Повесть Купріна Поєдинок

Повесть Купріна «Поєдинок «

Биография Купріна була насичена різноманітними подіями, яка давала письменнику багату їжу щодо його літературних праць. Повість «Поєдинок» сягає корінням у той період її життя Купріна, що він набував досвід військового людини. Бажання служити у війську був у юності пристрасним і романтичним. Купрін закінчив кадетський корпус і Московське Александровское військове училище. Згодом служба і показна, ошатна сторона офіцерського буття обернулася своєї виворотом: утомливо одноманітними заняттями «словесністю» і відпрацюванням рушничних прийомів з отупілими від муштри солдатами, пиятиками в клубі так вульгарними інтрижками з полковими распутницами. Проте саме ці роки дозволили Купріну всебічно вивчити провінційний військовий побут, і навіть ознайомитися з злиденній життям білоруської околиці, єврейського містечка, зі звичаями «заштатної» інтелігенції. Враження цих років з’явилися хіба що «запасом» багато років вперед (матеріал для низки розповідей та насамперед повісті «Поєдинок» Купрін почерпнув саме у пору своєї офіцерської служби). Робота над повістю «Поєдинок» в 1902 — 1905 роках було продиктована бажанням здійснити давно задуманий задум — «вистачити» по царської армії, цьому зосередженню тупості, невігластва, бесчеловечности.

Все події повісті відбуваються і натомість армійського життя, жодного разу виходячи до її рамки. Можливо, це у тому, аби підкреслити важливість та реальну необхідність хоча б замислитися з тих проблемами, що в повісті. Адже армія — це оплот самодержавства, і тоді як неї є недоліки, то їх треба прагнути усувати. Інакше вся важливість та зразковість існуючого ладу — це блеф, порожній звук, немає жодної «Великої державы».

Осознать весь жах армійської дійсності доведеться головного героя підпоручику Ромашову. Вибір автора випадковий: адже Ромашов багато в чому близький Купріну: обидва закінчили військове училище, надійшли на службу до армії. З початку повісті автор різко занурює нашій атмосферу армійського побуту, малюючи картину ротних навчань: відпрацювання несення служби посаді, нерозуміння те, що їм потрібно, деякими солдатами (Хлєбніков, виконуючий наказу заарештованого; Мухамеджинов, татарин, слабко розуміє російською мовою й, як наслідок, не так виконуючий наказу). Усвідомити причини цього нерозуміння нескладно. Хлєбніков, російський солдатів, просто більше не має хоч когось освіти, і тому йому все вимовлене єфрейтором Шаповаленко — це більше ніж порожній звук. З іншого боку, причиною такої нерозуміння служить різка зміна обстановки: аналогічно, як різко нас занурює авторка у що така обстановку, і багато новобранці або не мали доти жодного уявлення про військовій справі, не спілкувалися із військовими людьми, їм все нове: «вони ще вміли відокремити жарти, прикладу від якихось справжніх вимог служби й впадали то одну, то іншу крайність». Мухамеджинов нічого не розуміється на силу своєї національності, і це також велика проблема російської армії - всіх намагаються «підвести під одну гребінку», без урахування особливості кожного народу. Ці ж особливості, вроджені не можуть ліквідувати ніякої виучкою, тим паче криком, фізичними наказаниями.

Вообще проблема «бійки» дуже чітко фігурує у цій повісті. Це апофеоз соціального нерівності. Звісно ж, зайве забувати, що тілесні покарання для солдатів було заборонено лише у 1905 р. Однак у цьому випадку йдеться вже щодо покарання, а про знущанні: «Унтер-офіцери жорстоко били своїх підлеглих за незначну помилку в словесності, за втрачену ногу при маршируванню, — били в кров, вибивали зуби, розбивали ударами по юшку барабанні перетинки, валили кулаками на грішну землю». Хіба стане так поводитися людина із нормальною психікою? Моральний світ кожного, хто потрапляє у армію, докорінно змінюється від і, як помічає Ромашов, далеко в цю справу. Так навіть капітан Стельковский, командувач п’ятої ротою, кращої ротою в полку, офіцер, що завжди «мав терплячою, холоднокровною і бути впевненою наполегливістю», як з’ясувалося, теж бив солдатів (для прикладу Ромашов наводить те, як Стельковский вибиває разом із ріжком зуби солдатові, не так подавшему сигнал у цей самий ріжок). Тобто заздрити долі як-от Стельковский, не стоит.

