Світова культура у другій половині ХХ століття

СВIТОВА КУЛЬТУРА У ДРУГIЙ ПОЛОВИНI ХХ СТОЛІТТЯ Реферат Студентки ф-ту іноз.мов

5 курсу Групи ЯЕ-52

Лященко Олени Харків 2010

Головні риси художньої культури другої половини ХХ ст.:

Відсутність у країнах з демократичним ладом домінуючого або «єдино вірного» стилю і відповідно наявність багатьох течій, особливо в живопису, музиці, кіно та літературі.

Безпосередній зв’язок художньої творчості з глобальними проблемами світової політики, визначними для людства подіями. Протистояння творчої меншості (інтелігенції) невідповідним її світогляду «масовим» доктринам — мілітаризму, фашизму, тоталітаризму, дегуманізації життя, практиці «брудного» маніпулювання масовою свідомістю та ін. Ідеологізація мистецтва: дійсність інтерпретується з позицій певних політичних ідей (ліберальних, консервативних, марксистських, радикальних, фашистських, соціал-демократичних, феміністичних).

Наприклад. Становлення художнього методу соціалістичного реалізму в СРСР та його країнах-сателітах супроводжувалося боротьбою з усіма іншими стилями і тенденціями в мистецтві, які кваліфікувалися як реакційні. Мистецтво соцреалізму перетворилось в рупор, що прославляв соціалістичну ідею, комуністичну партію та її вождів. Тому більшість витворів мистецтва тоталітарних країн — особливо в галузях живопису, музики, кіно, літератури та журналістики — має невелику художню цінність для світової культури. Аналогічна ситуація в демократичних країнах з розвиненою масовою культурою, де більшість митців орієнтується на смаки масового споживача. Проте, дійсно обдаровані митці довели, що шедеври людської культури стоять понад будь-якої ідеології.

Протистояння авангардного та реалістичного мистецтва, що зародилось ще на початку ХХ ст. як гостра боротьба всіх форм нереалістичного мистецтва за право існувати. Саме тоді сформувались основні авангардистські течії, які пізніше — у другій половині ХХ століття актуалізувались в різних модифікованих формах. З погляду реалістичного мистецтва, митець в ідеалі сфокусований на людській особистості, її найрізноманітніших ракурсах, проявах, проблемах. З іншого боку, формальні течії - гіпертрофія форми, зростання ролі художнього прийому у таких масштабах, коли прийом із засобу перетворюється на мету.

Починається інтеграція різноманітних національних та етнічних культур у світову: змінились територіальні кордони мистецтва — якщо в першій половині ХХ ст. поняття «світова культура» було синонімом поняття «європейська культура», то у другій половині ХХ ст. пріоритетним стає американський стиль. Людство починає засвоювати мистецтво інших континентів.

Інтеграційні процеси всередині спочатку національних, а потім і світової культури: збільшується взаємопов'язаність різних галузей культури. Мистецькі твори побудовані як система натяків, алюзій, ремінісценцій (інтертекст). Щодо структурних взаємозв'язків — це гіпертекст — нелінійний текст, влаштований таким чином, що він перетворюється в систему, ієрархію текстів, одночасно являючи собою єдність і множину текстів. Найпростіший приклад гіпертексту: енциклопедія або словник, в якому кожна стаття має посилання на інші статті цього ж словника. Гіпертекст — властивість, на якій побудована всесвітня павутина Інтернет.

Наприклад. Паризький культурний центр імені Жоржа Помпіду — одночасно і музей, і творча лабораторія, де образотворче мистецтво поєднується з музикою, кіно, бібліотекою та аудіовізуальними дослідами. Проект будівлі, запропонований двома архітекторами Р. Роджером та Р. Піано, відповідав концепції простору, присвяченого промисловому та архітектурному дизайну: прозоре чудовисько в центрі Парижу, п’ять скляних поверхів та металічних балок, де комунікації представлені на загальний огляд, а вентиляційні труби пофарбовані так, що кожний різновид має свій колір.

Урбанізація культурної сфери — вона набуває міського характеру. Виникають величезні інтенсивність і динамізм суспільного життя, внаслідок чого мало не кожне десятиріччя має своє «обличчя», в тому числі і в художній культурі.

Культура набуває нової якості, нового епітету — інформаційна. Інформаційний бум доходить до кожної людини незалежно від її місця проживання (звичайно, це в країнах з добре розвиненими телекомунікаційними мережами). Оперативність передавання інформації (нині завдяки Інтернету) і майже безмежні технологічні можливості засобів масової інформації - газет, журналів, радіо, кінематографу, телебачення об'єднує людей. Інформації так багато, що вона починає втрачати свою цінність. З’являється все більше людей, чия професія — класифікація та інтерпретація інформації.

