Проблеми та перспективи розвитку культурної сфери

Проблеми та перспективи розвитку культурної сфери

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи дослідження територіальної організації культурної сфери

1.1 Суть поняття «культурна сфера»

1.2 Територіальна організація культурної сфери

Розділ 2. Територіальна організація культурної сфери в Україні

2.1 Загальна характеристикакультурної діяльності вУкраїні

2.2 Основні заклади комплексу культури в Україні

Розділ 3. Проблеми та перспективи розвитку культурної сфери в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Побудова в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки, формування громадянського суспільства, державотворча діяльність нерозривно пов’язані з процесами духовного відродження і розвитку народу. Культурний потенціал як невід'ємна складова людського капіталу є цінним продуктивним ресурсом країни, домінантою успіху здійснюваних у ній соціально-економічних перетворень. Важлива роль у його створенні належить галузі культури, що здійснює виробництво, зберігання, організацію споживання культурних благ та послуг. У матеріально-речовому відношенні галузь представлена бібліотеками, клубами, театрами, концертними залами, кінотеатрами, музеями тощо.

Високоефективна культурна сфера — це гарант збереження «людського капіталу» нації. В сучасних умовах посилення до неї уваги є не просто чинником виходу України із затяжної кризи, а й шансом підвищення рейтингу нашої держави в світі, наближення ряду соціально-культурних стандартів до європейського виміру. Значні резерви оптимізації культурної сфери криє в собі й започаткована в державі адміністративна реформа. Зазначені вище обставини засвідчують актуальність вирішення проблем розвитку й територіальної організації культурної сфери, спонукали до вибору теми курсової роботи.

Дослідження проблем розвитку культурної сфери, територіальної організації її інфраструктури не є новими. Теоретико-методологічні засади формування і розподілу суспільних благ і державних фінансів розроблялись представниками різних наукових шкіл (Дж. Б’юкенен, Л. Брю, Л. Йохансен, П. Самуельсон, А. Пікок, Дж. Гелбрейт, Р. Нордгауз, Р. Маконнел, Р. Піндайк, Д. Рубінфельд, С. Гаврилишин). Велику увагу проблемам розвитку й територіальної організації культурної сфери приділяє сучасна вітчизняна наука: Ю. Алєксєєв, А. Величко, Н. Вітренко, Б. Данилишин, М. Долішній, В. Єременко, С. Злупко, М. Казнов, В. Козак, О. Красій, В. Куценко, Е. Лібанова, В. Мандибура, В. Новіков, Л. Оганян, С. Писаренко, І. Прокопа, В. Рутгайзер, У. Садова, Л. Семів, Ж.-Т. Тощенко, В. Хохлов, Л. Шевчук, А. Ягодка та ін.

Науковою розробкою питань розвитку закладів сфери культури займається вузьке коло науковців. Питання розвитку закладів сфери культури знаходять своє відображення в наукових роботах, які стосуються проблем культурологічного, онтологічного характеру, фінансового менеджменту, маркетингу, історії розвитку театральної, бібліотечної, музейної справи, загальних проблем організації мистецької справи, досліджень тенденцій у розвитку вітчизняних та зарубіжних закладів культури і мистецтва тощо. Серед авторів таких праць ми можемо назвати наступних науковців: В. Алексун, С. Андреєв, В. Бабич, І. Безгін, І. Єрошенко, А. Жаркова, Ф. Колбер, В. Куценко, С. Ленглі, А. Лягущенко, О. Морозова, Ж. Нантель, В. Новаторов, А. Олейник, М. Поплавський, К. Разлогов, О. Семашко, С. Смірнов, Г. Тульчинськийта інші.

Водночас аналіз наукових публікацій свідчить, що проблеми територіальної організації і розвитку галузей культурної сфери потребують подальшого вивчення. Особливо важливо розробити методологічні основи та прикладні рекомендації щодо удосконалення територіальної організації і розвитку галузей культурної сфери в умовах перегляду адміністративного устрою України, запропонувати відповідні механізми здійснення реформ.

Однак сфері культури та мистецтва в умовах трансформації економічних відносин в українському суспільстві та переходу до нової системи господарювання ще не приділено достатньої уваги.

Об'єктдослідженнякультурна сфера .

Предметом дослідження є територіальна організація культурної сфери в Україні.

Мета дослідженнядослідити особливості формування, розвитку та функціонування територіальної організації культурної сфери в Україні.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) розглянути поняття культурної сфери;

2) проаналізувати територіальну організацію культурної сфери;

3) дати загальну характеристику культурної сфери в Україні;

4) розглянути проблеми та перспективи розвитку культурної сфери в Україні.

Методи дослідження. Для розв’язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння.

Інформаційною базою курсової роботи є нормативно-правові документи, статистичні збірники, щорічники, наукові праці вітчизняних та зарубіжних вчених.

Структура роботи. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.

Розділ 1. Теоретичні основи дослідження територіальної організації культурної сфери

1.1 Суть поняття «культурна сфера»

культура заклад україна Термін «культура» (від лат. culturaдогляд, освіта, розвиток) у сучасному розумінні характеризує сукупність матеріальних і духовних цінностей, що їх створило людство впродовж своєї історії. Всі матеріальні цінності становлять матеріальну культуру суспільства. Досягнення суспільства в царині освіти, науки, мистецтва, літератури тощо утворюють його духовну культуру. Рівень матеріальної та духовної культури на кожному етапі історичного розвитку суспільства залежить від рівня розвитку його продуктивних сил, а її зміст і властивості відображають головні риси існування даного суспільства. Культура ж впливає на розвиток продуктивних сил і характер суспільного життя його громадян.

Культура — це те, чим в тій або іншій мірі володіє кожна людина: знання й уміння, виробнича і суспільна діяльність, освіченість і вихованість, творчість і духовно-етична активність. У той же час культура — це створене людиною багатство, в тому числі матеріальні цінності. Присутність людського початку — найважливіша особливість культури, що відрізняє її від світу природних цінностей.

Кожній суспільно-економічній формації людства відповідають властиві їй рівень і характер розвитку культури.

Видатний німецький філософ В. Ф. Гегель, один з класиків вивчення феномена культури, визначав її як створену людиною «другу природу». Таким чином, культуру можна визначити як сукупність створених і накопичених людством матеріальних і духовних цінностей. Іншими словами, культура — це різноманіття форм життєдіяльності людей.

