Форми підприємницької діяльності (господарювання в аграрній сфері)

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. ТЕОРІЇ ПІДПРИЄМНИЦТВА, ЙОГО ЗМІСТ ТА ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ

1.1 Зміст підприємницької діяльності

1.2 Класифікація підприємств РОЗДІЛ 2. ФОРМИ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ (ГОСПОДАРЮВАННЯ В АГРАРНІЙ СФЕРІ)

2.1 Порівняльна характеристика найбільш ефективних форм сільськогосподарських підприємств

2.2 Негативний вплив агрохолдингів на сучасний стан економіки в аграрному секторі України РОЗДІЛ 3. ЕКОНОМІЧНА РОЛЬ ДЕРЖАВИ В РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА В СИСТЕМІ АПК УКРАЇНИ

ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

підприємницька господарювання аграрна агрохолдинг

ВСТУП Актуальність теми. Україна є країною аграрної промисловості, тому з найважливіших суспільних проблем є розвиток аграрного сектору. Саме визначення найбільш ефективної форми підприємницької діяльності та визначення економічної ролі держави в аграрній сфері є найважливішим питанням сьогодення.

Підприємництво є основа розвитку економіки, здійснення виробничої діяльності з фінансовою, моральною та соціальною відповідальністю.

В законі України «Про підприємництво» зазначено, що підприємець — це самостійний, господарюючий, статутний суб'єкт, який має право юридичної особи та здійснює виробничу і комерційну діяльність з метою одержання прибутку.

Аграрне підприємство — це суб?єкт аграрних правовідносин, що самостійно володіє і розпоряджається відособленим майном, у комплексі якого основним засобом виробництва є природне тіло — земля, що використовується ним для виробництва сільськогосподарської продукції (предмета його діяльності), а також переробки сировини рослинного і тваринного походження, виконання інших робіт і надання послуг для задоволення потреб побутового і соціально-культурного характеру як безпосередньо своїх працівників, так і працівників сфери обслуговування.

Проблема оцінки ефективності сільського господарства знайшла своє відображення в працях багатьох вітчизняних та зарубіжних учених економістів-аграрників, зокрема В. Андрійчука [5, 7], В. Галушко, С. Дем? яненка, Б. Брюмера [10], М. Гражданинової, Ц. Лермана [12], А. Лісітси, Т. Бабичевої. У них розкрито теоретичні основи ефективності та методику визначення її показників. Використання наукового доробку цих учених забезпечує достовірність отриманих показників спеціальних досліджень ефективності.

Саме тому, на нашу думку, доцільно дослідити особливості аграрного сектору економіки та віднайти шляхи покращення підприємництва в аграрному секторі, а також визначити найкращу форму підприємницької діяльності.

Метою наукової роботи є дослідження особливостей і форм підприємництва в аграрному секторі економіки. Визначення ролі аграрного сектору в економіці України.

Для досягнення мети дослідження були поставлені наступні задачі :

дослідити різновиди підприємництва в аграрному секторі;

виокремлення найбільш ефективної форми господарювання в АПК.

проаналізувати проблеми та особливості підприємництва у аграрному секторі економіки України.

Об'єкт дослідження: підприємництво в аграрному секторі економіки.

Предметом дослідження є форми підприємницької діяльності АПК.

Методи дослідження. В процесі дослідження використано порівняльний метод та метод індукції.

Наукова новизна результатів дослідження полягає у тому, що порівняно найбільш ефективні сільськогосподарські підприємства.

Апробація результатів досліджень. Результати наукової роботи оприлюднені на одній студентській конференції.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРІЇ ПІДПРИЄМНИЦТВА, ЙОГО ЗМІСТ ТА ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ

1.1 Зміст підприємницької діяльності

Статтею 1 Закону України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р. підприємництво визначено як безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб?єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством. Створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством.

Принципи підприємницької діяльності, тобто основні засади, на яких базується підприємництво, законодавче закріплені в ст. 5 Закону України «Про підприємництво».

До них належать:

— вільний вибір діяльності;

— залучення на добровільних засадах до підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб та громадян;

— самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів виготовленої продукції, встановлення цін відповідно до законодавства;

— вільний найом працівників;

— залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством;

— вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;

— самостійне здійснення підприємцем юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Аграрні відносини являють собою особливу систему економічних відносин, що складаються в суспільстві щодо земельної власності, землекористування в сільському господарстві, а також з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання сільськогосподарської продукції. Їхня специфіка визначається тим, що головним та невідтвореним засобом виробництва агрокультури є земля.

Розподіл землі між класами і соціальними групами в різних економічних системах визначає характер аграрних відносин, що складаються в них, породжуючи часом гострі протиріччя в суспільстві. Вирішення протиріч здійснюється в ході еволюційного розвитку аграрних відносин, удосконалення землеволодіння та землекористування, знарядь праці, що застосовуються в сільському господарстві, поглиблення суспільного поділу праці, агропромислової інтеграції [19, с.138−140].

Існує багато визначень АПК, які характеризують сутність сільського господарства (див. табл.1.1).

Таблиця 1.1.

Отже, з вище сказаного можемо зробити наступні висновки, що АПК — це складова частина економіки, що містить у собі галузі, які підпорядковані аграрному праву.

