Компоненти комунікації

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України Кам’янець-Подільський національний університет ім. Івана Огієнка РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

Компоненти комунікації

Студентки заочного відділення Факультету української філології

та журналістики спеціальності журналістики

І курсу Групи 11-ж Герасімової Наталії

Кам’янець-Подільський 2012 г.

1.) Елементарні компоненти і засоби комунікації

Безпосереднє, «живе» спілкування людей завжди неповторне, оскільки у ньому беруть участь особистості з різним внутрішнім світом, звичками, уподобаннями тощо; сам процес інтеракції відбувається у конкретній ситуації; тематика, яка обговорюється учасниками, може стосуватись найрізноманітніших проблем; результати спілкування бувають непередбачувані тощо. Водночас у будь-якому типі спілкування є спільні елементи, які уможливлюють сам процес інтеракцїї, взаємодію учасників. Це елементарні компоненти і засоби комунікації.

Елементарні компоненти комунікації. До них належить адресант, адресат, повідомлення, канал комунікації. інформаційний шум, фільтри, зворотний зв’язок, Контекст і ситуація:

1) адресант (автор, мовець). Він є джерелом повідомлення. Спирається на існуючі в конкретному суспільстві стратегії презентації інформації. Може реалізувати свої інтенції у формі усного дискурсу, листа, скарги, роману, урочистих зборів тощо. Адресант кодує свої повідомлення і подає їх у відповідних формах, доступних для адресата (слухача, читача, аудиторії);

2) адресат. Кінцевий «споживач» повідомлення. Сприймає повідомлення і відповідно до своїх когнітивних стратегій і конкретних умов інтерпретує повідомлення адресанта;

3) повідомлення. Це інформація, втілена у конкретний код і передана за допомогою відповідного каналу спілкування. Може реалізуватися засобами мови та інших знакових (семіотичних) систем, зокрема жестами, мімікою, рухами та поставами, схемами, діаграмами тощо;

4) канал комунікації. «Міст», що поєднує адресанта й адресата. Кожне повідомлення вимагає свого власного шляху передавання від джерела інформації до споживача;

5) інформаційний (комунікативний) шум. Це вибіркове сприйняття, семантичні перешкоди, інформаційні перевантаження, слабкий зворотний зв’язок тощо. Він Може виникати внаслідок перекручень у каналах комунікації, деформування інформації самими учасниками комунікації тощо;

6) фільтри. Це соціальні, психологічні, фізичні та інші обмеження, накладені на інформацію в процесі комунікації. З боку адресанта — відбір інформації для повідомлення. Фільтри можуть бути внутрішніми (психологічними: недовіра, невпевненість тощо) або зовнішніми (цензура, заборони, табу тощо). З боку адресата фільтрами можуть виступати несприйняття мовця як авторитета, недовіра до нього тощо;

7) зворотний зв’язок (зворотна інформація). Ним є реакція адресата на повідомлення, яка допомагає адресантові орієнтуватись в його особі, переконатись у мірі дієвості своїх аргументів, досягненні чи недосягненні предметної та комунікативної мети тощо. Реакція може бути словесною або несловесною (жестовою, мімічною, спонтанно руховою тощо);

8) контекст і ситуація. Це місце і час здійснення спілкування; наявність чи відсутність безпосереднього контакту; можливість бачити, чути адресата; кількість учасників комунікації, офіційність чи неофіційність спілкування; наявність «чужих»; «своя» чи «чужа» територія спілкування тощо.

Засоби комунікації. Цими засобами є коди, тобто система відповідностей між формою і значенням повідомлення. Знання коду необхідне для передавання інформації обома учасниками спілкування.

Найважливішими засобами комунікації є засоби мовної системи, паралінгвістичні засоби, компоненти інших семіотичних систем.

