Вплив типології форми державного правління на статус глави уряду

Вплив типології форми державного правління на статус глави уряду

З. Макарова Неоднозначність процесів демократизації, які відбуваються останнім часом, відкривають перед конституціоналістами нові дослідницькі напрямки. Одним з таких напрямків, який на сьогоднішній день набуває суттєвого значення і є безперечно актуальним є пошук оптимальної форми державного правління за умови всеохоплюючого врахування особливостей і специфіки функціонування даного явища.

Найважливішим завданням в цьому напрямку є необхідність визначення впливу типології форми державного правління на статус глави уряду, враховуючи при цьому специфіку побудови державної влади в межах кожної форми.

Особливої уваги в рамках нашого дослідження заслуговує питання класифікації (типологізації) форми державного правління. На сьогоднішній день в найбільш складний період становлення України відсутнє чітке бачення державотворців на проблемне питання реформування верховної влади в Україні, визначення якісної, оптимальної форми державного правління. Актуальність даного питання змушує подивитись нас на проблему через призму зарубіжного досвіду, використовуючи при цьому метод дослідження від загального до конкретного, оскільки визначення класифікаційних (типологічних) критеріїв має не лише теоретичне, а й важливе практичне значення. Це допоможе прослідкувати вплив форми державного правління на статус такої посадової особи як глава уряду. Так, при визначенні впливу одного з факторів, можливо вже спрогнозувати вплив іншого фактора, який з ним безпосередньо пов’язаний.

Проблемне питання класифікації (типологізації) неодноразово підіймалося в працях давньогрецьких та давньоримських мислителів, науковців дореволюційного, радянського періоду, і безумовно сучасних авторів. Безперечно даній темі присвячені публікації: Зазнаєва О., Рожкової Л., Чиркіна В., Арбузкіна А., Витченко В., Бостанова С., Кулькова М., Іванова В., Сухоноса В. та деяких інших.

Будь-які теоретичні дослідження передбачають їх подальше впровадження в практичну діяльність, тому необхідно визначитися з критеріями, за якими буде проводитися відбір «першочергових» факторів, вивчення яких дозволить створити різні системи класифікації (типологізації).

Отже, постає питання, що ж являють собою класифікаційні критерії, їх особливості?

Проведений пошук критеріїв класифікації різними науковцями призвів до оформлення такого класифікаційного критерію як розгляд форми державного правління через призму правового становища вищих державних органів. З цього приводу висловлюється Кістяківський Ф.: «юридичне розходження між монархією і республікою, потрібно шукати саме в юридичному становищі носія цієї влади» [14, с. 289]. Враховуючи політичні реалії здійснення верховної влади, для зарубіжних науковців прийнято поєднувати поняття форми державного правління й політичного режиму, адже для даної класифікації характерні не тільки правові, а й політичні ознаки.

Важливим для нашого дослідження є зазначення про класифікацію Дюверже М., який поділяє форми державного правління на безпосередню демократію, за якою глава виконавчої влади (він же глава держави) обирається безпосередньо громадянами, і представницьку демократію, за якою глава виконавчої влади безпосередньо не обирається громадянами [19, с. 21].

Слід звернути увагу на думку Бостана С., який зауважує, що слабким місцем поділу на вихідні (основні) види форм державного правління монархію та республіку є обраний для цього відповідний класифікаційний критерій. Ним, як відомо, є або «традиція», або ж «порядок заміщення посади глави держави» [2, с. 154]. «Традиція» як критерій викликає багато питань, оскільки його науковий зміст не піддається алгоритмізації і є досить сумнівним. Також малопридатним для визначення основних форм правління сучасних держав, на його думку, є і другий із згаданих критеріїв. Його використання в сьогоднішніх умовах дає суперечливі результати [3]. Протасова В. підтримує думку автора, і підкреслює те, що визначальним стали принципи побудови владних органів та їх система, яка здійснює правління в державі [19, с. 24].

