Форми заповіту за цивільним кодексом України

ФОРМИ ЗАПОВІТУ ЗА ЦИВІЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ

Калініченко О.

Чинний Цивільний кодекс України (далі за текстом ЦК України) імперативно регулює порядок посвідчення заповітів та визначає нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми (ч. 1 ст. 1257 ЦК України).

Насамперед слід вказати, що формою правочину є спосіб вираження волі особи, яка його вчиняє. Для того, щоб воля особи як явище суб'єктивне отримала юридичне значення, їй необхідно надати певне об'єктивне вираження, тобто певну форму [1, с. 63]. Як зазначає З. В. Ромовська, протягом тривалого часу у радянській та пострадянській літературі вважалося аксіомою твердження «форма волевиявлення — форма угоди». Під час підготовки проекту ЦК України до третього читання ця цивілістична аксіома була переглянута: форма і спосіб волевиявлення — нетотожні поняття; друге є ширшим за змістом. Відповідно було змінено назву статті 205 — «Форма правочину. Способи волевиявлення» [2, с. 360].

Загальні засади регулювання форми правочину визначені у ст. 205 ЦК України, де зокрема зазначається, що правочин може вчинятися усно або в:

> письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше.

> не встановлено законом. Це зумовлює достатньо важливі практичні наслідки,.

> зокрема: тільки в рамках усної та письмової форми можливо обирати форму.

> правочину, причому цей вибір обмежується приписами закону; конклюдентні дії та мовчання не відносяться до форми правочину [3, с. 280].

Відповідно до вимог ст. 1247 ЦК України, заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Крім того, заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251, 1252 ЦК України, а також статтями 34, 40 Закону України «Про нотаріат» та зареєстрований у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Щодо форми заповіту загальною нормою є ст. 205 ЦК України, спеціальною — ст. 1247 ЦК України. Наведене зумовлено принципом пріоритетності спеціальної норми, сутність якого зводиться до такого. Якщо одне і те саме правовідношення урегульоване загальною та спеціальною нормами, то застосуванню підлягає норма спеціальна. У разі відсутності спеціальної норми — застосовується загальна. Таким чином, до правовідносин із складення та посвідчення заповіту слід застосовувати саме положення норми ст. 1247 ЦК України.

А відтак, важко погодитися із Л. К. Буркацьким, який доходить висновку, що до посвідчення заповіту поширюються загальні вимоги щодо форми і змісту правочину (ст. 203, ч. 4 ст. 207 ЦК України) [4, с. 88].

Питанню форми заповіту приділено достатньо уваги в юридичній літературі. Більшість праць з обраної тематики присвячено формі заповіту як умові його дійсності, а також загальним вимогам щодо форми цього правочину. Проте, залишилися питання, що потребують детального наукового аналізу. Відсутня єдина позиція, зокрема, у класифікації форм заповіту, а також в обґрунтуванні необхідності такої класифікації. Наприклад, Л. В. Шевчук з цього приводу зазначає, що заповіти можуть бути за формою свого вираження приватними та публічними. Такий розподіл проводиться нею за критерієм участі органу державної влади у вчиненні заповіту [5, с. 8]. С. Я. Фурса та Є І. Фурса за особливостями процедури посвідчення заповіту виділяють: секретний заповіт; заповіт за участю свідків; заповіт, у якому бере участь або зазначається його потенційний виконавець [6, с. 40]. У свою чергу Ю.О. Заіка виділяє такі види заповітів — секретний заповіт; заповіт з умовою; заповіт подружжя [7, с. 101−128], що, на нашу думку, включає класифікацію як за способом посвідчення (секретний заповіт) та за змістом (заповіт з умовою), так і за суб'єктним складом (заповіт подружжя). Л. К. Буркацький надає наступну класифікацію заповітів: заповіт з покладенням заповідального відказу; заповіт з покладенням на спадкоємців інших обов’язків; заповіт з умовою; заповіт із встановленням сервітуту; спільний заповіт подружжя; секретний заповіт [4, с. 109−129].

