Культура слова

ВСТУП

Про красу, багатство, милозвучність та інші її високі якості сказали чимало слів і українці, й неукраїнці. Поет і фольклорист XIX століття Амвросій Метлинський захоплено писав, що «при висловленні будь-якого почуття, будь-якої пристрасті українцеві ніколи нічого не бракує в рідній мові його… все висловиться цією мовою, виплеканою не на безжиттєвому ґрунті граматики, а в полі брані й у розпалі помсти, на вільних бенкетах козацтва та в розгульному побуті гайдамаки; мовою, викоханою в розмовах із рідним краєм безпритульного блукача на чужині, в піснях любові, розігрітих полум’яними цілунками коханців, і в піснях розлуки, розігрітих горючими слізьми очей дівочих, у ніжних та дбайливих розмовах матерів із синами, з якими вони готувалися до розлуки надовго, надовго, коли не навіки… Прочитайте пісні українця, коли хочете знати, що його мова здатна виражати найніжніші порухи душі; прочитайте думи українця, коли хочете знати, що його мова може малювати і величні явища природи, й народний гнів та чвари, може натякати на незбагненність Божих шляхів у подіях, може виражати й регіт одчаю, що крає нам серце». Життя не дуже пестило нашу мову на шляху до утвердження її в різних сферах спілкування: то не було умов для розвитку наукового стилю, то до краю звужено рамки її офіційного використання, то ретельно під різними приводами винищено її творців та плекальників. Але незважаючи на все це, українська мова ввійшла в коло найрозвиненіших мов світу, має викристалізувані норми на всіх рівнях. Ці норми треба засвоїти й дотримуватись їх, а не творити нові там, де немає на це жодної потреби.

ФОНЕТИКА Й ВИМОВА

Літерою щ в українській абетці позначається звукосполучення твердих шч. Отже, при написанні Полтавщина, щирий, ще, щастя слід вимовляти Полтавшчина, шчирий, шче, шчастя і под. Поширена вимова типу Полтавшьщьіна, шьщьірий, шьщье, шьщьастя є карикатурою на українську ортоепію.

Не відповідає літературним нормам поширена в публічних виступах тверда вимова свистячих з, с, дз, ц перед пом’якшеним губним: звір, світ, дзвякати, цвіт, сміх, тут слід вимовляти зьвір, сьвіт, дзьвякати, цьвіт, сьміх.

В українській мові літерою х відтворюється, як правило, іншомовна фонема ch: Фридрих (Friedrich), Халдея (Chaldaea); фонему h слід передавати через г.

ЛЕКСИКА

Причиною багатьох лексичних та граматичних помилок у мові засобів масової інформації є тяжіння над авторами слів та морфолого-синтаксичних конструкцій російської мови, прагнення скалькувати ці конструкції замість того, щоб знайти щось своє. Російській антонімічній парі прикметників багаточисельний і малочисельний в українській мові відповідають пароніми численний та нечисленний.

У практиці усного й писемного мовлення нерідко плутають слова виняток і виключення, а також похідні від них винятковий та виключний. В одному зі спортивних звітів, наприклад, читаємо: «Про те, що ця гра не складатиме виключення, можна було здогадатися». Слово виключення тут недоречне, бо воно означає «усування, унеможливлення, припинення дії». Від нього походить виключний (такий, що поширюється тільки на один об'єкт). Правильними словосполученнями слід уважати такі: виключення зі списку (з університету, з організації), виключне право. Коли йдеться про відхилення від правила, від чогось узвичаєного, використовуємо слово виняток, похідне від якого винятковий означає «особливий, надзвичайний».

Не прикрашають сторінок навіть найліпших видань слова, вжиті не у властивому їм значенні. Про відтак уже досить багато написали мовознавці, але правильно його використовують тільки носії західноукраїнських говірок і письменники, так чи інакше пов’язані з цією діалектною базою: «Дитячий вік пройшов у м. Вінниці, а відтак довелося жити то на селі, то знов у місті» (М. Коцюбинський). Отже, справжнє значення слова відтак — «потім, після того», а не «отже, тому, тож», як думають ті, хто будує речення на взірець: «Здавалося, непотрібно думати про минуле. Адже це лише пережитки. А відтак геть їх!» Тут доречніше було б сказати: «А тому (через те) геть їх!»