До складу АПК входять такі основні сфери:

виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування;

власне сільське господарство;

збирання, заготівля, переробка, зберігання, транспортування сільськогосподарської продукції [9, с. 325].

Важливою сферою підприємницької діяльності в АПК є виробнича і соціальна інфраструктура: дорожньо-транспортне господарство, зв? язок, система зберігання продукції, інформаційне, консультативне забезпечення. Об'єкти інфраструктури функціонують у кожній із його сфер. У складі останніх виділяється соціальна інфраструктура: освіта, охорона здоров? я, житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування тощо. Їх розвиток поглинає ту частину працездатного населення, яке вивільняється з сільського господарства внаслідок його механізації і автоматизації. Розвиток підприємств соціальної інфраструктури разом із створенням малих і середніх підприємств по переробці продукції рослинництва і тваринництва забезпечує перетворення сільських населених пунктів у різновид міст.

Загальною передумовою успішної підприємницької діяльності в умовах агропромислової інтеграції є наявність відповідних ринкових інститутів. Серед них слід виділити існування різноманітних за організаційно-економічними характеристиками самостійних товаровиробників. Вони повинні мати можливість вільно використовувати належне їм майно, самостійно визначати виробничу програму, вибирати постачальників і споживачів, розпоряджатися прибутком.

У міру розвитку ринкових відносин формується ринок продовольчих товарів та засобів виробництва сільськогосподарського призначення. У цих умовах суб?єкти підприємницької діяльності повинні мати можливість самостійно або з участю посередників виходити зі своєю продукцією на постійно діючі ярмарки, аграрні біржі, де буде здійснюватися оптовий продаж продукції за цінами, які визначаються попитом і пропонуванням.

Спеціалізація сільського господарства — це складний процес, що розвивається в різноманітних формах. Залежно від об'єкта спеціалізації розрізняють такі її три форми: територіальну, спеціалізацію аграрних підприємств і внутрішньогосподарську спеціалізацію.

Під територіальною спеціалізацією розуміють переважаюче виробництво тих чи інших видів сільськогосподарської продукції на певній території. Розрізняють чотири види територіальної спеціалізації — зональну, мікрозональну, обласну і районну. Зональна спеціалізація характеризує виробничий напрям зони, і в Україні вона переважно вже склалася — Полісся, Лісостеп, північний і центральний Степ, південний Степ, передгірні і гірські райони Карпат, передгірні і гірські райони Криму. Мікрозональна спеціалізація притаманна відносно невеликим ареалам у межах відповідних зон, де вирощуються певні культури, що не мають значного поширення в Україні.

Сформувалися, наприклад, мікрозони вирощування хмелю, південних конопель. Обласна і районна спеціалізація вказує, виробництво яких саме видів продукції є основним, переважаючим на цих територіях. Вона формується під впливом зональної й мікрозональної спеціалізації. Визначальним тут є географічне розташування згаданих адміністративних одиниць.

Спеціалізація аграрних підприємств — це переважаюче виробництво в них відповідного виду (видів) продукції, для якого тут існують найсприятливіші природно-економічні умови. Ця форма спеціалізації розвиває і поглиблює територіальну спеціалізацію. Якщо в межах останньої можуть бути сприятливі умови для виробництва, скажімо, шести і більше видів продукції, то через внутрішньогосподарську диференціацію природно-економічного фактора в окремо взятому підприємстві можуть бути найкращі умови для виробництва лише частини видів продукції з усього їх переліку, притаманного для даної зони, мікрозони і т. д.

Складовою частиною ринкових інститутів АПК є система виробничого обслуговування суб'єктів підприємництва за угодами з існуючими агросервісними підприємствами.

Внутрішньогосподарська спеціалізація являє собою подальший розвиток спеціалізації підприємства шляхом відокремлення виробництва окремих видів продукції або його технологічних стадій на окремих внутрішньогосподарських підрозділах — бригадах, фермах, загонах, ланках, кооперативах. Наприклад, у господарствах можуть створюватися молочно-товарні ферми, свиноферми, рільничі, тракторно-рільничі, садовоогородні, овочівничі бригади, механізовані загони з вирощування цукрових буряків тощо. Значення внутрішньогосподарської спеціалізації полягає в тому, що вона дозволяє врахувати існуючі в межах багатьох підприємств відмінності в умовах господарювання, а також підвищити концентрацію виробництва навіть тоді, коли певна галузь не є тут провідною, переважаючою. Завдяки цьому підвищується ефективність виробництва.

Успішна підприємницька діяльність у сфері АПК забезпечується досконалим, що постійно розвивається та удосконалюється, механізмом.

1.2 Класифікація підприємств АПК Відомо, що ніяке суспільство не зможе функціонувати нормально, якщо не матиме високорозвиненого аграрного сектора і достатньої кількості продовольства для забезпечення населення. Кожна країна вправі здійснювати свою аграрну політику, виходячи з конкретних умов, економічних і технологічних можливостей, рівнів земле і водозабезпеченості, історичних традицій народу та ін.

Головним ресурсним потенціалом в Україні виступає земля. «Одне з найголовніших багатств України — земля. Чорнозем за нашого клімату здатний природно відтворювати свою родючість. І на цій землі, як ніде, можна досягти сталого розвитку аграрної галузі й розгорнути виробництво здорової продукції.» — так висловлювавсь Семен Антонець [26, c. 130].

Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських об?єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва.

Ринкова економіка передбачає розвиток та конкуренцію різних форм власності державної, кооперативної, приватної і, відповідно, рівноправних видів господарювання державних господарств, колективних сільськогосподарських підприємств, агропромислових об'єднань, фірм, кооперативів, товариств, агрокомбінатів, орендних колективів, особистих підсобних та фермерських (селянських) господарств. Усі форми господарств мають право на функціонування, але в процесі еволюції, з урахуванням науково-технічного прогресу в сільському господарстві, природних умов, економічних і соціальних факторів, перспективи їх розвитку не однакові.

Переважного розвитку набувають ті форми, які забезпечують найбільш високу продуктивність праці, ефективне використання землі за умови збереження її продуктивного потенціалу.

Організаційні форми сільськогосподарських підприємств і об'єднань визначаються чинним законодавством України та класифікацією організаційно-правових форм господарювання, прийнятою Держстандартом України, з урахуванням особливостей аграрного сектору економіки та базуються на чинних законодавчих актах України і відповідних організаційно-методичних напрацюваннях.

Сільськогосподарським вважається підприємство, основною діяльністю якого є постачання вироблених (наданих) ним сільськогосподарських товарів (послуг) на власних або орендованих виробничих потужностях, а також на давальницьких умовах, в якій питома вага вартості сільськогосподарських товарів/послуг становить не менш як 75 відсотків вартості всіх товарів/послуг.

Ця норма діє з урахуванням того, що:

— для новоутвореного сільськогосподарського підприємства, зареєстрованого як суб'єкт господарювання, який проводить господарську діяльність менше ніж 12 календарних місяців, така питома вага сільськогосподарських товарів/послуг розраховується за наслідками кожного окремого звітного податкового періоду;

— з метою розрахунку такої питомої ваги до складу основної діяльності сільськогосподарського підприємства не включаються оподатковані операції з постачання капітальних активів, що перебували у складі його основних засобів не менше ніж 12 послідовних звітних податкових періодів сукупно, якщо такі операції не були постійними і не становили окремої підприємницької діяльності.

Згідно законодавства (а саме: Закону «Про власність») такою діяльністю можуть займатися підприємства різних форм власності: індивідуальні, сімейні, приватні, колективні, державні, спільні, а також віднайшла усі визначення, які дають поняття та характеризують форми власності подані на рис. 1.1.

Отже, ми можемо зробити висновок, що сільськогосподарських підприємств є велика кількість форм кожна з яких має свої позитивні та негативні моменти.

Рис. 1.1. Класифікація підприємств та об'єднань

РОЗДІЛ 2. ФОРМИ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ (ГОСПОДАРЮВАННЯ В АГРАРНІЙ СФЕРІ)

2.1 Порівняльна характеристика найбільш ефективних форм сільськогосподарських підприємств Постійна зміна економічних умов господарювання, напрямів і обсягів державної підтримки призводять до того, що підприємства перестають орієнтуватися на досягнення певних стратегічних цілей, а орієнтуються на використання тимчасових особливостей ринкової кон? юнктури, переваг виробництва тієї чи іншої продукції чи виду діяльності. Це не стимулює процес вдосконалення виробництва, його технологічного оновлення, що призводить до збільшення вартості вітчизняної сільськогосподарської продукції порівняно із зарубіжною. Неефективне сільське господарство є однією з основних причин відносно високої вартості сільськогосподарської продукції на ринку та високих цін на агропродовольчі товари.

Визначимо в процесі здійснення аналізу найбільш ефективну форму господарювання в АПК. Порівняємо підприємства в АПК (рис. 2.1 — 2.6)

Рис. 2.1. Кількість підприємств за видами організації в АПК України (авторська розробка за матеріалами [25]).

Проаналізувавши вище подану діаграму, спостерігаємо, що основна частина аграрних підприємств України станом на 2010 р. має організаційну форму господарського товариства і становить 58,5% від підприємств АПК, трохи менше підприємств побудовано як приватне сільськогосподарське підприємство їх частка становить 30,3%, виробничим кооперативам належить 5,4%, державним сільськогосподарським підприємствам — 2,7%, іншим підприємствам 3%. Отже, основна маса підприємств аграрного профілю України віддають перевагу в своїй організації використовувати форму господарських товариств та приватних підприємств.

Рис. 2.2. Середньооблікова чисельність працівників, зайнятих у сільськогосподарському виробництві, осіб (авторська розробка за матеріалами [25]).

Проаналізувавши вище подану діаграму, спостерігаємо, що станом на 2010 рік основна частина працівників, які зайняті у сільському господарстві, а саме у формі господарського товариства, і становить 61,5% від підприємств АПК. Трохи менше задіяних осіб у приватному підприємстві - 19,6%. Ми можемо спостерігати зростання чисельності лише у формі державного підприємства на 38,2%.

Рис. 2.3. Площа сільськогосподарських угідь, тис. га (авторська розробка за матеріалами [25]).

Проаналізувавши діаграму, як зображена на рисунку 2.3., спостерігаємо, що станом на 2010 рік господарські товариства мали 14,1% площі угідь від усієї площі, яка була задіяна під сільськогосподарські площі. Виробничі кооперативи та державні форми аграрного підприємства мали значне скорочення площ сільськогосподарських угідь.

