Літературно-музичний вечір, присвячений Лесі Українці

«Літературно-музичний вечір, присвячений Лесі Українці»

(Зал святково прибраний. Портрет Лесі Українки прикрашений вишитим рушником, на столику великий букет квітів, звучать українські народні мелодії у виконанні троїстих музик. Вечір ведуть двоє ведучих в українському народному вбранні. Вірші читають актори, одна з них — в образі Лесі Українки.

Акторка виходить з глибини залу, з квітами в руках, в задумі читає вірші).

Акторка:

а шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несміло заспівала, А хто стрічався на шляху зі мною, Того я щирим серденьком вітала:

Чи тільки терни на шляху знайду, Чи стріну, може, де, і квіт барвистий?

Чи до мети я певної дійду, Чи без пори скінчу свій шлях тернистий, Бажаю так скінчити я свій шлях, Як починала: з співом на устах!

Ведуча І: Талановиті люди, як зорі, полишають свій слід у свідомості майбутніх поколінь.

Ведуча II: Кожним словом, кожним променем думки, кожним болем своїм живе в душі нашого народу людина, що ім'я їй — Леся Українка.

Ведуча І: Мовби крізь серпанок легендарності, проступає до нас образ поетеси, образ ніжний і чистий. Майже ніколи — веселий, частіше в задумі чи смутку.

Ведуча II: 125 років тому народилася вона в сім'ї Косачів, щоб стати для світу Лесею Українкою.

Звучить музика: К. Новицький «Прелюдія і фуга, для бандури» .

Читець:

…Ім'я свого народу взяла Ти своїм найменням і поставила Коло себе, як стяг України!

Чистоголоса Мавко Совісте наша!

Воскресни нам по крапелині,

по пилиночці - з волинських озер

і полтавських полів,

із зелені Буковини і туманів Мінська, з подиху пустелі Лівійської

і скорботних снігів Сурамі - озовися!

(Музика звучить голосніше і раптово обривається) Ведуча II: Збагни її безмежжя духу,

її не клич до себе всує,

А сам до Лесі долети.

Ведуча І: Німецький поет Гете писав: «Хто хоче розуміти поета, мусить піти в його країну». Отож і ми, друзі, щоб зрозуміти цю незвичайну поетесу, помандруємо сьогодні численними дорогами, що простелилися перед Лесею мало не в усі кінці світу. І нехай на голос її душі озоветься наша душа.

Ведуча II: Правда, Леся не поділяла думки, ніби для розуміння" творів треба знати життєпис автора. Але нині її життя належить історії. Все, що створив її поетичний геній, живе сьогодні і житиме завтра.

(Вмикається музика Г. Найзидлер «Чакона» — спочатку голосно, потім поступово стишується).

Ведуча II: Кажуть, що на вдачу і характер письменника впливає спадковість. Коли так, то Леся Українка не випадково була винятковою людиною.

Ведуча І: Предки Лесі з обох боків — і батька, і матері - входять своїм корінням у глибину далеких століть і мають багату історію. Були серед них лояльні до влади, були й бунтарі. І чим ближче до Лесі, тим більше бунтарства.

Лесині предки по батькові у давнину жили в Боснії, на узбережжі Адріатики. У XVII ст. Петро Косач, один з його нащадків, відстоюючи волю і православну віру, прийшов на Україну. Осіли Косачі на Чернігівщині, в місті Мглин, де у 1841 р. народився Лесин батько — Петро, майбутній юрист, громадський і культурний діяч.

Ведуча II: А рід по матері - грецький. «Грецький заволока» у пошуках щастя потрапив на Україну, невдовзі приєднався до коша запорозького і досяг визнання серед козаків. Хутко Богдан Хмельницький запросив його бути драгоманом, тобто тлумачем, перекладачем при козацькому війську. Далі цей рід остаточно українізувався.

Ведуча І: Родинне дворище Драгоманових було на Полтавщині за околицею Гадяча.

Тут народилась і виросла незрівнянна Олена Пчілка — відома українськаписьменниця. Звідси пішов у широкий світ Лесин дядько — Михайло Драгоманов — славнозвісний публіцист, історик, український демократичний, громадський і культурний діяч. Віддаймо, ж і ми сьогодні шану і любов.

(Хвилина мовчання на фоні музики, яка звучить голосно і раптово обривається).

Ведуча І: У другій половині XIX ст. на всій Україні існувало лише кільканадцять інтелігентних родин, де панувало українське слово, де дітей виховували в дусі рідної культури.