Завдяки тісному взаємозв'язку ЗМІ з’явилось нове спрямування — масова культура. Це — з одного боку — демократизувало культуру, відкрило до неї доступ масовій аудиторії, а з іншого — зумовило проникнення в культуру комерційних інтересів: культура стає предметом бізнесу та неабияким чинником в політичному житті суспільства. Відбувся поділ між масовою культурою та елітарною. Найбільш розвинутою масова культура є в найбільш демократично розвинутому суспільстві - в США. Важливо і протилежне — в країнах тоталітарного соціалізму масова культура також присутня, проте стандартизується і подається з одного центрального партійного органу, який здійснює управління державою. В демократичному суспільстві наявна множинність таких центрів.

Характеристиками сучасної масової культури є:

свідома розрахованість на середнього масового споживача і активне формування образу, іміджу цього споживача.

універсалізація виховання дітей, втілення в їхню свідомість стандартизованих норм особистісної культури — зовнішності, поведінки, формування ціннісних установок через дитячу літературу, кіно, відеоігри, іграшки, мультфільми.

засоби масової інформації, які щоденно доводять до відома та «роз'яснюють» людині події, інтерпретують їх відповідно до потреб «замовника» .

активна, настирлива реклама, що стимулює споживання товарів та послуг;

створення та «розкручення» «зірок» — ідеалів для певної соціально-вікової групи, якими захоплюються фанати. Зірки виконують функцію популяризації - все, що робить зірка швидко стає відомим і активно обговорюється. Багато видів спорту, напрямів мистецтва стали загально популярними — тобто комерційно вигідними, завдяки наявності в них однієї або кількох яскравих особистостей. Для шахмат — це Гаррі Каспаров, чоловічий балет — Рудольф Нурієв, поп-арт — Енді Уорхол.

розвинена індустрія дозвілля, «бульварна» та «жовта» преса, що висвітлює побут «зірок» та вищих класів, недосяжний, але бажаний для широкого загалу; пригодницька, фантастична література, комікси, комерційні жанри кіно, рокі поп-музика.

значний вплив моди на суспільне життя. Творці моди: модельєри, конструктори, архітектори, композитори, поети, спортсмени, кіноактори, співаки, письменники. Мода обслуговує прагнення мас бути схожими на тих, кого вони вважають ідеалом або еталоном.

шоу-бізнес: мистецтво має давати прибуток.

Одним з негативних наслідків масової культури є її тенденція до надання всім елементам культурної системи однорідності та абсолютної схожості.

Будь-яка культура розвивається завдяки виникненню і загостренню своїх внутрішніх протиріч, ведучих до кризи. Ні «буржуазна культура» західного суспільства, ні радянська культура не стали виключенням.

Всплеск течії контркультури в 50-х рр. в СРСР ознаменований появою «стиляг», для яких характерний стиль в одязі і в поведінці, протилежний господарюючому — жити «як всі», аскетична ідеологія, сірий одяг, непомітна, сором’язлива поведінка. Стиляги одягались в приголомшливі костюми в клітину, не менш яскраві сорочки, краватки з неймовірними пальмами, мавпами, танцювали бугі-вугі, начісували величезні чуби, слухали «не нашу» музику. Це сприймалось як виклик радянській культурі, тому зі стилягами безжально боролись.

В 60-ті рр. США охопив рух хіпі, що проголошував революцію моральних і матеріальних цінностей:

замість культу грошей і матеріального достатку — культ простоти;

замість принципу «будь як усі» прийшла висока оцінка здатності бути несхожим на інших, жити, як живеться, не обертаючись на оточення;

замість культу тверезості й раціональності - суцільна наркоманія;

жахлива, з погляду батьків, музика;

довге волосся у чоловіків, незмінні протерті джинси, обув робочого та солдатського зразку, загальноприйнятними стали брюки на дівчатах, розпущене жіноче волосся — святкова зачіска, шокуючи міні-спідниці;

у відповідь на заклик офіційної Америки зупинити комуністичне нашестя у В'єтнамі, хіпі відповіли лозунгом: «Займайтеся коханням, а не війною» .

Бізнес зустрів контркультуру як черговий сплеск у розвитку запиту і відреагував випуском відповідних товарів: книг Маркса, футболок з портретами Че Гевари, вже протертими джинсами. За лічені роки контркультура стала комерціалізованою, її елементи інтегровані в загальну культуру: президент, банкір в джинсах стали нормальним явищем.

Загальна комп’ютеризація і технократія культури.

Наприклад. У музиці з’явилась модель художньої творчості, відмінна від традиційної. Вона є одним з чинників масової культури: й популярні, й деякі елітарні музикальні твори тепер є доступними для широких верств населення. Мова йде про звичну тепер тиражовану звукокопію — платівку. Платівка з записом рокабо поп-музики не відтворює первісного оригіналу, як при репродукуванні творів традиційного мистецтва. А сама є «оригіналом», бо музика в ній не може бути виконана у житті, адже вона — результат численних записів, накладів, мікшування. Піонерами у цій сфері були легендарні «The Beatles», які після запису такого інноваційного альбому 1966 р. припинили гастролі та концерти через те, що не могли відтворити свою музику поза межами студії.