1. Засоби мовної системи. Серед них виокремлюють:

— експліцитні (матеріально виражені): одиниці різних рівнів мови, категорії, властиві конкретним рівням мови, а також мові загалом;

— імпліцитні (матеріально не виражені), однак без них комунікація відбуватися не може. Це різноманітні правила і закономірності організації мовної системи (парадигматичні й синтагматичні), правила спілкування, імплікації (непрямі висновки) та імплікатури (непрямі смисли).

2. Паралінгвістичні засоби. До них належать: різноманітні жести, міміка, контрольовані й неконтрольовані (спонтанні) рухи, постава, відстань між комунікантами, свідома організація простору спілкування тощо. Російський лінгвіст Ігор Горєлов зазначав: «У людині виховується з самого початку життя навичка розподілу уваги між вербальною і невербальною частинами комунікативного акту, завжди включеного в ширшу сферу, ніж власне мовленнєва діяльність».

3. Компоненти інших семіотичних систем. Ідеться про ті складові, що «влиті» у вербальне спілкування: схеми, графіки, малюнки, позначення тощо, які можуть супроводжувати комунікацію, а також одяг (форма, колір тощо), кольори розфарбованого обличчя та інших частин тіла, запахи, які супроводжують комунікацію тощо.

У спілкуванні засоби мовного коду виступають не ізольвано, а в єдності, формуючи комунікативне повідомлення, у якому синтезований смисл усіх використаних засобів коду.

2.) Канали комунікації. Комунікативний шум

Повідомлення, яке поєднує учасників спілкування, створюється адресантом (автором) за допомогою носіїв конкретного коду (тобто кодується) і надсилається адресату. Кодування і надсилання повідомлення здійснюється з урахуванням фізіологічних можливостей людей.

Комунікативні процеси поділяють на типи відповідно до фізіологічних каналів, які використовуються. «Людство у цьому незмінне, воно може вигадати якісь нові системи зв’язку, але вони все одно повинні опиратися на ті самі п’ять органів чуттів. …Теоретично на кожному з них людство могло започаткувати розгалужені мови, автономні одна від одної, і мати відповідні граматики й тексти. Реально цього не сталося, можливо, не всі канали виявилися однаково цікавими. Проте один з них став домінантним, а всі інші реально розглядаються насьогодні як додаткові реалізації вже існуючої моделі», — зазначає Г. Почепцов.

Канал комунікації — «місток», який поєднує адресанта і адресата;

засоби, за допомогою яких надсилається повідомлення.

У комунікаційних процесах використовують вокальний, візуальний, тактильний, нюховий і смаковий канали.

1. Вокальний (слуховий, звуковий) канал. Це провідний канал комунікації; саме він став домінуючим у процесах міжособистісного спілкування.

Переваги цього каналу спілкування полягають у тому, що: усе, що потрібно для комунікації, завжди з людиною; немає потреби у додаткових засобах; при говорінні не витрачається жоден фізичний матеріал, тобто, це економний засіб спілкування; усна комунікація дає змогу транслювати великі масиви інформації від покоління до покоління (міфи, вірування, легенди тощо); це природний характер спілкування.

Обмеження цього каналу: інформацію неможливо передати на великі відстані без спеціальних технічних засобів; неможливе селективне (вибіркове) передавання інформації до однієї людини (звернення мовця до когось персонально в аудиторії почують усі присутні в ній). Шепотіння є дієвим лише на невеликій відстані між учасниками спілкування; нетривалість у часі (хоча в окремих випадках це можна розцінювати як позитивне явище); усне передавання є нечітким (інформація може бути перекручена посередником передавання (ефект «зіпсутого телефону»)); усна комунікація доступна лише одному мовцеві (одночасне говоріння кількох мовців неефективне).

2. Візуальний (зоровий) канал. Цим каналом людина отримує більшість інформації від оточення. У комунікативних структурах, які використовують його (наприклад, телебачення, прапорцева сигналізація, сигналізація за допомогою диму тощо), велике значення має писемність. Саме вона знімає обмеження слухового каналу: писемність не прив’язана до однієї координати часу і простору; текст може мандрувати в просторі й часі без обмежень; писемність забезпечує точність передавання інформації.