Спробували вдосконалити традиційну класифікацію і пострадянські державознавці у спеціальних наукових публікаціях. Так, Зазнаєв О. [9] поділяє сучасні форми державного правління на чотири чисті «типи» систем правління: президентська, парламентська, напівпрезидентська та напівпарламентська. Продовжуючи наведену класифікацію Іванов В. зазначає, що необхідно виділяти вісім: 1) деспотична; 2) парламентсько-урядова; 3) парламентська; 4) президентська; 5) президентсько-парламентська; 6) централістська; 7) богословська; 8) «народна» («держава мас») [8]. Сухонос В. класифікує сучасні форми державного правління на такі головні типи: монократична (абсолютна монархія і президентська республіка) та колегіально-представницька (парламентська монархія та парламентська республіка). В основі класифікації лежить критерій такий як спосіб формування установ виконавчої влади [22, с. 57].

Гомеров І. називає 7 форм державного правління: парламентарна, президентська, напівпрезидентська, суперпрезидентська, військово-поліцейська, псевдопарламентарна й монархічна [6, с. 738].

Пропозиції пострадянських державознавців щодо вдосконалення традиційної класифікації форми державного правління започаткували вирішення зазначеної проблеми, але аналізуючи дані положення варто підкреслити, що так чи інакше відбувається вкладення нового змісту вже в класичні, базові, загальноприйняті поняття юридичної науки. З врахуванням політико-правових реалій сьогодення варто підкреслити потребу вдосконалення вже існуючих класифікаційних схем.

Відійти від традиційного підходу щодо визначення поняття форми держави, закономірностей її розвитку, місця і ролі кожного з її системних елементів спробував в спеціальному науковому дослідження теоретичних проблем типологізації форми держави Кульков М., який виробив власне бачення щодо типологізації форми держави та форми державного правління, їх термінологічної ідентифікації. Так, на його думку, об'єктивно можливим і життєздатним співставленням елементів є шість типів форми держави: 1) централізовано-монократичний тип — лідерська форма правління, унітарна форма державного устрою і тоталітарний політичний режим; 2) традиційно автократичний тип — лідерське правління, унітарний устрій і авторитарний режим; 3) простий (конституційний) тип — лідерське правління, унітарний устрій, демократичний режим; 4) вертикально-розпорядницький тип — лідерське правління, федеративний устрій і демократичний режим; 5) горизонтально-розпорядницький тип — парламентське правління, унітарний устрій і демократичний режим; 6) складний-розпорядницький тип — парламентське правління, федеративний устрій і демократичний режим [16].

Безперечно спроби по-новому глянути та обґрунтувати слабкість традиційної класифікації, беручи за основу обсяг та співвідношення повноважень вищих органів влади, мають досить вагоме значення вдосконалення існуючих, але все ж таки носять дискусійний характер.

Отже, вивчаючи та аналізуючи думки зарубіжних правників-державознаців стосовно класифікації форми державного правління, варто зазначити, що на перше місце ставляться такі класифікаційні критерії як поділ влади, взаємовідносини парламенту, уряду, президента.

Традиційно прийнято розрізняти дві форми державного правління — монархію та республіку, але типологія форм правління у державах сучасного світу не обмежується названими, в рамках цих форм створюється більш детальна класифікація, тобто кожна з них має свої різновиди.

У сучасній державі монархія, в основному, перестала бути вираженням влади одного. Більшість же країн стали республіками: президентськими або парламентськими [16]. Монархій у світі доволі багато. Але все ж таки «гібридні» форми монархії не становлять великої цікавості для дослідників: кількість варіантів через характер самої форми державного правління доволі обмежено. Набагато перспективнішими є змішані і «гібридні» форми республіки, які мають безліч різновидів [24, с. 6]. Тому вважаємо, що доцільним, в рамках нашого дослідження, буде приділення більшої уваги такій класифікаційній одиниці формі державного правління як республіка, визначення на основі певних типів розподілу влади, окремих різновидів республіканської форми правління.

Протасова В. у своєму дисертаційному дослідженні визначає 2 підходи до класифікації республіканської форми державного правління. У межах першого об'єкт дослідження становлять розвинені державно-правові системи, яким властиві ознаки сучасних демократичних правових держав[19, с. 27].