У широкому розумінні культура вбирає в себе оволодіння грамотою, виховання, освіту всіх рівнів, мову, прилучення народу до художніх цінностей, культурно-освітню роботу, літературу і мистецтво у всіх його жанрах та видах. Культура включає міфологію, релігію, науку, норми права і політики, моралі, етики і естетики, людську порядність, почуття і поведінку, організацію праці і побуту, їхній розвиток, тобто життєдіяльність чи то особи, чи то окремої соціальної групи, чи то суспільства в цілому, взаємовідносини людей та їх ставлення до природи тощо.

Традиційно культуру поділяють на матеріальну і духовну. Однак між ними немає кордону, що чітко означається. Матеріальна культура як результат суспільного виробництва завжди є відображенням і втіленням ідей, творчості, знань, тобто духовної культури.

Часто культуру ототожнюють з поняттям духовної культури, культурою у вузькому значенні слова. Духовна культура відображає духовний досвід людства, накопичений за тисячоліття його існування, нинішній рівень його інтелектуального, етичного, естетичного розвитку. Вона включає науки, освіту, мистецтво, міфологію, релігію, філософію, політику, право.

Культурі як феномену людської цивілізації властиві специфічні соціальні функції. Найбільш універсальними з них є:

* пізнавальна (культура дає цілісне уявлення про країну, народ, епоху; вона виявляється в самопізнанні і самосвідомості народів; завдяки їй люди пізнають і усвідомлюють власні потреби й інтереси);

* інформативна (культура передає знання і досвід попередніх поколінь, у ній виявляються соціальна спадковість, історична пам’ять людства, зафіксована в літературних, музичних і архітектурних пам’ятниках тощо;

* комунікативна (культураформується в суспільстві і через спілкування, що поділяється на пряме, або безпосереднє, і непряме — за допомогою творів літератури і мистецтва).

Захист культури, збереження культурних традицій, підтримка основних і найважливіших її виявів — це, звичайно, основний компонент політики, в різних формах і мірі властивій фактично будь-якому суспільству і всім державам в людській історії. Роль і значення культурної політики залежать від функцій культури в суспільстві на тому або іншому етапі його існування.

Широко поширеним, хоч і не загальноприйнятим, є уявлення про соціальні функції культури, що періодично посилюються, виявляються в формі важливих умов і передумов розвитку. У такі періоди культура стає реальним механізмом соціального управління й економічногорегулювання.

Еволюція поняття культури добре відбивається в діяльності найбільш авторитетного міжнародного органу ООН, що розглядає питання освіти, науки і культури (ЮНЕСКО). Від традиційного уявлення про культуру як про сферу літератури і мистецтва поступово переходили до значно більш широкого трактування цього поняття, що включає також різноманіття життя, основні права людини, системи цінностей, традиції, конфесійну різноманітність тощо.

Культурна сфера — це сукупність закладів, установ, підприємств, організацій та органів управління, що здійснюють виробництво, розподіл, збереження та організацію споживання товарів і послуг культурного та інформаційного призначення. До цього комплексу входять підприємства, що виробляють товари культурного та інформаційного призначення, об'єкти культури та мистецтва, установи та організації засобів масової інформації. Широко розгалужена мережа закладів культури та мистецтва — характерний показник розвитку культури будь-якої держави.

Культурна сфера — це сфера діяльності людей, де відбувається духовне життя людей, утверджуються норми моралі та гуманістичні ідеї, моральні засади в суспільному житті, виховуються глибокі і тверді переконання людей, віра їх в гідність, високе призначення, вирощується і наснажується особистість, вдосконалюються погляди на істину, формуються відношення людей між собою в умовах оновлення суспільного життя.

Культурна сфера є відкритою системою, а тому усі явища й процеси, що відбуваються в мікрота макросередовищі, швидко позначаються на її розвитку. Водночас результати функціонування сфери є вагомим чинником розбудови соціальної держави.

1.2 Територіальна організація культурної сфери Територіальна організація культурної сфери являє собою наявність у межах певної території галузево взаємо пов’язаних культурних інфраструктурних комплексів та невиробничих видів діяльності різних форм власності та підпорядкування, діяльність яких забезпечується функціонуванням механізму ринкового господарювання та певних форм державного регулювання і спрямована на всебічний культурний розвиток особистості, формування та збереження здоров’я населення з метою створення «людського капіталу суспільства».

Територіальна організація культурної сфери — це явище просторового поєднання компонентів культурного життя і діяльності населення на будь-якому масштабному рівні відповідно до впливу місцевих умов і факторів, яке супроводжується складними суспільно-історичними процесами системо утворень.

Основною функціональною просторово-часовою формою існування культури є територіально-культурні системи (ТКС), що виникають і функціонують під впливом природно-географічних умов і суспільно-географічних факторів в еволюційно-історичному аспекті. Складовими компонентами ТКС є:

1) головні;

2) додаткові;

3) другорядні;

4) обслуговуючі;

5) управлінські.

Розглядаючи територіальну організацію культурної сфери, населені пункти країни можна поділити на дві категорії: ті, що мають заклади цієї сфери «для своїх потреб» і задовольняють певною мірою потреби своїх сусідів; ті, що не мають таких закладів або незалежно від їх наявності не надають послуг населенню інших пунктів.

Для ТКС характерні чотири види основних структур:

1) компонентна;

2) соціальна;

3) територіальна;

4) управлінська.

Компонентна структура ТКС — це просторове поєднання різних складових частин культурного життя і діяльності населення певної країни, включаючи набір різного роду допоміжних та обслуговуючих компонентів, що впливають на процеси соціально-економічного і культурно-духовного розвитку території. Головна функція існування культурних структур — надання культурних послуг.

Соціальна структура ТКС — це сукупність показників, що характеризують існування різних соціальних і громадських груп населення певної території відповідно до їх культурних і суспільних характеристик (рівня освіти, соціального статусу і походження, рівня матеріального достатку, національно-етнічного складу, релігійної (конфесійної), статево-вікової структур тощо). Вона передбачає поділ усіх людей на будь-якій території за культурними ознаками, враховуючи вікові, статеві, культурно-освітні особливості населення, рівень його матеріального достатку тощо, на такі категорії: 1) культурні; 2) некультурні (невиховані); 3) фанати.