Окремі вчені заперечують таку загальну комп’ютеризацію культури, вмотивовуючи це тим, що вона призводить до загибелі гуманістичних ідеалів. Тут доречно згадати принцип компанії IBM «Машина повинна працювати, людина — думати» .

Розвиток двох нових видів художньої творчості - кінематографу та телебачення, які успішно конкурують з іншими мистецтвами за показником сили впливу на великі маси людей.

Наприклад. Після 1945 р. в інформаційному просторі США стався справжній бум. Газети відійшли на задній план, а інформаційний ринок авторитетно зайняло телебачення. Згідно рейтинговим даним 1996 року, кожного вечора 65% дорослого населення США дивились телевізійні новини, а з газет отримували виключно оперативну інформацію. У середині 90-х рр. новий інформаційний бум — глобалізація всесвітньої інтерактивної павутини, якою інформація поширюється значно швидше і дешевше за будь-який інший засіб зв’язку. Насьогодні (2001 рік) все частіше у випусках теленовин ведучі посилаються на інформацію з Інтернету.

Поява багатомірної віртуальної реальності. Наркотик молоді 90-х: відеоігри, в яких людина переживає справжні емоції, при цьому ніяк не діючи у реальному світі.

Відбувається інтенсивне оновлення виражальних засобів, художньої мови в архітектурі, літературі, живописі, музиці, театрі, балеті, кінематографіі.

АРХІТЕКТУРА Архітектура другої половини ХХ ст. є врівноваженим симбіозом дихотомічних теорій, які згодні принаймі в одному: місто майбутнього не має нічого спільного з сформованими переважно в Середньовіччя європейськими містами.

Урбаністична теорія будівництва проголошує місто комбінацією хмарочосів в сполученні з вільними просторами зелених насаджень і складною сіткою транспортних артерій. Теорію створив найвидатніший архітектор минулого століття Ле Корбюзьє.

Дезурбаністи спираються на теорію Е. Хоуарда: будівництво невеличких міст-садів з вільним плануванням, громадським парком в центрі міста і розміщеними у зелені адміністративними будівлями і будівлями культурного призначення, з житловими будинками індивідуального плану, з не призначеним для забудівлі колом сільськогосподарських територій навкруги міста-сада. Подібні міста з населенням не більше 32 тис. чоловік мали утворювати групи навколо великого міста (але не більше 60 тис. чоловік).

Від дезурбаністичних проектів йде важливий принцип сучасного містобудівництва: ідея розділення пішоходних та транспортних потоків.

Найвпливовіший у 20-х рр. ХХ ст. архітектурний стиль функціоналізм (основоположник та ідеолог Вальтер Гропіус) залишив в світовій архітектурі нові типи житлових будинків (з двоповерховими квартирами, коридорного типу), плоскі покриття, економічні квартири з вбудованим обладнанням, раціональним плануванням інтер'єру.

Органічна архітектура Ф.-Л. Райта проповідує зв’язок з природою, звернення до людської індивідуальності («у світі має бути стільки типів будівель, скільки індивідуумів»). Послідовники цього напряму протистоять нівелюючій стандартизації сучасного життя.

Починаючи з 1940;х рр. ці теорії варіюються і в чомусь переплітаються. Першим прикладом рішення проблеми розселення великих міст завдяки містам-супутникам став проект «Великого Лондона». Проект вісьми таких міст в радіусі 30−50 км від Лондона належить англійському архітектору Патрику Аберкромбі. Пізніше з’явились «Великий Париж», «Великий Нью-Йорк». Старі міста розвивались від центра до периферії з постійним зниженням густини населення до околиці. Зараз все частіш в центрі міста залишається адміністративний вузел.

ЛІТЕРАТУРА У літературі виразно проявилась універсальність гуманізму ХХ століття. За умов поділу світу на «наших» та «ваших», більшість письменників шукає щось наднаціональне, певні загальнолюдські цінності.

Реалістична література другої половини XX ст. оперує найрізноманітнішими прийомами та засобами відтворення дійсності, їй характерні: використання притчових, алегоричних форм, філософічність, потяг до осмислення буття, соціально-політична та морально-психологічна актуальність.

У 50-х рр. письменників хвилюють моральні причини та наслідки для людства другої світової війни, антифашистська боротьба та Рух Опору (Курт Воннегут, Ельза Тріоле, Луї Арагон, Анна Зегерс, Генріх Белль); з’являється англійський антиколоніальний роман (Джеймс Олдрідж, Десмонд Стюарт).

