Іслам-шиїти і суніти

РЕФЕРАТ на тему:

" Іслам — шиїти і суніти"

ПЛАН ВСТУП.

1. РОЗДІЛЕННЯ РЕЛІГІЙНОГО МУСУЛЬМАНСЬКОГО СВІТУ, ЙОГО ПРИЧИНИ.

2. ХАРАДЖИТИ — ПЕРША СЕКТА ІСЛАМУ.

3. ВИНИКНЕННЯ СУНІЗМУ І ШИЇЗМУ.

4. ОСОБЛИВОСТІ ПРОТИСТОЯННЯ СУНІЗМУ І ШИЇЗМУ.

5. РОЗКОЛИ В ШИЇТСЬКОМУ РУСІ.

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

Вступ

Людське життя складається з постійного протистояння, неспівпадіння думок, розбіжностей у світосприйняттях. Не обійшло це і релігії. Мусульманський релігійний світ також протягом всього часу свого існування відрізнявся тим, що у ньому постійно відбувалися поділи, виникнення нових напрямків і сект. Головною причиною такого поділу можна вважати тісний зв’язок в минулому державної влади і релігійного життя, мирські амбіції переносилися у сферу духовного життя, підкріплювалися різноманітним трактуванням священних писань та возвеличуванням «своїх» пророків.

Виникнення сунізму і шиїзму — найбільших течій в ісламському світі - яскраве підтвердження таким процесам.

У даній роботі ставлю перед собою мету дослідити загальні причини розколу релігійного світу мусульман, дослідити процес виникнення сунізму і шиїзму, дати їм характеристику і, окрім того, прослідкувати більш глибокого розколи в шиїтському русі, який на відміну від сунізму, продовжує і по сьогоднішній день постійно подрібнюватися на різні частинки.

1. Розділення релігійного мусульманського світу, його причини У хадисі (священному писанні мусульман) говориться, що Мухаммед напророкував: після його смерті громада розпадеться на 73 секти, але тільки одна з них буде врятована. Він виявився прав: умма недовго залишалася єдиною. Величезний авторитет першого халіфа — Абу Бакра і залізна воля другого халіфа — Умара якийсь час тримали мусульман разом, але вже при третьому халіфі - Усмані Ібн ал-Аффані в ісламському світі намітився розкол.

Слово «секта» у світі християнської культури має виразний негативний відтінок. Відхилення від ортодоксального — правильного — шляху вважається небезпечним, аморальним і заслуговуючим різкого осуду. В Ісламському світі це слово не звучить настільки лякаючи. Справа в тому, що іслам у принципі не знає ортодоксії. Відсутність церкви, інституту священства робить кожного мусульманина відповідальним за свої відносини з Аллахом і до визначеного ступеня залишає під його відповідальність тлумачення Священного писання і Священного переказу.

Іслам відрізняє від християнства деяка догматична нестійкість. Вірити в одиничність Аллаха й у посланницьку місію Мухаммеда досить для того, щоб бути мусульманином. Щодо всіх інших тонкощів можна мати своя думка. Наявність безлічі угруповань, що розходяться один з одним із приводу тих чи інших сторін віровчення, — нормальний стан мусульманської громади.

Ще однією специфічною рисою мусульманського сектантства було те, що відхід від громади релігійної групи як правило мав більш політичну, чим сугубо релігійну причину. Це зв’язано з тим, що віра тут простромлює всі сторони життя, і політичні незгоди спричиняють суперечки з приводу тлумачення принципів віровчення. «Що мав на увазі Пророк, говорячи такі слова» і «як розуміти те чи інше місце в Корані» — розбіжності з цих питань означає розбіжності в принципах життя.

Перший серйозний розкол в умме також був зв’язаний з політичною кризою в роки правління четвертого халіфа Алі Ібн Абу Таліба. Попередній халіф — Усман Ібн ал-аффан — намагаючись зміцнити свою владу, призначав правителями областей своїх родичів, чим сильно підірвав свій авторитет у простого люду і спровокував початок громадянської війни. Коли Усман Ібн ал-аффан умер, Алі, що прийшов йому на зміну, заявив, що він повернеться до ідеалів правління суворого і принципового Умара і не допустить сімейності у влади. Для початку він звільнив всіх Усманівських намісників, але правитель багатої Сирії Муавія відмовився підкоритися, фактично відокремивши Сирію від халіфату. Почалася громадянська війна.