Обмеження цього каналу: необхідність спеціального навчання і наявності спеціальних засобів письма.

3. Тактильний канал (сприймання дотиком). Це обмежений канал передавання інформації для звичайних людей і основний для людей з вадами зору та мовлення (сліпих і сліпоглухих). Застосування: шрифт Брайля, спеціальні знаки на грошових купюрах. Засоби цього каналу важливі у повсякденному житті: людська ласка, відчуття від фізичного контакту тощо.

4. Нюховий канал. Він має важливе значення у деяких культурах та субкультурах (наприклад, використання парфумів у спілкуванні людей протилежної статі в європейській культурі чи рослин із сильним запахом для дезорієнтації ворогів у деяких племенах південноамериканських індіанців тощо). Вагоме значення він мав у минулому для виживання людей в агресивному природному оточенні; залишається суттєвим у тваринному світі. Оскільки запахи є нестійкими, недеталізованими, за їх допомогою неможливо створювати тексти.

5. Смаковий канал. Його роль як «місточка» інформаційних потоків у сучасному суспільстві суттєво знизилася порівняно з попередніми періодами розвитку людства, коли добування людьми засобів харчування було пов’язане із значними затратами фізичних, психічних й інших зусиль, однак не цілком знівельована. Недарма ж існує жартівлива сентенція, що шлях жінки до серця чоловіка пролягає через його шлунок. Засоби цього каналу мають свою семантику (національні страви відіграють певну роль у міжкультурних контактах), прагматику (значною є роль різного типу церемоній, пов’язаних із вживанням страв, у культурах Південно-східної Азії) і синтактику (наприклад, компот не споживають раніше від борщу). Розгорнута ж комунікація на основі смакового каналу неможлива.

На процесах комунікації часто позначається комунікативний шум. Це поняття у теорію інформації впровадили К.-Е. ІІІеннон і В. Вівер.

Комунікативний шум — порушення і/або деформації повідомленя, які утруднюють процес передавання або сприйняття інформації.

Внаслідок впливу шуму на перебіг комунікації отримана інформація може суттєво відрізнятися від тієї, яку надсилав адресант, або її отримання взагалі унеможливиться. Шум може виникати на всіх етапах (у межах усіх складових) процесу комунікації.

З урахуванням критеріїв фізичного, психічного й інтелектуального сприйняття дослідники виділяють три типи шуму:

1) фізичний шум (зовнішній, або механічний). Це шум мотора автомобіля, шум вентилятора, невиразна чи надто тиха вимова адресанта, заповнене цигарковим димом приміщення, невиразний почерк тощо;

2) психічний шум. До нього належать різні форми психічних порушень та деформацій, зумовлених ставленням до адресанта або адресата: від негативних (упередження і неприхильність) до крайніх позитивних (цілковита відсутність критичного сприйняття, схиляння перед авторитетом, навіть обожнення). Спостерігається гіперкритична оцінка іншої особи, почуття зверхності і павпаки, комплекс меншовартості. Йдеться про неуважність слухача, заглибленого у власні думки, його інтелектуальну обмеженість, брак спостережливості, невміння відбору важливої інформації тощо;

3) семантичний шум. Виникає внаслідок спілкування іншими мовами, використання учасниками відомої лише обмеженому колу фахівців спеціальної термінології тощо. Часто семантичний шум виникає у випадку наявності довгого комунікативного ланцюжка, коли «по дорозі» до кінцевого адресата з’являються неточності в передаванні інформації, трансформації, додавання тощо.

Результатом впливу комунікативного шуму на спілкування є втрата частини інформації, або ентропія повідомлення.

Ентропія (грец. en — в і trope — зміна, перетворення) повідомлення — спрощення частини інформації на шляху від мовця до слухача.

Спрощення інформації на шляху до адресата може бути незначним і стосуватись другорядних деталей, але може зачіпати саму сутність повідомлення, унеможливлюючи процес комунікації загалом.