Незадоволення молоді післявоєнною дійсністю — нестабільністю, невпевненістю, тривожністю знайшло відображення у творах «битників» — «розбитого покоління» У. Берроуза, А. Гінзберга, Д. Керуака (США); «розгніваних молодих людей» Дж. Уейна, Дж. Осборна, Дж. Брейна, К. Еміса (Англія).

Американський драматург-реаліст Артур Міллер у своїх творах ставить проблему відповідальності кожного за зло у світі. Страждання самотніх, почуваючи себе неповноцінними, поетичних натур в черствому і прагматичному оточенні зображено у п'єсах Теннессі Уїльямса.

В країнах Східної Європи літературний розвиток був підпорядкований ідеологічним настановам Комуністичної партії. В республіках СРСР переслідувалась і знищувалась національна культура. Проте найбільш цікаві письменники цього періоду спирались саме на національні традиції своїх народів О. Гончар, Ч. Айтматов, В. Распутін; за кордоном були відомі молоді поети Є. Євтушенко, А. Вознесенський.

60−70-ті рр. — розквіт «магічного реалізму», фантастична художня дійсність є засобом пізнання та відображення глибинного, прихованого смислу явищ реального життя (Гарсіа Маркес «Сто років самотності», Чингіз Айтматов «Бураний полустанок»).

Захід майже одноголосно назвав перші дві третини ХХ ст. епохою модернистського мистецтва. Новітній етап у розвитку нереалістичних течій, що прийшовся на останню третину минулого століття назвали постмодернізмом. Цей термін вперше був ужитий у 1976 р. щодо архітектури, та згодом стало зрозуміло, що вся світова культура розвивається у цьому напрямі. Його суть полягає в стиранні кордонів між високим мистецтвом і китчем, наданню значення текстові в тексті: головне не «що» і не «про що» йдеться у творі, а «як» він «конструюється». Суто реалістичні письменники нічого або майже нічого не зробили для оновлення художньої мови прози ХХ ст.

Надзвичайної популярності після війни набув екзистенціалізм — течія модернізму. Гасло екзистенціалізму: «Нічого не вийде»; адже світ позбавлений здорового глузду, хаотичний і некерований, в ньому трагічно одинока людина шукає свободи крізь абсурдність буття. Найяскравіші представники напряму: Жан-Поль Сартр, Альбер Камю, Сімона де Бовуар (Франція), Айріс Мердок (Англія).

Бере витоки з філософії екзистенціалізму «театр абсурду», покликаний демонструвати трагічність людського існування, алогізм вчинків та слів персонажів, дегуманізацію людини та втрату нею моральної опори. Термін з’явився після паризьких прем'єр п'єс Е. Іонеско «Лиса співачка» та С. Беккета «Чекаючи на Годо» .

Різновидом французької модерністської прози 50−60-х рр. став «неороман». На противагу традиційній романичній оповіді, він не має сюжетної чи композиційної завершеності, стверджує замкнену на собі особистість (Анрі Роб-Грійе, Наталі Саррот).

У 80-х рр. у літературі починає панувати іронічний, багатомірний, сповнений алюзій, віртуальних світів постмодернізм, який, вважають мистецтвознавці, бере початок від «Поминок по Фіннегану» Джеймса Джойса. Повоєнні письменники-постмодерністи: Хуліо Кортасар, Хорхе Луіс Борхес, пізній англомовний Володимир Набоков, Мілорад Павич, Умберто Еко.

Значну роль в літературі відіграє наукова фантастика, особливо соціально-політичної та морально-філософської спрямованості. Романи-антиутопії Рея Бредбері «451* за Фаренгейтом», Робера Мерля «Мальвіл» попереджають про бездуховність тоталітаризму, небезпеку ідеологічних чвар.

Чи не найбільшу читацьку аудиторію в сучасному світі має детективна література. Загалом, вона є масовим жанром, що дає змогу забутися від одноманітної виробничої діяльності, труднощів життя, згаяти час. Проте «королева детективу» англійка Агата Крісті та французький письменник Жорж Сіменон підняли рівень детектива до високого жанру. Це стосується й постмодерністського детективу: аналітичного — «Ім'я троянди» Умберто Еко, прагматичного — «Хазарський словник» Мілорада Павича.

Для масової літератури потрібен чіткий сюжет з інтригою та пригодами і непорушний поділ на жанри. Серед них найпопулярніші: «жіночі романи» — оповіді про кохання і страждання героїв з обов’язковим хеппі-ендом; шпигунські, політичні та кримінальні трилери; біографії великих та знаменитих людей; інформаційно-розважальні книжки на зразок «100 великих письменників», «250 найкрасивіших жінок світу», комікси.

