Еліот життя й мистецтво

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАИНЫ.

ДОНЕЦЬКИЙ ТЕХНИКУИМ ПРОМЫШЛЕННОЙ АВТОМАТИКИ.

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ :

Томас Стернс Элиот.

«ПОЭЗИЯ».

ВИКОНАВ СТУДЕНТ ГРУППЫ.

1АЭС-2000.

АНДРЄЄВ ВИТАЛИЙ.

1.

ВВЕДЕНИЕ

.

2. Одноклітинний єврей та перспективи КАНАЛЕТТО*.

3. Критика на роботах Элиота.

4. Основною темою поезії Элиота.

[pic].

На російській мові вірші Т.С.Еліота вперше з’явилися торік у перекладах М.

Зенкевича і І. Кашкіна, выпустившими в 1939 р. антологію «Поети Америки.

XX століття". У працях вони намагалися й не так уявити перекладного ними автора повністю, скільки опікувалися ролі перекладів, чимало з яких і з сьогодні, представляють значний інтерес. І, тим щонайменше, цілком очевидний, що у державі, подвергавшем опалі власних геніїв, Еліот прижитися було. Про нього, як і Джойсе,.

Паунде, Беккете завзято умовчували, вважаючи їх творчість інакомисленням, не вписуються в тоталітарна мистецтво. Не залишимо поза увагою факт, що маємо естетичні і культурофилософские статті Еліота побачили світ лише 1997 р., зайшовши у книжку «Призначення поезії» (під редакцією І. Булкиной), а й за чотири роки доти з’явився перший видання «Улісса» Джеймса.

Джойса.

2.ОДНОКЛЕТОЧНЫЙ ЄВРЕЙ І ПЕРСПЕКТИВА КАНАЛЕТТО* Т. З. Еліот по сьогодні є одним із незаперечних поетичних вершин не лише англомовної літератури, а й всесвітньої літератури ХХ століття. З часів першої Першої світової до п’ятдесятих років він був одноосібним володарем сучасної «модерністської» літератури. Назва його знаменитих поем «Безглузда земля» (1922) і «Порожнисті люди» (1925) стали загальними незалежно від описі «портрета столетия».

Элиот хіба що наново переклав мовою століття англійську драму 17 століття, французьких символістів, Данте, неймовірно збагативши цей язык.

Вместе з Ейтсом і Паундом Еліот перевів і розвинув розмовну мову часу у поетичну матерію. Усі вони творили у зоні взаємовпливу, і Еліот на свій чергу, перебував під впливом «имажистов» (переважно, Павнда), Лафорга, Бодлера і Готьє (французькі символісти). Вірші його хіба що зіткані із різних ниток, створюють тканину найскладніших натяків, багатоступінчастих метафор (пригадаємо «Божественну комедію» Данте).

Главное його нововведення, особливо вплинуло сталася на кілька поколінь поетів, це конструювання поетичного змісту, сьогодні її вже звичного, а тоді потрясавшего всіх: він ставив образи і поетичні фрагменти один поруч з іншим без що пов’язують фраз і взагалі будь-якого перехода.

Главным нього було розвиток «історичної свідомості», за його словами, відповідаючи стосовно питань кореспондента. Він дуже добре усвідомлював своє лідерство у літературі та і визначав себе «класиком у літературі, роялістом у політиці та англійським католиком в религии».

Элиот постать складна й суперечлива. Демони, приховані у підсвідомості, точившие душу, раз у раз проривали ту громадську маску, якої саме час намагалося приховати справжнє обличчя поета. Так було в 1919 року у есе «Традиція і таланти індивідуальності» Еліот писав, що чуття до традиції є базою для відновлення поета, і суперечить усього того, що він думав і писав пізніше про збитковому вплив «темного суб'єктивізму і туманною чутливості романтизму», маю на увазі поняття, запроваджене іншим видатним англійським поетом-романтиком Вордсвортом — «поезія — це почуття, висхідний у пам’яті безтурботністю і покоем».

«Поэзия, — каже Еліот, — це вибух почуттів, а втеча від нього, не вираз особистості, а втеча від нього». Але відразу додає, ніби дослухаючись до нашіптуванню демона душі: «Безсумнівно, лише те, хто має почуттями і є постаттю, розуміє, що це — бажання втекти від них».

И хоча Еліот був переконаний, що поетом може він лише бути, хто втікає від своєї постаті, не завжди досягав у цьому успіхів. Особистість його весь час загрожувала розщепити старанно плекану їм маску іронії і объективности.

Элиот не раз підкреслював, що поезія вимагає постійної підпорядкування «я» чогось більш «великому і Безцінному». Коли 1927 року він прийняв англіканську віру, «велике і безцінне» обернулося «небесним царством на землі», служінням мети: врятувати християнську культуру від ідолопоклонства і вульгаризации.