Ведуча II: Велика сім'я Косачів належала до цієї хороброї, невеличкої громади лише завдяки Олені Пчілці. Тут завжди були в пошані рідна українська мова й рідна пісня.

(Звучить музика: К. Новицький «Ноктюрн»).

Ведуча І: Недарма ж Олена Пчілка сама казала про це історикові літератури О. Огоновському: «В дітей мені хотілось перелити свою душу й думки, — і з певністю мушу сказати, що мені це вдалося.

Не знаю, чи стали б Леся і Михась українськими літераторами, коли б не я?.. Від батька вони не могли навчитися навіть української мови, бо він нею і не вмів говорити… Власне, я завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою" .

(Музика звучить голосно і відразу ж стишується).

Ведуча II: Ось у такій родині в Звягелі (нині Новоград-Волинський), що на Житомирщині, на смарагдових берегах річки Случ і народилась 25 лютого 1871 року майбутня співачка досвітніх огнів.

Ведуча II: 3 усіх шістьох дітей Леся найбільше була подібна до батька і вродою, і вдачею.

Середній зріст, тендітна постать. Лагідна і добра, надзвичайно стримана, терпляча та витривала, з виключною силою волі. Мала напрочуд гарну пам’ять.

Ведуча І: Це була обдарована дитина. У чотири роки вона вже читала, у п’ять — навчилась писати й грати на фортепіано, ще через рік — уміла шити і вишивати. Восьмирічною Леся вимережила любому таткові сорочку.

Ведуча ІІ: З дитинства Леся кохалася в народних піснях, казках, переказах. Сама любила співати і танцювати.

Бувало в літню пору вечорову Маленька Леся з дому поспішала У гай шукати мавок чорнобрових Чи сміх почуть русалки в камишах.

Ведуча II: Але маленька Леся не тільки захоплювалась казками, вона створювала їх сама. Дуже любила гру «Юнак і біла Віла», яку сама склала на основі сербських пісень. Вона й називала себе Вілою.

Ведуча І: Найчастіше Леся гралася зі своїм старшим братом Михасем у фантастичні події, пригоди з грецьких міфів, у подорожі до невідомих країн. Леся була то Андромахою з її «Одісеї», а то — Жанною Д’арк.

(Музика вимикається).

Ведуча II: Коли Лесі було 8 років, сім'я переїхала до Луцька, куди перевели працювати батька. Поселилися Косачі над самим Стиром, близько замку князя Любарта.

Ведуча І: Замок став улюбленим місцем розваг Лесі і Михася.

Ведуча II: Появився перший вірш дев’ятирічної Лесі з поетичною назвою «Надія», викликаний арештом тітки Олени Косач та її засланням., (Звучить лютнева музика (3 част.), на фоні якої читається вірш).

Акторка:

Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянути ще раз на рідну країну, Поглянути ще раз на синій Дніпро, Там жити чи вмерти, мені все одно.

Ведуча І: Взимку 1881 року трапився випадок, який наклав відбиток на подальше життя поетеси. У сильний мороз Леся пішла на річку Стир подивитись, як святять воду, і в неї промокли і дуже померзли носи. Спочатку боліла нога, пізніше — рука. Лікували домашніми засобами від ревматизму. Але київський хірург визначив тяжкий діагноз: туберкульоз кісток.

Ведуча II: Од тої пори треба датувати початок Лесиної «тридцятилітньої війни» з хворобою.

(Вмикається музика: К. Новицький «Соната до мажор», на фоні якої читається вірш).

Акторка:

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть думи сумні!

Ведуча І: Незабаром сім'я Косачів переїхала в село Колодязне поблизу Луцька.

Акторка: «Дарма, що наш батько черніговець, мати полтавка, всі ми, їх діти, а Леся чи не найбільше, вважали себе за волиняків. На все життя полюбила вона росисті волинські луки, тихі і таємничі лісові озера, предковічні соснові бори…

Дуби і сосни підступали до самої садиби. Прозоре джерельце наповнювало кадуб-криничку. А поряд квіти… Леся дуже любила квіти, особливо польові волошки, їх букети завжди стояли на столі і на вікнах. Навіть у зимку квіти прикрашали кімнати білого Лесиного будиночка в Колодяжному…"

Ведуча І: Леся дуже любила село. Щороку скликала до себе селян на свято Тараса Шевченка. Сама вишила портрет Кобзаря, рушником прикрасила… Сідала ото під портретом, брала «Кобзар» ' до рук і читала, а очі сяють, сама аж палає…

Ведуча II: У Колодяжному Леся поринула в його народну поліську стихію. Всі звичаї, оповідання, пісні: колядки, щедрівки, веснянки, купальські, обжинкові - все те Леся знала, всім цікавилася.

