Статеворолеві стосунки в історії суспільного розвитку

Реферат на тему:

Статеворолеві стосунки в історії суспільного розвитку

В основі традиційної системи виховання, взагалі - соціалізації статі лежить так званий первинний розподіл праці між чоловіком і жінкою. Саме він визначив цілком різні умови існування представників різної статі, закріпив за чоловіками право на «зовнішню» діяльність, на засвоєння світу і панування над ним, а отже — на роль суб'єкту історії, а за жінками — право на народження і виховання дітей, на влаштування дому і побуту.

У первісних людей (унаслідок прямоходження і вивільнення передніх кінцівок) відбулись суттєві зміни в життєдіяльності. Їх спосіб життя став менше залежати від умов оточуючого середовища. Відбулись значні фізіологічні зміни передовсім в організмі жінок. У них підвищилась статева сприйнятність (рецептивність), щезла сезонна циклічність у розмноженні, з’явилася здатність частіше вступати у статеві контакти. Вони стали сексуально активнішими. Останнє слугувало тим фізіологічним фактором, який зумовив стійкішу і тривалішу прив’язаність чоловіка до жінки, на основі чого, за словами А. Г. і Г. К. Зайцевих (2002), саме в нього (а не у жінки) стали проявлятися перші психологічні статеві реакції (прообрази статевих почуттів). Первісна жінка скористалася «чуттєвістю» чоловіка, щоб посилити його прив’язаність до себе. За зброю вона вибрала свою сексуальну привабливість і статеву активність. Це забезпечило їй головне — місце біля вогнища і певну частку здобичі для себе і своїх дітей.

Зміни в способі життя первісної жінки позначились на фізіологічному процесі народження дітей. Пересування на нижніх кінцівках призвело до того, що її таз став вужчим. Це суттєво ускладнило пологовий процес: дитина могла залишити утробу матері тільки з недорозвиненим черепом і головним мозком. Вона народжувалася непристосованою до самостійного існування і вимагала тривалої посиленої турботи батьків. Як відмітили Д. Вільямс і Д. Бест (1986), свобода переміщення жінки була обмежена, тому що їй завжди було необхідно доглядати за дітьми. Жінки не могли брати участі в полюванні, оскільки воно не суміщалося з вигодовуванням дітей. Мисливець мусив значну частину часу проводити поза межами стійла, чого не могла дозволити жінка, яка зазвичай була або вагітною, або годувальницею (годували до 4-х років). Тим самим потреба у відтворенні населення остаточно виключила жінок з діяльності, що давала владу і престиж. Таким чином, якщо вже жінка виявилась «прикутою до печери», логічним було зайнятись їй всіма іншими проблемами «печерного» побуту. На противагу цьому, для полювання і війни вимагалась мобільність і сила, що зробило їх основними заняттями чоловіків. Для суспільства загалом також було бажаним, щоб такими небезпечними справами займались чоловіки, а не жінки, оскільки втрата значної кількості плідниць загрожувала його зникненням.

У первісних суспільствах знаряддями праці були дерев’яні списи, каміння і, власне, руки людини. Оскільки добути багато їжі таким чином було важко, люди жили невеликими групами, в середньому біля 50 осіб. Рівень соціальної рівності був високий: мала здобич вирівнювала розподіл влади і привілеїв. Чоловіки полювали на крупного звіра, жінки й діти збирали горіхи, ягоди, комах, іноді вбивали дрібних тварин. Зазвичай жінка була здатна зібрати необхідну кількість горіхів і ягід лише для своєї сім'ї. Мисливці, навпаки, розподіляли м’ясо всередині цілої групи. Тим самим чоловіки мали більше влади і престижу, ніж жінки. Їх домінування було найбільшим, коли полювання було єдиним джерелом харчування, як у ескімосів. Полігамія, хоч і допускалась, зустрічалась рідко. Їжі було надто мало, щоб мисливець міг забезпечити кілька сімей.

Поява мотик, особливо з металевими наконечниками, ознаменувала початок сучасній соціальній стратифікації. Мотика дала можливість людям селитися в одному місці і тим самим нагромаджувати значну кількість запасів. Житло стало більш ґрунтовним, поселення стали розширятися, а створення стабільних економічних надлишків привело до спеціалізації в сфері виробництва засобів існування, що, в свою чергу, призвело до соціальної нерівності. Оскільки металева зброя була ефективнішою, вперше за все існування людства війна стала вигідною альтернативою технологічним інноваціям як засобу збільшення додаткового продукту [5- 87−88]. Розвиток скотарства і ведення воєн, які мали на увазі відрив від дому на тривалий період, були знову ж таки несумісними з вагітністю і доглядом за дитиною, і тому жінки неповною мірою мали доступ до виробництва їжі. В цих умовах стала практикуватися елітарна полігамія: лише багаті мали право мати кілька дружин, при цьому жінки піддавалися значним обмеженням: вони могли спілкуватися лише з іншими дружинами і їх дітьми.