Територіальна структура ТКС — це набір компонентів культурної сфери та їх концентрація на певній території відповідно до факторів, що зумовлюють вибір місця локалізації будь-якого культурного об'єкта, включаючи як точкові, так і ареальні просторові утворення. Основними елементами територіальної структури ТКС є точкові (культурний пункт і культурний центр) та ареальні (культурний район).

Культурний пункт — це поєднання будь-яких компонентів культурного життя і діяльності в певному населеному пункті, які стаціонарно здійснюють хоча б один вид культової практики і надають культурні послуги населенню на порівняно малих територіях і мають незначний радіус впливу (максимальна віддаль, на яку поширюється вплив культурного об'єкта).

Культурний центр — це таке поєднання елементів культурного життя і діяльності в населеному пункті, яке включає в себе обов’язково три і більше головних та інші компоненти ТКС, у тому числі хоча б один управлінський — кущового типу.

Культурний район — це територія, що характеризується інтенсивним проявом культурного життя й активності населення, спільністю географічного положення, на якій проявляються стійкі ознаки культурної діяльності.

Управлінська структура ТКС — це поєднання керівних культурних органів та інституцій діяльності населення на певній території з урахуванням адміністративних особливостей території. За масштабом вона має такі рівні:

1) місцевий;

2) кущовий;

3) регіональний;

4) всесвітній.

Крім того існує «ієрархічна драбина» культурних центрів. Їх налічують дев’ять. Розглянемо ці центри, починаючи з найменших.

Дев’ятий рівень — невеликі сільські поселення (до 200 жителів), які мають лише початкову школу, продуктову палатку чи невеликий «сільмаг», а також будинок-читальню.

Восьмий рівень — такий чи трохи більший населений пункт з неповною середньою школою, магазином, клубом з кіноустановкою і бібліотекою. Він може забезпечувати потреби сусідніх поселень загальною чисельністю від 500 до 1000 жителів.

Сьомий рівень — населений пункт із середньою школою, продовольчим і промтоварним магазином, клубом з кіноустановкою, бібліотекою, фельдшерсько-акушерським пунктом, приймальним пунктом чи філіалом побут-комбінату, перукарнею, інколи із відділенням зв’язку і Ощадбанку. Обслуговує 2−3 тис. жителів.

Шостий рівень. Крім зазначених закладів, обов’язковою є дільнична лікарня чи амбулаторія, відділення зв’язку, інколи — магазини господарських товарів, книжковий, універмаг, часто стадіон, деякі майстерні побутового обслуговування, пральня, кінотеатр. Це здебільшого колишні райцентри.

П’ятий рівень — районні центри, переважно міста чи селища міського типу. Вони мають від 3 до 5 тис. жителів і більше. Всі заклади райцентру -" головні" щодо тих, які є в центрах 9 — 6 рівнів.

Четвертий рівень — міста міжрайонного значення з більш розвинутою мережею культурних закладів і торгових підприємств.

Третій рівень — столиці автономних республік (Республіка Крим), центри країв і областей з розвинутою різноманітною соціальною інфраструктурою.

Другий рівень — великі регіональні центри (Львів, Одеса, Донецьк, Харків).

Перший рівень — столиця країни (Київ).

На процеси розвитку, функціонування і територіальну організацію об'єктів культурної сфери територій впливає сукупність природних і суспільних факторів при вирішальному впливі останніх і опосередкованому — попередніх. Найбільший вплив на процеси територіальних культурних системоутворень, розвиток і розміщення компонентів ТКС мають суспільні фактори: суспільно-географічне положення та його види (історико-, політико-, економіко-, релігійно-географічне положення); суспільно-політичне становище (політико-адміністративний устрій території; політика держави стосовно культури; планування, прогнозування й управління розвитком території, в тому числій культурним життям); населення і розселення (загальна чисельність населення; густота населення; співвідношення міського й сільського населення; вікова, статева, етнічна та релігійна структури населення; структура зайнятості; сімейний стан; рівень освіти і культури; рухомість населення; чисельність міських і сільських населених пунктів; густота поселенської мережі; людність населених пунктів; рівень урбанізації; функціональні типи поселенських пунктів; система розселення тощо); економічні (економічний рівень розвитку території; обсяги доходів населення; розвиток обслуговуючих галузей, що надають продукцію і послуги релігійним структурам); соціально-економічні (соціальний статус населення; рівень розвитку матеріального достатку; рівень безробіття; величина вільного позаробочого часу та структура його використання); етносоціальні (місцеві звичаї, традиції, побут та обрядовість); етнопсихологічні; етнокультурні; соціальні та інші.

Вирішальне значення у розміщенні головних елементів ТРС мають історико-географічні, суспільно-політичні, демографічні особливості населення й розселення та ціла низка соціальних факторів. Природні фактори мають опосередкований вплив на процеси територіальної організації компонентів ТКС, визначають окремі моменти розміщення культових споруд, зумовлюють вибір місця і наявність сировини для їх будівництва.

Розділ 2. Територіальна організація культурної сфери в Україні

2.1 Загальна характеристика культурної діяльності в України Основи існуючої системи культурного обслуговування населення закладались у часи тоталітаризму, панування в економіці командно-адміністративних методів господарювання. Розвиток галузі відбувався екстенсивним шляхом, що полягав у розширенні мережі об'єктів та збільшенні контингенту населення, залученого до споживання культурних цінностей. Оновлення основних фондів, поліпшення їх технологічної структури, поява нових організаційно-економічних форм діяльності, методів роботи значно відставали від вимог часу. Заклади культури відзначалися стандартністю та уніфікованістю, їх функціонування грунтувалося на жорсткій нормативно-змістовній базі, що обмежувала можливості пошуку моделей культурно-дозвільної діяльності відповідно до потреб різних груп населення. Реалізуючи культурну політику держави, установи сфери проводили переважно політико-виховну та ідейно-просвітницьку роботу і меншою міроюрекреаційно-розважальну. При цьому діяльність населення зводилася до пасивного засвоєння розроблених центральними органами ідеологічних постулатів.