Рис. 2.4. Чистий дохід (виручка) від реалізації с-г продукції та послуг, млн. грн. (авторська розробка за матеріалами [25]).

Проаналізувавши вище подану діаграму, спостерігаємо, що чистий дохід України станом на 2010 р. мають усі форми аграрних підприємств, але основну частину доходу має господарське товариство і становить 68% від загальної виручки підприємств АПК.

Отже, основну маса прибутку отримує господарське товариство.

Рис. 2.5. Повна собівартість продукції сільського господарства (авторська розробка за матеріалами [25]).

Проаналізувавши вище подану діаграму, спостерігаємо, що господарські товариства мають найвищу собівартість продукції сільського господарства — 68,5%.

Рис. 2.6. Частка підприємств, які отримали прибуток від реалізації продукції сільського господарства, % (авторська розробка за матеріалами [25]).

Проаналізувавши вище подану діаграму, спостерігаємо, що основна частина аграрних підприємств України станом на 2010 р., які отримують прибуток і мають організаційну форму приватного підприємства, їх процент становить 24,5% від усіх підприємств АПК, трохи менше підприємств, які отримують прибуток мають форму господарського товариства, їх частка становить 21%, виробничим кооперативам належить 18,1%, державним сільськогосподарським підприємствам — 15,5%, іншим підприємствам 20,7%.

Отже, з вищесказаного можемо сформулювати думку, що найбільше позитивних сторін має форму господарського товариства, адже з проведені дослідження показали, господарське товариство є найбільш ефективним і це дає нам підстави визначити, що найбільш ефективним є саме це підприємство.

2.2 Негативний вплив агрохолдингів на сучасний стан економіки в аграрному секторі України Виникнення агрохолдингів внесло певні корективи в існуючу ситуацію на селі.

Агрохолдинги, як правило, — це чисто бізнесові проекти, основною метою яких є примноження капіталу їхніх засновників. Підтримка і розвиток сільської інфраструктури за визначенням не є функцією агрохолдингів. Засновники агрохолдингів проживають зовсім в іншому місці і ні вони, ні члени їх сімей не користуються сільською інфраструктурою.

Аграрні холдинги, за твердженням В. Андрійчука «… є результатом капіталізації та економічної концентрації, а їхньою особливою рисою є спосіб організації управління на основі виділення головної великої компанії і втрати права юридичної особи усіма іншими підприємствами, що увійшли до її складу, з подальшим їхнім перетворенням у структурні підрозділи». Основною передумовою інтенсивного становлення і розвитку агрохолдингів в Україні були недосконалі земельні відносини, пов’язані з низьким попитом на сільськогосподарські угіддя, разом з їхньою доступністю. Саме це зумовило активізацію процесів, спрямованих на нарощування земельного фонду таких інтегрованих утворень.

В ході інституціональних перетворень в аграрному секторі України відбулася передача сільськогосподарськими підприємствами консолідованих орендних земельних ділянках в суборенду вертикально-інтегрованим структурам — агрохолдингам.

Це переважно великі промислові, торгові і фінансові компанії, у яких діяльність спрямована переважно на експорт, а розміри землекористування сягають 300 тис. га земельних угідь. Найпоширенішими формами залучення агрохолдингів в аграрну галузь стали оренда землі та майна; видача кредитів сільськогосподарському підприємству з наступною процедурою його банкрутства; скуповування акцій або додатковий випуск акцій сільськогосподарським підприємством та їх скуповування (на випадок акціонерного товариства).

Площа орендованої агрохолдингами землі - від 50 до 350 тис. га орних земель. В Україні більше десяти агрохолдингів орендують 150 тис. га ріллі та більше. З початку 2011 року одним із найбільших землевласників в Україні є агрокомпанія Ukrlandfarming із загальним земельним банком близько 500 тис. га. До її складу входять такі агрохолдинги як «Дакор Агро Холдинг», «Райз» та «Авангард» [1, 24].

Діяльності агрохолдингів, як і будь-яке явище, має як переваги, так і недоліки. До переваг агрохолдингів, на нашу думку, можна віднести:

— застосування новітніх технологій у сільськогосподарському виробництві;

— наявність потужної матеріально-технічної бази;

— використання сучасних логістичних підходів;

— контроль якості та продажу кінцевого продукту;

— інтеграція сільськогосподарського та переробного виробництва, що сприяє підвищенню ефективності виробництва;

— нижча собівартість продукції, порівняно з дрібними й середніми сільськогосподарськими товаровиробниками.

Недоліками агрохолдингів, на наш погляд, є:

— надконцентрація земельних ресурсів в одних руках, як наслідок — розвиток монополізму на ринку оренди землі та монополізація ринку сільськогосподарської продукції;

— витіснення з агробізнесу традиційних форм ведення сільськогосподарського виробництва — аграрних підприємств і фермерських господарств, які органічно входять до сільської місцевості та її інфраструктури;

— зменшення потреби в трудових ресурсах внаслідок застосування новітніх технологій та потужної високопродуктивної техніки, як наслідок — зростання рівня безробіття серед сільського населення;

— реєстрація головної компанії агрохолдингів у великих містах, як наслідок — до місцевих бюджетів не надходять податкові та інші платежі, що могли б бути використані для розвитку соціальної й комунальної інфраструктури сільських територій;

— переважне виробництво монокультур (зернові, цукровий буряк, соняшник, ріпак, соя), яке не супроводжується внесенням органічних добрив (тваринництво розвивається значно меншою мірою);

— здійснення високоінтенсивного виснажливого землеробства з порушенням вимог сівозмін та раціональної структури посівів, як наслідок — стрімко погіршується стан сільськогосподарських угідь.

