Правова природа, повноваження, рішення та висновки Конституційного Суду України

Правова природа, повноваження, рішення та висновки Конституційного Суду України

В.П. Тихий Необхідною ознакою демократичної, соціальної, правової держави є здійснення судової конституційної юрисдикції, сутність якої полягає в юридичній перевірці судом правових актів вищих органів держави на відповідність конституції і визнанні їх у разі неконституційності нечинними.

Згідно з Конституцією України (далі — Конституція) правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, делегування функцій суддів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються (ч. 1 ст. 124), юрисдикція суддів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ч. 2 ст. 124), судочинство здійснюється Конституційним Судом України (далі — Конституційний Суд) та судами загальної юрисдикції (ч. 3 ст. 124), єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд (ч. 1 ст. 147). Саме він вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України (ч. 2 ст. 147 Конституції).

Конституційний Суд є одним із вищих органів державної влади в Україні. Це не наглядовий і не контролюючий, а юрисдикційний судовий орган, невід'ємна частина єдиної судової влади, спеціалізований, не включений до системи судів загальної юрисдикції суд для розгляду конституційно-правових спорів. Згідно з Конституцією Конституційний Суд має правосудну природу і правосудний статус і за характером, принципами і змістом своєї державної діяльності здійснює не нагляд чи контроль, а судову владу — правосуддя — конституційне правосуддя (вирішує питання конституційно-правові спори), у певній визначеній законом формі — у формі конституційного судочинства (ст. 6, 124, 127, 147).

Відповідно до Конституції є демократична, соціальна, правова держава (ст. 1), людина її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3), права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість держави, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ч. 2 ст. 3), в Україні визначається і діє принцип верховенства права (ч. 1 ст. 8), Конституція має найвищу юридичну силу (ч. 2 ст. 8), закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй (ч. 3 ст. 8).

В зв’язку з цим основне соціальне призначення Конституційного Суду — гарантування верховенства права і Конституції, захист прав і свобод людини, розв’язання юридичних (конституційно-правових) спорів між більшістю народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України і опозицією, між законодавчою і виконавчою гілками влади, бути їх правовим арбітром іпротивагою можливому зловживанню ними своїми повноваженнями [5, 178].

Конституційний Суд має всі види юрисдикційних повноважень, притаманних європейським конституційним судам.

Діяльність Конституційного Суду ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень.

Повноваження Конституційного Суду визначаються лише Конституцією, а порядок організації і діяльності та процедура розгляду ним справ як Конституцією, так і законами України, зокрема, Законом України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України».

Тому Закон України від 4 серпня 2006 р. «Про внесення змін до розділу IV „Прикінцеві та перехідні положення“ Закону України „Про Конституційний Суд України“», яким Верховна Рада України виключила з юрисдикції Конституційного Суду питання про відповідність (конституційність) «законів України про внесення змін до Конституції України, які набрали чинності», суперечить Конституції України (є неконституційним).

Не відповідала Конституції і ст. 40 Закону України «Про внесення змін до Закону України „Про громадянство України“», яка покладала на Конституційний Суд розгляд на відповідність Конституції всіх рішень конкретно-адміністративного характеру з питань громадянства, прийнятих Президентом України. * З набранням чинності Закону України «Про гро-мадянство України «від 18 січня 2001 р. вказана норма втратила силу.

Суперечила Конституції і ст. 32 Закону України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р., яка до повноважень Конституційного Суду відносила вирішення питання про примусовий розпуск всеукраїнських та міжнародних об'єднань громадян на території України [2] Закон України № 762—IV (762−15) від 15 травня 2003 р. редакцію ст. 32 змінив.

Конституційний Суд приймає акти, що регламентують організацію його внутрішньої роботи. На цей час діє Регламент Конституційного Суду від 5 березня 1997 р. (з відповідними змінами), який визначає питання внутрішньої діяльності Конституційного Суду.

Згідно з Конституцією до повноважень Конституційного Суду належить:

вирішення питання про відповідність Конституції (конституційність):

законів та інших правових актів Верховної Ради України;

актів Президента України;

актів Кабінету Міністрів України;

правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (п. 1 ч. 1 ст. 150).

надання висновку:

про відповідність Конституції чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на ї обов’язковість (ч. 1 ст. 151);

про відповідність вимогам статей 157 і 158 Конституції законопроектів про внесення змін до Конституції (ст. 159);

про порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України (п. 28 ч. 1 ст. 85).

перевірка справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту і надання висновку щодо додержання конституційної процедури її розслідування і розгляду (ч. 6 ст. 111, ч. 2 ст. 151);

офіційне тлумачення Конституції та законів України (п. 2 ч. 1 ст. 150).

Відповідно до ст. 103 Конституції (Основного Закону) України 1978 р. (зі змінами і доповненнями) Конституційному Суду і Верховному Суду України належало право законодавчої ініціативи. Практика показала, що при здійсненні цього права Верховний Суд України ставав безпосереднім учасником законодавчої процедури і повинен був разом з Верховною Радою України нести відповідальність за конституційність прийнятих законів. При наданні права законодавчої ініціативи Конституційному Суду та Верховному Суду України вони стають порушниками конституційного принципу поділу влади. Інтереси верховенства права, захисту прав і свобод людини і громадянина, авторитету, незалежності, безпосередності і неупередженості суду свідчить про неможливість надання права законодавчої ініціативи Конституційному Суду і Верховному Суду України.