У битві під Сіффіні в 657 р., коли здавалося, що перемога вже на стороні війська Алі, Амр Ібн ал-ас підказав воїнам Муавії шлях до порятунку. Вони підняли на списах до неба аркуші Корана, призиваючи супротивників припинити братовбивчий бій і надати Аллаху розсудити їх. Алі зупиняє бій, втрачаючи перемогу і 12 тисяч своїх сподвижників, що порахували поводження Алі боягузливим зрадництвом, утворили власне угруповання і почали збройну боротьбу на обидва фронти. Їх назвали «повстанці» — харіджити.

2. Харіджити — перша секта ісламу Харіджити були самою першою сектою усередині ісламу. Із самого початку цей рух не було єдиним ні в політичному, ні в релігійному відношенні, воно об'єднало людей, що вимагали повернення до ідеалів раннього ісламу, самі себе вони називали «людьми посади і молитви», тобто, тими, хто строго дотримує розпоряджень Корана. Їхнім гаслом було «Судити вправі тільки бог» (ля тахкім ілла іллах). Головним принципом їхньої програми була вимога активності в справах віри, вони вважали, що тільки ті, хто активно бореться за торжество ісламу, може вважати себе щирим мусульманином і розраховувати на рай, а байдужі маси, що віддавали перевагу відсиджуватися в будинку, нічим не краще язичників. Цих сумнівних мусульман і віровідступників треба убивати.

Харіджити вимагали повернення до рівності всіх мусульман. Вони вважали, що положення людини в суспільстві повинне визначатися його благочестям, а не чи знатністю багатством. Глава громади повинна бути виборним, їм повинний стати самий гідний з мусульман. При цьому походження кандидата не грало ролі, халіфом міг стати чи раб вільний, чорношкірий чи араб. При цьому реальна повнота влади належить уммі, вона призначає халіфа і вона може скинути його, якщо його поводження залишає бажати кращого. Відповідно, угодовська, з їхнього погляду, політика Алі послужила приводом почати боротьбу з ним. Спочатку вони воювали проти Алі, потім — проти Омейядів, але зрештою розкололися на кілька угруповань (азракіти, ібадити, суфріти), що побилися між собою, і рух стих. Але до цього Алі Ібн Абу Талиб став жертвою замаху харіджитів: при виході з мечеті Куфи він був смертельно поранений харіджитом Ібн Мулджамом і через два дні помер.

Дійсний розкол в ісламі відбувся трохи пізніше і був зв’язаний з появою на політичній арені партії, що проголосила вимога повернення влади в родину пророка. Після убивства Алі (661 р.), його сподвижники (по-арабски аш-шиа, звідси — «шиїти») рахували, що влада повинна перейти в спадщину до його синів — Хасану і Хусайну, Муавію же вони вважали узурпатором. Але Муавія відкупився від Хасану, що аж ніяк не був по своїх особистих якостях гарним претендентом на роль щирого-мусульманського лідера. Він прославився частим розірванням шлюбів, був недорікуватий і ще при житті батька завдавало шкоди своїм поводженням репутації будинку пророка. Хасан одержав від Муавии 5 млн. дирхемів і постійний доход з одного з іранських округів, після чого привселюдно оголосив у мечеті Куфи, що він відмовляється від халіфату, і виїхав у Медину, де жила як приватна особа. Героєм шиїтів було призначено стать його молодшому брату Хусайну.