Ведуча І: Фольклор та етнографія Волині, які полонили уяву вразливої дівчинки, розбурхували її фантазію, вводили в незвичайний, химерний світ народної міфології. Любов до свого краю, народу, до краси рідної землі - все це органічно ввійшло в її творчість.

(Звучить українська народна мелодія «Козачок», на фоні якої читається вірш).

Акторка:

Уже скотилось із неба сонце, Заглянув місяць у моє віконце.

Вже засвітились у небі зорі,

Вийду в садочок та погуляю.

При місяченьку та й заспіваю.

Як же тут гарно, як же тут тихо, Ой, чи так красно в якій країні,

Як тут, на нашій рідній Волині!?

Ведуча II: Хвороба підточувала здоров’я, змусила відмовитись від навчання з музики, що було величезним горем для Лесі. Бо чула в собі покликання до музики. Адже то була її найкраща мрія. А які власні композиції грала!

(Звучить фортепіанна мелодія: В. Бетховен «Соната № 30»).

Ведуча І: Болючим було прощання з інструментом, якому повіряла свої радощі й смуток.

Акторка:

Мій давній друже! Мушу я з тобою Розстатися надовго… Жаль мені!

З тобою звикли я ділитися журбою, Сповідувать думки веселі і сумні.

То ж при тобі, мій друже давній, вірний, Пройшло життя дитячеє моє.

(Музика вимикається).

Ох, певне, лихо серцем почувала, Що на мене, мов хмара грізна, йшло!

(Звучить пісня в грамзапису «Знов весна» Муз. П. Гайдамаки, вик.Д.Петриненко).

Ведуча II: Та гри на фортепіано зовсім Леся ніколи не покинула — це була її розрада, її втіха, її пристрасть. Особливо любила твори Лисенка, Чайковського, Шопена, Бетховена.

(Звучить музика Шопена: «Рондо»).

Відчуття мелодії, гармонії звуків переливалося в її літературні твори. Збагачене ритмом і музикою, слово Лесі висвічується несподіваними гранями.

Акторка:

До тебе, Україно, наша бездольная мати, Струна моя перша озветься.

І буде струна урочисто і тихо лунати,

І пісня від серця поллється.

Сором хилитися, Долі коритися!

Час твій прийде З долею битися, ;

Сон пропаде…

(Музика вимикається і тихо звучить пісня «Сім струн». Муз.Ю.Мейтуса).

Ведуча II: 1893 рік… У Львові вийшла перша поетична книжка-поетеси «На крилах пісень», яка засвідчила прихід в українську літературу нової сили.

Ведуча І: Про цю невелику книжечку заговорили по всій Україні. Іван Франко писав, що від часу Шевченкового «Заповіту» Україна не чула такого гарячого поетичного слова, як з уст цієї слабосилої хворої дівчини.

(На фоні української мелодії М. Різоля читається вірш).

Акторка: Сторононько рідна!

Коханий мій краю!

Чого все замовкло в тобі, заніміло?

Де-не-де озветься пташина несміло, Немов перед бурею в темному гаю,

І знову замовкне… як глухо, як тихо…

Ой лихо!

Коли ж се минеться!

Чи згинем без долі?

Прокляття рукам, що спадають без сили!

Навіщо родитись і жити в могилі?

Як маємо жити в ганебній неволі,

Хай смертна темнота нам очі застеле!

Ой леле!

Ведуча І: То був час не лише невгамовної праці, крилатих злетів і буйних сподівань. Це одночасно й роки важких страждань молодої дівчини. Тільки крізь шибку вікна вона бачила, як змінюються пори року — розвиваються бруньки на гілках дерев, обсипається цвіт яблуні, опадає пожовкле листя…

(Звучить пісня на слова Лесі Українки «Стояла я і слухала весну»).

Ведуча II: Лікарі радили теплий клімат.-1 почалися мандри в південні краї, в «добровільне вигнання». Як наставала весна, Лесю, як птаха, у вирій тягнуло…

Акторка:

Прощай Волинь! прощай, рідний куточок!