Перевірці відповідності Конституції (конституційності) підлягають лише ті закони та інші правові акти, які набрали чинності, тобто оцінка законів та інших правових актів здійснюється Конституційним Судом тільки в порядку наступної (репресивної) судової перевірки.

Поняття законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України та правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим передбачені відповідно ст. 91, ч. 3 і ч. 4 ст. 106, ст. 117, 135 і 137 Конституції. При цьому термін «закон» вживається тут не у широкому значенні, яке охоплює також і Конституцію, а у вузькому значенні.

За змістом ст. 147 та 150 Конституції, які визначають межі юрисдикції Конституційного Суду, перевірці на предмет конституційності підлягають відповідні правові акти. При цьому серед них не виділено нормативноправових або індивідуально-правових, тобто до повноважень Конституційного Суду належить вирішення питань щодо конституційності відповідних правових актів незалежно від того, мають вони нормативно-правовий чи індивідуально-правовий характер.

Згідно з підпунктом 1 пункту 3 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України» юрисдикція Конституційного Суду з питань про відповідність Конституції (конституційність) правових актів поширюється на закони України та інші правові акти Верховної Ради України, акти Президента України, акти Кабінету Міністрів України, правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим прийняті після набуття чинності Конституцією.

У відповідності до п. 1 розділу XV Перехідних положень Конституції Закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції. Отже, вони також можуть перевірятися Конституційним Судом щодо їх конституційності.

Підпунктом 2 пункту 3 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України» та Рішенням Конституційного Суду від 23 червня 1997 р. у справі № 3/35−313 про акти органів Верховної Ради України юрисдикція Конституційного Суду з питань про відповідність Конституції (конституційність) правових актів поширена також і на закони та інші правові акти Верховної Ради України, нормативні акти Президії Верховної Ради України, правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим, прийняті до набуття чинності Конституції (справа про акти органів Верховної Ради України).

При цьому, Конституційний Суд виходить з того, що на підставі пункту 1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції правомірним є поширення юрисдикції Конституційного Суду з питань про відповідність Конституції правових актів, прийнятих до набуття чинності Конституцією, тільки на нормативні правові акти, враховуючи, що за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію.

Об'єктом конституційної юрисдикції можуть бути не тільки письмові акти, але й дії або бездіяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим (наприклад, невиконання вимог ст. 138 Конституції про призначення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим тощо). Такі способи порушення Конституції або законів України не виключаються і тому згідно з Конституцією Верховна Рада України може достроково припинити повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду про порушення нею Конституції або Законів України (п. 28 ч. 1 ст. 85).

Як показує практика, не зайвим було б як об'єкт юрисдикції Конституційного Суду передбачити і бездіяльність вищих органів влади України.

Не можуть бути об'єктом перевірки Конституційного Суду проекти правових актів, крім відповідно до ст. 159 Конституції, законопроектів про внесення змін до Конституції України. З огляду на принципи поділу влади (ст. 6 Конституції) повноваження Конституційного Суду не дозволяють йому втручатися в стадії правотворчого (законодавчого) процесу, здійснювати попередню перевірку.

За змістом ст. 150 і 152 Конституції об'єктом перевірки Конституційного Суду можуть бути тільки закони та інші правові акти, які не втратили чинності. Якщо на момент розгляду справи Конституційним Судом правовий акт втратив чинність, Конституційний Суд здійснює його перевірку на предмет конституційності тільки в тих випадках, коли неможливо поновити конституційні права і свободи людини і громадянина, порушені його застосуванням.

До повноважень Конституційного Суду не належать питання щодо законності підзаконних актів Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України.

Конституційний Суд також не уповноважений вирішувати питання як конституційності, так і законності рішень органів місцевого самоврядування (ст. 144 Конституції), актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, актів органів прокуратури України, судів загальної юрисдикції тощо.

Певною мірою суперечливим є положення ч. 2 ст. 137 Конституції, згідно якого з мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції та законам України Президент України може зупинити їх з одночасним зверненням до Конституційного Суду лише щодо їх неконституційності. В той же час до повноважень Верховної Ради України належить дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду про порушення нею Конституції або законів України (п. 28 ч. 1 ст. 85 Конституції). З цього випливає, що Конституційний Суд в таких випадках вирішує питання як конституційності, так і законності актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Але незаконними акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим можуть визнаватися і судами загальної юрисдикції.

Конституційний Суд перевіряє відповідність законів та інших правових актів чинній Конституції України і не уповноважений перевіряти відповідність правових актів колишній Конституції і Конституційному Договору між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України», дія яких припинилась одночасно з набуттям чинності Конституції, тобто з дня її прийняття (ст. 160 Конституції, Закон України «Про прийняття Конституції України і введення її в дію» від червня 1996 р.).

Об'єктом перевірки Конституційного Суду є лише ті акти, які мають правове значення, стосуються права, тягнуть за собою юридичні наслідки. Отже, не можуть бути об'єктом конституційного контролю Конституційного Суду такі акти, як звернення, заяви, акти політичного характеру тощо, які не мають юридичного значення, не породжують жодних юридичних наслідків.