У мусульманських священних містах не вщухала схована опозиція Омейядам. Після перенесення столиці в Дамаск сподвижники і нащадки роду Мухаммада виявилися викинутими на периферію політичний життя. Ще залишалися в живих ансарі і мухаджирі, не маючи інших занять, віддавалися молитвам і збиранню матеріалів про життя пророка. Ці люди вважали, що саме вони повинні служити зразком і хоронителями щирого благочестя, чистого ісламу. Вони вважали себе незаслужено обійденими. Життя Омейядів, що швидко засвоїли в Сирії звички і пороки високої візантійської цивілізації, здавалася їм сумнівно мусульманської. Коли ж Муавія, незадовго до своєї смерті домігся того, щоб його спадкоємцем був оголошений його син Йазід, це відкрите твердження спадкування верховної влади обурило мединську опозицію. Вступивши на престол, Йазід став жити як багатий византієць: він любив полювання, музику, вино, розкіш, міський комфорт і про бедуїнів і пустелю згадував тільки під час чергової епідемії чуми (практика показувала, що в прожареній сонцем пустелі чума не пробиралася, тому туди їхали на час карантину). Глухе ремство мединців вилилося у відкрите протистояння халіфу.

3. Виникнення сунізму і шиїзму Хасан до цього часу вмер. У місті Куфі - традиційному центрі шиїзму — знайшлися люди, що оголосили, що його наступний по старшинству нащадок Алі - Хусайн — став третім шиїтським імамом і він повинний прибути в Куфу, щоб очолити повстання у свою користь. Хусайн відправляється в Куфу, виславши уперед свого двоюрідного брата Мусліма. Однак виступ куфійців було подавлено в самому зародку, а Слинимо схоплений і повішений. Звістка про його загибель застало Хусайна в шляху. Незважаючи на домовленості повернутися, Хусайн продовжив шлях назустріч своєї загибелі. Поріділий загін Хусайна (40 піших і 32 вершника) був зустріті чотирьохтисячним загоном куфійського намісника в місці за назвою Кербела. 10 жовтня (10 мухаррама) 680 року вони прийняли нерівний бій. Хусайн упав у бою, одержавши десятки колотих і рубаних раней, його люди були перебиті. Голову Хусайна відправили в Дамаск халіфу, Йазід виявив вдаваний «жаль» про те, що трапилося.

Трагедія в Кербелі зробила важке враження на сучасників. Про тих пір Хусайн вважається «головою мучеників», день його загибелі 10 мухаррама відзначається як день уболівань. Посада в перші десять днів мухаррама (ашура) — жалобні дні для всіх шиїтів. Інакше ці церемонії називають Шахсей-Захсей — несамовиті фанатики під час жалобних процесій б’ють себе кулаками в груди, наносять рані ланцюгами і кинджалами, викликуючи: «Шах Хусейн! Вах Хусейн!» Загибель Хусайна сприяла релігійному і політичному об'єднанню прихильників роду Алі. Шиїти додали його образу містичний характер, зв’язали з його ім'ям здійснення чудес і гасло «Помста за кров Хусайна!» став символом шиїтського руху. З цього часу іслам розколюється на два напрямки — сунізм і шиїзм.

4. Особливості протистояння сунізму і шиїзму Поступово цей розкол вийшов за рамки звичайного династійного конфлікту. Люди, що ведуть боротьбу за повернення верховної влади в рід Пророка, тобто до нащадків Алі, почали звеличувати покійного Алі і його синів, доходячи до обожнювання Алі. У противагу Сунне, сформованої Омейядами, шиїти створюють свій Священний переказ про життя Пророка — Ахбар, де особлива роль приділяється Алі, чия фігура інший раз закриває фігуру Пророка. Велика частина хадисів Ахбара і Сунни збігаються, але є і такі, що визнаються тільки чи шиїтами тільки їх супротивниками — сунітами. Шиїти, наприклад, передають таке висловлення Аллаха, звернене до Мухаммеда: «Якби ні ти, я не створив би небес, але якби ні Алі, я не створив би тебе». У стандартний Коран Османа шиїти додають суру «Два світила», де зіставляються Мухаммад і Алі. Затверджують навіть, що архангел Джибріл був посланий Аллахом до Алі, але переплутав і з’явився до Мухаммеду, тому що вони були дуже схожі.

