Релігія як потреба світогляду

РЕФЕРАТ з релігієзнавства на тему:

" Релігія як потреба світогляду" .

План.

1. 1.Що являє собою Релігія.

2. 2.Світоглядна функція Релігії.

3. 3.Виникнення первинного світогляду.

а) міфологічний аспект.

б) космологічний аспект.

Ядром теоретичного релігієзнавства виступає «філософія релігії». Під останньою розуміється філософське пояснення релігії. В сучасній філософській думці існують два напрями обгрунтування філософії релігії: ідеалістичний (релігія визначається як центральне суспільне явище, в релігійній свідомості відображається зміст потойбічних, надприродних факторів) і матеріалістичний (релігія є суспільно-історичним продуктом з її внутрішніми закономірностями розвитку). Від ідеалістичної філософії слід відрізняти релігійну філософію. З цієї причини неможливо ототожнювати філософію релігії, яка, наприклад, випливає з корінних принципів філософського ідеалізму (об'єктивного чи суб'єктивного), з конкретною формою релігійної філософії. Сучасна релігійна філософія пред­ставляє сукупність різних напрямів і течій, які розвиваються у християнстві, ісламі, буддизмі та інших розвинутих релігійних системах.

Історія свідчить, що численні релігійні вірування і культи є продуктами суспільного розвитку, відображаючи в своїх специфічних вченнях і доктринах суттєві риси різних соціальних епох. У зв’язку з цим релігія є універсальним духовним явищем в житті суспільства, що об'єднує за допомогою догматів, моральних і духовних цінностей певні верстви населення у ієрархічно побудо­вані церковні організації, протиставляє за чітко визначе­ними конфесійними ознаками різні угруповання віруючих і в контексті сучасних соціальних реформ може сприяти консолідації різних громад віруючих у їхній боротьбі про­ти негативних соціальних відхилень і явищ, виконувати інші функції.

Релігія — це складне соціальне і духовне явище, корені якого виходять з глибинних теренів суспільної історії. Соціальна природа та риси релігії вказують на її зв’язок з розвитком суспільства — певної самовідтворюючої системи, де один елемент пов’язаний з іншим. Процеси прогресивних змін або занепаду духовних цінностей, в цілому всього суспільства неодмінно позначаються і на історичній еволюції релігійних вчень, зміст яких становить основу релігійних вірувань. Звідси виникає необхідність комплексного вивчення релігійних вчень з врахуванням їхнього догматичного змісту і тих суспільних факторів, що обумовлюють історичні особливості виникнення і функціонування тих чи інших релігійних ідей.

Філософія релігії локалізує предмет вивчення релігії. Остання виступає об'єктом філософського знання, насам­перед як соціальне явище. Досліджується не тільки ме­ханізм виникнення релігії, а й процес її відображення у свідомості людини, особливості формування релігійних понять, символів і духовних цінностей. При цьому об'єктом філософського вивчення є не тільки сама релігія, а те соціальне та природне середовище, що впливає на процес формування релігійних вірувань.

Однією з важливих функцій релігії є функція світоглядна. Вона полягає в тому, що релігія намагається створити власну картину світу, більш того, — власні соціально-гносеологічні схеми вдосконалення суспільного життя, визначити місце і роль людини в системі природи і суспільства.

Зміст релігійного світогляду — не божественний, а людський, або краще сказати — суспільний не зважаючи на його фанатичність.

В релігії наявний і є для неї визначальним елемент містичний — уявлення про надпри­родне, віра в його реальне існування і в можливість взаємостосунків з ним. Для сучасних релігій — християнства, іудаїзму, ісламу, буддизму — дуже істотним є елемент моральний, який надає їм особливу значущість у людському духовно-практичному житті. Цей елемент включає безсумнівні загальнолюдські цінності, які досить близькі в різних релігіях і зберігають силу й значення також і поза релігійною системою. Нарешті різноманітність, «різнобарвність» релігій зумовлені тим їх елементом, який можна назвати цивілізаційним кожна конкретна релігія несе відбиток тієї національної або регіональної цивілізації, в якій вона сформувалася, відбиток традицій цієї цивілізації, що склалися історично, її особливого менталітету. Досить, скажімо, порівняти іудео-християнсько-ісламську традицію (яка сама включає істотні відмінності між цими «авраамічними» релігіями) з індо-буддійською, щоби побачити специфічні риси відповідних соціокультурних утворень і ментальностей. Так, у першій з названих традицій чітко виражені особистісне і активістське начало, ідеї Бога-Творця і безсмертя індивідуальної душі, яка зберігає самосвідомість і, отже, самототожність. У другій традиції особа не уявляється як така. Що володарює самостійно. Уявлення про реінкарнацію (перевтілення) важко сумістити із збереженням ідентичності, ідеї Бога-творця в класичному буддизмі немає, переважає не активістська, а квінтистська установка: відмова від, бажань і їх згасання, перехід у нірвану.