Конституційний Суд не вправі перевіряти конституційність положень чинної Конституції ні за якими параметрами, і вони не можуть бути визнані неконституційними. Проте, Розділ XIII «Внесення змін до Конституції України» Конституції встановлює порядок внесення змін до Конституції і передбачає певні обмеження при внесенні змін до неї. Тому об'єктом перевірки Конституційного Суду є не тільки законопроекти про внесення змін до Конституції (ст. 159 Конституції), але й закони про внесення змін до Конституції. конституційний суд повноваження Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ (ч. 1 ст. 5 Конституції), тобто в Україні вся влада належить народу (Рішення Конституційного Суду від 5 жовтня 2005 р. Справа № 1−5/2005 про здійснення влади народом). Влада народу є первинною, єдиною і невід'ємною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення, зокрема, через референдуми, результати яких є обов’язковими. Тому не можуть бути об'єктом перевірки Конституційного Суду закони, прийняті всеукраїнськими референдумами. Але правові акти Верховної Ради України та акти Президента України, прийняті відповідно до їх повноважень про призначення референдуму, є об'єктами перевірки Конституційного Суду.

Конституційний Суд у Рішенні від 27 березня 2000 р. у справі № 1−26/2000 про всеукраїнський референдум за народною ініціативою роз’яснив, що Конституція не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (ст. 157). У зв’язку з цим Конституційний Суд вважає необґрунтованою думку, висловлену учасниками конституційного провадження, згідно з якою ні Центральна виборча комісія, ні Президент України, ні інші державні органи влади не повноважні здійснювати перевірку щодо відповідності Конституції питань, які пропонуються ініціативними групами громадян для всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.

Конституційний Суд вирішує питання про відповідність Конституції (конституційність) правових актів у вигляді як абстрактної, так і конкретної конституційної перевірки. Абстрактна перевірка не пов’язана зі застосуванням правового акта, а конкретна перевірка, навпаки, здійснюється в зв’язку з конкретними випадками застосування правового акта чи з конкретною діяльністю органів держави і посадових осіб.

Відповідно до Конституції закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції або якщо була порушена встановлена Конституцією процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності (ч. 1 ст. 152).

Звідси випливає, що Конституційний Суд вирішує питання про відповідність Конституції (конституційність) законів та інших правових актів як з точки зору матеріальної, тобто змістової їх перевірки, так і формальної, тобто перевірки відповідності встановленої Конституцією процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності та дотримання конституційних повноважень при їх прийнятті.

Відповідно до ч. 1 ст. 151 Конституції об'єктом перевірки Конституційним Судом можуть бути, як міжнародні договори України, так і міжнародні договори, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість. Поняття міжнародного договору України та перелік видів міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість, визначені в Законі України від червня 2004 р. «Про міжнародні договори України» [1].

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про правонаступництво» Україна є правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки. Таким чином, об'єктом перевірки Конституційним Судом можуть бути і міжнародні договори СРСР. Міжнародні договори, які втратили чинність, не можуть бути об'єктом перевірки Конституційним Судом.

Об'єктом конституційної юрисдикції може бути як будь-який міжнародний договір України, так і відповідні акти нашої держави про приєднання до них, визначення їх міжнародними договорами України. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції).

В ч. 2 ст. 87 Закону України «Про Конституційний Суд України» зазначено, що «у разі дачі висновків про невідповідність міжнародного договору Конституції України Конституційний Суд України у цьому ж провадженні вирішує також питання щодо неконституційності цього договору чи його окремих частин». Тому Конституційний Суд надає не тільки висновок, але й приймає певне рішення стосовно будь-якого правового акту, який є об'єктом його юрисдикції.

Норми міжнародного договору можуть мати практику їх офіційного тлумачення міжнародними органами. Так, юрисдикція Європейського Суду з прав людини відповідно до ч. 1 ст. 32 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод «поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення та застосування конвенції». Врахування таких тлумачень є частиною виконання забов’язань за міжнародними договорами [6, 81−84].

Об'єктом перевірки Конституційним Судом також може бути законопроект про внесення змін до Конституції щодо його відповідності вимогам ст. 157 і 158 Конституції (ст. 159 Конституції). При розгляді цих справ Конституційний Суд перевіряє і порядок внесення змін до Конституції, передбачений розділом XIII Конституції. В рішенні Конституційного Суду від 9 червня 1998 р. у справі № 1−26/98 щодо внесення змін до Конституції роз’яснено, що «включення ст. 159 до розділу XIII Конституції України зумовлено тим, щоб не допустити внесення змін до Конституції України всупереч вимогам ст. 157 і 158 Конституції України. Звідси випливає, що згідно із ст. 159 Конституції України обов’язковій перевірці на відповідність ст. 157 і 158 Конституції України підлягають і усі можливі поправки, внесені до законопроекту, поданого до Верховної Ради України в порядку ст. 154, 155, 156 Конституції України, у процесі його розгляду на пленарному засіданні Верховної Ради України».

Отже, законопроект, який за висновком Конституційного Суду відповідав вимогам ст. 157 і 158 Конституції і до якого було внесено поправки під час розгляду на пленарному засіданні Верховної Ради України підлягає також перевірці Конституційного Суду щодо відповідності цього законопроекту вимогам зазначених статей перед прийняттям його як закону про внесення змін до Конституції.