И тут, на жаль, як відомо, починаються пошуки цапів-відбувайлів, тих, хто, на його думку, призведе людство до повного хаосу. У полоні цих пошуків вона сама викликав демонів — жінок, секс, американізм, освічений протестантизм — намагаючись захистити матриці порядку й віри, вигадані ним самим, від власної неприборканої фантазії, що загрожувала цим матрицам.

И до ще більшого нашому жалю, знов-таки, як відомо, першими козлами відпущення виявилися євреї: те що, який старанно зводиться під сурдинку чи взагалі змащується «элиотологами».

И це буде непросто нотатки з полів, чи одна-дві рядки, завдають прикрий збитки його величі. Йдеться темі, яка просочується крізь усе його поезію, часом демагогичной, не чурающейся натяків «традиційного антисемітизму», говорить про владу євреїв над світовими фінансами, про їхнє ницої сексуальної моралі, про їхнє грубої космополитичности.

Особенно антисемітизм відчутний в ранніх його поезіях «Суини серед солов'їв», «Бербэнк з бедекером, Блиштейн з сигарою», «Геронтион», соціальній та «Жалобному гімні», який був написаний 1921 року, а опубліковано по смерті поэта.

Как говориться, пісні слова не викинеш. Він підтримував групу «Аксьон франсез», що є відкритої антисемітської організацією, він беззастережно виступив за Павнда при дискусіях про нагородження останнього премією Болингена (Паунд свого часу підтримував Гітлера) в 1948 року. І у тому, що він говорив, що немає у його душі місця особистої ненависть до євреям, він далеко ще не був оригинальным.

В євреїв Еліот бачив «темну силу», ненавидящую і яка прагне зруйнувати християнську культуру.

Вряд чи є простим збігом різке антиеврейское виступ Еліота протягом перших місяців приходу Гітлера до тієї влади: «…релігія і раса сплітаються отже роблять присутність будь-який групи „вільнодумних“ євреїв небажаної…» У очах Еліота єврей — демон, возвещающий прихід масового вульгарного свідомості, яке витіснить цивилизацию.

Вот горою стоять одне перед іншому примітивний турист Бербэнк й постійно кочующий космополіт Блиштейн, проте головного свій отрута Еліот припас останньому, когось і звинувачує у нищенні у минулому прекрасної Венеції, перетворення її в вульгарний, гниюче і подвергающееся псування место…

Таким був шлях Блиштейна:

печально зігнуті коліна й локти подошвы, вивернуті назовні ;

венский семит з Чикаго.

Глаз випнутий тусклый удивленно выглядывающей из одноклітинної слизи в присутності перспективи Каналетто.

(вольный переклад) Блиштейн — вічний Жид, позбавлений коренів, вічний попрошайка-шнорер, породження гріховного союзу вульгарності и культуры.

«Элиот, — пише відомий критиків, — забув, очевидно, віденських „одноклітинних“ євреїв — Зігмунда Фрейда, Арнольда Шенберга, Артура Шніцлера, Стефана Цвейга і Макса Рейнхарда».

Еврей, ассоциируемый Элиотом зі «слизом», є по Элиоту головним архітектором руйнації культури… Якось над Риальто.

Мыши — з-під купи отбросов.

Еврей — з-під купи земли.

Деньги, обернувшиеся мехами…

(вольный переклад) У одному із найзнаменитіших своїх віршів «Геронтион» Еліот знову приберігає отрута для єврея. Вірш, власне, драматичний монолог «персони».. Будинок прийшов у упадок, На підвіконні умостивсь господар, єврей, ;

Он вылупился світ о кублах Антверпена, Опаршивел в Брюсселе, залатан і отшелушился в Лондоне.

(Перевод Андрія Сергєєва. Т. З. Элиот.

Бесплодная земля. Прогрес. 1971, стор 32.) У Еліота стійкий ряд епітетів, що зводить образ єврея — «вылупился», «опаршивел» (варіант: пархатий), «отшелушился», точніше, розмножився з «одноклітинної слизу», такий собі демон вульгарності і принизливих злиднів, у якого неприборканої похіттю, який породжує незліченні скопища низинних істот. Старіння, розвал й корупція в Еліота незмінно виступають на образі єврея, який символізує захід західної цивилизации.

Иногда виникає спокуса проаналізувати цього прикрого феномена неприйняття євреїв на глибшому, суто абстрактному, словесному, точніше, етимологічному рівні. Еліот зі своїми потягом грі слів явно випадає з ортодоксальної класичної поетики Європи. І тоді, бути може, той «пунктик», яким при іншій нагоді Томас Манн намагався обґрунтувати взаємну ненависть німців, і євреїв: вони схожі своїм геніальним проникненням в сфери музики і абстрактного мислення. Адже мовна «дотеп» явно відкриття іудеїв, котрі досягли у тому геніальних висот своїх нескінченних коментарях біблійного тексту, в перестановці літер, у грі смислами, тобто вічного і першого тексту, що є джерелом і поезії, і світовідчуття Еліота, лише озирнувшись католицьким Катехизисом.