Отже, кожне повідомлення в комунікації має свою конкретну форму втілення (усну, писемну, з використанням різноманітних немовних знаків тощо), яка значною мірою залежить від того, як це повідомлення буде надсилатись автором (адресантом), тобто від конкретних каналів комунікації. Стан каналів комунікації багато в чому визначає адекватність отриманої адресатом інформації, виникнення різноманітних інформаційних збурень, тобто комунікативного шуму. Як зауважують сучасні американські дослідники проблем комунікації Джон Ватсон і Ендрю Хілл, «як і водні канали, канали інформаційні повинні бути чистими, а іноді їх слід прочищати».

3.) Вербальні компоненти спілкування

Провідну роль у міжособистісному спілкуванні відіграють вербальні компоненти.

Вербальні (лат. verbalis, від verbum — слово) компоненти — засоби мовного коду, тобто слова, словосполучення, речення (повідомлення), тексти, за допомогою яких передається інформація.

Мова з позицій комунікативної лінгвістики — це система засобів для транслювання значень (інформації), «вбудована» в контекст інтерперсональних норм і конвенцій у взаємодії з системами етнічних і культурних цінностей. При цьому вербальне спілкування пов’язане з використанням трьох видів знань: лінгвістичного (мовного), енциклопедичного та інтерактивного.

З погляду комунікації мову можна визначити як систему спілкування, яка характеризується спеціалізацією, продуктивністю, недовговічністю, довільністю знаків мовного коду, здатністю до транслювання і обумовленістю культурою.

1. Спеціалізація мови. Це процес, скерований на створення міжособистісних зв’язків, порозуміння. Комумікуючи, використовуючи мовлення, людина застосовує первинні органи (язик, голосові зв’язки тощо) з метою створення повідомлень, природа яких є семіотичною, в своїй основі символічною.

2. Продуктивність (креативність) мови. Вона пов’язана з динамічністю мовної системи, її здатністю до розвитку і створення нових засобів комунікації. Це різноманітні елементи, категорії і механізми словоі формотворення, трансформації повідомлень різних типів, механізми задіяння імпліцитних (формально не виражених) смислів тощо.

3. Недовговічність мови як комунікативного коду. Зумовлена вона передусім специфікою усного мовлення, яке триває стільки, скільки говорить певна особа. Письмо, друк та інші системи зберігання мовних знаків можуть значно продовжити в часі життя мовлення. Розвиток сучасних комунікативних технологій суттєво продовжує існування мовлення в часі й просторі.

4. Довільність знаків мовного коду. Ця особливість повязана із загальною знаковою природою мови, яка оперує квазіоб'єктами (несправжніми, вторинними обєктами). Знаки мови є довільними стосовно тих об'єктів реального і віртуального світів, які за ними стоять. Однак у деяких комунікаціях, зокрема релігійній (фідеїстичній), їх учасники вважають засоби мовного коду органічною складовою об'єктів (у широкому сенсі слова), про які йдеться у спілкуванні.

5. Здатність до транслювання (передавання). Людське мовлення застосовується для передавання інформації про речі, явища, осіб, що віддалені в часі й просторі. Можна говорити про речі, явища, осіб, які не існують і ніколи не існували; можна говорити про майбутнє тощо. А це означає, що слова, сказані колись, у певному місці, певного часу, можуть мати вплив у майбутньому, в інший час, в іншому місці. Тобто зв’язки і наслідки повідомлень можуть бути передані в часі й просторі.

6. Обумовленість культурою. Мовні знаки, будучи довільними за своєю формою стосовно реалій, які вони позначають, завжди мотивовані культурою. Кожен, хто правильно володіє певною ідіоетнічною мовою, тобто семантикою мови, безумовно оволодіває традиціями тієї культури, яку обслуговує ця мова.

Вербальні компоненти — найважливіші складові комунікативного акту, оскільки саме вони в нормальному (неспеціалізованому) міжособистісному спілкуванні є основними носіями значень (смислів) повідомлень.

Невербальні компоненти спілкування

Мовлення є основним, але не єдиним способом спілкування.