Властива первісній свідомості спрямованість на антропоморфне пояснення світу привела до того, що в рамках міфології виникло уявлення про існування другого плану існуючого світу (душі світу). Слід зазначити, що в рамках міфологічного мислення не існувало протиставлення при­родного і надприродного, тому душа розумілася натураліс­тично. При цьому зміни, які відбувалися в дійсному світі, розумілися як дії певних суб'єктів. Відповідно виникла ідея про те, що для зміни умов людського існування необхідно звертатися безпосередньо до духів. Але людина у своїй тілесній формі неспроможна сягнути за межі видимого світу і здійснити мандрівку до духів. Отже, необхідно було звільнити людську душу від тіла і в такому стані відправити її в мандри. Така інтерпретація була тим більш ймовірною, що перші уявлення про душу виникали завдяки спостереженням за процесами засипання, вмирання. Але звичайний сон для цього не підходив, тому що в ньому людина не вла­дарює над своєю душею. Виникла необхідність в існуванні особливого соціального інституту-шаманства, який складався б із людей, здатних досягати сноподібного стану і «подорожувати» у cвіт духів.

Шамани були носіями тієї ж ідеології, що і суспільний організм в цілому. їх бачення світу грунтується на тих уявленнях, категоріях мислення, що і у їх одноплемінників Це приводило до того, що шаманський досвід органічно вписувався у структуру міфологічного світорозуміння і служив у подальшому джерелом розвитку первісної міфології як, у сфері загальної «масової» культури, так і у сфері «спеціалізованої» шаманської діяльності. В цілому ж у міфологічному мисленні панує принцип партиципації.

Первісна людина дивиться на світ через призму под-ності. Оскільки в основі системи розуміння лежать структури практичної діяльності, а головним елементом останньої є жива людська діяльність, то світ розумівся антропоморфно за аналогією з самою людською дією. Весь світ оживляється, і сама людина виступає як споріднена світі істота. В цілому, в міфологічному мисленні представлене єдність людини і світу, причому, через компенсаторну сформованість міфу, ця єдність не просто існує в свідомості а переживається з усією повнотою відчуття її реальності. Зауважимо, що цей момент міфологічного світосприйняття стає одним з провідних мотивів містичного досвіду і сприймається як найвище одкровення, недоступне в умовах звичайного людського існування.

Такі міфологічні уявлення про світ мають пряме відношення до феноменів містичного досвіду.

Період панування первісних уявлень можна визначити як космологічний, або міфопоетичний, оскільки основний зміст текстів в семіотичному плані полягає в боротьбі космічного впорядковуючого начала з хаотичним деструктивним началом, в описанні етапів послідовного створення світу, а основний спосіб розуміння світу і розв’язання протиріччя забезпечується міфом, міфологією, яка розуміється не тільки як система міфів, а й як особливий тип мислення хронологічно і по суті протилежний історичному і природознавчому типам мислення.

Космологічна схема найбільшою мірою визначає первісні уявлення про світ. Відповідні тексти часто складаються з двох частин. Перша присвячена тому, що було «до початку» (тобто до акту творення): опису Хаосу, який характеризується звичайно серією загальнонегативних суджень типу «тоді не було ні неба, ні земліні дня, ні ночіні жит тя, ні смерті…», або «земля ж була безвидна і пуста, і темрява над безоднею…». інша частина схеми, навпаки складається з серії позитивних суджень про послідовне створення елементів Всесвіту в напрямку від загального космічного до більш часткового і людського. Це можна прослідкувати в таких послідовностях: відокремлення Хаосу від Космосу, неба від землі, вод від землівиникнення Сон­ця і Місяця, світил, вітрівз'являються основні елементи ландшафту, каміння, рослини, тваринивиникнення людини («першолюдини», першого культурного героя, засновника традиції), соціальної ієрархії, структура якої зумовлюється різними функціями соціальних інституцій, культурної тра­диції.