Иначе важко зрозуміти, як із великих поетів нашого століття міг доти полегшувати перед собою завдання, малюючи вульгарність масової свідомості в усталеному, яскравому нудоту своєї примітивністю і шаблонностью, «демонічний» образі еврея.

Примечание: * Каналетго — видатний італійський художник, що прославився зображенням Венеции.

3.Критика на роботах Элиота.

Еліот людина неприємний, неприємний майже всім (так казав багато хто великі люди). Це її властивість, безумовно, говорить про його цілісності. У світі, у якому деінде зустрічаєш «the fool, fixed in his folly », думаючого, що «He can turn the wheel on which he turns », у якому для письменника Павича історія розділилася на минуле, тобто час, коли жили без комп’ютерів, і майбутнє, у якому люди від комп’ютерів не відірвуться, у світі, у якому скрізь fools змагаються у сміливості прогнозів про великої місії Інтернету, одне слово, у світі порожніх людей, Еліот не може бути нікому приятен.

Трудно знайти іншого поета, котра стільки уваги приділяв б критиці. Відповідно до Элиоту, будь-який текст має сенс тільки у тих всієї літературної традиції, отже значення й критика дуже великі - він допомагає читачеві виробити почуття минулого. Це свою чергу, має і етичний сенс, бо від історії не піти, її можна тільки повторити. Наслідування традиції допомагає усвідомлювати реальність такий, як є, закриває ж традицію очі служить цього світу (зрозуміло, це християнські погляди), а світ наш:

The whole earth is our hospital Endowed by the ruined millionaire, Wherein, if we do well, we shall Die of the absolute paternal care That will not leave us, but prevents us everywhere.

Элиот також багато писав історію критики. Він було важливий те що, що у кожен момент справжня література зайнята взаємодією з дійсною реальністю (момент появи реалізму як універсального методу означає, очевидно, повне зникнення контакту з реальністю, забуття її колишнього існування), тому історія критики потрібна для збереження у сучасній літературі. Еліот часто-густо вживає слово «чутливість », це задля нього є вміння помічати зміни у світі, взагалі будь-які відтінки й гендерні відмінності. Не можна дозволити собі перестати створювати поезію, оскільки це втрату здібності використовувати мову як дієвий інструмент висловлення різних почуттів, як від цього гине і література минулого, що її через огрубіння почуттів перестаємо розуміти. З іншого боку, література, не дорівнююча на традицію, п'є з її соки, незліченними бездумними повтореннями позбавляючи її смысла.

Итак, критика важлива як і, як і будь-яка засіб ускладнення сприйняття й зміцнення почуття традиції. Еліот дуже багато бився через те, щоб відвернути поезії певне місце, виділити те, що належить саме до поезії, а чи не до філософії, релігії, політики тощо. Відповідно до його поглядам, Поет з великою літери, з регаліями і авторитетом означає небачений занепад поезії. Проте, прагнення бути власне поетом не врятувало його від бажаючих зробити його ким-небудь ще. Він уникнув загальної долі, тому немає, мабуть, площині, яку його погляди й поезія були б спроецированы.

У Росії її Еліот відбивається досить дивно. Усі, на думку Еліота поетові не може йтися, Бродський каже. Будучи зразком абсолютної несмаку (втім, що заперечувати — це ж поет «на нервах »), Бродський в кожному своєму слові протилежний тому духу точності й діють відповідальності, яким проникнуть Еліот. Бродський загалом до Элиоту був цілком байдужий і виявляв ніяких ознак його розуміння. Це зрозуміло й у віршах на смерть («пам'ятатиме ліс і дол »), і всіх дрібних висловлюваннях, на кшталт слів у тому, що sky / Like a patient etherised upon a table погано, тому що Пушкін вже написав «Нева металася як хворий », але це простіше й доступнішими, з його визнання, що він перекладав «Чотири квартету », але вийшло погано, оскільки вийшло багато відсебеньок (пере! водив б уже відразу книжку Іова чи нагорну проповідь — ну, додав би щонибудь від, чому ні?). Еліот писав: «більше всього вдячний критику, котрі можуть переконати мене подивитися, у мене раніше будь-коли бачив або дивився лише очима, затуманеними забобоном; критику, який зуміє розгорнути нас обличчям один до друга і далі залишити наодинці «. Це завдання (розгорнути обличчям до Элиоту) книга виконує дуже сумлінно, але натомість вона залишає з Элиотом саме наодинці, отже сказати неї нічого, крім те, що це дуже добра робота, автор якої, здається, не піддався ні однією з імовірних для дослідника слабкостей. Втім, природно, що книга, написана про автора, що його багато й докладно говорив, якими мають бути чесноти літературного дослідника, сама відрізняється цими чеснотами. У виконанні вітчизняної філології часто проглядається бажання «навчити читача розуміти вірші «, «пояснити, що таке література і із чого вона робиться «що, власне кажучи, є хамство і явний пережиток епохи дефіциту. Зазвичай додається ще й думку, що «культурний людина зобов’язаний розуміти поезію «тощо. Для Еліота поняття обов’язки, і відповідальності ніколи було духовним, тому чітко відокремлював відповідальність, яка може лише перед богом та власною совістю, від поезії, яку у вільної людини є право. Це дослідження, дає усе, що має дати дослідження, уникло того, чого дослідженні не должно.