Таким чином, стосовно надання висновку про відповідність Конституції міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість, та про відповідність вимогам статей 157 і 158 Конституції законопроектів про внесення змін до Конституції перевірка Конституційного Суду має попередній (превентивний) характер.

Об'єктом перевірки Конституційного Суду може бути питання додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (ч. 2 ст. 151 Конституції).

Конституційна процедура розслідування і розгляду справ про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту передбачена ст. 111 Конституції. Згідно цього перевірці Конституційного Суду підлягають: ініціювання більшістю від конституційного складу Верховної Ради України питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту; створення Верховною Радою України спеціальної слідчої комісії для проведення розслідування; включення до її складу спеціального прокурора і спеціальних слідчих; робота цієї комісії; її висновки і пропозиції; розгляд їх на засіданні Верховної Ради України; прийняття за наявності підстав Верховною Радою України не менше як двома третинами від її конституційного складу рішення про звинувачення Президента у вчиненні ним державної зради або іншого злочину; прийняття Верховною Радою України рішення про звернення до Конституційного Суду про отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

Відставка за власним бажанням Президента України, якому пред’явлено звинувачення у вчиненні злочину, є підставою для закриття конституційного провадження (ч. 1 ст. 91 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

Ледь не загальноприйнятим стало положення про те, що Конституційний Суд не встановлює фактичних обставин — до його юрисдикції належать лише питання права, а не питання факту [3, 111; 7, 50].

Але перевірка деяких питань, зокрема, встановленої Конституцією процедури розгляду, ухвалення або набрання чинності правових актів (ч. 1 ст. 152 Конституції), перевірка справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту, щодо додержання конституційної процедури її розслідування і розгляду (ч. 2 ст. 151 Конституції) тощо, інколи може вимагати й встановлення Конституційним Судом фактичних обставин. До того ж нормативно-правовий акт міг бути прийнятий з порушенням ч. 3 ст. 84 Конституції, яка передбачає, що голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом особисто.

У рішенні Конституційного Суду від 7 липня 1998 р. по справі № 1−19/98 щодо порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою України роз’яснено, що положення ч. 3 ст. 84 Конституції щодо здійснення народним депутатом України голосування на засіданнях Верховної Ради України означає його безпосереднє волевиявлення незалежно від способу голосування, тобто народний депутат України не має права голосувати за інших народних депутатів на засіданнях Верховної Ради України.

Порушення встановленої Конституцією процедури ухвалення законів та інших правових актів Верховною Радою України є підставою для визначення їх неконституційними (ч. 1 ст. 152 Конституції).

За радянською системою влади, виходячи з формального верховенства вищого представницького органу, наділеного також формально всією повнотою державної влади, право офіційного владного тлумачення Конституції та законів України належало Верховній Раді. Конституція закріпила розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6) і з відання Верховної ради України право офіційного тлумачення Конституції та законів України передала до самостійних повноважень Конституційного Суду (ч. 2 ст. 147, п. 2 ч. 1 ст. 150), який визнала єдиним органом конституційної юрисдикції України (ч. 1 ст. 147). Офіційне тлумачення Конституції та законів України є виключною прерогативою Конституційного Суду і самостійним напрямом його діяльності. Про це свідчить не тільки ч. 2 ст. 147 та п. 2 ч. 1 ст. 150 Конституції, але й п. 6 розділу XV Перехідних положень Конституції, згідно з яким Верховна Рада України мала право здійснювати тлумачення законів лише до створення Конституційного Суду.

Як відзначається у Рішенні Конституційного Суду від 11 липня 1997 р. у справі № 1/1909;97 щодо конституційності тлумачення Верховною Радою України статті 98 Конституції, «ці зміни зумовлені переходом до нового порядку здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ч. 1 ст. 6 Конституції України), органи яких взаємодіють між собою на підставі конституційно закріпленої системи стримувань і противаг, здійснюючи свої повноваження в межах, встановлених Конституцією України, і відповідно до законів України (ч. 2 ст. 6 Конституції України)».

Збереження за Верховною Радою України функції офіційного тлумачення (роз'яснення) Конституції та законів України не тільки створювало б небезпеку внесення змін у зміст цих нормативно-правових актів з метою надання їм зворотної дії, але й позбавляло б остаточності рішення Конституційного Суду, вело б до їх перегляду та скасування, підривало б стабільність законодавства, робило б парламент суддею у своїй власній справі, чим порушувало б цей загальновизнаний принцип. Якщо Верховна Рада України має намір створити нові правові норми, то вона може це зробити з допомогою прийняття закону. При незгоді парламенту з рішенням Конституційного Суду про тлумачення тих чи інших положень закону, він може внести до нього поправки, щоб зробити його більш чітким чи зовсім по-іншому, але відповідно до Конституції врегулювати ті чи інші суспільні відносини.

Об'єктом офіційного тлумачення Конституційного Суду є чинні Конституція та закони України, прийняті як до, так і після набуття чинності Конституцією. Закони, які не набрали чинності, та закони, які втратили силу, офіційному тлумаченню Конституційним Судом не підлягають. Але об'єктом офіційного тлумачення Конституційного Суду можуть бути закони або їх окремі положення, які застосовуються в зв’язку з їх переживаючою (ультраактивною) силою.