Несучи тягар негараздів попереднього історичного періоду, у 90-ті роки, у зв’язку з наслідками непродуманого та непослідовного реформування планово-директивної економічної системи у соціально-ринкову, сфера культури опинилась у стані глибокої кризи. Головним чинником, який її зумовив, стала різка нестача бюджетних ресурсів для підтримання існуючого рівня розвитку галузі. Так, упродовж 2000;2009pp. на культуру та засоби масової інформації щорічно виділялось не більше 0,5−0,8% ВВП, що становить лише 30−40% потреб сфери. Бюджетних видатків не вистачає навіть на зарплату персоналові, оплату комунальних послуг, поточний ремонт, придбання найнеобхіднішого обладнання та матеріалів. Не тільки не вирішила, але й посилила проблему ресурсного забезпечення галузі передача культосвітніх об'єктів на баланс місцевих рад. Перенесення фінансового тягаря на плечі споживачів послуг у нинішній час є також неприйнятним через низький рівень доходів переважної більшості населення.

Головним негативним наслідком зазначеної фінансової політики держави щодо культури є стрімке скорочення мережі її масових закладів. Протягом 1995;2007pp. в Україні припинилиіснування майже 22 тис. кіноустановок, 5,2 тис. бібліотек, 5,2 тис. клубів, з яких переважна більшість розміщена у сільській місцевості (додаток 2).

Найвищі темпи скорочення мережі клубів мали місце в Автономній Республіці Крим (70,5%), Волинській (71,1%), Запорізькій (72,0%), Дніпропетровській (73,4%), Закарпатській (74,4%) областях, бібліотек — у Рівненській (69,9%), Волинській (74,1%), Хмельницькій (75,6%), Одеській (75,7%), Сумській (76,0%) областях, кіноустановок — в Автономній Республіці Крим (5,6%), Донецькій (9,6%), Луганській (11,2%), Кіровоградській (12,3%), Сумській (16,7%), Харківській (20,5%) областях.

Суттєво погіршився стан діючої матеріально-технічної бази культурного комплексу. Ступінь зносу основних фондів культури становить близько 60%. Внаслідок інтенсивного старіння основних фондів витрати на капітальний ремонт перевищують вартість основних фондів, що вибувають. Найбільша частка будівель галузі культури, які перебувають у незадовільному технічному стані, у Закарпатській, Чернівецькій, Рівненській, Київській, Херсонській, Миколаївській, Одеській областях, Автономній Республіці Крим.

Як пасивна, так і активна частина основних фондів галузі значно застаріли у моральному плані. Оскільки згідно з пануючою у попередні десятиліття «просвітницькою» орієнтацією клуби призначались переважно для проведення масово-політичних заходів, лекційної роботи, виступів художньої самодіяльності, демонстрації кінофільмів, то основна їх частина не пристосована для організації дозвілля, неформального спілкування, не має приміщень для гурткової роботи, занять за інтересами. Площа більшості бібліотек (у сільській місцевості переважають бібліотеки площею до 50 м², у міській — до 100 м²) не дозволяє мати читальні зали, книгосховища, не відповідає нормам книжкових фондів. 49,7% сільських клубів, 74,5% бібліотек, 88,5% кіноустановок не телефонізовано.

У масових та спеціалізованих книгозбірнях застаріла значна кількість книжкових ресурсів, які перетворились, по суті, на баланс бібліографічних фондів. Внаслідок фінансової скрути до багатьох із них майже не надходить періодика. Навіть головна публічна бібліотека України — Національна парламентська — отримує лише по одному примірнику кожного українського періодичного видання. Передплата і закупівля зарубіжних видань з тієї ж причини, а також у зв’язку з високими митними зборами стала майже не реальною.

Фізично і морально застарілим є вітчизняний кінематограф, фонди якого зносилися на 80−90%. Однак через економічні причини навіть наявна матеріально-технічна база галузі не цілком використовується. Маючи потужності, що можуть забезпечити щорічне створення 30−40 фільмів, Україна знімає не більше двох-трьох. Недостатнім є також технічний рівень кінопрокату.

В Україні недостатньо розвинена мережа театрально-концертних закладів. Тут функціонує 131 театр та театр-студія, 67 концертних організацій, які переважно дислоковані у столиці, центрах адміністративних областей та Автономної Республіки Крим. Більше половини регіонів мають лише 1−3 театральні і понад 80% - 1−2 концертні організації. Порівняно різноманітніше театральне життя представлено у м. Києві, де працює 30 театрів, на Львівщині - 10, Одещині - 9, Дніпропетровщині - 7, у Криму — 7, Харківщині - 6. Однак навіть у столиці на 1 млн жителів припадає лише 12 театрів, тоді як, скажімо, у Празі - 15, Варшаві - 17. Загальною кількістю концертних організацій виділяються також м. Київ (17) та Львівська область (7). Значна частина творчих колективів не має належних умов для праці - працює в пристосованих і аварійних приміщеннях, орендує площу в інших установах На території Волинської, Вінницької, Дніпропетровської, Миколаївської, Херсонської, Черкаської областей не споруджено жодного концертного залу. Загалом по Україні забезпеченість населення місцями в театрах становить 40,5%, концертних залах — 30,5%.

Подальшого розвитку та удосконалення потребують музейні установи України, яких нараховується 376. Значна частина музеїв перебуває у незадовільному технічному стані, зокрема, більше половини вимагає капітального ремонту. Не вистачає музейних площ для демонстрування фондів. Існуючі дозволяють експонувати лише мізерну кількість матеріалів. Необхідно поліпшити умови зберігання експонатів, їх реставраційну базу. За рівнем забезпеченості населення музеями Україна значно відстає від інших країн. На 1 млн жителів тут припадає майже 8 музеїв, водночас у Росії- 10, Польщі - 15, США — 18, Франції - 23, Швеції - 23, Болгарії - 24, Канаді - 50.