З етнонімами (назвами народів) пов’язані деякі ботанічні назви. Приміром, найменування рослини гречка походить від грек. До цього самого етноніма зводиться російська ботанічна назва грецкий орех, яку сліпо копіюють окремі, навіть досить солідні українські видання, пишучи грецький горіх. Слово грецький, поза всяким сумнівом, дуже поширене в українській мові, але воно є відповідником російського греческий: греческий народ, греческий язык, греческая культура — грецький народ, грецька мова, грецька культура. Що ж до ботанічного терміна, то російському грецкий орех у нашій мові відповідає волоський горіх: «Кругом хати росли старі велетенські волоські горіхи» (І. Нечуй-Левицький). Український термін пов’язаний зі словом волохи, вживаним як загальна назва середньовічного населення Придунав’я й Трансильванії.

У сучасній українській літературній мові для позначення великого населеного пункту, адміністративного, промислового, торговельного й культурного центру вживається слово місто. А мешканець цього населеного пункту зветься городянин (від застарілого город). Пояснити це можна тим, що похідне від місто міщанин використовується як назва людини з обмеженими інтересами та вузьким кругозором. Нормативна несумірність назви населеного пункту (місто — активне слово літературної мови) та його мешканців викликає певні застереження в мовців, тому вони замість городянин частіше кажуть мешканець міста. Українська мова вже давно витворила ще одну лексему, яка цілком спроможна заступити застаріле городянин та двокомпонентний вислів мешканець міста. Це зафіксоване «Словником української мови» (т. 4, с. 751) містянин з досить поважною ілюстрацією: «Оператор хотів заспівати, як це полюбляють на природі містяни, але жінка заборонила, пояснивши, що в лісі галасувати не годиться, ліс вимагає тиші» (Ю. Яновський). Тож є цілковита рація запровадити слово містянин до активного літературного вжитку й заповнити прогалину в словотворчому гнізді: місто, містянин, міський, передмістя й под.

Слова накаляти, закаляти в українській мові означають «забруднити»: «Накаляла білі ручки, Кватирочку одсуваючи» (П. Чубинський); «Поруч з нею йшла молода панна, підіймаючи трохи спідничку, щоб не закалятись» (Леся Українка).

Про неодруженого чоловіка українці, як правило, кажуть парубок або старий парубок (людина старшого віку): «Вона пішла за нього, вічного наймита, старого парубка, бурлаку» (М. Коцюбинський).

Слово посмішка в основному своєму значенні пов’язане з поняттям глузування, кепкування; до нього пасують епітети іронічна, скептична, глузлива тощо: «Літній крем’язень теше собі весло, скептична посмішка гуляє в нього під вусами» (О. Гончар); «Солуха, знічуючись від гадючої посмішки отця Миколая, налив йому келих» (М. Стельмах). Натомість у публіцистиці, а то й у художніх творах, можна прочитати: «Її доброта світилася в ледь помітних зморшках, у м’якій посмішці» (газ.). За лексичними нормами української мови з епітетами м’яка, ласкава, приємна, привітна вживаємо слова усмішка: «Усмішка щастя розіллялась по обличчю в старої» (М. Коцюбинський); «І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка» (А. Малишко).

ПРО ТЕРМІНОЛОГІЮ

Чимало термінологічної лексики утворено шляхом метафоризації - перенесення назви з одного явища або предмета на інший на підставі подібності ознак чи функцій. Такий спосіб творення термінів спільний для всіх мов. Наприклад, поширений у техніці термін сорочка (ізольована порожнина в машинах та апаратах для циркуляції охолоджувальної чи обігрівної речовини) передається в слов’янських мовах так: укр. сорочка, рос. рубашка, п. koszulka, ч. koљile і т. д. Тобто для називання спільного поняття кожна мова знаходить власні лексичні засоби.

Але бувають випадки, коли в природні мовні процеси втручаються позамовні чинники. У період прискореного зближення мов народів колишнього Радянського Союзу ознакою гарного тону було впровадження запозичень з російської мови без огляду на те, існувала така потреба чи ні. З цих міркувань при загальнонародному українському слові черевик для називання приладу, що накладається на рейку з метою гальмування вагонів, до нашої мови введено російський термін башмак. Невже черевик не міг набути нового значення (як сорочка)? Таке саме відбулося зі словом спідниця (вид жіночого одягу), яке в технічному вжитку поступилося місцем російському юбка (нижня частина бокових стінок циліндричного виробу). Не взято до увага навіть те, що укр. юпка означає «верхній жіночий одяг з рукавами», тобто ознака суперечить назві.