Поступово в догматику шиїзму сформувалося представлення про божественність імамату — благословенності, що передається в спадщину нащадкам Алі. Святі імами шиїтів грають зовсім специфічну роль, це зовсім не те ж саме, що просто імамі-предстоятелі в сунітів. Шиїти представляють своїх імамів носіями божественної субстанції. Цей «божественне світло» вселяється в нащадків Алі, роблячи їх непогрішними і даруючи виключне право на верховну владу. Вони мають таємне знання релігії і їхнього судження — істина в останній інстанції, тому імам не може бути виборним. Омейяди, з їхнього погляду, узурпували влада, а повернення влади до алідам приведе до встановлення царства справедливості. Шиїти постійно протистоять верховної влади, навіть скинення омейядів і перехід влади до кревних родичів Пророка — Аббасидам не зменшує їхній запал. Аліді продовжують боротьбу за владу.

5. Розколи в шиїтському русі.

Але в шиїтському русі ніколи не було єдності. Шиїтський іслам дав більше сект, чим сунітський. Розбіжності в основному зводилися до тому, хто саме з нащадків Алі має право на імамат і скільки усього існує святих імамів. Першою помітною сектою були прихильники онука Хусайна — Зайда, по імені якого вони були названі зайдитами, чи по рахунку імамів — п’ятирічниками. Зайд Ібн Алі був братом 5-го шиїтського імама Мухаммада ал-бакіра. Незадоволені пасивністю ал-бакіра шиїти згрупувалися навколо енергійного Зайда, що возглавили антиомейядський заколот у Куфе в 739 р. Через десять місяців повстання було подавлено, сам Зайд, разом зі своїми нечисленними прихильниками, загинув у бої 6 січня 740 р. Тіло його було розп’ято на хресті в Куфе, а відрубана голова відіслана в Дамаск халіфу Хишаму, так що Зайд практично повторив долю свого діда, підтвердивши віру шиїтів у те, що їхні імами від народження приречені на мученицьку загибель.

Після його загибелі, зайдити продовжували виявляти велику політичну активність, вважаючи, що об'єктивним показником гідності претендента на імамат є його готовність зі зброєю в руках домагатися верховної влади. В області догматики зайдити досить близькі до суннитам: визнаючи, що імам повинний бути з роду Алі Ібн Абу Талиба, вони все-таки заперечують божественну природу імамату, не проклинають перших трьох халіфів. Зайдити не вірять у «схованого імама» (див. нижче), відкидають практику «розсудливого скривания віри» (такийя). Вони сприйняли в хариджитов принцип «доводити віру справами», а в мутазилитов — ідею про волю волі. У 864 р. вони утворили на півночі Ірану теократична держава з алидами на чолі. Ця держава проіснувала біля трьохсот років. У 901 р. зайдити захопили влада в Ємену, де їхня династія правила дотепер.

Але самий великий розкол у середовищі шиїтів відбувся в середині. VIII в., коли 6-й шиїтський імам Джафар ас-саддик позбавив свого старшого сина Ісмаїла права спадкування. Це відбулося через те, що Ісмаїл відрізнявся пристрастю до вина. Але його прихильників це не бентежило: вони говорили, що, оскільки імам принципово безгрішний, те і пияцтво ніяк не може применшити його достоїнства. Ісмаїл умер раніш батька, і розсудливий Джафар велів виставити його тіло в мечеті, щоб кожний міг переконатися, що Ісмаїл мертвий і не воскресне. Однак, це не остудило прихильників Ісмаїла. Частина з них уперто заявляла, що Ісмаїл живо, але ховається, але велика частина визнала 7-м імамом його сина Мухаммада Ібн Ісмаїла. Усі прихильники збереження імамату в роді Ісмаїла називають себе Ісмаїлити. Це — найбільший і самий оригінальний плин у шиїтському ісламі. З виникненням Ісмаїлизму шиїзм починають поділяти на два напрямки: «помірний», що недалеко відійшов від догматики і принципів раннього ісламу, і «крайній», до якого належить і Ісмаїлизм. «Крайні» шиїти — гулат — по суті сповідають свою, оригінальну релігію, настільки в їхньому варіанті ісламу багато запозичень і оригінальних, неісламських, поглядів.