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО З низки течій у повоєнному образотворчому мистецтві можна виділити три найголовніші: соціальний реалізм, абстракціонізм, сюрреалізм. Художники, згуртовані соціальним реалізмом, вбачали смисл мистецтва в його зв’язках з дійсністю, в суспільних діях, в активній пропаганді своїх ідеалів. Абстракціонізм об'єднав митців, захоплених формами, фарбами, кольорами, своїм внутрішнім світом. Сюрреалісти, спираючись на інтуітизм А. Бергсона та теорію психоаналізу З. Фрейда, прагнули позбавити процес творчості контролю з боку розуму, дозволити підсвідомості виявитись у художніх творах, пізнати приховані області дійсності, недосяжні для розуму і почуттів. Їх творчість — стихійний імпульс підсвідомості.

Дві головні форми соціального реалізму:

— неореалізм (країни Західної Європи): сприймання життя як драми, в якій герой шукає, але не знаходить розв’язання проблем, цікавість до простої людини. Представники: основоположник Ренато Гуттузо, Андре Фужерон, графік Пол Хоггарт;

— соціалістичний реалізм: митець зображав не те, що бачив, а те, що треба було бачити відповідно до генеральної лінії партії. Представники: живописці Налбандян, Лопухов, Яблонська, Жилінський.

З приходом до влади в деяких країнах Європи фашистів, центри абстракціонізму, сюрреалізму перемістились до Америки. В 1937 р. в Нью-Йорку сім'єю міліонера Гугенхейма був заснований музей безпредметного живопису, у 1939 р. — на гроші Рокфеллера створено Музей сучасного мистецтва. Після другої світової війни в Америці зібрались взагалі усі ультраліві сили художнього світу.

Чільне місце у післявоєнні 50−60-ті рр. займають модерністські течії. Світ захоплений екзистенціальною літературою, драмами «театру абсурду», алогічністю абстракціонізму. В твори абстрактного живопису почали вкладати великий капітал. Найвідоміші художники цього напряму: Джексон Полок (він ввів термін «дріппінг» — розбризкування фарб на полотно без застосування пензля), Жорж Матьє, Марк Тобі, Ганс Гофман.

Публіка, якій набрид абстракціонізм, прагне картин, на яких «хоч щось зображено». Цю потребу втамовують у 50-х рр. — сюрреалісти (пік їх популярності в Америці), у 60-х рр. — виникає поп-арт.

В 1947 р. з виставки в Нью-Йоркському музеї сучасного мистецтва почався католицький етап сюрреалізму. Блискучий художник, який уособив в своїй творчості і кульмінацію, і кінець сюрреалістичного напрямку — одне з двох облич живопису ХХ ст. іспанець Сальвадор Далі (1904 — 1984). Він прагне поєднати релігію і науку, відобразити світовідчуття людських мас. Його найвідоміші картини цього періоду: «Три сфінкси Бікіні», «Атомний Нерон», «Атомна Леда», «Атомістичний хрест». У 60-ті рр. сюрреалізм поступається новій хвилі абстракціонізму та новому напрямку авангардизму — мистецтву поп-арта.

Поп-арт, популярне, народне мистецтво виник в США як реакція на безпредметне мистецтво і являє собою колажі, різноманітні композиції, часто абстрактні комбінації з цілком реальних предметів побуту, сільськогосподарських знарядь, шматків труб. Його кульмінація — венеціанська бієннале 1962 р. Його «винахідники» — Роберт Раушенберг, Джеспер Джонс. Найвідоміші представники — Енді Уорхол, Рой Ліхтенберг, Джеймс Розенквіст.

У середині 60-х нову течію в повороті від абстрактності до предметності утворює оп-арт (оптичне мистецтво). Чисельні геометричні композиції являють собою ефект оптичної ілюзії руху ліній і кольорів у просторі. Оп-арт, як і поп-арт, мав значний вплив на художню промисловість, прикладне мистецтво, рекламу.

70-ті рр.: загальна «криза авангардизму», реалізм, який десятиріччями зазнавав гонінь, знову дістає визнання. В Америці та Європі виникає гіперреалізм (фотореалізм, який по суті є сучасним різновидом натуралізму) — живопис, який відтворює реальні сцени життя та імітує риси фотографії.

Найвизначніша фігура у світовому образотворчому мистецтві ХХ ст. — французький іспанець Пабло Пікассо (1881 — 1973). Як і Сальвадор Далі, він мав надзвичайно довгий життєвий та творчий шлях, протягом якого створив ряд картин, різних за жанрами і стилями. У повоєнні роки він виступає як майстер політичного мистецтва, його головна тема — боротьба за мир у всьому світі.

Основним напрямом у сучасному мистецтві багато дослідників називають «постмодернізм». Взагалі, мистецтво органічно споріднене, цей термін вперше був вжитий в архітектурі, проте, позначив тенденції в живопису, літературі, музиці, театрі, філософії. Постмодернізм постулює: зображення не відображує реальність, а створює нову реальність, навіть багато реальностей, часто незалежних одна від одної.

Таким чином, одна з головних рис образотворчого мистецтва другої половини ХХ ст. — різноманіття і взаємне переплетіння художніх стилів, до яких термін «реалізм», «авангардизм» чи «постмодернізм» може бути вжитий лише умовно.