У межах другого підходу в об'єкт дослідження попадають не тільки реальні, але й ті, які позбавлені основних юридичних ознак республіки, — номінальні республіки [19, с. 35].

Для нас більш прогресивним є другий підхід, адже саме в його рамках можна визначити і проаналізувати нові «гібридні» форми республік, їх особливості, специфіку, не звужуючи своє сприйняття на класичній, загальноприйнятій класифікації.

У дійсності головним критерієм щодо виокремлення взагалі сучасних форм правління та різновидів республіканської форми правління є взаємовідносини парламенту, глави держави та уряду. Такий підхід обґрунтований не лише теоретико-історичними доводами, а й практично-політичними (інструментальними), що дає змогу визначитися щодо ефективності державного керівництва, дієвості державного механізму, оптимального співвідношення держави з громадянським суспільством, людиною, що особливо важливо в умовах визнання людини найвищою соціальною цінністю, та оцінки діяльності держави саме під таким кутом зору [18].

Класичною класифікацією республіканської форми правління, що найбільш характерна реаліям сьогодення для сучасних держав є виділення президентської, парламентської і змішаної (парламентсько-президентська, президентсько-парламентська) республік.

Ця класифікація відповідає політико-правовим реаліям і рівню розвитку правової науки за умови функціонування демократичного політичного режиму [19, с. 27].

Одні автори настоюють на існуванні трьох типів (президентський, парламентський, напівпрезидентський), інші - п’яти типів (президентський, парламентський, президентсько-парламентський, прем'єрсько-президентський, асамблейно-незалежний) [10].

Останнім часом все частіше відбувається поєднання елементів, які характерні для парламентарних та президентських республік. В ході цього поєднання з’являються нові, специфічні риси, які не були притаманні жодній з форм до цього часу. Тому ще раз варто підкреслити те, що об'єднання різних держав зі своєю специфікою за загальними рисами, під одним типом форми державного правління, який є класичним, в силу постійних змін в процесі державотворення є не правильним, цим самим уповільнює розвиток юридичної науки.

Сучасне конституційне право зарубіжних країн розрізняє такі різновиди президентської республіки: президентсько-монокрастичну, президентсько-партократичну, президентсько-мілітарну. Дійсно, на думку Орзіха М., є така класифікація президентської форми правління, але ж її вади у відсутності єдиного критерію, підстави запропонованої класифікації. Тут є елемент, що орієнтований на роль політичних партій або засіб утворення форми правління, насамперед державного режиму. У літературі всі ці форми об'єднуються у суперпрезидентську республіку [18].

Суперпрезидентська форма правління передбачає великі повноваження президента, закріплені з текстів конституцій і реально здійснювані на практиці [20].

Для дослідників інституту президентства інтерес становить напівпрезидентська форма правління. Однак звернімо увагу, що нині в колах західних учених немає єдиного погляду на сутність напівпрезидентської (змішаної) республіки й відповідно немає чіткого розмежування держав із напівпрезидентською й парламентською формою правління.

Концепція напівпрезидентської форми правління була розроблена і впроваджена в простір політичної науки Дюверже М. для характеристики політичного режиму V Республіки у Франції.

Так, ним було виділено три види напівпрезидентства: режим з президентом — номінальним главою держави (Австрія, Ірландія та Ісландія); режим з всемогутнім президентом (Франція); режим, в якому існує баланс між президентом і урядом (Веймарська республіка, Фінляндія, Португалія) [12, с. 190].

Головними ознаками цієї форми правління Дюверже М. вважав: 1) обрання президента загальним голосуванням; 2) прем'єр-міністр і міністри мають виконавчу й урядову владу і залишаються на своїх посадах доти, доки парламент перебуває стосовно них в опозиції. Відповідно така система не є простим поєднанням, синтезом парламентської й президентської форм правління, а, як підкреслює Дюверже М., є чергуванням парламентської та президентської форм [27, с. 186].