Але більшість шиїтів вірять у 12 святих імамів, тому їх називають «дюженниками», «двунадесятниками» чи просто імамітами. Імаміти — «помірні» шиїти, у даний час навчання імамітов — державне віросповідання Ірану, половина населення Іраку також імаміти. Дванадцятий імам Мухаммад Ібн Хасан, будучи ще дитиною, зник, після чого був проголошений «схованим» імамом і очікуваним махди, що повинний повернутися й установити у світі справедливість. Віра в «приховання» (гайба) імама, що продовжується і понині - основний догмат імамітов. До 940 р. «схованого імама» представляли на землі його «посланники» чи «ворота», що здійснюють безпосереднє керівництво громадою. Після смерті останнього, четвертого, «посланника» наступило так називане «велике приховання» — ал-гайба ал-кабира, що продовжується і понині. Духівництво в період гайби як би успадковує авторитет і влада «схованого» імама, звідси така висока політична активність шиїтських духовних лідерів.

Ісмаїлізм у ході своєї еволюції здобуває віросповідання і культові особливості, що відрізняють його як від «класичного» шиїзму, так і від ісламу взагалі. Ідеологічна система Ісмаїлизма поділяється на «зовнішню» — загальнодоступну — і «внутрішню» — езотеричну, доступну деяким присвяченої. «Зовнішня» доктрина мало чим відрізняється від звичайної шиїтської доктрини. «Внутрішня» містила алегоричне тлумачення Корана і систему філолофсько-релігійних знань, родинну гностицизму, про яку мало що відомо, оскільки вона містилася в найглибшій таємниці. Запозичавши ідеї християнських гностиків, неоплатоників, а можливо і буддистів, Ісмаїлити розробили містичне навчання про еманацію божественного світла у світі. Важлива роль надавалася містиці чисел і уподібненню земного світу небесної ієрархії. По цій теорії бог-абсолют, предвічний і позбавлений якостей, виділив із себе Світовий Розум, що володіє всіма атрибутами божества — премудрістю, вічністю, всевладдям і ін. Світовий Розум, прагнучи до самопізнання, зробив Світову Душу, недосконалу по своїй природі, що у прагненні до досконалості й уподібнення богу, зробила первинну матерію — пасивну, але здатну приймати подоби образів, що існували у Світовому Розумі. З цієї матерії виникли космос, планети, земля, живі істоти і людина. Бог-абсолют виявив себе в сімох етапів (Бог — Розум — Душу — Матерія — Простір — Час — Людин), і цим семи етапам еманації божества відповідають сім циклів земної історії. У кожнім історичному етапі з’являється пророк — натик («проповідуючий») — як утілення Світового Розуму, і його помічник — саміт («мовчазник») — втілюючий Світову Душу. Сім пророків це: Адам, Ібрахім, Нух, Муса, Іса, Мухаммад і другий Мухаммад (Ібн Ісмаїл). Натик повідомляє людям божественне одкровення в явній формі. Самит же тлумачить таємний зміст навчання. При Ісі їм був Петро, при Мухаммаде — Алі. Між появами пророків їх заміщає сімох імамів. Сьомий імам сьомого циклу завершує історію світу, він з’явиться як месія і розкриє весь таємний зміст одкровення, заготував Страшний суд.

Таємна догматика Ісмаїлизма була дуже складна і трималася в зробленому секреті. Існували ступіні присвяти, що наближали віруючого до пізнання таємниць поетапно. І ці ступіні віддаляли його від Корана, шаріату й ісламу, даючи алегоричне тлумачення Корана і сунни, при якому виконання правил життя ставало необов’язковим. Ісмаїлизм був під забороною у всіх областях Ісламського світу, поки в 910 р. Ісмаїлити не захопили Північну Африку, а в 969 р. — Єгипет. Там була заснована держава Фатимідів — Ісмаїлитских халіфів, що претендували на походження від Фатими — дочки Пророка, і Алі. Відтіля в усі краї ісламського світу розсилалися проповідники — даі, що таємно проповідували Ісмаїлизм і вербуючи нових адептів. Інтелектуальна еліта часто спокушалася складною і вишуканою філософією Ісмаїлизма, їхнє навчання вплинуло на творчість багатьох філософів і вчених ісламського світу, особливо т. наз. групи Іхван ас-Сафа («Братів чистоти»).