МУЗИКА Для музики більшою мірою, ніж для інших видів мистецтва, характерний поділ на «елітарну» та «масову» .

" Елітарна" музика розвивалася в таких напрямках:

— «неокласична» музика (І. Стравинський, Д. Шостакович);

— електронна музика (А. Шнітке, Вангеліс);

— джаз;

У 50-тих рр. стає популярним жанр мюзіклу («Звуки музики» Роджерса, «Моя прекрасна леді» Ф. Лоу, «Вестсайдська історія» Л. Берстайна, «Король та я» з Ю. Бріннером, «Смішне дівчисько» з Б. Стрейзанд — усі ці мюзікли були екранізовані).

Найбільш популярний напрямок масової музики — рок. Відразу він порушив два табу поміркованої Америки: 1) білі хлопці не повинні співати негритянську музику; 2) білі діти не повинні слухати негритянську музику. Особливо блюз, який вважався еротичним чи навіть не пристойним. А рок-н-ролл безпосередньо походив від негритянського ритм-енд-блюзу. Він «вибухнув» за 10 років до зародження руху «дітей квітів» хіппі. Молодих людей 50-х рр. об'єднувала з небувалою гостротою пережита ситуація відчуження від старшого покоління, суспільної ідеології, традиційної суспільної культури та насущна потреба знайти вихід з цієї ситуації. Їх гасло — «Секс, наркотики та рок-н-ролл». Початком рок-руху вважають 1956 рік — саме тоді досяг всесвітньої популярності «король рок-н-роллу» Елвіс Преслі.

1958 — 1962 рр.: на місце рок-н-роллу приходить поп-музика. Господарі індустрії платівок зрозуміли, що на тінейджерах можна заробити великі гроші. І якщо рок-н-ролл був спонтанним та некерованим вибухом, ризикованими аматорами, то поп-музикою зайнявся великий бізнес: формула успіху, імідж, саунд, стиль, промоушн. Музика перетворилась на чисту комерцію.

1962 — 1967 рр.: другий сплеск рок-культури, пов’язаний з «The Beatles»: вони змінили роль поп-виконавця, розширили діапазон рока, «змінили все, до чого торкалися» .

Середина 60-х рр. — підйом значення гітариста до статусу зірки. Йшов стрімкий розвиток апаратури, чистота звуку, нові гітарні ефекти. Збільшувалось значення рок-творця. Серед інших інновацій «The Beatles» було те, що члени групи почали створювати пісні для себе, а не виконувати нав’язані продюсером.

1967 р. — почалось масове захоплення ЛСД та роком, позбавленим солощавості поп-музики. Набули популярності Janis Joplin, Bob Dylan, «The Doors» .

70-ті рр.: поява глем-року. Його засновник Marc Bolan загримував обличчя, виробляв приголомшливі, незвичайні рухи, екстравагантно одягався, грав одноманітну музику, проте він оживив рок, зробив його блискучим та яскравим і надав нового поштовху розвитку поп-музики. Після Дж. Хендрікса Marc Bolan був першою великою зіркою, що зробив акцент на сексуальності та візуальному образі виконавця.

Три основні напрями рок-музики:

— «спокійний»: в текстах — споконвічна тема «хлопець — дівчина», солодкі мелодії; виконавці, які подобались батькам. Яскравий представник — Елвіс Преслі.

— політизований та соціально активний рок. Пов’язаний з історією" групи № 1″ «Тhe Beatles», учасники якої протестували проти війни у В'єтнамі, вимагали повернення Ірландії ірландцям, збирали кошти для жителів Бангладеш. Пізніше у таких акціях брали участь всесвітньовідомі художники, танцюристи, актори, режисери.

— різко аполітичний, бунтарський, «непристойний напрямок», який символізує група «The Rolling Stones». Їх девіз: «Стоунз — це ті, кого ненавидять батьки». Оспівували усе, що протистоїть моралі, загальній культурі, порядності.

Обов’язкові елементи рок-музики: епатажна поведінка, спілкування з глядачами (умовний термін, адже на рок-концертах глядачі завжди були активними учасниками), посилена гучність, дражливий ритм, гігантські стадіони та зали. Невдовзі рок-музика практично не існувала поза складним технічним втіленням. За допомогою техніки у залі створюється феєрія, яка сильно загострює естетичні переживання.

У процесі еволюції року емоційне збудження дедалі більше перетворюється на самодостатню мету концерту.

КІНО Мистецтво, не просто специфічне для ХХ ст., але в певному розумінні таке, що створило його образ. Кіно народилось в атмосфері філософського, технічного, художнього і наукового піднесення.