Неспроможність бюджетів різних рівнів здійснювати у належному обсязі фінансування закладів культури актуалізувала кадрові проблеми сфери. Хоча, згідно з основами законодавства про культуру, оплата праці у галузі не повинна бути нижчою від середньої по народному господарству, реально вона суттєво поступається їй і є однією з найменших серед суспільних видів діяльності. Протягом 2000;2009pp. середній розмір заробітної плати зайнятих у культурі не перевищував 60−75% відповідного показника по економіці загалом. У 2000 р. штатний працівник галузі культури отримував у середньому 116 грн., що менше не лише у порівнянні з середнім рівнем по народному господарству (230 грн), але й іншими соціально-культурними галузями (у фізичній культурі та спорті 194 грн, в освіті - 156 грн, охороні здоров’я — 139 грн, мистецтві - 173 грн, соціальному забезпеченні - 119 грн). Згортання мережі, низький рівень зарплатні, її систематична затримка, зростання заборгованості призвели до втрати сферою істотної частини кадрового потенціалу. Так, лише впродовж 2000;2006pp. загальна кількість культпрацівників зменшилася на 75 тис. осіб, або ж на 26,5%, тоді як в освіті - на 15,1%, охороні здоров’я, фізичній культурі, соціальному забезпеченніна 10,2%. При цьому внаслідок скорочення штатів з галузі вибуло близько 30% працівників, решта залишила місце роботи з власної ініціативи внаслідок відсутності мотивації до праці.

Зміна соціально-економічної ситуації в країні вплинула на особливості культурно-дозвільної поведінки населення. Насамперед, різкого скорочення зазнали обсяги традиційних видів діяльності (додаток 3).

Якщо у 1995р. кожен житель України в середньому бував на 11 кінофільмах у закладах культури, то у 2005р. — лише на 0,4, тобто у 27,5 раза рідше. Кількість відвідувань концертних організацій у розрахунку на 100 осіб населення зменшилась упродовж зазначеного періоду з 29 до 24 (у 1,2 раза), театрів — з 34 до 18 (у 1,8 раза), музеїв — з 61 до 36 (у 1,7 раза). Найбільш істотно відвідування кіносеансів впало у Волинській, Житомирській, Закарпатській, Запорізькій, Кіровоградській, Львівській, Полтавській, Сумській, Тернопільській та Чернігівській областях (більше ніж на 99%), концертів — у Київській (на 94,9%), Луганській (на 93,5%), Миколаївській (на 90,9%) та Херсонській (на 89,1%) областях, театральних вистав — у Київській (на 85,7%), Чернівецькій (на 80,6%), Львівській (на 79,1%) та в Черкаській (на 78,2%) областях, музеїв — в Автономній Республіці Крим (на 65,5%), Одеській (на 58,9%), Закарпатській (на 57,1%) та в Київській (на 50%) областях.

Однією з головних причин цього процесу є стрімке падіння грошових доходів населення, що складають необхідну матеріальну основу існування вільного часу як такого та визначають характер його використання. У разі скорочення доходів нижче певного рівня будь-який обсяг вільного часу втрачає сенс у зв’язку з відсутністю можливості ефективного проведення. Саме у 90-ті pp. зниження доходів населення перетнуло ту критичну межу, за якою у структурі споживчих витрат більшості сімей намітилася тенденція до зменшення витрат на придбання послуг, пов’язаних з використанням вільного часу.

Масове закриття об'єктів культурно-освітньої сфери, вибуття з експлуатації частини потужностей діючих установ, незадовільний рівень відновлення основним фондів призвели до зниження показників забезпеченості населення матеріально-речовою базою закладів, їх доступності, а отже, також негативно позначились на обсягах відвідування. Протягом 1995;2007pp. забезпеченість жителів місцями в залах для глядачів стаціонарних кіноустановок скоротилась на 72,7%, у закладах культури клубного типу — на 15,38%, книжковим фондом масових бібліотек — на 12,28% (табл. 4). Якщо у 1995р. на 100 осіб населення України в середньому припадало 806 книг у публічних бібліотеках, 13 місць у клубах та будинкам культури, 11 місць у закладах кіномережі, то у 2007р. -уже 707 книг, 11 та 3 місця. Найвищі темпи падіння забезпеченості основними матеріально-речовими елементами галузі культури спостерігались як у регіонах максимального скорочення мережі об'єктів, так і в регіонах з відносно вищими показниками відтворення населення.

Так, найбільш значне зниження забезпеченості жителів бібліотечною літературою спостерігалось у західних областях України — Львівській (на 29,9%), Тернопільській (на 26,6%), Закарпатській (на 25,2%), Волинській (на 22,4%), Чернівецькій (на 20,5%) та Івано-Франківській (на 1*8,4%). Забезпеченість населення глядацькими місцями у клубних закладах сягнуло екстремального скорочення в Запорізькій (на 27,27%), Волинській (на 26,3%), Дніпропетровській (на 25,0%), Закарпатській (на 23,1%), Харківській (22,2%) областях та в Автономній Республіці Крим (на 23,0%), у закладах кіномережі - в Сумській (на 96,4%), Луганській (на 95,0%), Кіровоградській (на 93,7%), Волинській (на 92,8%), Львівській (на 88,8%) та Донецькій (на 85,7%). Найменшою мірою забезпеченість мешканців фондами масових бібліотек знизилась у Вінницькій (на 4,7%), Хмельницькій (на 6,8%), Миколаївській (на 8,2%), Донецькій (на 9,6%) областях та в Республіці Крим (на 6,75%) (а в Рівненській та Чернігівській навіть зросла), місцями у кіномережі - в Чернівецькій (на 27,2%), Вінницькій (на 31,25%), Одеській (на 33,3%), Тернопільській (на 35,5%). В Одеській та Полтавській областях рівень забезпеченості потужностями клубних закладів залишився без змін, а в Хмельницькій, Вінницькій, Житомирській, Кіровоградській, Черкаській та Чернігівській областях зменшився відповідно лише на 4,1; 4,5; 4,7; 5,26; 5,26 та 5,55%.

Регіони, в котрих мало місце відносно незначне зменшення забезпеченості населення елементами інфраструктурного потенціалу культури, — Чернігівщина, Полтавщина, Вінниччина, Хмельниччина — відзначаються нині високими рівнями цих показників. Мінімальні рівні показників забезпеченості фіксуються в економічно розвинутих високо урбанізованих областях, де суттєво скоротилася мережа раніше відомчих культурно-освітніх об'єктів — Луганській, Донецькій, Запорізькій, Дніпропетровській.