Окрім того, позиція президента в системі взаємовідносин президент-парламент-прем'єр-міністр (уряд) залежить від форми правління, норм національної конституції та співвідношення політичних сил [15]. Ці думки підкреслюють те, що обрана та чи інша форма правління здійснює безпосередній, визначальний вплив на статус глави уряду. Адже, яка форма побудови взаємовідносин береться за основу, і є вирішальним при визначенні його місця в системі верховної влади.

Неоднозначно прийнятною в світі юридичної науки є класифікація ірландського дослідника Ілджі Р., який виходить з домінуючої моделі лідерства в напівпрезидентській системі і виділяє три варіанти: правління президента; правління прем'єр-міністра; правління, за якого ніхто з них не домінує один над одним. Цікавою є думка Зазнаєва О., який беручи за основу класифікацію Ілджі Р., але дещо її видозмінюючи, який спирався на класифікаційний критерій як сталість або мінливість протягом існування держави, визначає власні види: 1) модель домінування президента (Росія і багато країн колишнього СРСР); 2) модель домінування прем'єр-міністра і підтримка його парламенту (Австрія), 3) модель чергування, коли в один відрізок часу домінує президент, а в інший прем'єр-міністр і (альтернативно) парламент (Франція) [12, с. 190].

Коригуючи типологію Шугарта М. і Кері Дж., Зазнаєв О. напівпрезидентську форму правління поділяє на два типи — прем'єр-президентські і президентсько-парламентські. Відмінності між ними виявляє в тому, що в одному випадку кабінет відповідальний виключно перед парламентом, а в іншому — і перед парламентом, і перед президентом. Тому по підставі відповідальність уряду класифікує напівпрезидентські системи так: системи з парламентською відповідальністю уряду і системи з подвійною відповідальністю уряду [14, с. 187].

Так, при дослідженні напівпрезидентської форми правління Зазнаєв О. згадує про нетипову і мало відому класифікацію Ропера С., який використовуючи метод вимірювання президентської влади Шугарта М. і Кері Дж., приходить до висновку, що існують два різновиди прем'єрсько-президентські системи — французька модель і «помірно-формальна» модель. У французькій моделі президент має обмежені не законодавчі повноваженнями (Австрія, Франція, Литва, Молдова, Польща, Румунія і Словенія). «Помірно-формальна» модель прем'єр-президентської системи відрізняється наявністю у президента значних не законодавчих повноважень (Ісландія, Фінляндія та Португалія). У цих країнах президент має більше влади з формування і зміщення кабінету. Однак, незважаючи на те, що тут президенти мають з формальної точки зору істотні не законодавчі повноваження, вони є більш слабкими серед всіх президентів у напівпрезидентських системах [12, с. 196]. Що ж до вітчизняних вчених, то вони досі не дійшли спільної думки щодо того, які ознаки слід передусім брати до уваги, визначаючи форму державного правління. Шаповал В. характеризує країни як такі, де функціонує напівпрезидентська, чи змішана, форма правління. Водночас Погорілко В. вважає, що вони є уособленням парламентської демократії.

Для нашого дослідження визначальним є положення президента по відношенню до системи виконавчої влади, яке має політичні особливості. Так, взаємовідносини між президентом, урядом та главою уряду за відповідних умов прийнято визначати як «дуалізм (виконавчої) влади» [20]. Глава держави у напівпрезидентській республіці не обов’язково є одноосібним носієм виконавчої влади, а здебільшого поділяє ці повноваження з прем'єр-міністром, який очолює уряд. Повноваження глави держави та глави уряду відзначаються системною та структурною взаємопов'язаністю, при цьому глава держави відповідає за вирішення загальних і стратегічних питань, контролює ключові сфери діяльності уряду [25, с. 37].

На нашу думку, напівпрезидентська форма правління є самостійним типом класифікації, який виділяється із «чистих» типів форм правління і є гібридним поняттям, що в своїй основі має ряд рис як таких, що характерні президентській і парламентській формам правління, але, в свою чергу, характеризується наявністю власних специфічних особливостей, рис, на основі яких її можна виділити в окремий тип, форму державного правління.