Вже на початку свого розвитку кіно поділилось на елітарне та масове. Елітарне кіно стало експериментальним, при цьому основні прийоми побудовані на принципах постмодернізму, з якими ми познайомимось докладніше і пізніше. Зокрема, принцип «текст в тексті» став прийомом «фільм в фільмі» (наприклад, фільм Ф. Фелліні про режисера, що знімає фільм) — один з найпопулярніших сюжетів світового кінематографу. Кінематографічний інтертекст та гіпертекст, аналогічні літературним поняттям, стали набагато ефектніші з розвитком та теоретичним оформленням постмодернізму.

Постмодернізм сміливо поєднав масове та інтелектуальне кіно, комерцію та елітарність. В результаті постмодерністські фільми на зразок «Бульварного чтива» Квентіна Тарантіно можуть дивитись глядачі усіх типів. Звичайний тип отримує насолоду від карколомних поворотів, стрілянини та приколів, а елітарний глядач — смакує інтертексти та гіпертексти.

Важливі щодо різноманіття кінопродукції особливості національного кінематографа: кіномистецтво кожної країни має щось специфічне, що походить, очевидно, з національного менталітету.

Центр масового кіно — «фабрика мрій» Голівуд. Найбільша кількість фільмів у другій половині ХХ ст. випускається у США.

На прикладі масового кінематографа бачимо основні вимоги масової культури:

чіткий сюжет з інтригою та карколомними пригодами, чіткий поділ на жанри.

Навіщо? Це необхідно для того, щоб жанр був впізнаний одразу; очікування не повинні порушуватись. Тому сюжети масових картин так часто повторюються.

Головні жанри: детектив, трилер, бойовик, комедія, мелодрама, фільм жахів, фантастика, еротика. Кожний з них є замкненим у собі світом зі своїми законами, які ні в якому разі не можна переплутати, особливо в кіно, де виробництво пов’язане з найбільшою кількістю фінансових вкладень.

Європейський кінематограф більше прагнув до елітарності, хоча б тому, що не отримував таких асигнувань.

Неореалізм — напрям в італійському кіно середини 40−50-х рр., виник на хвилі Руху Опору, в умовах розвитку демократичного суспільства. Першим фільмом цього напряму був «Рим — відкрите місто» Р. Розселені, пройнятий духом антифашистської єдності. У наступних фільмах порушувались проблеми безробіття, соціальної незахищеності бідних людей. Для фільмів неореалістів характерно: точність деталей, достовірність показу умов життя народу, лаконічність, стриманість, зйомки на вулицях із залученням непрофесійних виконавців, в основі сценаріїв — газетні хроніки. Найвідоміші фільми: «Пайза» Р. Росселіні, «Сонце ще сходить» А. Вергано, «Викрадачі велосипедів» В. де Сіки, «Рим, об одинадцятій» та «Немає миру під оливами» Дж. де Сантіса, «Земля дрижить» Л. Вісконті.

Одна з найцікавіших постатей повоєнного кіно Ф. Фелліні. Його незвичайні кінофантазії порушують релігійні, етичні та соціальні проблеми, прогрес краху людських надій, цінностей та ідеалів. Фільми Фелліні «Дорога», «Ночі Кабірії», «Солодке життя», «Вісім з половиною», «Амаркорд», «Джинджер і Фред» створені за допомогою карнавалізації: фантастики, гротеску, сарказму, іронії, гри. Творчість всесвітньовідомих італійських кінорежисерів М. Антоніоні, Р. Росселіні, Л. Вісконті присвячена дослідженню психологічних та соціальних мотивів поведінки сучасної людини.

Великий інтерес у світі до французької «Нової хвилі» був викликаний перш за все успіхом на міжнародних кінофестивалях фільмів «На останньому диханні» Ж. Л. Годара (1959), «400 ударів» Ф. Трюффо, «Коханці» Л. Маля (1958), «Хіросіма, любов моя» А. Рене (1959). «Нова хвиля» — це ряд фільмів, створених молодими кінематографістами часто в непрофесійних умовах, швидко та недорого. Фільми не мають єдиного ідейно-художнього напрямку, крім несприйняття стереотипних сюжетних традицій кінематографа, навали кінозірок, розкішних постановок.

У Франції у 70-х рр. зняв свої кращі стрічки метр сюрреалізму в кіно Л. Бунюель («Скромна принадність буржуазії», «Привид свободи», «Цей непевний об'єкт бажання»).

Фільм Андрія Тарковського «Дзеркало» (1974) — один з найскладніших фільмів російського кінематографічного модернізму. Характерною для кіно в СРСР була поява фільмів для «полиці», які не випускались у широкий прокат через невідповідність стандартам соціалістичного реалізму. З фільмами «Соляріс», «Сталкер», «Андрій Рубльов» А. Тарковського; стрічками С. Параджанова, А. Германа та багатьох інших митців глядач познайомився лише після перебудови.

Останнім часом у зв’язку з розвитком телебачення дедалі більшої популярності набувають багатоденні телесеріали з великою кількістю дійових осіб та чітко прогнозованим сюжетом.