У процесах мовленнєвої комунікації вербалізуються, тобто втілюються в мовні засоби, не всі компоненти змісту. Невербальні компоненти спілкування утворюють особливий світ, який співіснує і добре узгоджується з вербальним. Сучасний російський психолінгвіст Ігор Горєлов зазначає, що в людині виховуються навички розподілу уваги між вербальною і невербальною частинами комунікативного акту, завжди включеного в ширшу сферу, ніж власне мовленнєва діяльність.

Люди обмінюються інформацією за допомогою багатьох немовних засобів — жестів, міміки, постави, одягу, зачісок, запахів, навіть предметів, які їх оточують (наприклад, меблів). Для співрозмовників значущими є прикраси, татуювання, ґатунок чаю або кави, що споживається, тощо. Усе це отримало назву невербальні (несловесні) засоби спілкування.

Невербальні засоби спілкування — елементи комунікативного коду, які мають немовну (але знакову) природу і разом із засобами мовного коду служать для створення, передавання і сприйняття повідомлень.

Ученими встановлено, що різноманітні невербальні сигнали в особистісному спілкуванні несуть від 60 до 80% інформації. Це означає, що більша частина спілкування здійснюється без участі засобів мовного коду, але з орієнтацією на інші його складові: паралінгвістичні елементи, елементи інших семіотичних систем тощо. Звичайно, значення різноманітних невербальних сигналів «перебувають» не в самих сигналах, а приписуються їм тими, хто декодує мовлення, «вичитує» його. Це декодування відбувається з обов’язковим урахуванням культурних та індивідуальних контекстів.

Існують різні типології невербальних засобів спілкування, оскільки вони витворюються і сприймаються різними сенсорними системами: зором, слухом, тактильними відчуттями, смаком, нюхом, а також з урахуванням того, коли відбувається спілкування.

Невербальні повідомлення мають певні особливості. Як правило, вони:

— неструктуровані, їх неможливо розкласти на окремі складники; це вияв темпераменту людини, її емоційного стану, самооцінки, соціальних статусів, належності до певної групи, субкультури тощо;

— прив'язані до умов спілкування; декодуються «тут і тепер» у межах конкретних контексту й ситуації;

— неінтенціональні, спонтанні (інтенціональні, «відпрацьовані» лише у професійних акторів);

— більшою мірою вроджені, ніж набуті; як правило, засвоюються кожним носієм певної культури шляхом спостережень, копіювання невербальної поведінки інших людей;

— витворюються під домінантним впливом правої півкулі головного мозку.

Під час невербального спілкування комуніканти отримують інформацію:

1) про особистість комунікатора:

— темперамент;

— емоційний стан у певній ситуації;

— його Я (образ і самооцінку);

— особистісні якості;

— комунікативну компетенцію (як він починає комунікацію, підтримує її, виходить з неї тощо);

— соціальний статус;

— належність до певної групи або субкультури;

2) про стосунки комунікантів:

— соціальну й емоційну близькість чи віддаленість;

— характер стосунків (домінування — залежність, прихильність — неприхильність тощо);

— динаміку стосунків (бажання підтримувати спілкування, перервати його, «з'ясувати стосунки» тощо);

3). про ставлення учасників комунікації до самої ситуації, що дає змогу їм регулювати процес інтеракції: комфортність; спокій, інтерес до спілкування чи бажання завершити його (нервування, нетерпіння) тощо.

Невербальна та вербальна комунікації взаємодіють. Російські психологи В. Куніцина, Н. Казаринова і В. Погольша, які спеціально досліджували процеси взаємодії вербальних і невербальних компонентів спілкування, визначили функції невербальних повідомлень стосовно вербальних:

— доповнення (у т. ч. дублювання і посилення) вербальних повідомлень;

— заперечення вербальних повідомлень;

— заміщення вербальних повідомлень;

— регулювання розмови.