Еще менше заздрості викликає доля простих солдатів. Адже в себе не мають навіть елементарного права вибору: «Не можна бити людини, яка може тобі відповісти, немає права підняти руку до обличчя, щоб захисту від удару. Не сміє навіть відхилити голову». Солдати повинні всі це терпіти не можуть навіть поскаржитися, якщо вони добре знають, тоді ним буде: «Але солдати дружно гаркали, що вони „точно то всім задоволені“. Коли запитували першу роту, Ромашов чув, як ззаду нього фельдфебель його роти, Рында говорив шиплячим і угрожающи голосом: — Ось оголоси мені хтось претензію! Я йому потім таку оголошу претензію!» До того ж до того що, що рядові піддаються систематичного побито, їх що й позбавляються коштів для існування: то мале платню, що вони отримують, вже майже всі своєму командиру. І ці самі гроші витрачаються панами офіцерами на всякі посиденьки в барах з випивкою, брудної грою (знов-таки за власний кошт), до до того ж у компанії розпусних жінок. Безумовно, кожна людина має право відпочинок. Але це відпочинок сильно затягнувся і від дуже спотворену форму.

Уйдя офіційно від кріпосницького ладу 40 років і поклавши цього дуже багато людей, Росія на початку століття мала модель такого суспільства на армії, де офіцерство — це эксплуататоры-помещики, а прості солдати — це рабы-крепостные. Армійська система руйнує сама себе зсередини. Вона не виконує на достатньо ту функцію, а її неї покладено. Адже якщо ми розглянемо тих осіб, які нас захищають, цебто в простих солдатів, то напевно у власних очах більшості з них побачимо відбиток тієї ж слів, що сформулював собі солдатів Хлєбніков: «Мені важко більше, … … не можу я, пан, більше… Ой, Боже… Б’ють, сміються… чотовий грошей просить, відділений кричить… Де взяти? … Ой, Боже, Боже!» Ті ж, хто намагається піти проте цієї системи очікує не легка доля. Фактично, самотужки боротися з такою «машиною» марно, вона «поглинає все». Навіть намагання усвідомити те що валять людей шок: Назнанский, постійно хвора і пішов у запій (очевидно, намагаючись цим сховатися довлеющей дійсності), нарешті, сам герой повісті Ромашов. Він з дня на день дедалі помітнішими стають кричущі факти соціальну несправедливість, все каліцтво системи. Він, із властивою йому самокритичністю, знаходить й собі також причини подібного стану справ: він становив частину «машини», змішався з цим загальної сірої масою щось розуміють і втрачених людей. Ромашов намагається від нього відгородитися: «Він був усамітнюватися від суспільства офіцерів, обідав большею частиною вдома, не ходив на танцювальні вечори на збори і перестав пити». Він «точно дозрів, став старше і ще серйозніше останніми днями». Далося йому це «дорослішання» нелегко: він пережив громадський конфлікт, боротьбу із самою собою (адже Ромашов дуже не любив говорити про у третій особі), йому вдалося навіть була близька думка про самогубство (він чітко уявляв картину, де зображено його мертве тіло, з запискою до рук і натовп людей, присутніх навколо него).

Анализируя становище хлебниковых у російській армії, спосіб життя офіцерства і шукаючи шляху виходу з такої ситуації, Ромашов приходить до думки, що армія без війни — це абсурд, і, отже, у тому, щоб уникнути цього жахливого явища «армія», а не має бути, треба, щоб люди зрозуміли непотрібність війни: «Поклавши, завтра, між іншим, цієї секунди ця думка спала на думку всім: російським, німцям, англійцям, японцям… І ось немає більше війни, немає офіцерів і солдатів, все розійшлися додому». Я також близький до такої думки: на вирішення таких глобальних негараздів у армії, на вирішення глобальних проблем взагалі необхідно, щоб потреба у здійсненні змін зрозуміло більшість людності, оскільки невеликі групи покупців, безліч вже тим паче одиниці, нездатні змінити хід истории.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.