З української термінології в 30-ті роки під гаслами інтернаціоналізації вилучили не тільки питомі українські слова, котрим у російській мові відповідали запозичення: приросток (префікс), наросток (суфікс), дієйменник (інфінітив). Терміни іншомовного походження, яких не було в російській мові, замінено в нас російськими. Скажімо, хімічний елемент у вигляді твердої речовини сірого кольору, що входить до складу мінералів, звався в нас, як і в багатьох інших мовах, крім російської, арсен (з грецької). Цю назву витіснено російським миш’як.

Спільна для багатьох слов’янських і неслов’янських мов назва крихкого тугоплавкого металу сріблясто-білого кольору манган була заступлена словом марганець лите на тій підставі, що цей германізм уживається в російській мові. Інші терміни, утворені від манган, — манганін, манганіт, залишилися (бо вони використовуються в російській термінології).

Слово шар в українській мові має значення «суцільна маса однорідної речовини» (рос. слой). Напр.: «М'яко ступаючи по настилу з опалого листу, який товстим шаром лежав під деревами, обережно розриваючи гілля всипаної червоними ягодами шипшини, він слухав, чи не почує десь рику оленя» (С. Скляренко). А рос. шар (зменшене шарик, прикметник шариковый) відповідає укр. куля (зменшене кулька, прикметник кульковий). Рос. шариковая ручка — укр. кулькова ручка; відповідником рос. шариковий подшипник (шарикоподшипник) мало б бути укр. кульковий підшипник (кулькопідшипник). Натомість з «інтернаціоналістських» міркувань у технічну термінологію запровадили семантично незграбний витвір шарикопідшипник.

У ботанічній термінології тривалий час уживався оригінальний український термін на позначення родини рослин окружкові, але в 50-х роках XX століття він був замінений запозиченим з російської мови зонтичні.

Викопний ссавець льодовикового періоду по-українському звався мамут: «Мамут спиною розгортає твань» (М. Бажай). Пор.: п. ч. слц. вл. слн. mamut, мак. срб. мамут. Пізніше його в українській мові назвали так, як у російській — мамонт, а слову мамут у словниках дали позначку «застаріле». Прикладів такої «інтернаціоналізації» дуже багато. Настав час повернути українську термінологію до багатющих джерел рідної мови. Чужого, безперечно, варто навчатись. Проте насамперед не треба цуратися свого.

Російські терміни (праворуч), що вживаються замість незаконно вилучених українських (ліворуч):

Мамут — мамонт (зоол.)

манган марганець (хім.)

арсен — миш’як (хім.)

окружкові - зонтичні (бот.)

ФРАЗЕОЛОГІЯ

Мовні одиниці, що складаються з кількох роздільно оформлених компонентів, характеризуються стійкістю лексичного складу та синтаксичної будови і, як і окремі слова, позначають поняття, звуться фразеологічними одиницями, або фразеологічними зворотами, чи просто фразеологізмами.

В усному й писемному мовленні нерідко чуємо й читаємо кумедні з погляду лексико-фразеологічних норм української мови вислови: «На місці звалища мешканці молодого міста розбили парк; Страйкарі розбили намети перед міськрадою» та ін. Дієслово розбити є синонімом слів знищити, розтрощити, роз’юшити тощо. Воно входить до таких словосполучень, як розбити лоба, розбити (розірвати) кайдани, розбити серце і т. ін. Щодо парку або саду треба використовувати більш підхожі лексеми — посадити, насадити, виростити: «Я гостро відчуваю запах саду, що я посадив» (Ю. Яновський). Намети теж не розбивають, а ставлять або напинають (як у прямому, так і в переносному значенні): «Над покрівлями будинків осінні хмари нап’яли сизий намет» (О. Копиленко).

Фразеологізми треба відтворювати мовою, якою писано даний текст, або мовою оригіналу. Якась третя мова тут абсолютно недоречна.

Російський вислів отдавать себе отчет можна відтворити словами усвідомлювати, розуміти щось, орієнтуватися в чомусь: «Марина, певно, ще не усвідомлювала, що Анатолій їй подобається» (С. Журахович); «Колишній солдат, він розумів, що значить узятися провідником, яка відповідальність ляже на людину, що згодиться на це» (О. Гончар). Але є й вислів фразеологічного типу — здавати собі справу в чомусь (про щось, із чогось). Про закономірність цієї мовної одиниці свідчить широке вживання її в багатьох українських авторів: «Так, так…» — шепотіла вона, не здаючи собі справи в тому, що десь уже сходилась публіка на її концерт, що на вулиці чекало на неї авто" (Л. Смілянський); «Вона чомусь мусила згадувати про Дарку, не раз плакала при тому — чи за лялькою, чи за Даркою, вона якось сама не могла собі здати справи в тому» (Леся Українка).

