Природа у виконанні І. З. Тургенєва і І. А. Буніна

Природа в зображенні І. З. Тургенєва і І. А. Буніна

Тургенев і Бунін ставляться до найрізноманітніших поколінням однієї епохи. Батьки й діти. Батьки застали розквіт те, що діти можуть прийняти лише пригадувати: «Склад середньої дворянській життя ще й мене, — дуже недавно…», «Кріпосного права я — не знав і бачив, але, пам’ятаю…», «Запах антоновських яблук зникає з поміщицьких садиб. Ці дні були такі недавно, а між тим як на мене, що відтоді минуло трохи не століття… Настає царство дрібнопомісних, збіднілих до зубожіння».

Для Тургенєва полювання, як будь-якого добропорядного поміщика, — справа звична, вона — складова частину його життя, і тому Тургенєв свідчить про полюванні, як, втім, і все інше, у цьому часу, що створює ефект присутності: «За чверть години до захождения сонця, навесні, ви входите в гай… Ви відшукуєте, озираєтеся… Сонце село, але у лісі ще світло… Ви чекаєте…».

Что ж бачимо у Буніна? «І знову, як і давні часи, з'їжджаються дрібнопомісні друг до другу, п’ють за останні гроші, по цілим дням, пропадають в суміжних полях…» Епоха йде разом із полюванням і дворянством, Бунін — з останніх її представників, і тому сумні його розповіді, що всі у минулому: «Були й разрушающиеся, але ще жили на широку ногу садиби з великою маєтком, з садом із двадцяти десятин. Щоправда, збереглися що з таких садиб що й до цього часу, але у нього вже немає життя…».

Охота і дворянство — поняття нероздільні: «Ви, здається, також любите полювання, Лука Петрович? — Любив б… так, знаєте, ніяково, через звання. За дворянами нашому братові годі й говорити тягнутися» (Тургенєв); «Останніми роками одне підтримувало згасаюче дух поміщиків — полювання». Саме любов до полювання, а отже, й сакральну природу об'єднує Тургенєва і Буніна. Ось що говорить Тургенєв в начерках до статті мисливство: «Люблю полювання за свободу», «за схід і захід сонця», «через те, що з ним, як і з поезією, пов’язано особливе почуття», «яке стоїть найвище і тільки від мене». У Буніна усе це теж мається на увазі: «Вранці я сідаю в сідло і з одного собакою, з рушницею і з рогом їду на полі. Вітер телефонує мамі й гуде в дуло рушниці, вітер міцно дме назустріч, ми інколи з сухим снігом. Цілий день я скитаюсь по порожнім рівнинам». Тургенєв і Бунін, за всіх їхніх розбіжностях, письменники надзвичайно схожі. Обидва — пессимистично-меланхоличные, один — оскільки передчуває, інший — тому що є при смерть Старого Світу. Але збіг їхнім баченням природи просто разюче! Порівняємо, приміром, два описи нічного піднебіння та Чумацького Шляху: «Пізньої вночі, коли на селі погаснуть вогні, як у небі вже високо вирізняється діамантове сузір'я Стожар, вкотре пробіжиш до садка… Там на галявинці трохи світліше, а над головою біліє Чумацький Шлях… А чорне небо викреслюють огнистими смужками падаючі зірки. Довго дивися у його темно-синю глибину, переповнену сузір'ями, доки попливе земля під ногами…» — і друге: «Незліченні золоті зірки, здавалося, тихо текли все, наперерыв, мерехтячи, в напрямі Чумацького Шляху, право, коли їх, ви начебто погано відчували самі стрімкий, невпинний біг землі…» Де Тургенєв, чи Бунін, ви зможете визначити лише з багатослівності і пишності Буніна і з відносної простоті Тургенєва. Не вдаватимуся деталі, але погодьтеся, століття XIX і 1900 рік відчувається. І все-таки, повторюся, незважаючи цього, уривок із листа тургенєвській поеми, «відданою спалення», включає у собі багато бунинские характерні образи:

…И потроху початок тому.

Его тягти: в село, в темний сад,.

Где липи так величезні, так тенисты,.

Где конвалії так незаймано запашні,.

Где круглі рокити над водою.

С греблі нахилилися низкою,.

Где опасистий дуб зростає над гладкої нивою,.

Где пахне конопелью так кропивою…

Туда, туди, в роздольні поля,.

Где оксамитом чернеется земля,.

Где жито, куди ні киньте ви очима,.

Струится тихо м’якими хвилями.

И падає важкий жовтий промінь.

Из-за прозорих, білих, круглих хмар;

Там добре…

Их мова однаково гарна, слова звучать українські й переливаються кришталевим дзенькотом, а уявному погляду відкриваються чудові живі картини: «…Дрібна листя майже вся облетіла з прибережних лозин, і сучки вчуваються на бірюзовому небі. Вода під лозинами стала прозора, крижана і начебто важка…» — і тургеневское: «…А осінній, ясний, трошки холодний, вранці морозний день, коли берізко, як казкове дерево, вся золота, красиво малюється на світло-блакитному небі… невеличка осикова гай вся сяє наскрізь, як їй весело і легко стояти голою…».

Картины природи постають маємо побаченими очима героїв, які пройшли через їхніх душ і серця. Найменше коливання настрої відбивається у довколишньому пейзажі. «Митя… глянув на… труну, оббиту золотий парчею, — аж раптом відчув: в світі смерть! Вона стала в усьому: в сонячнім світі, у весняній траві надворі, в небі, садом…» Зазвичай весна асоціюється з відродженням, але повз бунинского героя хіба що пройшла смерть, і навіть весна стала якийсь такою: «…все перетворилося від близькості кінця світу, і жалюгідна, горестна стала принадність весни, її вічної юності». Таку ж залежність сприйняття оточуючої природи стану людини ми й у Тургенєва, коли втомлений заблудлий мисливець плутав навколо Бежина луки: «Один положистий пагорб перетворювався іншим, поля нескінченно тяглися за полями, кущі як вставали з землі перед моїм носом». Одне слово, як Бунін, «немає жодної окремим від нас природи, кожне найменший порух повітря є рух нашої власної жизни».

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.