Поява плуга і плужного землеробства збільшила врожайність, вироблення додаткового продукту, що спокушало еліту на все більшу експлуатацію своїх сородичів — простолюдей. Плуг здійснив великий вплив на моделі ґендерної стратифікації, бо, по-перше, він був монополізований чоловіками, а, по-друге, великі поля розташовувались на значній відстані від дому, що погано суміщалося з практикою грудного вигодовування. Тому в культурах плужного землеробства жінки приносили значно менше матеріальних плодів, ніж у мотижних культурах. Землеробство стало основою для соціальної стратифікації, оскільки вимагало особливої моделі успадкування, що впливало на шлюб і сексуальну поведінку.

Земля стає об'єктом успадкування. На той момент технології давали змогу прогодувати за рахунок ділянки землі лише певну кількість людей, а тому з’явилась необхідність контролювати кількість нащадків. Основною формою шлюбу стала моногамія, оскільки за полігамії кількість спадкоємців зростала безконтрольно. Щоб власність чоловіка не потрапила до чужих дітей, жіноча дошлюбна і шлюбна поведінка мала регулюватися законом і відповідати традиціям. Турбота про жіночу незайманість випливає з їх статусу «передавачів» чоловічої власності.

У фахівців немає жодної думки чи якихось точних даних про характер ґендерної взаємодії в далекому минулому. Одні з них вважають, що часи палеоліту і неоліту — 50−20 тис. років тому — були ґендерно нейтральними, тобто взаємини між чоловіками і жінками не мали на той час суспільної значущості. Інші кажуть, що на зорі історії панував матріархат. При цьому дехто визначає цей устрій як панування жінок. Інші ж вважають, що матріархат насправді передбачав партнерські відносини між чоловіками і жінками. Це партнерство начебто було зруйноване з появою і розвитком «технологій війни», що утвердили перевагу грубої сили.

Про «соціальне партнерство» між чоловіками і жінками в доісторичні часи розповідають легенди, пересказані деякими античними авторами. «Золотий вік» ґендерної гармонії описаний, наприклад, у відомій праці Гесіода «Труди і дні». Той самий мотив домінує і в переказаній Платоном легенді про загибель Атлантиди. Платону належить переказ і іншої легенди — про «таємницю статі», про первинну андрогінність — цілісність стародавньої людини, в якій наче б то рівною мірою вживалися обидва начала — і «чоловіче», і «жіноче». І про гріхопадіння цієї людини, що потягнуло за собою розпад на дві половини. Проте в давніх міфах не сказано ні слова ні про «природне» призначення чоловічої і жіночої статі, ні про ієрархічну підпорядкованість однієї статі іншійвони говорять лише про їх взаємозв'язок — взаємозалежність.

Але це — доісторичні міфи, і багато дослідників не схильні їм довіряти. А тому доводять, що не було ні матріархату, ні архаїчного ґендерного партнерства — історія людства від самого початку формувалася як історія чоловічого панування і жіночої залежності. Таке панування чоловіків над жінками і позначається поняттям «патріархат». Саме таку точку зору поділяє, наприклад, Е. Гідденс. Він твердить: «хоч ролі, які грають у різних культурах чоловіки й жінки, можуть суттєво відрізнятися, донині не виявлено такого суспільства, в якому жінки були б наділені більшою владою, ніж чоловіки» [2]. На його думку, загальна розповсюдженість патріархату зумовлена не пануванням чоловічої фізичної сили, а передовсім материнськими функціями жінок, оскільки до розповсюдження надійних засобів попередження вагітності жінки перебували цілком у полоні біологічних особливостей своєї статі. Часті пологи і постійні турботи по догляду за дітьми робили їх залежними від чоловіків, у т. ч. і в матеріальному відношенні.

В античному суспільстві панував принцип підпорядкування тілесного/жіночого начала розумному/чоловічому. Піфагор, наприклад, заявляв: «Існує позитивний принцип, який створив порядок, світло, чоловіка, і негативний принцип, який створив хаос, сутінки і жінку». Арістотель, у свою чергу, роз’яснював: «Жінка — це самка через певний брак якостей… Жіночий характер страждає від природної дефективності … Жінка є лише матеріал, принцип руху забезпечений іншим, Чоловічим началом, кращим, божественним». Він називав жінку як «безсильного чоловіка» внаслідок якогось недоліку. Сократ говорив: можна вважати щастям, що ти народився чоловіком, а не жінкою. Платон твердив, що душі боягузливих і недостойних чоловіків після їх смерті переселяються в жінок.