Мене від тебе доленька жене, Немов од дерева одірваний листочок…

Ведуча І: А далі - краса України — Поділля…

І нарешті - Одеса, синє море — простір, краса і одночасно спокій, горді, вільні хвилі…

І все чужина! ох біда самотньому У місті широкім!

Себе почувать одиноким!

Ведуча II: Збулася давня мрія Лесі - (влітку 1894 року) вона їде в Болгарію до свого дядька Михайла Драгоманова, який викладав у Софіївському університеті. Скільки цікавих людей зустріла поетеса в Болгарії!..

(Звучить музика, на фоні якої говорить акторка: «Сюїта для лютні»).

Акторка:

О, не забуду я тих днів на чужині,

Чужої й рідної для мене хати…

(Пауза в тексті, музика звучить голосно, потім стишується).

Мені згадуються ті довгі вечори-ночі, я не можу забути тих речей, що говорились. Скільки хороших, щирих слів, скільки ясних думок!

І політична воля, і освіта народу, і потреби нашого краю, і оборона прав народності, і конечність здобування волі слова…

Ведуча І: В Болгарії Леся Українка пережила велике горе втрати дорогої людини. Несподівано помер Михайло Драгоманов…

Вона завдячувала дядькові багато в чому. Це він навчав її, як треба боротися з недолею.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Година для праці настала!

Не бійся досвітньої мли, ;

Досвітній огонь запали.

Коли ще зоря не заграла.

(Музика вимикається).

Ведуча II: Найкращими хвилинами життя поетеси був час її творчої праці. Поринала в неї, не помічаючи, як минають години… (Звучить музика М. Різоля).

Акторка:

Як я люблю оці години праці,

Коли усе навколо затиха Під владою чаруючої ночі,

А тільки я одна, неподоланна, Врочистую одправу починаю Перед моїм незримим олтарем.

Ведуча І: І в хвилини душевного піднесення, і коли на серці негода, а страждання сковувало тіло, праця ставала найкращою розрадою і порятунком.

Акторка:

Слово, чому ти не твердая криця, Що серед бою так ясно іскриться?

Чом ти не гострий, безжалісний меч, Той, що здійма вражі голови з плеч?

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє!..

(Вмикається музика: «І-а сюїта для лютні»).

Ведуча II: Сумною і в той же час незвичайно багатою сторінкою в біографії Лесі Українки є її дружба з Сергієм Мержинським.

їх єднали спільні погляди на життя, літературу, романтизм, щирість, чесність.

Ведуча І: Все, що оточує тепер її - море, квіти, дерева, навіть каміння, — оживає, одухотворюється, набуває незнаного досі смислу, наповнюється особливим значенням і звучанням.

Акторка:

До кипариса магнолія пишная Чолом заквітченим ніжно схилилася, Як молода до свого нареченого.

Спи, моє серце!

Хай пишна магнолія До кипариса стрункого схиляється.

(Музика вимикається. Звучить пісня «Не жаль мені, що я тебе кохаю». Муз. Ю. Мейтуса).

Ведуча І: Недовгою була радість їх спілкування. Сухоти перемогли життя.

(Музика звучить голосно, коли говорить акторка — стишується).

Акторка: Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама.

Ведуча І: Помирав коханий. На олтар дружби і любові вона могла покласти, не задумуючись, найвищу жертву.

Акторка:

Все, все покинуть, до тебе полинуть, Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть, То було б щастя, мій згублений світе!

Ведуча І: Майже два з половиною місяці Леся відважно боролася за життя свого друга. Та рятунку-не було, і коханий помер на її руках… Втрата дорогої й близької Людини нестерпним тягарем лягла на плечі Лесі.

Акторка:

" Квіток, квіток, як можна більше квітів

І білого серпанку на обличчя" .

(Вмикається музика і звучить пісня «Горить моє серце». Муз. П. Гайдамаки, Вик. Д. Петриненко).

Ведуча І: Життя стрімко йшло вперед, а Леся постувала себе дуже зле. Необхідно було лікувати загострену недугу, починали боліти легені…

Ведуча II: Невдовзі Леся була на Буковині у своєї посестри Ольги Кобилянської. Краса Карпат, смереками напоєне повітря, мандрівки по гірському краю, зустрічі з друзями-письменниками — Франком, Кобилянською, Стефаником, Маковеєм допомагали переборювати тугу і фізичну недугу.