Офіційному тлумаченню Конституційного Суду підлягають закони, які відповідають Конституції. Тому офіційному тлумаченню законів України передує з’ясування питання їх відповідності Конституції (конституційності). Якщо виявиться, що закон не відповідає Конституції, суперечить їй, він визнається неконституційним з усіма наслідками, що випливають з цього.

Так, Конституційний Суд у справі щодо офіційного тлумачення ст. 3, 23, 31, 47, 48 Закону України «Про інформацію» та ст. 12 Закону України «Про прокуратуру» визнав неконституційним положення ч. 4 ст. 12 Закону України «Про прокуратуру» щодо можливості оскарження прийнятого прокурором рішення лише у передбачених законом випадках, оскільки винятки з конституційних норм встановлюються самою Конституцією, а не іншими нормативними актами.

Якщо можливі різні інтерпретації тих чи інших положень Конституції або законів України і ці тлумачення не суперечать Конституції, вирішувати такі питання, конкретизувати такі положення повинен парламент. В противному випадку, своїм тлумаченням вказаних положень Конституції або законів України Конституційний Суд обмежував би повноваження Верховної Ради України.

В тих випадках, де існують прогалини в Конституції або законах України Конституційний Суд повинен відмовитися від тлумачення, бо тут немає об ' єкта тлумачення, а заповнення прогалин у законодавстві Конституційному Суду не підвідомче Суди загальної юрисдикції мають право і зобов’язані долати прогалини в праві стосовно конкрет-них справ, вирішувати їх за аналогією права (закону). За-бороняється відмова в правосудді в зв 'язку з відсутністю або неповноти нормативно-правових актів. Застосуван-ня закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено (ч.4 ст. 3 Кримінального кодексу України).

Конституційний Суд за результатами розгляду на пленарних засіданнях справ щодо конституційності законів та інших правових актів і щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України приймає рішення, а в справах з інших питань — дає висновкиВсупереч ч. 2 ст. 150Конституції, яка зазначає, що з питань офіційного тлумачення Конституції та законів України Конституційний Суд ухвалює рішення, Закон України «Про Конституційний Суд України» називає ці акти висновками Конституційного Суду України (ст. 62).

Конституційний Суд приймає рішення і висновки тільки стосовно того, що може бути обґрунтовано положеннями Конституції.

Зміст рішень і висновків Конституційного Суду має містити данні передбачені відповідно ст. 65−66 Закону України «Про Конституційний Суд України».

Рішення і висновки Конституційного Суду України офіційно оприлюднюються наступного робочого дня після їх підписання. Вони разом з окремою думкою суддів Конституційного Суду України публікуються у «Віснику Конституційного Суду України» та в інших офіційних виданнях України.

Незважаючи на відмінності за формою, рішення і висновки Конституційного Суду рівною мірою є обов’язковими до виконання. Це передбачено як ч. 2 ст. 150 Конституції, так і ч. 3 ст. 124 Конституції, відповідно до якої судочинство здійснюється Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції, а також з частини 5 цієї статті, згідно з якою всі судові рішення, незалежно від їх конкретних форм, що ухвалюються судами іменем України, є обов’язковими до виконання на всій території України. Саме так вирішено це питання і в Законі України «Про Конституційний Суд України» (ст. 69).

Рішення і висновки Конституційного Суду діють безпосередньо і не потребують підтвердження з боку будь-яких органів державної влади, посадових та службових осіб. У разі необхідності Конституційний Суд України може визначити у своєму рішенні порядок і строки їх виконання, а також покласти на відповідні державні органи обов’язки щодо забезпечення виконання рішення. Конституційний Суд має право зажадати від цих органів письмового підтвердження виконання рішення Конституційного Суду (ст. 70 Закону України «Про Конституційний Суд України»). Конституційний Суд роз’яснив, що положення ч. 2 ст. 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» щодо порядку виконання рішень Конституційного Суду, треба розуміти як право Конституційного Суду у разі необхідності визначати у своєму рішенні, висновку порядок і строки його виконання та покласти обов’язок на відповідні державні органи забезпечити це виконання. При цьому незалежно від того, чи визначено в рішенні Конституційного Суду порядок його виконання, відповідні державні органи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (Рішення Конституційного Суду у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України «Про чинність Закону України «Про Рахункову палату», офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 150 Конституції, а також ч. 2 ст. 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду [4, 21]. Додаткове визначення у рішеннях Конституційного Суду України порядку їх виконання не скасовує і не підміняє загальної обов’язковості їх виконання [4, 21].

Рішення і висновки Конституційного Суду є остаточними. Це означає, що вони набирають чинності з моменту ухвалення (проголошення) і ніхто, в тому числі і Конституційний Суд, скасувати або змінити їх не можуть. Але зміни Конституції тягнуть за собою і відповідні зміни рішень Конституційного Суду.

Рішення і висновки Конституційного Суду не можуть бути оскаржені. Разом з тим у відповідності до ч. 4 ст. 55 Конституції, якщо особою використані всі національні засоби правового захисту, вона має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідник міжнародних судових органів чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, а значить і оскаржувати в них рішення Конституційного Суду. Але незалежно від наслідків розгляду такої скарги міждержавні органи ні в якому випадку не мають права скасовувати рішення суду тієї чи іншої держави.

У рішенні Конституційного Суду щодо відповідності Конституції (конституційності) правових актів вони визнаються чинними чи не чинними на майбутнє.