Таким чином, немає єдиної системи класифікації заповітів за формою, що спонукає до ретельного наукового аналізу цих відносин. А відтак, метою даної статті є визначення форм заповітів за чинним цивільним законодавством. Вирішення цього питання має не лише теоретичне, а й практичне значення, оскільки спадкування за заповітом — один із найважливіших інститутів спадкового права. Крім цього, така класифікація сприятиме як встановленню правової норми, що має застосовуватися при посвідченні конкретного виду заповіту, так і упорядкуванню спадкових правовідносин шляхом врахування всіх різновидів форм заповітів, встановлених ЦК України.

У контексті даного дослідження важливо підкреслити, що «форма» та «вид» заповіту не є тотожними категоріями. Вище вже відзначалося, що під формою заповіту розуміють спосіб вираження волі, тобто мова йде про процедуру посвідчення зазначеного правочину відповідною посадовою, службовою особою. Вказана процедура обумовлюється по-перше, суб'єктом посвідчення заповіту, та, по-друге, певним порядком вчинення такої дії. У свою чергу вид заповіту характеризує зміст цього правочину (заповіт з умовою, заповіт із підпризначенням спадкоємця, заповіт із призначенням його виконавця тощо) або суб'єктний склад (особистий заповіт; заповіт подружжя), та не стосується процедури посвідчення. У даній статті розглядатимуться саме форми заповіту.

До форми заповіту законодавцем пред’являються більш суворі вимоги, ніж до будь-якого іншого правочину. Це пояснюється тим, що заповіт набуває юридичної сили вже після смерті ініціатора цього правочину — заповідача, і останній вже позбавлений можливості підтвердити або уточнити свою волю. Як вірно вказував В.К. Дроніков, форма заповіту є необхідною умовою його дійсності, порушення якої призводить до недійсності самого заповіту [8, с. 69].

Закон імперативно регулює особливості посвідчення заповіту — заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251, 1252 ЦК України. Нотаріуси посвідчують заповіти відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою Наказом Міністерства юстиції України від 2004 р. № 20/5. Згідно зі ст. 1251 ЦК України, якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування. Такі особи посвідчують заповіти в порядку, встановленому Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів, затвердженою Наказом Міністерства юстиції України від 25.08.1994 р. № 22/5.

У свою чергу, ст. 1252 ЦК України, ст. 40 Закону України «Про нотаріат» визначає вичерпний перелік посадових, службових осіб, які мають право посвідчувати заповіти:

• 1) заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров’я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, може бути посвідчений головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров’я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів;
• 2) заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України, може бути посвідчений капітаном цього судна;
• 3) заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції, може бути посвідчений начальником цієї експедиції;
• 4) заповіт військовослужбовця, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, також заповіт працівника, члена його сім'ї і члена сім'ї військовослужбовця може бути посвідчений командиром (начальником) цих частини, з'єднання, установи або закладу;
• 5) заповіт особи, яка тримається в установі виконання покарань, може бути посвідчений начальником такої установи;
• 6) заповіт особи, яка тримається у слідчому ізоляторі, може бути посвідчений начальником слідчого ізолятора. Вказані вище особи посвідчують заповіти згідно з Порядком посвідчення заповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально посвідчених, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.1994 р. № 419 в редакції Постанови Кабінету Міністрів України від 06.07.2006 р. № 940.

Слід відзначити, що правом посвідчувати заповіти, включаючи секретні, за межами території України наділені також консульські посадові особи, які працюють в дипломатичних представництвах та консульствах України. Порядок посвідчення заповіту консулом регулюється Положенням про порядок учинення нотаріальних дій в дипломатичних представництвах та консульських установах, затвердженим Наказом Міністерства юстиції України, Міністерства закордонних справ України від 2004 р. № 142/5/310.

Таким чином, досить широке коло осіб мають право посвідчувати заповіти. На думку практичних працівників, посвідчення заповіту посадовими особами здебільшого має досить формальний характер. Посадові особи не мають відповідних знань у галузі права. Як правило, головний лікар з хворим практично не зустрічається, його дієздатність перевірити не може, оскільки з хворим спілкується лікар, який безпосередньо його лікує, чи завідувач відділення [7, с. 95].

Перевагами ж нотаріальної форми правочину є те, що вона більшою мірою забезпечує законність і достовірність його змісту, ясність і визначеність щодо факту вчинення угоди. Щоб впевнитись, що правочин відповідає закону, нотаріус визначає сутність відповідних відносин, з’ясовує їхню правову кваліфікацію, перевіряє дієздатність фізичної особи, а також її дійсну волю. Крім того, нотаріус

> має відповідну освіту та досвід роботи, що значно зменшує можливість визнання.