Невід'ємна риса первісних уявлень про світ — нерозривний зв’язок діахронії і синхронії. Діахронічний аспект міфу — це розповідь про минуле, а синхронічний — засіб пояснення дійсного, існуючого нині, а іноді й того, що існу­ватиме в майбутньому. Для первісної свідомості все, що є тепер,-результат розгортання початкового прецеденту, експлікація висхідної ситуації в нові умови космологічного буття. В цьому значенні всі події космологічного міфу — лише повторення того, що було в загальному вигляді зак­ладено в акті творення, а всі герої міфурізні варіації де­міургу в цьому ж акті. Так, в середині космологічного міфу створюється досить цільна, наочна і тотальна система ото­тожнень з правилами переходу від однієї події до іншої, від одного героя до іншого. Тому можна стверджувати, що первісна свідомість найвищою мірою орієнтована на постій­не вирішення завдань тотожності.

Існує досить численний клас міфопоетичних текстів з найрізноманітнішими традиціями, в основу яких покладено ототожнення космічного (природного) і людського (плоть — земля, кров — вода, волосся — рослини, очі - сонце, душа — вітер, голова — небо і т. д.).

У мовних даних ряду архаїчних традицій можна виявити чимало свідчень висхідних тотожностей у визначенні простору і часу, як і у визначенні всього об'єму простору і всього об'єму часу — коло землі і коло часу як вираження ідеї Всесвіту і Року, так і у визначенні просторово-часових точок-тут і зараз. Міфологічна концепція в принципі дуже тісно і органічно співвідносить простір і час один з одним. У критичній ситуації, наприклад, на стику Старого і Нового року — і простір і час втрачають свою попередню структуру, «розриваються». Залишається лише злита воєдино просторово-часова точка, в якій все і вирі­шується і яка стає зародком майбутнього простору і май­бутнього часу, що створюються знову і знову в кожному но­вому циклі творення.

Та точка в просторі і часі, де і коли здійснився акт тво­рення, володіє найвищою цінністю — максимумом сакральності. Це центр світу, місце, де проходить світова вісь, де стоять різні варіанти земного образу космічної структури — «світового дерева» (дерево життя, шаманське дере­во), де знаходяться світова гора, трон, столи, вівтар, вогнище-все те, що зв’язує землю і людину з Небом і Творцемце-«на початку», час творення, відмічений най­вищим піднесенням творчої теургічної енергії. Ці сакральні точки (просторова і часова) вписані в серію просторів, які все збільшуються і один в одного входить. Віддаляючись від центру, вони стають дедалі менше сакральними (жертва на вівтарі - храм — поселення — своя країна і т. д.).

Виходячи із сказаного можна виділити ще одну характерну особливість міфопоетичного розуміння простору і часу. Вона полягає в тому, що простір (як і час) у міфі не гомогенний і не нейтральний. Він «якісний» (переважно), і його «якість» визначається об'єктами, які в ньому знахо­дяться, що в свою чергу певною мірою співвідноситься з положенням даної частини простору щодо центру. Але і ця диференційованість простору не залишається незмінною: в певній ситуації, яка припадає на певний визначений час, вказана просторова картина динамізується і, більше того, змінює якісні характеристики і поєдинок з хаотичним на­чалом ведеться вже не на периферії простору, а в самому сакральному центрі, який за цих умов стає і центром хаотичних, ворожих людині сил.

Особливу роль у системі первісних уявлень про світ ві­діграє ритуал. Він завершує собою діахронічний і синхро­нічний аспекти космологічного буття, відтворює те, що було викликано до буття в акті творення, структуру само­го акту, послідовність його частин і тим самим верифікує входження людини в той же самий космологічний універ­сум, який було створено «на початку». Це відтворення акту творення в ритуалі актуалізує саму структуру буття, надає їй в цілому і її окремим частинам незвичайно підкреслену символічність і семіотичність, є гарантією безпеки і процві­тання колективу. Звідси і роль жертви, яка з точки зору первісної свідомості зв’язує «тут» і «зараз» з «там» і «тоді».

Відповідно будується і структура ритуалу як образу творення. Висхідне положення — світ роздався в Хаосі, зав­дання — інтегрувати Космос з його складових частин, знаючи правила ототожнення цих частин з частинами жертви, зокрема людської, далі - проголошення жерцем тексту, який несе в собі ці ототожнення, над жертвою, що знахо­диться на вівтарі, тобто в центрі світукінець кінцемприйняття жертви, яке втілює синтез Космосу.

Не випадково сенс життя і його мету людина космологічного періоду вбачала в ритуалі, основній суспільній і економічній діяльності первісного людського колективу. її свідомість була орієнтована насамперед на цінності знакового, символічного порядку. Саме вони були визначальними, первинними щодо матеріальних цінностей, а не навпаки.

Ритуал є головною операцією по зберіганню «свого» космосу, по керуванню ним, по перевірці цуценя відповідності його космологічним принципам. Центральне місце ритуалу в житті стародавніх колективів свідчить про те, що в міфопоетичну епоху основою релігії, її нервом є саме ритуал, таїнство, священнодійство.