Словники, поза всяким сумнівом, є вмістищами відомостей про вживання й значення слів. Але й у словниках трапляються прикрі помилки. Приміром, у 4-му томі одинадцятитомного Словника української мови є словосполучення корінний зуб, яке нібито означає «один із п’яти задніх зубів кожної щелепи» (с. 292). Цей вислів без жодних підстав перенесено з російської мови, бо по-українському один із п’яти задніх зубів щелепи зветься кутній. «На кутніх зубах спробував золото» (М. Стельмах). Маємо й фразеологізм сміятися (реготатися) на кутні із значенням «плакати»: «Ще й сміється, дурне! Щоб ти на кутні сміялося!» (О. Ковінька). Українська фразеологія така багата, що її не варто «збагачувати» неоковирними витворами.

МОРФОЛОГІЯ І СИНТАКСИС

Порівняно з досить помітними лексичними помилками, про які вже чимало писали і ще багато писатимуть, менш виразними є похибки морфологічного та синтаксичного плану. Але від того вони не перестають бути вадами. Відступи від морфологічних і синтаксичних норм української літературної мови знижують рівень культури мовлення ще більше, ніж лексичні огріхи.

Однією з морфологічних особливостей сучасної української літературної мови є наявність у іменників чоловічого роду другої відміни варіантних закінчень давального відмінка однини: -ові (-еві, -єві) тау (-ю). Це дає змогу врізноманітнювати виклад, уникати нанизування в реченні слів з однаковими закінченнями. Скажімо, не зовсім удало зі стилістичного погляду звучить фраза: «Диплом про закінчення університету вручається випускнику Петру Бондаренку». Що ж тут рекомендує стилістична норма? Коли в давальному відмінку стоїть одне слово, треба вживати форми зові (-еві, -єві): написати листа братові, зателефонував товаришеві, допоміг батькові косити сіно. Якщо в давальному відмінку є два слова, то одне з них уживаємо зові (-еві, -єві), друге зу (-ю): Михайлові Івановичу, Василеві Григоровичу, Іванові Біласу, Олександрові Ємцю. Тобто перевагу слід віддавати закінченнюові (-еві, -єві). Чому? Тут кілька причин. По-перше, так каже більшість українського народу: з трьох наріч загальнонародної української мови це закінчення переважає в двох — південно-східному (на основі частини говірок якого виникла літературна мова) та південно-західному. По-друге, закінченняу (-ю) має велика кількість іменників у родовому відмінку: народу, заводу, закону, вітру, морозу і т. д. По-третє, це ж закінчення властиве групі іменників у кличному відмінку: батьку!, сину!, товаришу!, учителю!, краю! Отже, в таких випадках закінченняові (-еві, -єві) допомагає чіткіше розмежувати функції відмінків.

Суперечать граматичній і стилістичній нормі такі побудови, де два слова стоять у різних відмінках, але мають однакове значення. Наприклад, у заявах: ректору університету, директору заводу. Або заголовок у газеті: «Що з майна авангарду (р. відм.) належить народу? (д. відм.)» Тут треба писати й вимовляти: директорові заводу, ректорові університету. Що з майна авангарду належить народові? Замість «як повідомили нашому кореспонденту синоптики Українського гідрометцентру» слід писати «як повідомили нашому кореспондентові синоптики Українського гідрометцентру» (можлива й форма знахідного відмінка — «повідомили нашого кореспондента»).

Біблійний, міліційний (а не біблейський, міліцейський) Від іменників іншомовного походження численна група українських відносних прикметників утворюється за допомогою компонентівій-н (ий); емоція — емоційний, конструкція — конструкційний (не плутати з якісними прикметниками типу конструктивний), релігія — релігійний, тенденція — тенденційний. З цього погляду варто віддати перевагу формам біблійний (рідше біблійський), міліційний, поліційний (від біблія, міліція, поліція) перед створеними за російським зразком біблейський, міліцейський, поліцейський.