На відміну від Спарти, де чоловіки і жінки мали майже рівні права, афінська жінка була позбавлена багатьох прав. Вона проживала на жіночій половині будинку (гінекеї), без дозволу не могла виходити з дому, тим більше без супроводу. Жінку часто називали «ойкуремою», що означало щось середнє між знаряддям для дітородіння і річчю для догляду за господарством. До шлюбу афінянки жили в затворництві, лише зрідка виходячи з дому для участі в релігійних церемоніях. Та й після шлюбу, чим рідше показувалися жінки на людях, тим більше гордилися ними батько й чоловік.

Не вирізняється ґендерною терпимістю і християнство. Все, що пов’язано з плоттю, для істинного християнина гріховне, і вмістилище гріха — жінка. Земна жінка не рівня чоловікові. Вона гріховна, як гріховна її праматір Єва. Підпорядкований стан жінки закріплено в релігійних ученнях. У християнському вченні жінка — це джерело зла, корінь усіх гріхів, «ворота, через які входить диявол». Не випадково саме жінки становили основний контингент жертв інквізиції.

З XI століття становище жінки почало покращуватись. У період хрестових походів багато жінок залишалося без нагляду чоловіків і зіткнулися з необхідністю самостійно розпоряджатися сімейною власністю. З другого боку, «перетворенню жінки на даму» сприяв і духовний ріст самих чоловіків. Багато з них поверталися з хрестових походів не лише зі здобиччю, але й збагатившись уявленнями про життя в інших країнах, де домінувало більш гуманне ставлення до слабкої статі. З часом певну стабільність в життя жінки внесла і сама церква — шлюбні закони повністю перейшли під юрисдикцію духовенства, яке засуджувало розлучення ще більше, ніж шлюби.

Основний культ епохи Відродження — здорова жінка, яка втілює ідею плідності й материнства. Ніколи до цього коханню і красі не приділяли стільки уваги. Після тисячолітнього релігійного аскетизму Європа переживала першу сексуальну революцію.

Де-юре рівність статей у суспільстві проголосила Французька буржуазна революція (1789−1794), але фактично в більшості європейських країн існувала ґендерна асиметрія в усіх сферах громадського і державного життя.

З середини XIX ст. питання про включення жінок в освітній процес стає актуальним в усій Європі, а з кінця 70-х років європейські жінки отримують доступ до вищої освіти.

У новій історії ставлення до жіночого питання в суспільстві було неоднозначним. На противагу ідеологам фемінізму, що зароджувався у другій половині XIX ст., А. Шопенгауер, Ф. Ніцше стверджували, що природа обдарувала жінку лише брехливістю, схильністю до зрад, невдячністю тощо. Жінка мусить мати хазяїна. Вольтер писав: «Жінка — це людська істота, яка одягається, балакає і роздягається» .

В українському суспільстві жінка традиційно відігравала велику роль. Зі смертю чоловіка вона ставала главою сім'ї. Вдова передавала господарство сину лише зі старістю. І за життя чоловіка дружина часто брала участь у його справах. Хоч традиційно при всьому цьому підкорення чоловікові було обов’язковим, що виражалось у відомій приказці: «Жінка небита, як хата невкрита». Коли в середині XVII ст. більша частина України перейшла під юрисдикцію Московської Русі, її народ опинився в новому патріархальному порядку з приниженням жінки, позбавленням її будь-яких прав («Для женщин и скота нет суда»).

І проте, у порівнянні з жінками Московії українська жінка традиційно користувалася істотною свободою дій, навіть без огляду на включення в нову патріархальну соціальну структуру. Французький мандрівник С. Де Боплан дивувався під час подорожі Україною у XVII ст. «відносно вільним становищем українських дівчат». Навіть дошлюбний секс української дівчини не так жорстоко засуджувався як у північних сусідів. Що ж до сватання, то українські жінки взагалі часто перехоплювали ініціативу. На відміну від російської практики, де всі рішення про шлюб дитини приймали батьки, в Україні закон вимагав добровільної згоди нареченої на укладення шлюбу.

Не дивлячись на численні культурні відмінності, з тих часів як Україна фактично стала частиною Московії, два суспільства розвивались у подібних, ґендерно зумовлених сферах діяльності. Те, що продовжувало розділяти їх, то це традиційно низький статус жінок у Московській Русі і, навпаки, висока повага, якою в Україні завжди користувалася жінка.