Ісмаїлити створили могутню таємну централізовану організацію по пропаганді свого навчання. Для оперативної передачі зведень вони користалися поштовими голубами. В організації теж відбилася містика священних чисел. За аналогією з 12-ю місяцями в році, світ був поділений на 12 «островів», на чолі яких стояли Верховні проповідники. У кожного Верховного проповідника було по 30 помічників (по числу днів у місяці), а в кожного з них — по 24 підлеглих їм даї (по кількості годин у добі), з них 12 «денних» і 12 «нічних». «Денні» даї були нижчою ступінню ієрархії Ісмаїлитских проповідників. Їхньою задачею було — провокувати релігійні суперечки в гущавині народу: на базарах, у трактирах і, використовуючи свої знання і навички проповідника, вербувати людей у свою організацію. Підготовлений «видимим» даї новачок передавався даї більш високого рангу — «схованому» чи «нічному», що брав з неофіта клятву вірності. Організацію скріплювала сувора дисципліна. Ісмаїлити в багатьох краях піддавалися гонінням, тому їм покладалося ховати свою приналежність до секти. Люди займалися своїм звичайним ремеслом — карбувальники, лимарі, ювеліри. торговці, ткачі, переписувачі - але головною їхньою справою була таємна агітація, поширення і збагнення навчання.

Ісмаїлити теж неодноразово перетерплювали розкол. Після смерті Мухаммада Ібн Ісмаїла частина Ісмаїлитов рахували його останнім, 7-м імамом і прийняли назва «семирічники». У 890 р. вони, під керівництвом Хамдана Кармата почали збройну боротьбу проти халіфа ал-мутадида. З тих пір їх стали називати «кармати». Найбільший успіх кармати мали в Бахрейну, де в 899 р. заснували свою державу. Їхня ідеологія ґрунтувалася на вірі в прихід махди. Вони говорили: «Правда з’явилася світу, махди воскрес, влада Аббасидов, факихов, читців Корана і проповідників підходить до кінцю. Чогось більше чекатими прийшли не для того, щоб установити своє правління, а щоб скасувати закон». Схід Халіфату піддався жорстокому спустошенню. Кармати відносилися до інших мусульман як до невіруючого. У нач. 930 р. 600 вершників і 900 піших карматов ввірвалися в Мекку під час паломництва й учинили там жорстоке і безглузде побиття людей. Більш 1000 чоловік були убиті прямо в огорожі ал-Масджид ал-Харам, колодязь Замзам був завалений трупами. Розгарбування Кааби і викрадення «чорного каменю» у повинні були продемонструвати, що бог більше не підтримує ортодоксів. Тільки через двадцять років Бахрейн повернув «чорний камінь» Мецці за великий викуп. Карматское держава в Бахрейну зі столицею в Лахсе зберігало свою незалежність до середини XI в. Насир Хосров залишив докладний опис його у своїй книзі «Сафар-наме». Рада із шести старійшин відав справами громади, майно було загальним, доходи поділялися нарівно. Лихварства там не було, усі жителі могли одержувати від держави безпроцентні позички, султанський млин задурно молов зерно всім бажаючим, ремонт будинків також здійснювався безкоштовно. Цей «комунізм» забезпечувався грабежом сусідніх територій і працею 30 тисяч негрів-рабів. У гробниці засновника карматского держави денно і нощно стояв осідланий кінь, щоб він міг негайно підхопитися в сідло, коли воскресне.