Отже, те, що називають президентством, може мати різні форми і зміст.

В структурно-інституціональній системі державної влади, побудованій на підставі «м'якого» («гнучкого», «часткового») її поділу, над урядовою владою домінує парламент, форми державного правління таких держав зазвичай іменують парламентськими [17, с. 52].

Сарторі Дж. виділяє три різновиди парламентських систем: прем'єрська (або кабінетна) система англійського типу, при якій виконавча влада значно переважає над парламентом; асамблейне правління французького типу (часів Третьої і Четвертої республік), при якому, за словами Сарторі Дж., «управління практично неможливо»; «помірна» (middle-of-the-way) формула партійно-контрольованого парламентаризму [28].

Розглядаючи парламентарну форму правління, необхідно зупинитися на визначенні основних рис типів в межах цієї форми.

Для нас особливе значення має розгляд такого типу як прем'єрська система, яка отримала своє найбільш повне втілення у Великобританії. У такій системі прем'єр-міністр очолює не тільки уряд і всю систему виконавчої влади, але і повністю контролює прийняття рішень нижньою палатою парламенту, оскільки має там найчисленнішу фракцію. Колегіальний характер діяльності кабінету замінюється пануванням прем'єра. Голосування на засіданнях кабінету відбуваються не часто і, за словами одного з колишніх прем'єр-міністрів Клемента Етлі, «робота прем'єра полягає в тому, щоб, давши кожному висловитися, зрозуміти переважний настрій. І потім, коли все, що заслуговує уваги, сказано, знову повернутися до своїх обов’язків і сказати: „Отже, я вважаю, що Кабінет вирішив то-то, те-то і те-то. У кого є заперечення?“. Як правило, таких не знаходиться» [1, с. 316].

Таким чином, фасад влади розширюється від монарха до кабінету: «кабінет царює, прем'єр-міністр править» [10,с. 205].

У рамках прем'єрської системи Сарторі Дж. виділяє «сильний» (Великобританія) і «слабкий» вид (т.зв. «канцлерської демократія» ФРН). Останній випадок є дещо згладжена версія прем'єрського правління в силу того, що: а) існує конструктивний вотум недовіри, б) парламент призначає тільки канцлера, а не весь склад уряду, як це зазвичай буває в парламентських системах [28, с. 101]. Однією із сучасних тенденцій розвитку системи взаємовідносин вищих органів держави у парламентарній республіці є підвищення ролі голови уряду, наділення його широкими повноваженнями. Прем'єр-міністр стає центральною посадовою особою, навколо якого і здійснюється вся державна влада. Важливим безпосередньо є також факт, що імена прем'єр-міністрів Індії Неру Д., Ганді І., Ганді Р., канцлера в ФРН Меркель А. знають у всьому світі, тоді як прізвища президентів, які були і є при урядах цих діячів, мало відомі.

Ще одним типом, який виділяє Сарторі Дж. в межах парламентарної форми правління є асамблейне правління. В основі лежить перебільшена роль парламенту і зниженням діяльної ролі кабінету.

Так, Зазнаєв О. [11] на основі класифікації Сарторі Дж. пропонує два варіанти — кабінетне і міністерське правління. На його думку, кабінетне правління існує тоді, коли уряд є центром влади. При цьому вплив прем'єр-міністра і окремих міністрів обмежується багатопартійними коаліціями. Прем'єр-міністр не більш ніж головуючий на засіданнях уряду, а тому не можна говорити про прем'єрське правлінні. Таким чином, кабінетне правління являє собою колегіальну форму діяльності виконавчої влади, при якій основні напрями політики визначає не парламент, а кабінет. Шайо А. таку ситуацію, коли «хвіст махає собакою» (тобто уряд диктує парламенту), назвав «тривожною» [26, с. 174].

У багатьох західних підручниках для опису парламентської системи використовується латинська формула: прем'єр-міністр — «перший серед рівних» (primus inter pares). Однак, як видно з попередніх міркувань, далеко не завжди парламентські системи функціонують відповідно до цього принципу. Модернізувати цю формулу стосовно до різновидів парламентаризму з домінуванням виконавчої влади можна, на думку Зазнаєва О., так: прем'єрська система — перший над рівними; кабінетна система — перший серед рівних; міністерська система — рівний під рівними [11, с. 199].

