Эдикты магістратів і діяльність юристов

I. Едикти магистратов.

Однією форму правообразования, специфічною саме з римського права, є едикти магистратов.

Термін «едикт» походить від слова digo (кажу) і спочатку позначав усне оголошення магістрату у тій чи іншому питання. Правом встановлювати загальні правил поведінки мали все римські магістрати, мають вищу публічну та військові власть.

Едикти видавалися магістратом ніби беручи посаду, в них він викладав програму своєї діяльності, обов’язкову йому тимчасово його служби. Формально едикт був обов’язковий тільки у тому магістрату, яким він було видано, і отже лише з той рік, протягом якого магістрат знаходився біля влади. Проте за практиці ті пункти едикту, які виявлялися найвдалішим вираженням інтересів панівного класу, повторювалися й у едикті новообраного магистрата.

Приблизно з III століття е. у Римі отримала досить помітного розвитку торгівля коїться з іншими італійськими громадами, пізніше стали розвиватися торговельні зв’язки з неитальянским країнами. У той самий час йшов процес зосередження земельної власності до рук великих землевласників, яких виявлялися іноді у суперечності з інтересами рабовладельцев-коммерсантов, хоча заодно обидві сторони зацікавлені у збереженні рабовласницького строя.

Громадські відносини значним чином ускладнилися і як наслідок старі норми цивільного права перестали задовольняти запитам життя. Нові потреби почали отримувати задоволення, в частковості, з допомогою едиктів магістратів, особливо преторского едикту. Саме praetor urbanus, відповідальний за управління Містом (і praetor peregrinus з 242 р. е.) сконцентрував в руках виконання правосуддя (iurisditio). За підсумками свого права (ius iuris dicendi) преторе наказував судді, якій підставі присудіть. Рішення претора визначалося наявністю норм ius civile, обслуговуючих те або інше ставлення, але основі своїй вищої публічної політики та військової влади (imperium) міг передбачити й специфічні засоби захисту й у тому разі провести все розгляд самостійно. Такі екстраординарні процеси сприяли розвитку правової системи, оскільки дозволяли захищати, і, отже визнати на неофіційному рівні відносини, які передбачені ius civile. Наприклад, було запроваджено екстраординарна захист індивідуального утримання від зазіхань із боку третіх осіб у вигляді интердиктов (inter dicere — забороняти) створюючи особливий інститут речового права — володіння (possessio). Хоча права й придавался прогресивний характер, але споконвічні норми, яких консервативні римляни ставилися з особливим пошаною, формально вони не отменялись.

До компетенції претора та інших магістратів не входило видання, заміна та скасування законів, однак у ролі керівника судової діяльності преторе міг надати нормі цивільного права практичне значення чи, навпаки, позбавити сили ту чи іншу становище цивільного права. Наприклад, претор міг при відомих умовах захистити власника як власника, залишивши у своїй без захисту того, хто був власником по цивильному праву, але з міг власника перетворити на власника. Джерело й докладне пояснення цього суперечливого положення належить шукати в особливостях римського державного права, саме: закон неспроможна виходити від магістрату, закон висловлює волі народу. Магістрат ж у силу що належить йому imperium керує діяльністю суду й у порядку дає судову захист новим суспільним відносинам, нуждавшимся у позиційному захисті і гідною ее.

Поруч із преторами, обладавшими загальної iurisdictio, спеціальна юрисдикція придавалась курульным эдилам (aediles curules), тобто. магістратам, відповідальних лад у місті й особливо у ринках (cura urbis). У межах посаді курульные эдилы також мали ius edicendi і також видавали эдикты.

Тісна зв’язок edictiones з officium, як у функції, і за часом дії, яке обмежувалося обійманням посади, пояснює чому магістрати стали оголошувати загальні принципи їх iurisdictio з приходу на посаду, фіксуючи на побілених дошках (in albo) процесуальні кошти, що протягом року буде надаватися для захисту тих чи інших отношений.

Gai., 1,6 :№.

Ius autem edicendi habent Правом видавати едикти мають magistratus populi Romani; магістрати римського народу; sed amplissimum ius est in але це найбільш важливе право содерedictis duorum praetorum, жится в едиктах двох преторів urbani et peregrini, quorum міського і претора перегринов, в in provinciis iurisdictionem провінціях той самий юрисдикpraesides earum habent… цией володіють їхні губернаторы.

У другій половині ІІ. е. утвердився нового вигляду процесу — per formulas, і цього цього едикти магістратів придбали особливе значення. Відтепер преторе міг захищати відносини, непередбачений ius civile, як адміністративними, а й звичними цивільно-правовими засобами. Процедура per formulas розповсюджувалася і право на захист відносин, передбачених у законах, і цього цього, у преторских едиктах поряд позовами, заснованими з його iurisdictio,.

№ Д. В. Дожев «Римське приватне право» стр. 108. з’явилися позови, засновані на ius civile. Оскільки останні опинилися у залежність від загальних принципів преторского правосуддя, позначилося і цивільні правах граждан.