Кінесика. Це один із найважливіших засобів невербального спілкування, який найбільшою мірою впливає на його перебіг. Його ще називають «мовою тіла». Кінестетичні (грец. kinesis — рух) сигнали (міміка, жести, постава тощо) можуть бути підсвідомими (неконтрольованими) і свідомими (контрольованими). Підсвідомі (неконтрольовані) сигнали — це повідомлення, що надсилаються мозком і є зовнішнім віддзеркаленням насамперед емоційного стану людини. Свідомі (контрольовані) — це набуті, відпрацьовані сигнали. Деякі кінестетичні засоби ввійшли в систему комунікації цілих етносів, стали національно-культурними засобами комунікації (жести привітання, прощання тощо). Наприклад, японська і китайська чайні церемонії, які супроводжуються значною кількістю кінестетичних ІМГНіиіів.

Міміка (вираз обличчя). Це найважливіший засіб невербальної комунікації. Її відсутність унеможливлює спілкування, оскільки обличчя — дзеркало людських емоцій.

Американський психолог П. Екман разом з колегами опрацював техніку, яка отримала назву «Система кодування рухів бличя». Ця система дає змогу вирази обличчя зіставити з виявом певних емоцій. Автори зазначають, що найменшому контролю підлягають очі. «Очі не брешуть», «Очі - дзеркало душі», «Хочеш пізнати людину — дивись їй у вічі» — ці вислови свідчать про важливість виразу очей в комунікації. Так, блискучі очі виражають радість, матові - сум.

Широкі зіниці свідчать про страх; нерухомі - про концентрацію уваги; короткі погляди в бік — почуття провини, побоювання осуду оточення; погляд униз — несміливість або почуття провини, страху.

Контрольована міміка — це прийняті в конкретній культурі, конкретним етносом засоби міміки, що виражають, окреслені «межі» почуттів, емоцій тощо. їх «дешифрують» у певній культурі однозначно. Прикладами можуть бути засоби конвенціональної (загальноприйнятої) міміки в комунікації українців і деяких європейських етносів: примруження ока — привертання уваги адресата, попередження його про щось; широко відкриті очі— демонстрація здивування, несподіванки; кліпання повіками — підтвердження або згода на щось; підняття брів — мовець почув щось дивне, незвичне, непристойне тощо; насуплення брів — незадоволення, гнів; опущення куточків зімкнених губ — незнання; усмішка з одночасним примруженням очей — іронія, насмішка з когось.

Жести. У спілкуванні вони є носіями різного типу Інформації, пов’язаної з емоційними станами комунікантів. Сучасні американські дослідники ролі невербальних засобів у спілкуванні Аллан Піз і Алан Гарнер ви пішли різні типи емоційних станів людини, аналізуючи жести учасників психотерапевтичних сеансів.

Нудьга: голова лежить на руці; чим сильніше слухач налягає на руку, тим йому нудніше; палець скерований до виска, а рука на підборідді свідчить про критичне ставлення до співбесідника та його слів. Таке ставлення посилюється, якщо адресат сидить схрестивши ноги, руки також схрещені на грудях, голова нахилена, тіло відкинуте назад, ліва брова опущена, пальці зігнуті.

Позитивне ставлення: голова трохи нахилена, палець лише торкається голови, пальці не зімкнені.

Упевненість: мовець тримає пальці хатинкою; жінки при цьому часто кладуть руки на коліна.

Відкритість: відкриті долоні, звернені у бік адресата (аудиторії).

Оборона: руки схрещені на грудях, напружена шия, застебнутий піджак, темні окуляри.

Очікування: потирання долонь.

Невпевненість: почухування або легке потирання шиї нижче вуха і позаду вуха — це сигнал, що співбесідник не розуміє сказаного.

Симпатія: копіювання жестів, міміки й постави співбесідника.

Рівність: горизонтальне потискування рук.

Домінування: повертання донизу руки співбесідника при потискуванні.

Приховування: людина часто торкається різних частин свого обличчя, найчастіше носа, ніби прикриваючи губи. Іноді потирає очі, що може бути декодовано як «не хочу бачити цього».