В одній газеті читаємо: «Біль цієї трати надихнула на серйозний жанр». Біль як іменник жіночого роду означає «біла пряжа; яскраво-білий колір». Напр.: «Усю ніч не спала Та біль сукала» (нар. пісня); «Розжевришся туга, як те залізо, що біліє біллю» (Леся Українка). Коли йдеться про відчуття страждання, то іменник біль є чоловічого роду. Згадаймо хоч би відому «Пісню про рушник» на слова Андрія Малишка: «І на тім рушникові оживе все знайоме до болю». Виходить, у наведеному уривку з газетного тексту треба було написати: «Біль цієї втрати надихнув на серйозний жанр».

Сучасне українське слово вісь відмінюємо так: Наз. вісь, Р., Д. осі, Зн. вісь, Ор. віссю, М. (на) осі, Кл. осе! У множині всі форми вживаються з о і не мають протетичного в: осі, осей і т. д. У засобах масової інформації подеколи чуємо й читаємо помилкові форми вісі, вісей замість правильних осі, осей. Пор.: «Не встиг другий віз недалечко од'їхати, тріснула вісь» (І. Нечуй-Левицький); «Сконструйовано модель акумулятора у вигляді диска, що обертається на вертикальній осі» (журн.); «Віссю вулиці називають лінію, що йде по середині вулиці і ділить її на дві частини» (посібник).

Однією з прикрих помилок у різних видах усного й писемного мовлення є неправильне використання форм роду іменників. Слово нежить у літературній мові належить до чоловічого роду. Тож у реченні з газетного тексту (автор якого, мабуть, відбиває морфологічні особливості рідної говірки) «Досі не можу вилікуватись від нежиті» слід виправити на нежитю.

Безграмотною з погляду синтаксичних норм є застосовувана в газеті конструкція: «Лист, датований 26 серпнем». Назва місяця в таких випадках завжди мас стояти в формі родового відмінка: двадцять шосте серпня, лютого; двадцять шостого серпня, лютого; двадцять шостому серпня, лютого; двадцять шостим серпня чи лютого (а не серпнем чи лютим).

Однією з найпоширеніших синтаксичних вад засобів масової інформації (а під їхнім упливом і розмовного мовлення) є надуживання конструкціями з прийменником по: майстерня по ремонту одягу; бюро по працевлаштуванню; комітет по цінах; проректор по науковій роботі; екзамен по англійській мові; працюють по змінному графіку; я прийшов до Вас по такій справі; школа-магазин по підготовці молодших продавців; кіоск по продажу проїздних квитків тощо. У всіх наведених прикладах прийменник по не на місці. Правильні варіанти такі: майстерня ремонту (лагодження) одягу; бюро працевлаштування; комітет цін; проректор з наукової роботи; іспит (екзамен) з англійської мови; працюють за змінним графіком; я прийшов до Вас у такій справі; школа-магазин для підготовки молодших продавців; кіоск для продажу проїзних (дехто дуже хоче «вдосконалити» наш правопис і весь час уставляє в слово проїзний літеру д) квитків.

Прийменник по, звичайно, не чужий нашій мові. Він широко вживаний в інших випадках — з просторовими, часовими, обставинними та об'єктними значеннями: «А під самою водою Верба похилилась; Аж по воді розіслала Зеленії віти» (Т. Шевченко); «По сміху плач наступає» (Номис); «Ну, Трохиме, Ви тепер наш батько, порядкуйте нами по правді» (М. Кропивницький); «Вона припадала до журавля, але набрати води не могла — мабуть, не по ній важіль вчепили» (В. Земляк); «Ні, ти спробуй війни в окопі, сам наковтайся тванюки по горло» (О. Гончар); «Купець викинув їм на прилавок „штуку“ кумачу по п’ятаку за аршин» (З. Тулуб); «Найстарші мали вже по тридцять чи й по тридцять два роки» (О. Довженко). Як бачимо, в цього прийменника багаті функціональні можливості. Тож не обмежуймо їх неправильним використанням.

В українській мові досить поширені конструкції іменника в орудному відмінку з прийменником за, що вказують на обставинні відношення, спосіб дії: за наказом, за планом, за прикладом, за звичаєм, за знаком і т. ін. Напр.: «Всі запорожці за цим знаком поскидали свої шапки» (О. Довженко). Але ці самі відношення виражаються й за допомогою інших конструкцій. У багатьох газетах, радіо-й телепередачах помилкові з погляду синтаксичних норм вислови на зразок за пропозицією, за нашою думкою майже витіснили нормативні відповідники на пропозицію, на нашу думку.

Вислови на адресу і за адресою мають різне значення. Перший означає напрямок дії: «Листи надсилайте на адресу… По довідки звертайтеся на адресу…». Другий указує місце, де відбувається дія: «Консультаційний пункт міститься (або розташований, але не знаходиться) за адресою; зустріч із народним депутатом відбудеться за адресою…».