Проаналізувавши різні наукові позиції, пропонуємо власну класифікацію, беручи за основу такий класифікаційний критерій як статус глави уряду: 1) з сильним прем'єр-міністром (главою уряду) — домінуюча роль глави уряду при здійсненні верховної влади в державі, при цьому він займає центральне положення по відношенню до інших органів і посадових осіб; 2) зі слабким прем'єр-міністром (главою уряду) — домінування парламенту безпосередньо над урядом; 3) збалансованість відносин між главою уряду, президентом, парламентом, але здебільшого при перенесенні такого виду на практику, існування таких відносин можливе тільки при ідеальному розмежуванні повноважень в конституції, законодавчих актах.

Глава уряду посідає важливе місце в державній владі будь-якої країни, його місце та роль у сфері державного управління визначається під впливом різних чинників. Одним з головних чинників науковці виділяють форму державного правління. Таким чином, визначається місце та роль глави уряду в президентській, парламентській та змішаній республіці. Наповнення статусу глави уряду багато в чому залежить від форми правління тієї чи іншої країни.

У цьому зв’язку науковцями висловлюються різні думки щодо існування глави уряду в президентській республіці. Так, Кашкін С. президента в президентській республіці характеризує не як главу держави і голову уряду, а як главу держави і голову виконавчої влади [13, с. 278].

У деяких президентських республіках створюється особлива посада адміністративного прем'єр-міністра (Єгипет, Перу, Турція). Такий прем'єр керує оперативною діяльністю уряду і головує на його неофіційних засіданнях [24, с. 114].

У країнах з парламентською формою правління саме уряду на чолі з прем'єр-міністром належить уся повнота виконавчої влади. Ця теорія служить подальшому зменшенню значення представницького правління й виправдовує посилення виконавчої влади. При цьому зростає роль не тільки самого уряду, а й його голови. Більше того, рівень зростання ролі прем'єра в багатьох випадках є вищим, аніж зростання значення уряду, що інколи дозволяє порушувати питання про існування в парламентських країнах так званого «уряду прем'єра» [4, с. 94−102]. На діяльність глави уряду впливає наявність такого фактору, як харизматичність.

Таким чином, можна стверджувати, що очолювання уряду сильним, харизматичним політиком суттєвим чином впливає на його статус саме як колегіального органу, де прем'єр-міністр посідає місце першого серед рівних. У цих ситуаціях слід вести мову про провідне місце в державному управлінні не уряду, а саме прем'єра, що перебирає на себе більшість повноважень уряду [11, с. 40 ]. Натомість більшу вагу набувають не міністри-члени уряду, а канцелярія прем'єр-міністра, де виробляються найбільш важливі державні рішення [23, с. 95].

Як слушно зауважує відомий вітчизняний фахівець у галузі конституційного права зарубіжних країн професор Шаповал В., сутність тієї чи іншої гібридної (змішаної) форми правління визначається не арифметичними підрахунками ознак, що відрізняють її від інших сучасних форм, а співвідношенням конституційних і реальних повноважень у сфері виконавчої влади, якими володіють президент і прем'єр-міністр. До того необхідно врахувати і те, що реальний їхній статус може змінюватися залежно від суспільно-політичних обставин і навіть від авторитету політиків, які займають відповідні посади [5].

Аналізуючи практику вибору «правильної» форми державного правління України, варто зазначити, що проведення конституційної реформи 2004 року призвело до переходу до парламентсько-президентської форми правління. Після оновлення персонального складу органів виконавчої влади глава держави зіткнувся з тим, що його компетенція не дає змоги самостійно втілювати в життя власну програму дій. Пост прем'єра за повної конфігурації державного механізму та наявності у парламенті став відігравати не менше значення, ніж президент, а в економічній сфері навіть переважати його. На сьогоднішній день ми повернулися до Конституції 1996 року з «сильним» парламентом і «сильним» президентом, що забезпечується за допомогою слабкого уряду, який залишаючись підзвітним і відповідальним перед обома політичними гравцями [21, с. 59]. Цим самим зумовило повернення до президентсько-парламентської форми державного правління.