Всесвітньовідомими є кінофестивалі комерційного кіно — церемонія нагорождення Оскаром (США), Каннський (Франція), Берлінький (Німеччина), Венеціанський (Італія) кінофестивалі. Їм протиставлені фестивалі некомерційного кіно, які, проте, відомі не широкому загалу, а лише білякінематографічним колам.

Постмодернізм — основний напрямок сучасної філософії, мистецтва, науки, моди. Американський літературознавець Іхаб Хассан виокремлює такі специфічні ознаки, притаманні постмодернізмові: «фрагментарність», «іронічність», «деканонізація», «деструкція», «карнавалізація», «гібридизація», «невизначеність», «зникнення авторського Я», «відсутність самозаглибленості», «принцип творчої співгри з читачем», «принцип вільного поєнання жанрів та стилів». Леслі Філдер додав ще одну ознаку — «органічну спорідненість постмодернізму з поп-культурою» .

Десять принципів постмодерністської літератури за В. П. Рудневим:

Неоміфологізм: орієнтація на архаічну, класичну та побутову міфологію; циклічна модель часу, твір побудований як колаж цитат та ремінісценцій з інших творів.

Гра на кордоні між вигадкою та реальністю.

Принцип «текст в тексті.», коли бінарна опозиція реальність-текст перетворюється у ієрархію текстів в тексті.

Пріоритет стиля над сюжетом. Для шедевра ХХ ст. важливіше «як» розповісти, а не «що» розповісти.

Знищення фабули. У XIX ст. неможливо було уявити, що сюжет та фабула твору можуть відрізнятися. Наприклад, зараз дія забігає попереду, а зараз — розповідається минуле героя. Неможливо відновити хронологію подій, бо, по-перше, присутнє некласичне, неодномірне розуміння часу; по-друге, зрозуміла для всіх істина відсутня.

Синтаксис, а не лексика. Оновлення мови модерністської прози відбувається шляхом праці над синтаксичними конструкціями — над реченням, а не над словом.

Література активно заволікає читача в діалог, моделює його позицію і створює позицію розповідача, який враховує позицію читача.

Спостерігач. Ним частіше виступає розповідач. На його сумлінні достовірність того, про що він розповідає.

Порушення принципів зв’язаності тексту. Найбільш характерне для літератури «потоку свідомості» Дж. Джойса, Пруста, Фолкнера, А. Роб-Грійе.

Аутизм. Письменник-модерніст за своїм психічним складом зовсім не прагне відобразити зовнішню реальність, а моделює власну.

За цими принципами і розвиваються культура та мистецтво нашого часу.

Постмодернізм є обличчям нового постіндустріального суспільства, замінюючого на Заході традиційне буржуазне індустріальне суспільство. В цьому новому суспільстві найціннішим товаром є інформація, а попередні економічні та політичні цінності - влада, гроші, обмін, виробництво — підвладні деконструкції. Людство перейшло зі світу речей у світ процесів.

У світі спостерігається тенденція до економічної та культурної глобалізації. Виникає масовий споживач, громадянин світу. В умовах інформаційної навали важко зорієнтуватись, тому набула широкого поширення масова культура — універсальна, проста і зрозуміла, дещо спрощена і розтлумачена — вона не вимагає від людини емоційного або розумового напруження.

Постмодерністському святогляду властиво: багатоваріантність розвитку світу, рівноцінність культур, сумнів у перевершеності культур, раніше вважавшихся еталонними, ідея культурної лояльності як основи суспільства, сумнів у можливостях природничих і громадських наук, недовіра до держави, потяг до роздержавлення суспільства, ідея фрагментарності культури, виникнення гіперреальності (по всьому світу виникають ділянки іншої культурної реальності - «Діснейленди», «Макдональдси», китайські, італійські ресторани), культура споживання: у суспільстві постмодерна споживання — це перш за все споживання символів, а не інструментальна діяльність.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ Дмитриева Н. А. Краткая история исскуств. — М., 1991.

Ильин В. И. Поведение потребителей. — М., 1998.

Ильина Т. В. История искусств: Западноевропейское искусство. — М., 1983.

Кузьменко В.І., Словник літературознавчих термінів. — К.: Укр. письменник, 1997.

Ладиченко Т.В., Коляда І.А. Всесвітня історія. 11 клас: зошит-конспект тем. — К.: А.С.К., 1997.

Паскаль Джереми, Иллюстрированная история рок-музыки, Л. 1978.

Руднев В.П., Словарь культуры ХХ века: ключевые понятия и тексты. — М.: Аграф, 1997.

Слабошпицкая И. Центр Жоржа Помпиду: история любви к творчеству, еженедельник «Теленеделя» (Киев), 1996 г., № 46, с. 14.

Хлапонин Е. Телевидение США, или Право знать правду…, еженедельник «Теленеделя» (Киев), 1996 г., № 32, с. 23.