«КАСКИ» З «ТЕЛЕРАДІОКАМПАНІЇ»

мова фонетика рід іменник Перебуваючи в зарубіжному відрядженні, я щоразу, коли простував вулицями Праги, з сумом і зітханням думав про Київ. Тут, у столиці Чехії, всі магістралі промовляють до перехожих національною державною мовою в назвах магазинів, кав’ярень, ресторанів, рекламних панно. У моєму ж рідному місті всі вулиці зіноземнилися, тільки й знай, що вивіски в англійсько-російській формі. Тут, у Празі, за таке мера б судили, не те що з роботи зняли. Керівники ж української столиці байдуже проходять повз ці чорні пороги нашої культури.

Пам’ятаю (я тоді був студентом), у 50 — 60-х роках жодному штатному працівникові радіо чи телебачення не спадало на думку бовкнути в ефір щось на зразок «телерадіокАмпанія» або розповісти дітям «каСку». І коли вже настав так званий застій 70 — 80-х і українську мову витіснили майже з усіх сфер, то й тоді на пам’ятнику з нагоди чергової круглої дати жовтневого перевороту, що «прикрашав» теперішній майдан Незалежності, напис зробили українською мовою. Коли восени 1989 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон про державність української мови, тодішні перший секретар ЦК КПУ Володимир Івашко та Голова Президії Верховної Ради Валентина Шевченко відразу скрізь заговорили українською мовою. За ними — майже вся Верховна Рада, перші особи в областях. Тобто закон, хоч і недосконалий, почав набирати чинності з «голів».

Іду вулицями Праги і раптом бачу вулиці Києва: мені в очах рябіє від написів типу «Охотничий ресторан», «Фирменные сэндвичи», «Габриэлла», «Музыкальная мастерская», від безграмотних витворів «Максімъ», «Obuv», «Пран'я білизни» й под. А що вже казати про інші міста й села нашої держави? Там навіть написи на пам’ятниках, створених уже за часів незалежності, виконано російською мовою. Наприклад, римському поетові Овідію в Овідіополі на Одещині або українському композиторові Максимові Березовському в Глухові на Сумщині. Керівники Української держави знову ж таки мовчки спостерігають ці порушення закону про державність української мови, нехтування національної етики й елементарної логіки.

Українську мову псують усі, кому не ліньки. Створено безліч фірм, агенцій, товариств, які мають російські або зросійщені назви: страхова компанія «Росток» (кажуть, що це абревіатура, але чому словосполучення не скоротити так, аби з нього вийшло українське слово?), агентство нерухомості «Благовєст» (чому не Благовіст?), крамниця біля театру «Київ» «Рогнєда» (чому не Рогніда?). Таких «чому» можна поставити дуже багато, а відповідь одна — зневажання української мови. Створюючи українську філію відомої правозахисної організації, всупереч тодішньому правописові, але підкоряючись здоровому глуздові, її назвали Українська Гельсинська (не Хельсинська!) спілка. Тепер же, коли й «Український правопис» подає Гельсинкі, шанована газета «Час», колектив якої стоїть на позиціях нашої державності, пише Йоханнесбург (замість давно усталеної в нашій мові форми Йоганнесбург). Не менш шанована газета «Вечірній Київ» пише Хельмут, хінді замість нормальних для української мови форм Гельмут, гінді (так подають усі словники і так писав один із знавців тієї мови Агатангел Кримський).

ВИСНОВОК

Отже, прочитавши цю книгу, я почав ще більше помічати, як паплюжать нашу рідну мову ЗМІ. Я впевнений, що пишучи цей висновок, я припущусь не менше помилок ніж вони, але все ж таки… Найбільше інформації людина сприймає на слух. А якщо по радіо, телевізору, на біл-бордах вживається «брудна» мова, то і люди розмовляють такою ж мовою.

Нам, як діячам культури, людям які несуть інформацію в маси (різними пристосуваннями), необхідно досконало вивчати, як правильно говорити те чи інше слово, словосполучення, треба досконало вивчити хоча б одну мову, а не гнатися за багатьма і не знати жодної. Автор влучно підкреслив те, що багато дикторів декламуючи свою промову звертають увагу не на те як найяскравіше передати зміст, а як його перекласти з іншої мови… Ось чому ми маємо наслідувати творців української мови, а не ЗМІ.