Отже, проаналізувавши історичні та новітні тенденції світового розвитку конституціоналізму в межах питання класифікації (типологізації) форми державного правління необхідно зазначити, що в сучасних умовах градації, які склалися в історичні періоди розвитку держави, змінюються, удосконалюються, відбувається переплітання найрізноманітніших елементів форми, чим зумовлюють нове наукове бачення в юридичній науці на це проблемне питання і безперечно сприяє появі нових змішаних і гібридних форм правління. Формування форми державного правління залежить від багатьох факторів, насамперед це традиції країни, соціально-політичний вплив, правова культура, зарубіжний досвід, поділ верховної влади, національні особливості та інші суб'єктивні фактори, які притаманні саме цій державі. Якщо ж підтримувати позицію традиційного поділу форми державного правління на монархію і республіку, то цим самим ми обмежуємось, адже розвиток сучасних тенденцій не стоїть на місці, і вже відомі класичні складові набувають нових форм. Відштовхуючись від ідеального уявлення ми маємо змогу подальшого дослідження тих чи інших форм, що відхиляються від норми.

Так, для України при виборі форми державного правління надзвичайне значення має врахування зарубіжної практики, цим самим дозволяє приймати найбільш оптимальні рішення з цього приводу, враховуючи негативні помилки в створенні власної форми державного правління. Але варто пам’ятати, що запозичення тих чи інших елементів, має бути призвичаєне до наших реалій.

Держава приміряючи на себе ту чи іншу форму державного правління, змінює статус глави уряду, взаємовідносини між тріадою парламент — президент — уряд, перерозподіл повноважень між вищими органами влади, посадовими особами, що зумовлює внесення змін до конституції, законодавчих актів. Так, прослідковується визначальний вплив на становлення конституційно-правового статусу глави уряду. При цьому на ряд повноважень, що є однією з головних складових статусу, які то звужуються, то розширюються.

Література

державний правління глава уряд.