> заповіту недійсним в судовому порядку після відкриття спадщини.

Чинний ЦК України значно розширює свободу заповідальних розпоряджень, порівняно із ЦК УРСР 1963 р., та встановлює різноманітність форм заповітів. А відтак, з метою врахування всіх форм заповітів, а також їх ознак, уявляється справедливим у цьому аспекті виділяти два критерії поділу — за суб'єктом посвідчення та за порядком посвідчення.

Залежно від суб'єкту посвідчення, заповіти можна класифікувати на такі групи:

> нотаріальні: заповіти, що посвідчуються державними та приватними нотаріусами;

> не нотаріальні: заповіти, які прирівняні до нотаріальної форми, а саме:

• а) консульські: заповіти, що посвідчуються консульськими посадовими особами, які працюють в дипломатичних представництвах та консульствах України;
• б) заповіти (крім секретних), що посвідчуються посадовими, службовими особами, перелік яких встановлюється у ст. ст. 1251, 1252 ЦК України та ст. ст. 37, 40 Закону України «Про нотаріат». Для прикладу, З. В. Ромовська визначала заповіти, посвідчені посадовими, службовими особами як «посадові» заповіти [9, с. 87].

Підкреслимо, що цивільне законодавство не визначає, в чому полягає відмінність термінів «службова» та «посадова» особа в контексті ст. ст. 1251, 1252 ЦК України. Посвідчення заповітів посадовими, службовими особами має ряд особливостей, що безперечно впливає на форму цього правочину. Так, по-перше, заповіт посвідчується посадовою особою органу місцевого самоврядування за наявності таких умов:

• 1) відсутність у населеному пункті державного або приватного нотаріуса;
• 2) наявність у посадової особи органу місцевого самоврядування відповідних повноважень на посвідчення заповітів. По-друге, вказана особа не має права посвідчувати секретний заповіт у зв’язку із доволі складною процедурою посвідчення та оголошення секретних заповітів. По-третє, посадові та службові особі, визначені у ст. 1252 ЦК України, посвідчують заповіти лише при свідках. Заповіти, посвідчені посадовими та службовими особами, прирівнюються до нотаріально посвідчених. Це означає, зокрема, що зміна і скасування таких заповітів здійснюється в такому ж порядку, що і заповітів, які посвідчені нотаріусами. Спадкові права за такими заповітами оформлюються за загальними правилами [10, с. 261].

За порядком посвідчення заповіти поділяються на:

> звичайний заповіт, який посвідчується за правилами ст. 1247 ЦК України. Так, заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо фізична особа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє. Особа, яка залучається до підписання заповіту замість заповідача, має назву «рукоприкладчик» ;

> посвідчення заповіту при свідках на підставі ст. 1253 ЦК України. Вказана норма встановлює два способи посвідчення заповіту при свідках — необов’язковий, коли свідки запрошуються за бажанням заповідача та обов’язковий, якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, а також у разі, коли заповіт посвідчується посадовими, службовими особами в порядку ст. 1252 ЦК України. Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків. Як справедливо зазначає з цього приводу О.Є. Кухарєв, залучені до процесу посвідчення свідки мають засвідчити:

• а) заповідач на момент складення та посвідчення заповіту розумів значення своїх дій та міг керувати ними (такий факт може бути встановлений свідками лише візуально);
• б) заповідач висловив свою істинну волю, до нього не застосовувався психічний або фізичний вплив;
• в) заповідач особисто підписав заповіт або на його прохання заповіт підписала в його присутності інша особа [11, с. 109];

> секретний заповіт. Відповідно до ст. 1249 ЦК України секретним є заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Особа, яка склала секретний заповіт, подає його в заклеєному конверті нотаріусові. На конверті має бути підпис заповідача. Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує. Головна мета інституту секретного заповіту полягає в тому, щоб максимально захистити таємницю заповіту. С. Я. Фурса та Є.І. Фурса цілком справедливо проводять аналогію між посвідченням секретного заповіту і такою нотаріальною дією, як прийняття документа на зберігання, відповідно до якої документ може бути прийнято на зберігання нотаріусом без ознайомлення з його змістом [6, с. 66].