Ведуча І: Буковинці та галичани влаштували вечір-вшанування добре відомої в їхньому краї поетеси. Всіх присутніх особливо вразив вірш «Товаришці на спомин» .

Акторка:

Товаришко! Хто зна, чи хутко доведеться Я вам на незабудь спишу думки сумні.

Так, ми раби, немає гірших в світі!

Ми навіть власної не маєм хати, Усе одкрите в нас тюремним ключарам:

Не нам, обідраним невільникам, казати:

Речення гордеє: «Мій дім — мій храм!»

Народ наш, мов дитя сліпеє зроду, Ніколи світа — сонця не видав, За ворогів іде в вогонь і в воду, Катам своїм поводирів оддав.

Ведуча І: «Тридцятилітня війна» з туберкульозом гнала поетесу світом… Італія, Швейцарія, Цюріх, Прага… Чужина завжди викликала велику тугу за рідним краєм. І лягають на папір рядки…

(Звучать українські мелодії М. Різоля.).

Акторка:

І все-таки до тебе думка лине, Мій занапащений, нещасний краю, Як я тебе згадаю, У грудях серце з туги, з жалю гине.

Сі очі бачили скрізь лихо і насилля, А тяжчого від твого не видали, Вони б над ним ридали, Та сором сліз, що ллються від безсилля.

О, сліз таких вже вилито чимало, ;

Країна ціла може в них втопитись:

Доволі вже їм литись, ;

Що сльози там, де навіть крові мало!

(Музика вимикається).

Ведуча І: 1905 рік… поетеса працює в сатиричному журналі «Шершень», бере участь у політично-літературному часописі «Вільна Україна», культурно-освітньому товаристві «Просвіта» .

(Звучить музика, на фоні якої читається вірш).

Акторка:

Коли втомлюся я життям щоденним, Щоденним лихом, що навколо бачу, Тоді я думку шлю в світа далекі,

Блукає погляд мій в країні мрії.

Що бачу я в далекому просторі?

Прийдешність бачу я, віки потомні.

Ведуча II: …Тим часом невблаганно насувались ознаки важкої, невигойної недуги. У Лесі виявилися симптоми туберкульозу нирок…

Перемагаючи невимовні фізичні болі, письменниця знаходить силу працювати, не піддаватись зневірі, видаватись навіть бадьорою і жартувати.

Ведуча І: Та кращих днів було мало. Письменниця змушена покинути Україну — холодний клімат не дозволяв жити в рідній стороні. Вона оселилась на півдні. Літом жила на Кавказі, де служив її чоловік Климент Квітка, ну, а взимку треба було шукати ще теплішого краю…

Ведуча II: Поетеса збиралася до Єгипту… Там вона пробула три зими. А скільки прекрасних творів вийшло з-під її пера на цій величній, але такій далекій чужині. І одним з них є «тепла й сердечна» «Бояриня» .

Ведуча І: Написана протягом трьох днів, ця поема не зазнала щасливої долі, хоча народжувалася в напружених змаганнях творчого духу з слабосилим тілом. За життя поетеси і до 1989 року, тобто майже 80 років від її написання, — вдумайтесь тільки — «Бояриню» не друкували.

Причини були різні, основна ж така: в умовах жорстокої цензури твір про колонізаторську політику уряду царської Росії на Україні, сваволю московських бояр після возз'єднання 1654 року друкувати було заборонено.

(Звучить українська мелодія М, Різоля).

Акторка:

…Зломилась воля, Україна лягла Москві під ноги, се мир по-твоєму — ота руїна?..

Ведуча І: Доля «безталанної матері» України, невідрадне, сплюндроване її становище важко ранить головну героїню поеми Оксану, яка чахне в Москві від туги за рідним краєм.

Нас доля так уже скарала тяжко, що певне й бог простить усі гріхи.

Хто кров із ран теряв, а ми із серця.

Хто засланий в тюрму замкнутий був, а ми несли кайдани невидимі.

леся українка поетеса Ведуча II: Отак і Леся. Де б вона не була: в Болгарії, Єгипті, під небом Італії чи в привітній Грузії, з яких би часів не зачерпувала теми, мотиви своїх творів, усе в них кожним порухом душі, кожним виблиском думки пов’язувалося з Україною, її болями, її долею…

Ведуча І: Не раз закрадалась підступна думка: лишитись за кордоном. Але тут же перед очі ставала знедолена Україна.