Агрохолдинги скориставшись невизначеністю в аграрному секторі держави, шляхом акумулювання значних земельних та інвестиційних ресурсів, динамічно нарощують обсяги виробництва сільськогосподарської продукції для задоволення попиту внутрішнього і зовнішнього агропродовольчих ринків, підвищують ефективність господарювання на селі [14].

Агрохолдинги мають суттєві фінансові переваги, а саме:

залучення значних кредитних ресурсів вітчизняних та іноземних

банків, а також міжнародних фінансових організацій;

· розширення активів за рахунок проведення ІРО на міжнародних фондових біржах;

· надходження додаткових доходів від вертикально інтегрованих підприємств, а також таких видів діяльності, як дистрибуція сільськогосподарської техніки, добрив і засобів захисту рослин;

· пільгове оподаткування завдяки реєстрації в офшорах.

РОЗДІЛ 3. ЕКОНОМІЧНА РОЛЬ ДЕРЖАВИ В РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА В СИСТЕМІ АПК УКРАЇНИ Світовий досвід економічного розвитку свідчить, що суспільний устрій зумовлюється передусім ступенем впливу на нього держави. Державне регулювання аграрних відносин має цілеспрямовано впливати на всі господарські відносини через видання нормативно-правових актів, організацію діяльності державних органів, які здійснюють це регулювання економічними методами [3, c.53].

Свій розвиток за змістом свобода підприємництва отримала в інших принципах підприємницької діяльності, закріплених у ст. 44 Господарського кодексу України.

Відповідно до цієї статті, підприємництво здійснюється на основі:

вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;

самостійного формування підприємцем програми діяльності;

вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється;

залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом;

встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

вільного найму підприємцем працівників;

комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;

самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Встановлюючи свободу підприємництва, законодавець водночас визначив її межі. Межі свободи підприємництва називають умовами здійснення підприємницької діяльності. За суб?єктами та сферою поширення умови здійснення підприємництва поділяють на загальні та спеціальні.

Загальними є такі умови здійснення підприємництва, які поширюються на всіх суб?єктів підприємницької діяльності та на всі види підприємництва. Тобто:

— підприємці зобов’язані зареєструватися у встановленому законом порядку;

— підприємці, які використовують найману працю, зобов’язані забезпечити належні та безпечні умови праці, оплату праці не нижче від визначеної законом та її своєчасне отримання працівниками, а також інші соціальні гаранти, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до законодавства України;

— підприємці зобов? язані не завдавати шкоди довкіллю;

— підприємці зобов? язані не порушувати права та законні інтереси громадян і їх об'єднань, інших суб'єктів господарювання, установ, організацій, права місцевого самоврядування і держави.

Спеціальні — це такі умови здійснення підприємництва, які застосовуються до окремих (не всіх) підприємців та до певних (не всіх) видів підприємницької діяльності. Систематизованого переліку спеціальних умов здійснення підприємницької діяльності, який би містився в одному акті законодавства, не існує. Спеціальними треба вважати всі ті умови здійснення підприємництва, які не є загальними. Прикладами спеціальних умов здійснення підприємницької діяльності можуть бути ліцензування, патентування, квотування тощо підприємництва.

Закон України «Про державну підтримку сільського господарства України» від 24.06.2004 р. визначає основу державної політики у бюджетній, кредитній, ціновій, страховій, регуляторній та інших сферах державного управління щодо стимулювання виробництва сільськогосподарської продукції та розвитку аграрного ринку, а також забезпеченні продовольчої безпеки населення (ст. 1). Державна підтримка сільського господарства має виявлятися через утворення та функціонування сільськогосподарських товараровиробників, прийняття відповідних законів, інших нормативних актів, створення системи і визначення завдань, функцій і компенсації органів, які повинні здійснювати державну підтримку сільського господарства [7, с. 53].

Державне регулювання сільського господарства — це вид державної діяльності, яка здійснюється уповноваженими на це державними органами. Державні органи, які здійснюють державне регулювання, визначаються в кожному конкретному випадку особливостями об'єкта державного регулювання. Державно-правовому регулюванню сільського господарства як одному з особливих видів соціального регулювання притаманні певні юридичні ознаки й особливості, аналіз яких має важливе значення для його поглибленого розуміння.

В умовах ринку сільське господарство піддається негативному впливу різних факторів нестабільності: природних, економічних, соціальних. Тому невипадково в розвинутих країнах Заходу державне регулювання сільськогосподарського виробництва, підтримки доходів аграрних товаровиробників, їх захист займають чільне місце в соціально-економічній політиці цих держав.

Чинними нормативними документами, зокрема постановою Кабінету Міністрів України від 16.06.1998 p. «Про особливості проведення санації підприємств агропромислового комплексу», державна підтримка сільськогосподарських підприємств, що потребують санації; поширюється лише на державні підприємства та підприємства зі змішаною формою власності, де частка держави у статутному фонді становить не менше 50%. Однак проблема санації стосується сільськогосподарських підприємств усіх форм власності. Тому доцільно поширити дію цієї постанови на аграрні підприємства інших форм власності.