Роздратування: підсвідоме послаблення комірця або потирання шиї.

Несхвалення, втрата інтересу: пошук чогось дрібного на одязі, часто неіснуючого, змахування його під час розмови; людина палить, опускає очі, додолу видихує дим (часто тонкою цівкою).

Недовіра, приховування думок: прикривання рукою губ, потирання вуха («Я вже наслухався цього»).

Постава. Положення людського тіла значуще для комунікації. З позицій міжособистісного спілкування, зокрема ставлення до партнера, виділяють такі типи постав:

— постави, що демонструють відкритість або замкненість особи адресата. Наприклад, схрещені на грудях руки, сплетені в замок пальці, відхилення спини назад тощо відповідають внутрішній замкненості адресата; спрямованість голови й тіла в бік партнера, нахилений уперед тулуб, вільні плечі тощо свідчать про внутрішню відкритість адресата;

— постави, що демонструють домінування («нависання» над партнером, рука «забута» на плечі співбесідника) чи залежність (погляд знизу, ситуативна згорбленість тощо);

— постави, що свідчать про гармонію (синхронізація постав, зверненість усього тіла в бік партнера, відсутність напружень окремих груп м’язів тощо) чи протистояння (стиснуті кулаки, руки на паску і плече вперед тощо).

Проксеміка. Це просторові стосунки людей у процесах спілкування. Термін «проксеміка» (лат. proximus — розташований близько) належить сучасному американському вченому Едварду Халлу, який першим акцентував на ролі просторових чинників у комунікації. Він тлумачть проксеміку як спосіб структурування і використання людьми мікропростору (наприклад, відстань між учасниками спілкування та їх розміщення, форма толів під час вирішення ділових питань тощо). Інші дослідники (зокрема, польський психолог В. Глодовський, російський лінгвіст І. Горєлов та ін.) визначають проксеміку як сприйняття, використання і конструювання простору з комунікативною метою, оскільки очевидним є зв’язок між мікротериторією спілкування і соціальним станом комунікантів. «Речове» оточення має істотний вплив на людей. Ще В. Черчилль зауважував, що спершу людина формує своє оточення, а потім воно формує її.

Важливе значення для перебігу комунікації має простір, у межах якого перебувають її учасники. Дослідники зазначають, що «влада там, де сидиш». Свідомо чи несвідомо людина обирає таке робоче місце, яке сприяє утвердженню її ролі в групі.

Мають значення у процесах комунікації форма стола (наприклад, круглий стіл під час переговорів символізує рівноправність учасників); місце комунікантів (розташування співрозмовників за столом навпроти, як правило, налаштовує на офіційність, навіть ворожнечу; найкраще сидіти за одним столом пліч-о-пліч) тощо.

Перебіг комунікації залежить від простору навколо людини (індивідуальний простір комунікації). Цей простір свідомо або неусвідомлено охороняється кожним учасником спілкування. Суттєво впливає на міжособистісне спілкування дистанція (відстань) між учасниками спілкування. Е. Халл, наприклад, відстань спілкування диференціює так:

— інтимна (0—45 см);

— індивідуальна (45 см — 1,2 м) — розмова між рідними, друзями;

— товариська (1,2—3,6 м) — спілкування товарисько-службове;

— публічна (3,6 м — межа бачення і слухання) — спілкування у випадках викладач — студенти, спортсмени — глядачі на стадіоні; особисте знайомство не обов’язкове.

Негативний вплив на комунікацію створюють натовп, штовханина тощо.

Отже, невербальні компоненти відіграють важливу роль у процесах організації, перебігу комунікації, впливають на її результат. Несучи значну частину комунікативної інформації, вони можуть сприяти, перешкоджати або навіть унеможливлювати міжособистісне спілкування.

комунікація вербальний спілкування повідомлення

Список використаної літератури

1. Бацевиц Ф. Основи комунікативної лінгвістики: монографія Флорій Бацевич. — К.: Видавничий центр «Академія», 2009. — С.31−151.