Найкраще забезпечені (в розрахунку на 100 осіб населення) глядацькими місцями у клубних закладах мешканці Хмельницької (23 місця), Вінницької (21), Житомирської (20), Тернопільської (18), Кіровоградської (18), Черкаської (18) областей, місцями у залах для глядачів стаціонарних кіноустановок — Вінницької (11 місць), Тернопільської (9), Херсонської (8), Чернівецької (8) областей, бібліотечними ресурсами — Рівненської (1069 примірників), Вінницької (1054), Чернігівської (937), Черкаської (910), Одеської (870), Сумської (856), Житомирської (854) областей. При цьому нормативний рівень (8 книг на 1 жителя) по книжковому фонду перевершено лише в 9-ти областях України, у решті ж спостерігається дефіцит бібліотечної літератури. Найнижчу забезпеченість потужностями клубів мають Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Харківська, Запорізька області, в яких на 100 осіб припадає 5−8 місць, кіномережі - Волинська, Донецька, Житомирська, Кіровоградська, Київська, Львівська, Миколаївська, Луганська, Сумська, Харківська області, Автономна Республіка Крим — 0,4−2 місця, бібліотек — Дніпропетровська, Донецька, Закарпатська, Запорізька, Луганська, Львівська, Київська області - 509−636 примірників. Отже, в межах країни існують значні регіональні відмінності у забезпеченості населення матеріально-речовою базою культури, що поглибилися протягом останнього десятиріччя.

Упродовж 1995;2007pp. погіршилася територіальна доступність масових закладів культури (додаток 5). У 1995р. середній радіус обслуговування клубів, бібліотек, кіноустановок був майже однаковим і становив відповідно 2,7; 2,8 та 2,8 км. Зрісши за наступні 10 років унаслідок скорочення мережі цих об'єктів, для клубів і бібліотек він становив 3,0 км, а для кіноустановок сягнув 4,6 км, тобто став більш ніж у 1,5 раза більшим від радіусів інших установ. Оскільки, крім особливостей динаміки закладів, показники доступності значною мірою визначаються характером розселення, то відносно нижчі їх значення мають місце в областях з високою щільністю великих і середніх сільських поселень, нижчі - з роззосередженими малолюдними населеними пунктами.

Більш територіально доступні культосвітні установи усіх видів мешканцям Карпатського та Подільського економічних районів — Тернопільської (середні радіуси обслуговування бібліотек -2,1 км, клубів — 2,1 км, кіноустановок — 2,8 км), Івано-Франківської (відповідно 2,2; 2,4; 2,9 км), Чернівецької (2,4; 2,5; 2,8 км), Закарпатської (2,6; 2,7; 3,4 км), Хмельницької (2,6; 2,3; 3,4 км), Вінницької (2,6; 2,6; 3,2 км), Львівської (2,2; 2,2; 4,4 км) областей. Менш доступними вони є для жителів Запорізької (3,8; 3,8; 6,1 км), Миколаївської (3,7; 3,6; 6,3 км), Дніпропетровської (3,5; 3,7; 5,7 км), Кіровоградської (3,4; 3,3; 7,9 км), Луганської (3,4; 3,7; 8,7 км) областей, тобто центрально-південної та східної частини України. В умовах низької якості транспортних шляхів, відсутності регулярного сполучення, мінімального рівня автомобілізації недостатня забезпеченість поселень основними закладами культури та значні радіуси доступності роблять суспільне культурно-освітнє обслуговування великого контингенту населення, здебільшого селян, практично неможливим.

У перехідний період у розвитку сфери культури України поряд з негативними сторонами намітилися певні позитивні зрушення. Головним чином, вони зумовлені демократизацією усіх сторін суспільного буття, пробудженням національної самосвідомості народу, зростанням інтересу до сучасності та маловивчених сторінок минулого, ліквідацією ідеологічного тиску на творчу особистість, її прагненням віднайти адекватні форми виразу задумів у мистецтві.

Всупереч фінансовим негараздам, відсутності реально діючого законодавства про культуру, недосконалості нормативних актів відбулося певне розширення мережі наукових та мистецьких закладів галузі. У зростанні кількості музеїв лідирують центральні та східні області України, в котрих у попередні десятиліття чи не найбільшою мірою були знівельовані національні риси. Зокрема, на Черкаську, Донецьку, Кіровоградську, Вінницьку, Запорізьку, Луганську, Харківську, Чернігівську, Київську області та Автономну Республіку Крим припадає понад 70% нововідкритих установ цього типу.

Закономірним наслідком збільшення кількості цих об'єктів, яке відбувалося на тлі скорочення загальної чисельності жителів, стало зниження показників їх навантаження населенням. Якщо у 1995р. у середньому на один театр припадало 415,6 осіб, а на один музей — 242,7 осіб, то у 2002 р. уже відповідно 366,4 та 127,6 осіб (табл. 2.1). Така тенденція відповідає загальносвітовому процесові культурного розвитку на етапі постіндустріального суспільства. Найменше навантажені театри у м. Києві (87,39 осіб), Львівській (261,1 осіб), Закарпатській (250,7 осіб), Одеській (272,0 осіб) областях, музеї - у Чернігівській (53,2 осіб), Черкаській (60,28 осіб), Полтавській (84,7 осіб), Кіровоградській (61,98 осіб) областях та м. Києві (90,4 осіб).

Таблиця 2.1.

Динаміка навантаження закладів культури населенням у 1995;2007pp.

Звільнившись з-під тиску художніх рад, театральні та концертні організації значно збільшили виконавський репертуар, який став жанрово та змістовно багатшим, набув дозвільної спрямованості. Поглибили дослідницьку роботу, розширили експозиційну діяльність музейні установи. Як позитивний момент слід також відзначити відсутність падіння і навіть певне зростання обслуговування населення закладами бібліотечної мережі (в розрахунку на одного читача), що дисонує із загальною тенденцією динаміки показників діяльності інших масових установ культури.