У разі, якщо ці акти або їх окремі положення визнаються такими, що не відповідають Конституції (є неконституційними), вони оголошуються не чинними і втрачають чинність від дня прийняття Конституційним Судом рішення про їх неконституційність (ч. 2 ст. 152 Конституції, ст. 73 Закону України «Про Конституційний Суд України»). Ці акти фактично скасовуються і не мають юридичної сили з моменту ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність. I саме з цього часу закони, інші правові акти або їх окремі положення, які рішеннями Конституційного Суду визнані неконституційними, не підлягають виконанню (застосуванню) як такі, що втратили силу на підставі рішення Конституційного Суду.

Визнання правового акту неконституційним означає його вилучення з правової системи, оскільки він вважається анульованим, не чинним і не підлягає застосуванню. Як роз’яснив Конституційний Суд, «положення ч. 2 ст. 150 Конституції України щодо виконання рішень Конституційного Суду України необхідно розуміти так, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що відповідно до ч. 2 ст. 152 Конституції України втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність [4, 21].

Органи державної влади, органи Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, посадові та службові особи, громадяни та їх об'єднання, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи не в праві застосовувати чи використовувати правові акти або їх положення, які визнані неконституційними [4, 20].

Юридична сила рішення Конституційного Суду про визнання правового акта неконституційним не може бути подолана повторним прийняттям цього ж акта.

Рішення Конституційного Суду, якими визнані закони, інші нормативно-правові акти або їх окремі положення, неконституційними, мають силу нормативно-правового акта. Визнаючи той чи інший нормативно-правовий акт неконституційним і тим самим скасовуючи його, Конституційний Суд виконує функцію негативного правотворця. Такі рішення Конституційного Суду фактично створюють нові правові норми. Вони розповсюджуються на всіх суб'єктів права і породжують нові права і обов’язки. Рішення Конституційного Суду про визнання закону чи іншого правового акта неконституційним позбавляє їх обов’язкової сили. Але юридична сила такого рішення Конституційного Суду не може бути прирівняна до юридичної сили звичайних законів, оскільки для перегляду положень цього рішення необхідне внесення змін до Конституції.

Рішення і висновки Конституційного Суду мають пряму і негайну дію, а у випадках передбачених Конституцією, і зворотну дію. Згідно зі ст. 58 Конституції рішення Конституційного Суду, яке скасовує або пом’якшує відповідальність особи, має звороту дію. Зворотну дію в часі мають, взагалі, ті рішення Конституційного суду України, якими визнані неконституційними закони, інші нормативноправові акти або їх окремі положення, що завдали матеріальної або моральної шкоди фізичним або юридичним особам. Цей висновок відповідає Конституції про те, що «кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень» (ст. 56); матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовуються державою у встановленому законом порядку (ч. 3 ст. 152).

Визнання правового акту неконституційним є підставою для скасування інших правових актів, які відтворюють або конкретизують його положення.

Рішення судів та інших органів, в основу яких була покладена норма, визнана згодом неконституційною, не підлягають виконанню і повинні бути переглянуті. В процесуальних кодексах має бути єдиний підхід у вирішенні цього питання. Положення ст. 74 Закону України «Про Конституційний Суд України» про те, що «Конституційний Суд України може вказати на преюдиціальність свого рішення при розгляді судами загальної юрисдикції позовів у зв’язку з правовідносинами, що виникли внаслідок дії неконституційного акта», не вирішує всі питання перегляду конкретних рішень, винесених на підставі правових актів визнаних неконституційними.

Визнання закону неконституційним поновлює дію «старого закону», якщо він існував і не суперечить Конституції, або веде до прогалин в законодавчому регулюванні тих чи інших суспільних відносин.

Конституції можуть відповідати альтернативні вирішення тих чи інших питань. Тому більш правильним є застосування терміна «неконституційність правового акта», тобто його антиконституційність, суперечність Конституції. Інше вирішення цього питання може привести до неоднозначного тлумачення і застосування рішень Конституційного Суду.

Конституційний Суд приймає рішення, щодо конституційності того чи іншого правового акта, але не висловлює свою позицію щодо можливості його застосування в конкретній справі судом загальної юрисдикції, що було б втручанням в її розв’язання.

Стосовно змісту рішень Конституційного Суду у деяких конституційно-правових справах, а саме щодо конституційності правових актів, що викликають спір про повноваження конституційних органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, конституційності актів про призначення виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим, відповідності положень чинних правових актів конституційним принципам і нормам стосовно прав та свобод людини і громадянина та справ щодо конституційності правових актів, якими суперечливо регулюється порядок реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина Закон «Про Конституційний Суд України» передбачає додаткові вимоги.

У резолютивній частині рішення Конституційного Суду у справах щодо конституційності правових актів, яким встановлено повноваження конституційних органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також у справах щодо конституційності актів про призначення виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим дається висновок щодо конституційності цих актів (ст. 77 і ч. 2 ст. 81 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

У рішенні Конституційного Суду у справах щодо конституційності правових актів, якими суперечливо регулюється порядок реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина, визначається, норми якого закону є конституційними, а якого неконституційними і не чинними (ст. 85 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

У разі якщо в процесі розгляду справи за конституційним поданням чи конституційним зверненням виявлено невідповідність Конституції інших правових актів (їх окремих положень), крім тих, щодо яких відкрито провадження у справі, і які впливають на прийняття рішення чи дачу висновку у справі, Конституційний Суд визнає такі правові акти (їх окремі положення) неконституційними.