Держава активно регулює діяльність АПК через механізм цін, оподаткування, кредитну політику, надання субсидій для сільського господарства, через заохочення експорту сільськогосподарської продукції та ін. слід звернути особливу увагу на зберігання, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції (в Україні через погане зберігання втрачається до 25% всієї продукції [9, с. 327].

Основними шляхами реалізації Національної програми підтримки агропромислового сектора України є докорінне поліпшення наявного ресурсного потенціалу, нарощування його якісних і кількісних параметрів, державна підтримка пріоритетних напрямів розвитку агропромислового виробництва, широке застосування економічних важелів у виробничих відносинах, формування господаря землі.

Стабільний розвиток сільськогосподарського виробництва можливий при докорінній зміні соціально-демографічної ситуації на селі, подоланні гострої депопуляції на основі підвищення народжуваності, матеріальній підтримці сільських сімей, ефективній міграційній політиці тощо.

Роль Держави, тобто роль Міністерства аграрної політики, полягає в створенні таких умов, які б забезпечили рівні умови прибуткової діяльності для всіх суб'єктів аграрного ринку. До прийняття довгострокової програми розвитку АПК потрібно:

— сформувати систему цінового моніторингу на аграрному ринку, який включає поняття збору, аналізу, поширення цінової інформації споживачам на внутрішньому та зовнішньому ринках, а також науково обґрунтований та реалістичний прогноз формування цін на основні види продовольства на перспективу;

— сформувати інфраструктуру оптових ринків товарні біржі, аукціони живої худоби та птиці, оптові плодоовочеві та продовольчі ринки;

— сформувати інфраструктури аграрного ринку в сільській місцевості на рівні районної ланки кооперативні агроторгові доми, сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи, кредитні спілки, споживчі товариства, приватні сервісні бізнесові структури;

— сприяти просуванню сільськогосподарської продукції на зовнішні ринки, в тому числі через виставки, ярмарки, із залученням потенціалу торгових представницьких місій закордоном, а також мережі агентств з розвитку агробізнесу;

— мобілізувати роботу по гармонізації і сертифікації сільськогосподарської продукції з міжнародними нормами;

— розробити і прийняти «Національну програму з охорони і підвищення родючості ґрунтів, підвищення культури землеробства і впровадження екологічного землеробства»;

— удосконалити податкову систему по відношенню до сільського господарства;

— законодавчо забезпечити впровадження кредитування села;

— налагодити випуск недорогої, малопотужної і маневреної сільськогосподарської техніки;

— з боку держави забезпечити контроль за якістю виготовлення техніки і запасних частин;

— відновити і забезпечити розвиток льонарства, хмелярства, картоплярства, розвиток скотарства;

— навести порядок з меліоративними системами, щоб вони функціонували за призначенням;

— мобілізувати роботу науково-дослідних установ в плані селекції і генетики;

— держава повинна компенсувати сільськогосподарським виробникам витрати на технічні роботи з культурами (вапнування, гіпсування, глибоке рихлення меліорованих земель та ін.), а також на придбання елітного насіння і племінного молодняку; враховувати загальносвітові тенденції до укрупнення бізнесу, втому числі і сільськогосподарського.

Сучасне використання земельних ресурсів не відповідає вимогам раціонального природокористування.

У таких несприятливих умовах міг тільки тривати спад сільськогосподарського виробництва.

Для виходу аграрної сфери з кризового стану потрібно відновити повноцінний аграрний інвестиційний процес. Для цього потрібно віднайти новітні шляхи інвестицій в аграрній сфері та зробити її привабливою не лише для вітчизняних, а й іноземних інвесторів.

Можливості бюджетних інвестицій в аграрну сферу в Україні надзвичайно обмежені. Відповідно скорочення інвестицій (особливо на розробку ефективних технологій, прогресивної техніки) збільшує залежність нашої країни від імпорту продуктів харчування, закріплює технологічне відставання від розвинутих країн світу. Інвестиційна політика в Україні повинна становити єдину систему державного регулювання розвитку АПК разом з цінами, податками і кредитами, як це практикують у всіх країнах із розвинутою ринковою економікою.

Інвестиції в агропромислову сферу роблять шляхом вкладення приватного капіталу (внутрішнього та іноземного), прямих інвестицій із бюджетних коштів; непрямого бюджетного дотування приватних капіталовкладень (за рахунок інвестиційних кредитів і податкових пільг); інвестицій із суспільних і благочинних фондів (переважно на об?єкти соціального призначення).

Щоб створити сприятливий клімат для інвестиційної діяльності в Україні, потрібно вирішити проблему фінансової нестабільності сільськогосподарських підприємств, яка стримує фінансових інвесторів. Заходи щодо фінансового оздоровлення (санації) підприємств АПК повинні стати пріоритетними в державній аграрній політиці.