Наведена вище класифікація дає можливість узагальнити риси всіх заповітів, що викладені у чинному ЦК України, та вдосконалити поняття «заповіт» .

Слід відзначити, що в окремих країнах передбачена спрощена форма заповіту. Наприклад, згідно з § 2250 Німецького цивільного укладення, особа, яка перебуває у місцевості, з якою перервано сполучення внаслідок епідемії чи інших надзвичайних обставин або перебуває у плаванні на німецькому судні, може скласти заповіт в усній формі, але в присутності трьох свідків [12, с. 514]. За ЦК Російської Федерації громадянин, який знаходиться у стані, що загрожує його життю, може викласти останню волю щодо свого майна в простій письмовій формі. Викладення громадянином останньої волі в простій письмовій формі визнається заповітом, якщо заповідач у присутності двох свідків власноруч підписав документ, із змісту якого слідує, що він представляє собою заповіт. Такий заповіт має назву «заповіт за надзвичайних обставин» (ст. 1129 ЦК РФ).

Усні заповіти за надзвичайних обставин в присутності двох свідків допускає і ст. 17 Закону КНР «Про спадкування». Якщо надзвичайні обставини відпали, заповідач має право скласти заповіт у письмовій формі або у формі звукозапису, за цих обставин усний заповіт втрачає силу [7, с. 100]. заповіт законодавство нотаріус право.

Проведене у цій статті дослідження дозволяє зробити такі висновки.

• 1. Щодо форми заповіту підлягає застосуванню ст. 1247 ЦК України, яка є спеціальною нормою до цих правовідносин і відповідно паралізує дію загальної норми — ст. 205 ЦК України.
• 2. Обґрунтовується доцільність класифікації форм заповітів за двома критеріями: залежно від суб'єкта посвідчення та за порядком посвідчення.

Залежно від суб'єкту посвідчення, заповіти можна класифікувати на такі групи: нотаріальні; не нотаріальні, які прирівняні до нотаріальної форми. За порядком посвідчення, заповіти поділяються на: звичайний заповіт; заповіт при свідках; секретний заповіт.

Література

• 1. Гриняк А. Б. Цивільно-правовий договір як підстава виникнення права спільної власності фізичних осіб: монографія / А. Б. Гриняк. — Тернопіль: Підруч.і посіб., 2008. — 176 с.
• 2. Ромовська З. В. Українське цивільне право. Загальна частина: Академічний курс: Підручник. — 2- ге вид., допов. / З. В. Ромовська. — К.: Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2009. — 594 с.
• 3. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців). — Т. 4: Об'єкти. Правочини. Представництво. Строки / За ред. проф. І.В. Спасибо-Фатєєвої. — Серія «Коментарі та аналітика». — Х.: ФО-П Колісник А.А. — 768 с.
• 4. Буркацький Л. К. Спадкове право України: теорія, практика, зразки заяв: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Л. К. Буркацкий. — К.: Вид. Дім. «Ін Юре», 2008. — 384 с.
• 5. Шевчук Л. В. Заповіт як підстава виникнення правонаступництва в цивільному праві України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. «Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Л. В. Шевчук. — К., 2001. — 17 с.
• 6. Спадкове право: Нотаріат. Адвокатура. Суд: [наук.-практ. посіб.] / [С.Я. Фурса, Є.І. Фурса, О. М. Клименко та ін.]; за заг. ред. С. Я. Фурси. — К.: Видавець Фурса С. Я.: КНТ, 2007. — 1216 с.
• 7. Заіка Ю. О. Спадкове право України: Становлення і розвиток: Монографія. 2-е вид / Ю.О. Заіка. — К.: КНТ, 2007. — 288 с.
• 8. Дроников В. К. Наследственное право Украинской ССР / В. К. Дроников. — К.: Вища школа, 1974. — 159 с.
• 9. Ромовська З. В. Українське цивільне право. Спадкове право: Підручник / З. В. Ромовська. — К.: Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2009. — 264 с.
• 10. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців). — Т. 12: Спадкове право / За ред. проф. І.В. Спасибо-Фатєєвої. — Серія «Коментарі та аналітика». — Х.: ФО-П Колісник А.А., 209. — 544 с.
• 11. Кухарєв О.Є. Спадкове право України: Навч.-практ. посіб. / О.Є. Кухарєв. — К.: Алерта; ЦУЛ, 2011. — 222 с.