Ті з Ісмаїлитов, хто продовжував визнавати нащадків Мухаммада Ібн Ісмаїли імамами, наприкінці X в. захопили владу в Єгипті. Їх стали називати фатимидскими Ісмаїлитами. При халіфі ал-хакиме (996 — 1021) з їхнього середовища виділилася нова секта — друзи, що обожили дивного халіфа. Цей халіф Хаким — блакитноокий блондин (видимий, його мати була северянка) наказував каирцам відкривати крамниці і базари вночі, а вдень спати. Він заборонив шевцям шити жіночі туфлі, щоб жінки сиділи будинку. Оскільки його турбував собачий гавкіт, він велів перестріляти всіх собак. По ночах він блукав по місту і приймав прохання, причому дозволялося писати тільки один рядок на одній стороні листа, а для вручення прохання можна було наближатися до халіфа тільки з правої сторони. Він міг без усякої причини наказати відрубати чи руку вирізувати мову своєму наближений, а потім щедро його нагородити. Під кінець життя він перестав митися і стригти волосс і нігті, жахаючи придворних своїм зовнішнім виглядом, і оголосив себе живим богом. Зрештою він таємниче зник, і поширилася віра в його друге пришестя в ролі махди.

Віра в «живого бога» халіфа Хакима поширилася серед горців Лівану. Вони стали називати себе «мувахиддун» — «єдинобожники», а інші називали їхній друзи від імені Дарази, що висунув тезу про божественність халіфа ал-Хакима. Друзи вважають, що душі померлих друзів переселяються в тіла що народжуються (танасух), а тому що число душ постійно, те прийом нових членів до громаду неможливий. Як тільки друз умирає, його душу переселяється в дитину, що подала перші ознаки життя в утробі матері. Через спокійне відношення до смерті, у громаді практично не практикуються поминальні обряди. Суть навчання знають тільки «вразумленние» (уккал), інші іменуються джуххал — що невідають. Уккал збираються в ніч з четверга на п’ятницю в спеціальних приміщеннях, називаних хальва, для здійснення богослужіння. Вищі чини уккал називаються аджавид («зроблені»), а їхня глава носить титул шайх ал-акл.

Ще великі наслідки мав розкол у середовищі Ісмаїлитов у результаті суперництва за верховну владу після смерті фатимидского халіфа ал-Мустансира. Його старший син Низар був відсторонений від влади й убитий людьми іншого сина Мустансира — Мустали. Прихильники Низара — низарити — вели збройну боротьбу проти Мустали в гірських районах Сирії, Лівану й Іраку. Наприкінці XI в. вони створили незалежну державу з центром у міцності Аламут (Іран), під початком Хасану Ібн ас-Саббаха, що виклало свої погляди в навчанні, що одержало назву «новий заклик» (неоІсмаїлизм). Суть цієї доктрини в наступному: ціль релігії - правильний шлях до богапізнання бога розумом неможливопізнання можливе тільки особистим повчанням імамаусі, хто одержує знання з інших джерел. потраплять у пекло. Переслідувані сельджукськими султанами, нізарити діяли в підпілля і широко застосовували методи терору. Виконавці терактів уживали гашиш, за що і були прозвані хашишинами, і це слово ввійшло в європейські мови у формі «ассасин» і зі значенням «убивця» .

Замок Аламут осідлав стрімку скелю висотою більш 200 м. Уся міцність довжиною 400 м і кілька кроків шириною, вона здається природною гірською стіною, сліпуче білої при палючому сонці і багряної на заході. Самий доступний скон являє собою осип каменів, на яку дотепер не можуть піднятися археологи. Усередині скелі були круті сходи, для захисту якої досить було одного воїна. Нагорі є джерело з прісною водою. Це була недоступна цитадель, «пробратися в которую можна було тільки верхи на орлу». Там жив Хасан Ібн ас-саббах, оточений фидаїнами, що корилися йому беззаперечно. По розповіді Марко Поло, нізарити одурманювали наркотиками сільських хлопчиків і сонних переносили в міцність Ламсар, де була улаштована земна подоба раю. Очунявшись, вони були цілком переконані, що вмерли і знаходяться в раї. До їхніх послуг була надана вся розкіш Персії, насолоди, про які вони і мріяти не могли, і в тому числі - гашиш. Коли новачок звикав до такого життя, так так, що вже не міг без цього існувати, його знову присипляли і повертали туди, відкіля викрали — на голі скелі, у злиденне село. А там спритний вербувальник переконував, що єдиний спосіб повернутися в рай — умерти мученицькою смертю в ім'я віри. У такий спосіб Хасан Ібн ас-Саббах одержував смертників для виконання самих зухвалих політичних убивств.