Україна — надзвичайно приваблива країна для вкладення інвестицій. Це зумовлюється тим, що вона:

займає стратегічне в економічному відношенні місце в Європі (звідси виробник може експортувати свою продукцію в Центральну Європу, на Балкани, в Росію, на Кавказ і в Центральну Азію);

має родючі сільськогосподарські землі, забезпечена іншими природними ресурсами та кваліфікованими, але дешевшими трудовими ресурсами;

має місткий внутрішній споживчий ринок;

володіє багатьма сучасними технологіями;

має великий потенціал наукових кадрів і кваліфікованих фахівців [9,c.130].

У сучасних умовах важливим джерелом інвестицій у сільське господарство є кошти промислових, агросервісних та інших підприємств.

Потенційні інвестори в Україну зараз вичікують покращення інвестиційного клімату. Як іноземні, так і вітчизняні інвестори називають одні і ті ж самі проблеми, що стримують інвестування країни:

надмірне регулювання;

складні, незрозумілі і високі податки;

постійна зміна законодавчої бази;

неможливість повною мірою встановити терміни виконання контрактів;

постійне втручання адміністративних і державних органів (безпосередньо або опосередковано) у виробничо-фінансову діяльність підприємств усіх форм власності [9, c.133].

Держава має забезпечити всім суб'єктам господарювання однакові правові й економічні умови; сприяння розвитку та регулюванню ринкових відносин із використанням економічних стимулів; здійснювати діяльність щодо реалізації антимонопольних заходів; стимулювати розвиток малих підприємств, забезпечити пільгові умови підприємствам, які застосовують прогресивні технології.

Ми запропонували введення нової ринкової інфраструктури для розроблення нових вітчизняних стандартів, які б були гармонізовані із світовими та вирішили проблему диспаритету цін, а також оновлення аналітико-інформаційного забезпечення суб'єктів ринку. Всі ці заходи, у тому числі ціноутворення та здійснення антимонопольної політики, потрібно втілювати в життя, щоб вони отримали своє реальне вираження на практиці.

Перспективи подальших розвідок з даного питання слід спрямувати на вдосконалення механізмів державної підтримки сільського господарства України та врегулювання розбіжностей окремих правових норм чинного законодавства шляхом розроблення законопроектів щодо внесення змін до нормативно-правових актів. Також слід розробити проекти державної цільової програми реалізації технічної політики в АПК України на певні періоди.

Подальшого вирішення та перегляду потребують: механізм ведення об'єктів бюджетної і спеціальної бюджетної дотації; порядок дотування виробництва тваринної продукції, фінансового лізингу (відносно закупок племінних тварин), питання надання фінансової підтримки аграріям через механізм кредитування; виведення понять «мінімальна» та «максимальна» інтервенційна ціна окремого об'єкта державного регулювання цін; уточнення функцій Аграрного фонду та центрального органу виконавчої влади з питань формування і забезпечення реалізації державної аграрної політики відносно координації дій на організованому бір жованому аграрному ринку.

Зазначені зміни допоможуть деталізувати норми чинного законодавства, дадуть можливість надати державні бюджетні займи та інші види державної підтримки товаровиробниками об'єктів державного цінового регулювання. Це стане позитивним початком для реформування аграрних (економіко-правових) відносин у сфері державної підтримки сільськогосподарських товаровиробників [4, c.55].

ВИСНОВКИ Досліджено різновиди підприємства в аграрному секторі і виявлено, що сільськогосподарських підприємств є велика кількість форм, кожна з яких має свої позитивні та негативні моменти.

Так як Україна багата своїми родючими землями, то, на її території є багато підприємств АПК, що свідчить про велику ролі сільського господарства в економіці країни.

Не дивлячись це ця галузь повинна продовжувати розвиватися, створюватися необхідні економічні умови для розширення сільського господарства.

Підприємства в аграрної сфері багато важать. Вони уявляють додатковий прибуток людям зайнятих у цій сфері, беруть участь у формування ринкових фондів. Всі ці підприємства різні за своєю структурою, але вони взаємодіють із природою, і задовольняють людській потребі.

Було досліджено, проаналізовано та виокремлено найбільш ефективної форми господарювання в АПК. В ході досліджень було виявлено, що найбільше позитивних сторін має форму господарського товариства, адже з проведені дослідження показали, господарське товариство є найбільш ефективним і це дає нам підстави визначити, що найбільш ефективним є саме це підприємство.

Господарське товариство — це об'єднання юридичних або фізичних осіб, господарська діяльність яких спрямована на отримання прибутку.

Також було проаналізовано проблеми та особливості підприємництва у аграрному секторі економіки України, зокрема впливу держави на агропромисловий комплекс.

Було виявлено, що держава і АПК мають тісний економічний зв? язок.

Спад валового національного продукту, руйнація системи, загострення дефіциту платіжного балансу і державного бюджету, суттєве зниження рівня життя переважної більшості соціальних верств населення — найбільш характерні ознаки критеріальної оцінки наслідків зовнішньої політики та невиважених рішень щодо перспектив розвитку зовнішньоекономічної діяльності в галузі. Вона не наближається, а навпаки, віддаляється від сучасного світового ринку з властивою йому системою відносин, конкуренції та активним бізнесом під регулюючим правовим і економічним впливом держави [3,c.4].

Актуальним питання дослідження було пошук оптимальних форм господарювання в народногосподарському комплексі і зокрема, в АПК. Адже саме від віднайдення найбільш ефективної форми підприємницької діяльності, прямо залежить розвиток аграрного підприємства, майбутнє продовольчого сектору.