4.Основная тема поезії Элиота.

Мур і Коллингвуд не перебільшували, характеризуючи Еліота як пророка, світову постать розмірів: Еліот перервав ренесансну традицію оспівування людини, сказавши епосі всю правду про виразки і жахи, що роз'їдають її. Звісно, не він — перший, але образотворчі кошти, віртуозний мову, глибинний підтекст, витончений інтелектуалізм і витончена інтуїція в поєднанні за допомогою унікальної элиотовской тайнописом зробили його зухвалу сучасним, найбільш адекватним нашої страшної епосі. Кожне слово, кожен образ, кожна метафора — ціле нашарування: філософій, релігій, етик і водночас — правд життя з всіма її грязнотами і вульгарностями. Тут необхідна навіть дешифрування, як в Джойса, а здатність поринути у цей круто заварений інтелектуальний світ, насититися цим горько-соленым розчином. Нескінченні нашарування натяків, недомовок, ремінісценцій, відкриті й замасковані цитати, дуже складна система відсилань, ретельна імітація різних поетичних технік, віртуозні асоціації, полифилософские метафори, парафрази, речитативи, алітерації, асонанси, розширені види рим, змішання арго і сакральних текстів, збільшена до крайніх меж сугестивність слова — от із якого «сміття «» зроблено «його вірші. За всього цьому — рідкісна органічність, незвичайна глибина, зв’язку з традицією. Як і великих попередників, ускладненість і зашифрованность — не навмисні, а природні, адекватні наростаючому хаосу світу. Основною темою поезії Еліота — скорбота, переживання убозтва світу і людини, неминучість відплати за розтрату життя. Велике нікчема природи, суини еректус, творить марну історію, де всі - брехню і обман. Ні, не невіру респондентів у людини, тим більше мізантропію — поетичне попередження, метафізичний Римський клуб. Не нав’язлива ідея загибелі світу, не розпад людяності - крик розпачу, спроба зупинити бадьоро маршируючих до трагічному кінцю. Передбачення і підсумок ХХ века…

" Пустка «свідчить, що наша століття передчасно постарів, настільки постарів, що й неспроможна знайти слова, щоб оплакати власне безсилля; що він навічно приречений позичати пісні минулих поетів і склеювати їх докупи. Ні, я — не згоден, що велич померло з Вергілієм чи Данте, — своїм творчістю Еліот довів зворотне. «Пустка «- нова «Одіссея », поетичний «Улісса ». З тією відмінністю, що герой спустошеного людства необмежений часом і простором, він тысячелик: Тіресій з Фінікії, лицар святого Грааля, шекспірівський Фердинанд, блаженний Августин і Будда одночасно. Це вже де мифотворческая поезія! Антологія людського свідомості людини та перегляд світі. Міфологічний фон необхідний Элиоту як декорація лихоліття — вічності, на підмостках якої життя повторює одні й самі фарси. Але міф як фон — сутність того що відбувається і таємний сенс прихованого, ірраціональність людського і безглуздість великого. Щоб збагнути хаос того що відбувається, необхідно розгледіти прах що сталося. І навпаки: справжнє змушує переосмислити минуле. Творчість Еліота це і є переосмислення філософії, історії, культури, змісту свідомості. Як вважав вона сама, поява нового твори мистецтва впливає як у все майбутні, і на минулі твори. Після Еліота ми по-новому дивимося на Данте. За словами У. Еко, зміна сприйняття робить художнє твір іншим, не рівним себе. Велич художника, можливо, вимірюється глибиною змін духовного світу. Еліот як повторив те, що, за його словами зробив Шекспір, — вибудував свої чудові вірші на єдину поему, якусь безперервну форму, встигла дозріти і триваючу розростатися, але, значною мірою, вплинув на парадигму, змінив світогляд, створив нову концепцію людини, потеснившую Фауста.