За нових суспільних обставин з метою збереження мережі масових закладів у сфері культури ведеться робота, спрямована на пошук нових організаційно-економічних форм, які більш адекватно відповідають економічним можливостям та національно-культурній самобутності регіонів. Одним з ефективних напрямів удосконалення клубної та бібліотечної мережі є спеціалізація (профілізація) та диференціація установ, які дають змогу концентрувати ресурси та зусилля на певній ділянці роботи, сприяють розвитку юридичної, фінансової та організаційно-управлінської самостійності об'єктів. Прикладом спеціалізації мережі бібліотек може слугувати столиця України м. Київ, де створено бібліотеки єврейської культури, польської та духовної культури, сімейного читання, бібліотеку тюркських народів та інформаційно-діловий центр «Печерський», а також центр соціально-побутової інформації «Діловий світ». Спеціалізація клубної мережі відбувається шляхом формування національних домів, домів фольклору та ремесел, центрів культури і дозвілля, центрів дитячого дозвілля тощо. Профілізація закладів сприяє збереженню осередків культури у малих селах, в яких фінансові можливості місцевих рад не дозволяють утримувати кілька повноцінних об'єктів. Тут виникають якісно нові, економічніші на цей час типи закладів — клуби-бібліотеки з одним штатним працівником.

Глибокі соціально-економічні перетворення, що відбуваються в Україні та світі і зумовлені новим етапом НТР, структурною перебудовою національних економік, процесами інтернаціоналізації світогосподарських зв’язків і кардинальними змінами у державному регулюванні, не могли не торкнутися сфери культури та мистецтва. Поряд з традиційними, здебільшого некомерційними галузями (виконавське й образотворче мистецтво, література, бібліотечна, музейна та клубна справи, державне ефірне мовлення та ін.), помітне місце в ній посіли високоприбуткові новітні галузі (кабельне і супутникове телебачення, виробництво аудіоі відеопродукції, індустрія моди, фотографія, дизайн тощо), котрі якісно змінили ринки товарів і послуг культурного призначення.

Нові можливості для поширення культурних цінностей виникають у зв’язку з впровадженням Інтернету, який являєсобою міжнародну мережу з'єднаних між собою комп’ютерів, що передають інформацію від одного до іншого. Його система дозволяє без перешкод із мінімальною затримкою у часі отримувати різноманітну культурну інформацію — переглядати концертні та театральні вистави, кінофільми, слухати музику, ознайомлюватись з музеями і картинними галереями, науковою та художньою літературою, брати участь в іграх тощо. Фактично вона дає можливість передавати як текстові матеріали на різних мовах, так і звук, кольорове зображення. Таким чином, споживання послуг Інтернету сприяє гармонійному розвиткові особистості, а отже, суспільству загалом. З удосконаленням цієї мережі виникають нові сприятливі можливості для покращання роботи закладів культури. Вони одержують широкий доступ до великого масиву інформації, яка може бути використана при створенні експозицій, виставок, постановці театральних вистав, організації культурно-дозвільних заходів та іншого, що дозволяє повніше задовольняти зрослі запити споживачів.

2.2 Основні заклади комплексу культури в Україні

Підприємства культури складають окрему галузь народного господарства, що є складовою частиною невиробничої сфери діяльності.

Розглянемо складові галузі культури в Україні. До складу галузі слід відносити організації, що чітко розмежовуються на складові підгалузі культури та підгалузі мистецтва. До переліку організацій культури відносять: бібліотеки, фільмотеки, відеотеки, музеї та виставки, клубні заклади, позашкільне виховання народні університети, парки культури та відпочинку, ботанічні сади і зоопарки, телебачення та радіомовлення, книжкові палати.

До підприємств підгалузі мистецтва слід віднести: театри, кінотеатри, концертні організації та колективи, цирки, художньо-оформлювальну діяльність, кіностудії та студії звукозапису, прокат кінофільмів, господарське управління мистецтвом.

Крім того, підприємства як сфери матеріального виробництва, так і невиробничої сфери складають систему культурного та інформаційного обслуговування. Складовими частинами цієї системи є виробництво грамплатівок, магнітофонних касет та компакт-дисків, хіміко-фотографічна промисловість, виробництво металевого спортивного інвентаря для фізичної культури і спорту, поліграфічна промисловість, виробництво художніх виробів, музичних інструментів, фотоі кінокопіювальної продукції, іграшок, фотопродукції на замовлення населення, аматорських кіноі відеофільмів, звукозапис на замовлення населення, редакції та видавництва, бібліотеки, фільмоі відеотеки, музеї, виставки, клубні заклади, позашкільне виховання, народні університети, парки культури та відпочинку, ботанічні сади і зоопарки, редакції телебачення та радіомовлення, книжкові палати, театри, кінотеатри, концертні організації та колективи, цирки, художньо-оформлювальну діяльність, виготовлення кінофільмів, звукозапис, крім робіт та послуг на замовлення населення, прокат кінофільмів.

Таким чином, підприємства галузі культури та мистецтва є фундаментальною складовою частиною системи культурного та інформаційного обслуговування.

Галузь культури та мистецтва, як самостійна галузь соціально-культурного будівництва, представлена широким колом державних і громадських органів, підприємств, установ, організацій, закладів, що є частинами національної економіки, яка складається із сукупності інституційних одиниць.

Усі культурно-освітні установи функціонально пов’язані з виробництвом музичних інструментів та інших предметів культурного призначення, поліграфічною промисловістю, кіностудіями, студіями звукозапису, фотолабораторіями, книжковою торгівлею, торгівлею художніми виробами і товарами тощо. А тому ефективною має бути система територіальних комплексів культурного обслуговування населення, об'єднаних єдністю зони обслуговування і спільністю наявних ресурсів.

Найма новішим закладом культури в Україні є бібліотеки, кількість яких у 2007 становила 20 тис. з книжковим фондом 333 млн. примірників книжок і журналів. У сільській місцевості дія лопо над 15 тис. бібліотек з книжковим фондом 148 млн. примірників. Одна кількість бібліотек не дає повної картини про рівень бібліотечного обслуговування населення, який залежить перш за все від ступеня розвитку мережі бібліотечних установ і їх територіальної доступності, від наявності книжкових фондів та їх співвідношення з чисельністю населення. Забезпечення населення бібліотеками у міській і сільській місцевостях не однакове. Рівень забезпечення міського населення бібліотечними установами є нижчим, ніж сільського, що пояснюється особливостями розселення. Одночасно кожна міська бібліотека обслуговує більшу чисельність населення (читачів). Рівень задоволення попиту читачів значною мірою залежить від концентрації у бібліотеках книжок та співвідношення суспільно-політичної, технічної, сільсько-господарської, художньої, дитячої та інших видів літератури. Більш різноманітну літературу мають, як правило, бібліотеки із значним книжковим фондом (понад 10 тис. примірників). Активність населення у користуванні послугами бібліотек характеризується часткою читачів у загальній чисельності населення та числом книговидачі у розрахунку на одного жителя.