Хасан Ібн ас-Саббах пояснив ворогам, що ті, хто не буде йому підкорятися, будуть убиті. Від його фідаїнів було неможливо укритися, убивці-смертники діяли дуже ефективно. Великого вазира Низам ал-Мулка закололи кинджалом, коли він направлявся в гарем. Убивця був переодягнений злиденним дервішем і Низар підкликав його до себе, щоб дати милостиня, а той усадив йому кинджал у груди. Охоронці вазира відразу задушили убивцю, але справа була зроблена. Через 20 днів помер сам султан, незважаючи на підвищені міри безпеки, говорять — від отрути, так що похід на Аламут був зірваний. Щоб убити християнина — маркіза Конрада Монферратского — два фидаїна затесалися серед католиків, вивчили мова і перейняли звичаї і, переодягши ченцями, прямо в церкві посередині літургії підійшли до нього впритул і нанесли кілька ножових раней. Міста були охоплені панікою, у Нишапуре були вже тисячі таємних Ісмаїлитов. Людей заманювали в темні провулки й убивали — офіцерів, багатіїв. просто тех. хто підкрутився під руку. Убивць часом ловили на місці, і ті навіть не ховали, що вони — агенти Старця Гори. На великого Салах пекло-дина (Саладдина) ассасини замірялися двічі, у кінців-кінців охоронці султана взагалі перестали підпускати до нього кого б те ні було з незнайомих. Ніхто не знає точно, скільки чоловік упало жертвами низаритского терору. Після розгрому фортець низаритов монголами в сірий. XIII в., вони мігрували в Індію, де понині і знаходиться основне вогнище нізаритів під верховенством Ага-хана.

Самою незвичайний і далеко віддаленої від традиційного ісламу сектою є, мабуть, алавити. На них уплинули християнська догматика і культ. Алавити не просто обожнюють Алі Ібн Абу Талиба, як і інші «крайні» шиїти, вони вірують у тріаду: Алі - Мухаммад — Сальман ал-Фариси. Цей останній — перс по походженню, сподвижник Мухаммада, що зробив йому деякі послуги. Алавити сприймають цих облич як утілення божественних принципів: Алі - «Зміст», Мухаммад — «Ім'я», Сальман — «Ворота». Вони вважають, що цілком зрозуміти їх догматику може тільки «присвячений», що пройшов спеціальний курс підготовкипричому, жінки не тільки не можуть стати «присвяченими», але навіть не допускаються до відправлення релігійного культу (дуже схожого на християнську літургію, де причащаються вином і хлібом), оскільки, по їх представленнях, у жінок немає душі. Душі алавитів колись були зірками, але потім Алі звів їх на Землю і заточив у тіла, як у могили. Після смерті благочестиві душі знову піднесуться до зірок, а грішні переселяться в тіла собак і свиней.

Висновок

Як видно з вищесказаного, мусульманське релігійне життя характеризується особливою динамікою свого розвитку. Протягом часу становлення ісламського релігійного життя постійно тривали процеси поділу головних релігійних напрямків на менш дрібні, які гуртували і продовжують гуртувати людей з однаковими поглядами на ті чи інші священні трактування, на історичні процеси релігійного життя своїх народів.

Розкол ісламської віри на два провідних напрямки шиїзм і сунізм — яскравий приклад того, як земні бажання і амбіції спроможні розвести по дві сторони барикад один народ, громадян однієї держави. На жаль ці процеси роздрібнення аж ніяк не сприяють покращенню впливу релігійного життя на мирське життя. Навпаки, цивільне життя все більше і більше підкоряє собі релігійні інститути, що, у певній мірі, не може не викликати занепокоєння у мислячих людей.

Список використаної літератури:

1. 1.Всесвітня історія. — К., 1994.

2. 2.Історія світових релігій. — К., 1986.

3. 3.Історія Сходу. — М., 1990.

4. 4.Релігієзнавство. Підручник. — К., 2001.

5. 5.Словник-довідник з філософії. — М., 1989.