Заклики до зміни життя жінок зазвучали в Україні, як і в усій Російській Імперії, наприкінці XIX — початку ХХ ст. На початку ХХ ст. радикали вдало провели в життя ідею особистої свободи жінки. В результаті радянські реформи 20-х років значно випередили свій час. І все-таки традиційні сексистські ідеї зберегли домінуюче становище в радянській культурі. Українська жінка теж була вписана в патріархальну структуру суспільства.

Радянський тоталітаризм, який розвинувся в 30-х роках ХХ ст., був у своїй сутності чоловічою культурою. Офіційний тілесний канон радянського мистецтва 30-х років ХХ ст. характеризується надміром оголеної чоловічої плоті - паради з участю напівоголених гімнастів, численні скульптури спортсменів, розквіт спортивної фотографії. Щоправда, на відміну від нацистського, у радянському мистецтві геніталії завжди прикриті, його тілесний еталон більше нагадує унісекс. Але цей «унісекс» як в естетиці, так і в педагогіці, був сильно маскулінізований. Радянська «рівність статей» мовчазно передбачала підгонку жінок, включаючи й їх тіло, до традиційного чоловічого стандарту (всі однаково працюють, всі готуються до праці й оборони, ніяких особливих жіночих проблем тощо). Одним з аспектів цієї політики була і лицемірна більшовицька сексофобія. Соціальна несвобода поглиблювалась глобальною фемінізацією інститутів соціалізації й персоніфікувалась у домінантних жіночих образах (виховання матір'ю, вихователькою в дошкільних закладах, учителькою в школі).

Література:

1. 1.Зайцев А. Г., Зайцев Г. К. Педагогика счастья (Валеология семьи). — СПб: Союз, 2002. — 320 с.

2. 2.Хубер Д. Теория гендерной стратификации // Антология гендерной теории. — Минск: Пропилен, 2000.

3. 3.Коменский Я. А. Великая дидактика // Коменский Я. А. Локк Д., Руссо Ж. Ж., Песталоцци И. Г. Педагогическое наследие. — М.: Педагогика, 1987. — 450 с.

4. 4.Гельвецій К. А. Про людину, її розумові здібності та її виховання // Хрестоматия по истории зарубежной педагогики. — М., 1971. — 420 с.

5. 5.Руссо Ж. Ж. Эмиль, или О воспитании // Коменский Я. А., Локк Д., Руссо Ж. Ж., Песталоцци И. Г. Педагогическое наследие. — М.: Педагогика, 1987. — 450 с.

6. 6.Педагогические идеи Роберта Оуэна. — М., 1940. — 260 с.

7. 7.Даденков М. Ф. Історія педагогіки. — К., 1947. — С. 129.

8. 8.Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки. — Тернопіль: Тернопіль, 1994. — 358 с.

9. 9.Филиппова Г. Г. Психология материнства. — М.: Изд-во Института Психотерапии, 2002. — 240 с.

10. 10.Ушинський К. Д. Про народність в громадському вихованні // Вибрані пед. твори. в 2-х томах. — Т. 1. — К.: Рад. Школа, 1983. — С. 43−103.

11. 11.Ушинський К. Д. Проект учительської семінарії // Вибрані пед. твори. в 2-х томах. — Т. 1. — К.: Рад. Школа, 1983. — С. 31−55.

12. 12.Русова С. Ф. Нова школа // Вибрані пед. твори. — К.: Освіта, 1996. — С. 207−218.

13. 13.Русова С. Ф. Націоналізація школи // Вибрані пед. твори. — К.: Освіта, 1996. — С.293−297.

14. 14.Ващенко Г. Г. Виховний ідеал. — Полтава, 1994. — 191 с.

15. 15.Блонский П. П. Очерки детской сексуальности // Избр. пед. и псих. Про-изведения. — Т. 1. — М.: Педагогіка, 1979. — С. 202−277.

16. 16.Макаренко А. С. Педагогические сочинения в восьми томах. — М.: Педа-гогіка, 1985.

17. 17.Кон И. С. Сексуальная культура в России: клубничка на березке. — М., 1997. — 300 с.

18. 18.Колбановский В. Н. О половом воспитании подрастающего поколения // Советская педагогика. — 1964. — № 3. — С. 27−32.

19. 19.Сухомлинський В. О. Вибрані твори в п’яти томах. — К.: Рад. Школа, 1976;1978.

20. 20.Бовуар С. Второй пол. — СПб: Питер, 1997. — 218 с.

21. 21.Кравець В. П. Теорія і практика дошлюбної підготовки молоді. — К.: Ки-ївська правда, 2000. — 688 с.

22. 22.Мани Дж., Такер П. Ориентация // Сексология (хрестоматия). — СПб: Питер, 2001. — 512 с.

23. 23.Вейнингер О. Пол и характер. — М.: Латард, 1997. — 358 с.