Своєрідними центрами культурного відпочинку населення є клубні установи, яких на кінець 2007р. налічувалось понад 23 тис., у тому числі у сільській місцевості—понад 17 тис.

Клубні установи розміщені згідно з адміністративним поділом території, а також за виробничим принципом — при заводах, фабриках, навчальних закладах, санаторіях. Однак клубні установи відсутні майже у кожному другому селі. Зрозуміло, діяльність клубних установ залежить не стільки від їх наявної місткості, скільки від кількості та якості заходів, які там проводяться.

Кінообслуговування в Україні представлено 3,6 тис. кіноустановок з платним показом, а кількість відвідувань кіносеансів зарік 10 млн. Уміських поселеннях працюють постійні кінотеатри. Найвищий показник кіно відвідувань у містах, великих містах, курортних центрах. Проте і в цих поселеннях востанні роки намітилася тенденція до різкого скорочення середнього рівня відвідування кінотеатрів.

Якщо мережа закладів культури (клуби, бібліотеки, кіноустановки) вУкраїні зменшується, то театрів—зростає. У 2007 р. в країні функціонувало 153 професійних театрів, у тому числі опери та балету — 7, драми та музичної комедії - 85, дитячих та юного глядача- 41. Проте кількість відвідувань театрів також має тенденцію до зменшення. Лише за 90-ті роки цей показник зменшився в тричі і становив у 2007р. 8млн. відвідувань на рік.

Найбільше професійних театрів функціонує у Києві, Львові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку, Миколаєві та в Автономній Республіці Крим. А державних музеїв—у Києві, Львові, Одесі, Полтаві, Запоріжжі, Харкові, Чернігові, Донецьку. Серед областей за цим показником виділяються: Луганська, Дніпропетровська, Івано-Франківськата Автономна Республіка Крим.

Велику роль у культурному житт інаселення відіграє музейна справа. В Україні налічується близько 422 музеїв (включаючи філіали), у тому числі: історичні, меморіальні, краєзнавчі, природничо-наукові, мистецтвознавчі, галузевітаін. Із загальної кількості музеїв— 142 краєзнавчих, 137 історії та археології, 71 мистецтвознавства, 43 літературних.

Усі культурно-освітні установи функціонально пов’язані з виробництвом музичних інструментів та інших предметів культурного призначення, поліграфічною промисловістю, кіностудіями, діями звукозапису, фото кіно лабораторіями, книжковою торгівле:ю, торгівлею художніми виробами і товарами тощо. А тому ефективною має бути система територіальних комплексів культурного обслуговування населення, об'єднаних єдністю зони обслуговування і спільністю наявних ресурсів.

Розділ 3. Проблеми та перспективи розвитку культурної сфери в Україні

Заклади культури потребують подальшого розвитку та удосконалення, у тому числі структурного. Нині, скажімо, у структурі музеїв переважають історичні (32,7%), краєзнавчі (31,9%), мистецькі (16,3%), літературні (12,0%). Значна частина музеїв знаходиться у незадовільному технічному стані, зокрема більше половини потребує капітального ремонту. Не вистачає музейних площ для демонстрування фондів. Існуючі площі дозволяють експонувати лише мізерну кількість матеріалів. Необхідним є поліпшення умов зберігання експонатів, їх реставраційної бази. За рівнем забезпеченості населення музеями Україна значно відстає від інших країн: на 1 млн. жителів припадає 7 музеїв, тоді як у Росії — 10, Польщі — 15, США — 18, Франції — 23, Болгарії — 24, Канаді — 50.

Типові форми і методи роботи культурно-освітніх установ та організацій недостатньою мірою враховують специфіку потреб різних груп споживачів. Вони зорієнтовані переважно на їх пасивну участь у масових заходах, не несуть рекреаційно-розважального навантаження, а тому більшість жителів не цікавлять. Згідно з матеріалами наукових досліджень заклади культури освоюють нині менше 5% вільного часу громадян. Потребує розв’язання і проблема невідповідності між пропонованою моделлю діяльності закладів культури та рівнем сучасних вимог людей, які сприяли б залученню основної частки мешканців міських та сільських поселень до послуг бібліотек, клубів, установ кіномережі, театрів та музеїв.

Цьому має сприяти і покращання забезпеченості закладів культури комп’ютерами, електронними каталогами, відеота телезалами, звукозаписом, фоно-, відео-, фільмо-, іпотеками, мікрофільмами, обладнанням для фотокопіювання, вентиляторами та кондиціонерами тощо.

Загальна економічна криза в Україні спричинила проблеми, що виникли внаслідок тривалого спаду виробництва. Підприємства галузі не забезпечують випуск конкурентоспроможної продукції.

Типовими для більшості українських підприємств сфери культури є такі проблеми:

* скорочення і утримування на низькому рівні обсягів випуску продукції;

* незахищеність внутрішнього споживчого ринку від неконтрольованого припливу в Україну дешевих і переважно неякісних товарів народного споживання, зокрема продукції з Туреччини, Польщі, Кореї, Китаю та інших країн;

* втрата традиційних ринків збуту;

* відсутність у підприємств, населення, держави коштів на інвестування;

* труднощі з одержанням кредитів;

* постійна нестача власних обігових коштів у підприємств внаслідок безконтрольного зростання цін на енергоносії, устаткування, первинну сировину та матеріали;

* дефіцит стратегічно важливих для галузі видів сировини внаслідок порушення зв’язків з постачання сировини та матеріалів іневизначеність питань з розвитку вітчизняної сировинної бази;

* несвоєчасна сертифікація продукції;

* залишки готової продукції на складах;

* значна кількість бартерних операцій;

* високий рівень податкового тиску (зокрема великий податок на прибуток підприємств);

* нестабільність у законотворенні: велика кількість нормативно-правих актів, їх недосконалість та суперечливість.

Для вирішення галузевих проблем, стабілізації та динамічного розвитку необхідна державна підтримка.