В ритуалі брали участь всі члени первісного колективув ньому в комплексі використовувались всі засоби вираження, всі знакові системи — природна мова жестів, міміка, пантоміма, хореографія, спів, музика, колір, запах. В умовах" коли те, що сприймається, і той, хто сприймає, актор і глядач, зміст і форма в акт ритуалу багаторазово міняються місцями, коли основні цінності даної системи світу по-різному перевіряються, зокрема і шляхом їх ритуального розвінчання, «хаотизації», зведення до абсурду, де) протилежноготеургічна енергія, активність міфопоетичного світовідчуття і творчості, прориви в духовні глибини зростають і частішають. Як результат, в ритуалі досягається найвищий рівень сакральності і одночасно відчуття найбільш інтенсивного переживання сущого, особливої життєвої повноти.

Наведений вище аналіз дав можливість виділити декілька наскрізних схем у міфі: власне космологічні схемисхеми, які описують систему родинних і шлюбних відносинсхеми міфоісторичної традиції. Останні дві схеми міфологічного мислення спираються, як правило, на міфологічне сприйняття світу, але при цьому тлумачать події, які охоплюються колективною пам’яттю роду. В зв’язку з цим «історичні перекази» і схеми родинності сприяють організації актуальної діяльності колективу і зникають разом з руйнуванням родового суспільства, але цього не можна сказати про космологічну схему міфологічного мислення.

Справа в тому, що операціональний принцип пояснення світу, покладений в основу цієї схеми (як це зроблено? як відбулося?), має досить сильні евристичні можливості. Тому даний пласт міфологічного мислення продовжує існувати і в умовах розвинутих суспільств і служить висхідним базисом для становлення духовної діяльності. Міфологічне мислення виходить з ототожнення людини і природи, мікрокосму і макрокосму. Пізніше ця інтуїція одержала розвиток в рамках інших форм духовної діяльності, особливо в мистецтві і релігії. Американський дослідник містицизму Е. Дж. Перріндер вказує, що базисне значення для ідеї містицизму має єдність. При цьому той факт, що міфологія, Як і релігія і мистецтво, розрахована на цілісне людське переживання, зумовлює те, що дана інтуїція передається разом з властивими їй формами переживання.

Отже, на таких уявленнях: людина — це один з елементів космосу, її плоть виходить з космічної стихії - і базуються містичні ідеї модерністських релігійних сект, подібних до «Об'єднаної церкви» Муна. Але будь-яка модернізація передбачає наповнення старої форми новим змістом.

Так, в основу американської «громадянської релігії» закладено дві думки — обожнювання капіталізму і засудження комунізму як «ворога бога». Якщо капіталізм подається як соціальна система, яка «з благословення всевишнього» дала Америці «свободу і багатство», то комунізм нібито загрожує американцям позбавити їх цього. Все, що стосується комунізму, піддається перекрученню, тенденційній інтерпретації з урахуванням спрямованості на американського обивателя, на якого це все і розраховано.

З метою подолання духовної кризи капіталістичного суспільства релігійні ідеологи акцентують увагу на проблемі особистості. При цьому очевидне зближення релігійного і буржуазного трактувань людини і її свідомості. В результаті виникає новий, сучасний тип релігійно-буржуазного антропологізму, націлений на сприйняття його широкими масами. Людина розглядається вже не як піщинка в бурхливих хвилях буття, а як певною мірою творець своєї долі, хоч остання в будь-якому випадку і «визначена наперед всевишнім».

Зрозуміло, сучасна консервативна релігійна думка, як і раніше, головне в проблемі людини бачить не в її соціальному і національному визволенні, не у визволенні від пут капіталізму, тобто від експлуатації, безробіття, інфляції, а в спокутуванні, звільненні від гріха. Саме в цьому ракурсі обговорювалися питання людини і особистості на синоді єпископів католицької церкви, який відбувся в Римі у жовтні - листопаді 1983 року.

Література:

1. 1.Гудима А. М. «Релігія і людська гідність» Київ, «Знання» 1987.

2. 2.Солонько В. П. «Релігія. Містика. Сучасність.» Київ, «Знання» 1988.

3. 3.Калінін Ю.А. «Релігієзнавство» Київ, «Наукова думка» 1994.

4. 4.Шуба О. В. «Релігійні вірування і національні відносини» Київ, «Політвидав України» 1985.

5. 5.Еменський В. Е. «Релігія. Церква. Молодь.» Київ, «Наукова думка» 1993.