Отже, ми можемо зробити висновки щодо того, що Україна є аграрною країною, яка розвивається, конкурує на світовому ринку і потребує як державного регулювання, так і державної підтримки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ Агрохолдинги в Україні: тенденції сьогоднішнього дня [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.apk-inform.com.ua.

Ажнюк М. О. Основи економічної теорії.: [підручник] / М. О. Ажнюк, О. С. Передрій — К.: 2008. — 205 с.

Алесандрова Н. Агропромисловий комплекс, особливості діяльності в сучасних умовах господарювання: [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.refotext.com/referat-text-7663−4.html

Алієва Х. Підприємництво, господарство і право: [стаття] / Х. Алієва — К.: 2008. -№ 12. — С. 52−55.

Андрійчук В. Г. Ефективність діяльності аграрних підприємств: теорія, методика, аналіз: монографія: [підручник] / В. Г. Андрійчук — К.: 2005. — 292 с.

Андрійчук В. Г. Економіка аграрних підприємств: [підручник] / В. Г. Андрійчук. — К.: 2002. — 624 с.

Андрійчук В. Г. Економіка АПК. Теоретико-методологічне обґрунтування ефективності виробництва: [стаття] / В. Г. Андрійчук К.: 2005. — 53−63 с.

Андрійчук В. Г. Капіталізація сільського господарства: стан та економічне регулювання розвитку: [монографія] / Андрійчук В. Г. — Ніжин: ТОВ В-во «Аспект-Поліграф», 2007. — 216 с

Воробйов Є. М. Посібник вищої школи: [посібник] / Є. М. Воробйов, А .А. Гриценко, В. М. Лісовицький, В. М. Соболєв; під загальною редакцією Воробйова Є. М. — Харків-Київ: 2001. — 704 с.

Галушко В. Ефективність сільськогосподарських підприємств і зростання продуктивності в сільському господарстві: [підручник] / В. Галушко, С. Дем’яненко, Б. Брюмер. — К.: 2003. — 26 с.

Господарський кодекс України від 16.01.2003 № 436-IV: [Електронний ресурс] / Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/go/436−15

Гражданинова М. Оценка аллокативной и технической Eфaективностb сельскохозяйственного производства: [підручник] / М. Гражданинова, Ц. Лерман. — К.: 2005. — № 6. — С. 97−107.

Дорогунцов С. І. Розміщення продуктивних сил України: [Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц.] / С. І. Дорогонцев, Ю. І. Пітюренко, Я. Б. Олійник та ін. — К.: 2000. — 364 с.

Дудар Т.Г. АГРОХОЛДИНГИ У СИСТЕМІ АГРОПРОМИСЛОВОЇ

ІНТЕГРАЦІЇ, ОЦІНКА ЇХ ПОТЕНЦІАЛУ ТА РИНКОВИХ ПОЗИЦІЙ: [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum%20/Inek/2011₂/3.pdf

Жушман В. П. Словник з аграрного права: [посібник] / Уклад.: В. П. Жушман, О. О. Погрібний, В. Ю. Уркевич / За ред. В. П. Жушмана. — Х.: Нац. юрид. акад. України, 2010. — 160 с.

Закон України «Про підприємства в Україні»: [Електронний ресурс] / Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/go/887−12э

Зінчук Т. О. Європейська інтеграція: проблеми адаптації аграрного сектора економіки: [монографія] / Т. О. Зінчук. — Житомир: ДВНЗ. — 25 с.

Лиситса А. Анализ оболочки данньїх (БЕА) — современная методика определения Eффективности производства: [посібник] / А. Лиситса, Т. Бабичева. — Х.: 2010 — 32 с.

Ломакіна Ірина Підприємництво, господарство і право: [текст] / І. Ломакіна — К.: 2009. — № 10. — С. 138−140.

Мірзоєва Т. В. АГРОХОЛДИНГИ УКРАЇНИ В УМОВАХ СЬОГОДЕННЯ [стаття] - Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Inek/2012₈/90.pdf

Мочерний С.В. Економічна теорія: [Посібник для студентів вищих закладів освіти.] / С. В. Мочерний — К.: Видавничий центр «Академія», 1999. — 592 с.

Ніколенко Ю. В. Політична економія: [підручник] / Ю. В. НіколаєнкоК.: — Центр учбової літератури, 2009. — 632 с.

Огійчук М. Ф. Фінансовий та управлінський облік за національними стандартами: [підручник] / М. Ф. Огійчук, В. Я. Плаксієнко, М. І. Беленкова та ін. / За ред. проф. М. Ф. Огійчука. — 6-те вид., перероб. і допов. — К.: Алерта, 2011. — 1042 с.

Перспектива инвестиций: Агроперспектива. [стаття]- 2012. — № 4. — С.38.

Собкевич О. «Щодо підвищення ефективності господарювання аграрних формувань»: [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/575/

Черкас В. М. Автограф на землі: фотоальбом: [посібник]/ В. М. Черкасс — П.: ТОВ «Сімон», 2013. — 288 с. — Золоті імена Полтавщини

Чухно А. А. Основи економічної теорії: [підручник] / А. А. Чухно, П. С. Єщенко, Г. Н. Климко та ін.; За ред. А. А. Чухна. — К.: Вища шк., 2001. — 606 с.