• 1. Алмонд Г., Пауэлл Дж., Стром К., Далтон Р. Сравнительная политология сегодня: Мировой обзор: Учебное пособие [Текст]. — М.: Аспект Пресс, 2002. — 316 с.
• 2. Бостан С. К. Форма правління сучасної держави: теоретико-правові засади [Текст]: Дис… д-ра наук: 12.00.01/ Бостан Сергій Костянтинович; Запоріз. юрид. ін-т Дніпропетр. держ. ун-ту внутр. справ. — Запоріжжя, 2008. — 490 с.
• 3. Бостан С. К. Класифікація сучасних форм державного правління [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/ Soc_Gum/Dtr_pravo/2010₁/files/LA110₀₄.pCf
• 4. Бромхед П. Эволюция британской конституции [Текст] / П. Бромхед. М.: Юрид. лит., 1978. — 336 с.
• 5. Георгіца А. З. Конституційне право зарубіжних країн: підручник [Текст] / А. З. Георгіца. — Тернопіль: Астон, — 483 с.
• 6. Гомеров И. Н. Государство и государственная власть: предпосылки, особенности, структура [Текст] / И. Н. Гомеров. — М.: ООО «Изд-во ЮКЭА», 2002. — 830 с.
• 7. Дахова І. І. Конституційно-правовий статус уряду в зарубіжних країнах: порівняльно-правовий аспект [Текст]: дис… канд. юрид. наук: 12.00.02 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х., 2006. — 197 с.
• 8. Иванов В. О форме государственного правления [Электронный ресурс] / В. Иванов. Режим доступа: http://www.russ.ru/stat_i/o_forme_gosu Carstvennogo_pravleniya.
• 9. Зазнаев О. И. Полупрезидентская система: теоретические и прикладные аспекты: монография [Текст] / О. И. Зазнаев. — Казань: Казанский государственный университет им. В.И. Ульянова-Ленина, 2006. — 374 с.
• 10. Зазнаев О. И. Дихотомия versus трихотомия: проблема типологии систем правления в политологии / О. И. Зазнав. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.ksu.ru/infres/politology/ zaznaev2. doc
• 11. Зазнаев О. И. Смешанные формы правления, или Как масло соединяется с водой [Текст] // Полис. — 2005. — № 4. — С. 158−171.
• 12. Зазнаев О. И. Классификации президентской, парламентской и полупрезидентской систем [Текст] / О. И. Зазнаев // Динамика политических систем и международных отношений. Вып 1 / Науч. ред. М. Х. Фарукшин; редкол.: Я. Я. Гришин [и др.]. — Казань: Казан. гос. ун-т им. В. И. Ульянова-Ленина, 2006. — С.186−210.
• 13. Кашкин С. Ю. Правительство [Текст] // Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник: В 4-х т.: Т. 2 /Отв. ред. Б. А. Страшун. — М.: Изд-во БеК. — С. 278−295.
• 14. Кистяковский Б. Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей теории права [Текст] / Б. Кистяковский. — М.: Изд-во М. и С. Сабашниковых, 1916. — 704 с.
• 15. Кулик Ю. Моделі інституту президентства [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.viche.info/journal/1509/
• 16. Кульков М. О. Теоретические проблемы типологии форм государства: автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юр. наук: спец. 12.00.01 «Теория и история права и государства; история учений о праве и государстве» [Электронный ресурс] / Макар Олегович Кульков; Волгоградский гос. ун-т. — Саратов, 2008. — 40 с. — Режим доступу: http://www.sgap.ru/diss.phtml?all
• 17. Линц Х. Дж. Достоинства парламентаризма [Текст] / Х. Дж Линц // Пределы власти. — 1994. — № 2. — С. 49; № 3. — С. 58.
• 18. Орзіх М. Президентська республіка — різновид республіканської форми правління [Текст] / М. Орзіх // Право України: Юридичний журнал. — 2009. — N10. — С. 72−77.
• 19. Протасова Вікторія Євгенівна. Парламентсько-президентська республіка: сутність, особливості, різновиди [Текст]: дис… канд. наук: 01 — 2008.: / В.Є. Протасова; Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х., 2007. — 222 арк.
• 20. Сахарова А. С. Институт президентства: Сравнительно-правовой анализ [Текст] // Сибирский Юридический Вестник. — 1999. — № 4. — с. 9−10.
• 21. Серьогіна С., Петришин О. Змішана республіканська форма державного правління [Текст] / М. Орзіх // Право України: Юридичний журнал. — 2009. — N 10. — С. 57−61.
• 22. Сухонос В. Форма правління: термінологія, класифікація, характеристика (проблеми постіндустріальної епохи) [Текст] / В. Сухонос // Держава і право: збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. — К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2003. — Вип. 21. — С. 57−63.
• 23. Эдрейн Чарльз Ф. Сравнительный анализ политических систем. — М.: Инфра-М, Весь Мир, 2000. — 320 с.
• 24. Чиркин В. Е. Нетипичные формы правления в современном государстве [Текст] / В. Е. Чиркин // Государство и право. — 1994. — № 1. с.109−115.
• 25. Харченко О. В. Напівпрезидентська форма правління: становлення і розвиток.: Дис… канд. наук: 23.00.02 [Текст] / Харченко О. В.; НАН України, Ін-т політичних і етнонац. дослідж. ім. І. Ф. Кураса. — К., 2008. — 210 с.
• 26. Шайо А. Самоограничение власти (краткий курс конституционализма). — М.: Юристъ, 1999. Указ. соч. — 174 с.
• 27. Duverger M. (1980), A New Political System Model. Semi-Presidential Government, Euroauricepean Journal of Political Research (8)2, pp. 166−167.
• 28. Sartori G. Comparative Constitutional Engineering: An Inquiry into Structures, Incentives and Outcomes. — 2nd edition. — London: Macmillan Press, 1997. — P.101.