленних мозаїках, виконаних головним чином італійськими майстрами-мозаїчистами в Чехії, Австрії і Німеччині.

Мозаїка «Страшний суд» у соборі св. Вейта в Празі, набрана італійськими художниками-мозаїчистами в XIV в.; мозаїка «Мучеництво євангеліста Іоанна» у Марієнведерському соборі в Німеччині, також виконана італійськими мозаїчистами; мозаїчна копія з картини Леонардо да Вінчі «Таємна вечеря», виконана італійськими художниками для міноритської кірхи у Відні - належать до добутків мозаїчного живопису, що несе в собі ясно виражені риси відтворення мозаїкою картин, виконаних у техніці темпери.