У резолютивній частині рішення Конституційного Суду про офіційне тлумачення Конституції або законів України офіційно тлумачаться (роз'яснюються) положення Конституції та законів України, щодо яких було подано конституційне подання чи конституційне звернення. У разі якщо при тлумаченні (з'ясуванні) закону України (його окремих положень) була встановлена його невідповідність Конституції (неконституційність), він (його окремі положення) визнається неконституційним.

Правова природа рішень Конституційного Суду про офіційне тлумачення положень Конституції та законів України похідна від положення Конституційного Суду в системі механізму держави і його компетенції. Правова природа офіційного тлумачення Конституції та законів України полягає в їх з’ясуванні і роз’ясненні, інтерпретації, встановленні дійсного змісту, тобто в певній констатації, а не в їх поправках, змінах чи доповненнях.

Метою офіційного тлумачення Конституційним Судом положень Конституції та законів України є встановлення їх однозначного і правильного розуміння та застосування на всій території держави і надання роз’яснення щодо цього.

Змістом офіційного тлумачення Конституційним Судом положень Конституції та законів України є їх конкретизація, уточнення, деталізація. Це певні норми, а сааме інтерпретаційні норми, в яких даються приписи, як розуміти той чи інший термін, вислів або правову норму в цілому, як її застосовувати. Це — нормативне тлумачення, норми-роз'яснення, вони сприяють правильній реалізації Конституції та законів України і в цьому аспекті є допоміжними правилами. Їх допоміжний характер дістає вияв і в тому, що вони не можуть застосовуватись окремо, самостійно, без роз’яснювальних положень Конституції та законів України, вони діють тільки разом з положеннями, які тлумачилися, і не можуть бути нормативною основою правозастосовчих актів. При вирішенні конкретних справ необхідно посилатися на правові норми Конституції та законів України як на юридичні підстави для рішення і лише додатково — на їх офіційні роз’яснення Конституційним Судом.

Функціональне призначення рішень Конституційного Суду про офіційне тлумачення Конституції та законів України — це юридичний засіб забезпечення їх правильного і однозначного розуміння і застосування, а отже, й один з юридичних засобів укріплення конституційної законності, охорони Конституції.

Юридична сила офіційного тлумачення Конституційним Судом положень Конституції та законів України полягає в тому, що воно (роз'яснення) має державний загальнообов’язковий характер, що за юридичною силою наближає його до роз’яснюваних положень Конституції та законів України.

Офіційні тлумачення Конституційним Судом положень Конституції та законів України мають за своєю обов’язковістю вищу юридичну силу порівняно з тлумаченнями, що здійснюються іншими державними органами, посадовими та службовими особами. Це — вищий вид тлумачення Конституції та законів України. Адже Конституція не передбачає автентичного тлумачення ні її положень, ні законів України.

Рішення Конституційного Суду про офіційне тлумачення Конституції та законів України як допоміжний акт за своєю юридичною силою розташовується (знаходиться у супідрядному положенні) за актом, що роз’яснюється, в такій послідовності: тлумачення положень Конституції — за Конституцією, тлумачення законів — слідом за законами.

Сфера дії (територія, коло осіб і коло випадків) рішень Конституційного Суду про офіційне тлумачення Конституції та законів України співпадає зі сферою дії останніх і вони є нормативними.

Чинність у часі офіційного тлумачення Конституційним Судом Конституції та законів України визначається чинністю норми права, що тлумачиться, воно поділяє їх долю. Причому тлумачення однієї і тієї ж норми не може змінюватися протягом цього часу, якщо ця норма безпосередньо або опосередковано не змінювалася.

Офіційне тлумачення Конституції та законів України Конституційним Судом має зворотну силу. ЇЇ межі визначаються моментом набрання чинності самих положень Конституції та законів України, що інтерпретуються. Адже в процесі здійснення правової норми, яка не змінювалася, її зміст залишається одним і тим самим, і офіційними тлумаченнями тільки встановлюється той смисл, який вклав у неї законодавець. Тому норми права завжди мають той зміст, який розкрито офіційними тлумаченнями, і вони повинні застосовуватися відповідно до даного змісту. Якщо офіційному тлумаченню Конституційного Суду положень Конституції або законів України не відповідають акти їх застосування, останні підлягають скасуванню.

При «переживанні» положень законів України, які інтерпретуються, має місце і «переживання» їх офіційного тлумачення Конституційним Судом.

Тлумачення Конституції, законів України та інших актів здійснюється Конституційним Судом також і при вирішенні питань про відповідність Конституції (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (п. 1 ч. 1 ст. 150 Конституції); при перевірці справи і дачі висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент (ч. 5 ст. 111, ч. 2 ст. 151 Конституції); при дачі висновків: про порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України (п. 28 ч. 1 ст. 85 Конституції), про відповідність Конституції чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість (ч. 1 ст. 151 Конституції), а також щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції вимогам ст. 157 і 158 Конституції. Справа в тому, що застосування Конституції, як й інших норм права, неможливе без їх тлумачення. Без тлумачення Конституції, законів України та інших актів неможливо прийняти рішення (висновок), без цього немає і самої конституційної юрисдикції. Але якщо спеціальною метою і результатом офіційного (нормативного) тлумачення Конституції та законів України за конституційними поданнями чи конституційними зверненнями є саме офіційне (нормативне) тлумачення цих актів, то безпосередньою метою тлумачення положень Конституції та актів, які перевіряються на конституційність (казуальне тлумачення), є правильне вирішення конкретного питання про їх відповідність Конституції.