Читець:

Де не була ти на білім світі,

Куди важка недуга не водила, Але завжди до рідної блакиті

Обернені були твої вітрила.

(Вмикається музика: М. Скорульський «Лісова пісня» (вибірково).

Ведуча І: В останні роки Леся Українка працює в якомусь особливому напруженні, ніби поспішаючи. Сказати хотілось багато, а часу залишалось мало. Вона знала про це. Вогонь творчості змагався з гарячкою хвороби.

Акторка:

Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі?

Ведуча II: Саме в такому стані писала навіяну казкою дитинства безсмертну «Лісову пісню» , — перлину своєї творчості. Лісова душа поетеси завжди тужила за рідним Поліссям, і вже непереможна ностальгія опановує нею, коли не могла зовсім бувати в краю синіх озер, росистих лук. І виникали в уяві картини, повні ніжної задумливої поліської краси. З шумом лісу і голосом сопілки, з провесною, рястом, пролісками та сон-травою… Ведуча І: Приходила до неї зеленокоса Мавка у зоряному вінку… Зчарував її цей образ ще з дитинства і на весь вік. Маленькою Леся повірила в неї відразу, як тільки дізналась від матері про цю лісову істоту…

Гомоніли води, бринів струмок і на галявину вибігав «Той, що греблі рве». На озері туман хвилює од вітру, відкриваючи блідо-блакитну воду. А з того плеса з’являється Русалка.,

Ведуча І: «Лісову пісню» Леся Українка написала за 10 днів. «Вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу! Це була солодка мука, горіння при великій напрузі, що не могла вночі спати, а вдень їсти» , — писала Леся до сестри Ольги.

Ведуча. II: І сьогодні «Лісова пісня» вражає нас красою мрії, глибиною думки, музикою мови. Це драма — пісня, ніжна, як голос сопілки, пісня волинського замріяного лісу, зворушлива, глибока, мудра. Це пісня — дивоцвіт…

Всю силу чуття, «цвіт душі», весь свій поетичний дар перелила Леся, в лісову Мавку.

(Музика вмикається).

Акторка:

Ні! я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає…

…Будуть приходити люди, вбогі й багаті, веселі й сумні,

радощі й тугу нестимуть мені,

їм промовляти душа моя буде.

Я обізвуся до них шелестом тихим вербової гілки, голосом ніжним тонкої сопілки, смутними росами з вітів моїх.

(Звучить сопілка, спочатку сумно, потім переможно, голосно: «Буковинські народні мелодії»).

Ведуча І: В травні 1913 року Леся Українка останній раз відвідала Київ. Українська громадськість влаштувала поетесі врочисту зустріч, відбувся, вечір-концерт на її честь. Виступила на вечорі і сама Леся Українка… Була-бліда, в очах світилася глибока туга, а в руках красувались ніжні весняні квіти, які вона так любила…

(Звучить музика: «Думка» Муз. В. Барвінського. Вик. К. Новицький).

Ведуча II: Лікування не допомагало, хвороба прогресувала. Та ця героїчна жінка продовжує працювати, не полишає своєї єдиної зброї - творчості…

Ведуча І: …Народжувався новий день…

І серпня 1913 року. А в невеличкому гірському курорті Сурамі відходила у вічність велика поетеса і найвидатніша дочка України, згасала на любих руках матері.

(Музика раптово обривається).

Читець:

Поети тяжко помирають, Але ж безсмертніють тоді,

Коли талант, мов ключ від раю, У часі топлять, як воді…

…Безсмертя ще було за смертю, А смерть стояла при плечі.

Ведуча II: …Рано обірвалася її пісня, її щиросердий спів. Сорокадворічною пішла вона з життя, пішла незломлена духом, і образ її таким і житиме для нас — сповнений гідності, прекрасний у своїй людяності і в великому творчому горінні.

Ведуча І: Поховали Лесю на Байковому цвинтарі, поряд з батьком та братом Михайлом, а невдовзі там спочила і мати.

Читець:

Над гарячими вдаль століттями Підвелись твої сині очі;

Ломикаменю, цвіте зоряний, Бідне серце з важкими мандрами!

Серед літа ідеш із ружами На Вкраїну, до свого дому.

Де Волинщина і Поліщина, Лесю, Лесю, легендо вічна Ведуча II: Ми прощаємося з Лесею Українкою, її безсмертними віршами. Сподіваємось, краплина почутого ввіллється до ваших сердець.