Тут не ставиться спеціальна мета тлумачення (роз'яснення) Конституції та законів України, воно є невід'ємною складовою застосування Конституції, є засобом вирішення конкретного конституційно-правового спору, аргументом обґрунтування рішення (висновку), супроводжує цей процес, фігурує тільки у мотивувальній частині рішення (висновку) і як самостійне явище не існує.

Незважаючи на те, що це тлумачення норм права має найменування «казуальне», воно далеко виходить за межі конкретної справи. Такі рішення Конституційного Суду у конкретних справах є прецедентами у сенсі зразків, прикладів розуміння і застосування положень Конституції та законів України. У цих рішеннях нерідко формулюються загальні правові позиції (положення) стосовно інтерпретації тих чи інших норм права. Ці інтерпретації як і офіційні (нормативні) тлумачення Конституції та законів України є обов’язковими для виконання, в тому числі і для Конституційного Суду. Тому висновки щодо нормативного тлумачення Конституційного Суду мають, у принципі, застосовуватися і до його казуального тлумачення.

В ч. 2 ст. 9 Конституції передбачено, що «укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України». У разі дачі висновків про невідповідність чинного міжнародного договору Конституції Конституційний Суд вирішує також питання щодо неконституційності цього договору чи його окремих частин (ч. 2 ст. 87 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

При визнанні міжнародного договору України таким, що не відповідає Конституції, він втрачає обов’язковість для України. Але в зв’язку з тим, що ця проблема є міжнародноправовою, при виході з міжнародного договору необхідно дотримуватися Віденської конвенції про право міжнародних договорів, інших загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та положень, передбачених в самому міжнародному договорі, який перевіряється Конституційним Судом.

При визнанні міжнародного договору України таким, що відповідає Конституції (конституційним), його чинність не змінюється.

У випадках визнання міжнародного договору, який внесено до Верховної Ради України для надання згоди на його обов’язковість, таким, що не відповідає Конституції, така згода не може бути надана Верховною Радою України.

У разі визнання міжнародного договору, що вноситься до Верховної Ради України для надання згоди на його обов’язковість, таким, що відповідає Конституції (конституційним), Верховна Рада України може продовжувати процедуру прийняття закону про надання згоди на його обов’язковість.

Висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту Конституційний Суд дає відповідно до ст. 111 Конституції. Цей висновок разом з висновком Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину є необхідною умовою подальшого розгляду Верховною Радою України справи про імпічмент. Якщо висновок Конституційного Суду буде негативним, тобто констатуватиме недодержання вказаної конституційної процедури, розгляд справи Верховною Радою повинно бути припинено.

Згідно з Конституцією висновок Конституційного Суду про відповідність законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам ст. 157 і 158 Конституції має бути надано до початку його розгляду на пленарному засіданні Верховної Ради України. Конституційний Суд надає висновки щодо відповідності цих законопроектів вимогам ст. 157 і 158 Конституції згідно з положеннями ст. 159 Конституції.

Висновок Конституційного Суду щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції вимогам ст. 157 і 158 Конституції є необхідною умовою розгляду цього законопроекту Верховною Радою України. При позитивному висновку Верховна Рада України може внести відповідні зміни до Конституції, а при негативному — відхилити такий законопроект.

Конституційний Суд відкриває нове провадження у будь-якій справі при виявленні нових обставин по справі, які не були предметом його розгляду, але які існували на час розгляду і прийняття рішення або дачі висновку в справі.

Конституційний Суд після офіційного оприлюднення рішення може з власної ініціативи або за заявою однієї із сторін конституційного провадження виправити допущені у рішенні неточності, описки, редакційні або технічні огріхи. Рішення Конституційного Суду також можуть бути роз’яснені Конституційним Судом за клопотанням однієї із сторін конституційного провадження.

Ухвала Конституційного Суду про виправлення неточностей у рішенні або про його роз’яснення приймається на пленарному засіданні Конституційного Суду і підлягає опублікуванню в тих виданнях, де було опубліковано рішення.

Невиконання рішень і висновків Конституційного Суду тягне передбачену законом відповідальність.

Список літератури:

Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 50. — Ст. 540.

Закон України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 6. — Ст. 504.

ЛазаревЛ.В. Правовые позиции Конституционного Суда России. — М.: Издательский Дом «Городец», Формула права, 2003.

Рішення Конституційного Суду України по справі про порядок виконання рішень Конституційного Суду України // ВКСУ. — 2000. — № 6.

Тихий В. П. Проблеми інституціоналізації конституційної юрисдикції // Концепція розвитку законодавства України: Мат. Наук. практ. конф. — К.: Ін-т законодавства ВР України, 1996.

Тихий В. П. Правова природа практики Європейського Суду з прав людини // Вісник Академії прокуратури. — 2006. — № 2.

ХристоваГ.О. До питання про зміст принципу остаточності рішення і висновків Конституційного Суду України в світлі конституційно-правової реформи. — К.: ВКСУ, 2006. — № 4.