У 17 р. е. відбулася скасування процесу у вигляді legis actiones, у результаті едикти магістратів придбали майже монопольне становище у плані створення цивільних процесуальних коштів. Так сформувалася особлива нормативна система — ius honorarium (почесне право), мала щодо ius civile прикладне значення: якщо громадянин не використовував особливі преторские засоби захисту, він залишався у нормативних рамках цивільного права, яка мала значення саме собою. Розвиток преторского права модифікувало інститути цивільного права у тому практичному бытии.

Par., 2 def., D/ 1,1,7,1: №.

Ius praetorium est, quod Преторское право — те, що запровадили преторы praetores introduxerunt adiuзаради поліпшення, чи доповнення, чи vandi vel supplendi vel corвиправлення цивільного права для rigendi iuvilis gratia propter громадської користі. utilitatem publicam.

Але поруч із неординарним прийняттям рішень щодо окремим питанням спостерігаються зловживання владою претором. Преторе міг відмовити у позові, навіть коли він оголошений у едикті, і навіть видати протягом року едикт, який би суперечив положенням едикту, виданого при вступі на посаду. Зловживання претора чи проконсула провінції були насильно припинено лише втручанням вищого чи рівного йому за рангу магістрату, який би паралізувало несправедливе рішення — intercessio. Зрозуміло, можливість втручання була слабким нормативним бар'єром від свавілля претора.

У 67 р. до н.е. з ініціативи плебейського трибуна Г. Корнелия було ухвалено Закон, який наказував преторам вершити правосуддя лише з урахуванням edictum perpetuum:"…ut praetores ex edictis suis dicebant", — що поклало край порочної практиці змін оголошеної програми процесуальної защиты.

Викорінювання edicta repentina у сфері правосуддя не торкнулася права претора приймати неординарні рішення з окремим випадків. Lex Cornelia перетворив едикт до системи норм, регулюючих поведінка самого судового магістрату, що тепер зобов’язувався адекватно реагувати на потреби громадян, у процесуальної защите.

№ Д. В. Дожев «Римське приватне право» стр. 109.

Сваволя претора у встановленні особливого режиму на окремих випадках обмежувався перспективою випробувати у собі самому після виходу з посади дію виняткової норми. Певне, як на помітну дезорганізацію преторского правосуддя у роки диктатури Суллы, претором Гнеем Октавием було видано особливий преторский едикт. Цей едикт поширював дію decretum щодо самого магістрату, який установив ius novum, в такий спосіб підпорядковуючи у майбутнє автора нововведення як його власної юрисдикції. Значення цього едикту збереглося й після ухвалення lex Cornelia, який обмежував право претора видавати decreta.

Стабільність едикту як форми позитивного права встановилася вже безпосередньо до I в. н.е. Кожен новий претор ніби беручи посаду відтворював у своїй едикті більшість положень едикту попередника, які передавалися рік у рік, становлячи основу постійного тексту едикту — edictum tralaticum.

Відхід правосуддя у провінції займалися экс-магистраты, в інших громадах Італії судові магістрати. З цією метою переодически влаштовували у містах спеціальні зборів — conventus, куди можна було викликати жителів віддалених місць. Застосування процедури per formulas до суперечкам римських громадян між собою й перегринами зажадав від прокунсулов видання власницьких едиктів за моделлю преторів Риму. Поступово початкове розмаїтість едиктів окремими провінціях змінилося уніфікацією, якої багато в чому сприяв провінційний едикт, ухвалений Ціцероном в Килики. Взаємна зближення провінційних едиктів та його неминуча залежність від постійно прогресуючих едиктів римських преторів підготували становлення уніфікованого edictum provinciale. Сприяло цього процесу і що сталося епоху Принципату розподіл провінцій на сенатські і імперські, оскільки princeps не противопоставлялся populus. Imperium префекта, призначеного принцепсом, був еквівалентний влади проконсула, уповноваженого сенатом. Які Дійшли донині папіруси III століття засвидельствовали, що praefectus Aegupti видавав провінційний едикт. Гай (1,6) фіксує відмінність здійснення правосуддя в провінціях тільки рівні эдилов: тоді як провінціях римського народу були еквівалентні їм магістрати, іменувалися квесторами, то імператорських провінціях таких магістратів не было.

З II століття н.е. едикт значною мірою законсервувався. Це було і натомість активізації імператорської канцелярії, отримання senatusconsulta законної сили, а розвиток права зосередилося у плані ius civile. Заснування префектів — імператорських чиновників, сосредоточивших в себе екстраординарне судочинство — змінило характер iurisdictio, що у суті означало ізоляцію ius honorarium, фіксацію його границв плані змісту. Такий стан зробило логічною ініціативу Адріана, спрямовану на підсумкову систематизацію преторского права. У 131 року він доручив своїм квесторам — Сальвию Юлиану і Сервию Корнелію — провести загальну редакцію едикту. Оскільки відповідної цьому завданні підготовкою мав лише Юліан, то отже всю роботу виконав саме його, що й каже подвоєння його платні (Dessau, 8973). Юліан, по словами конституції «Tanta», становив одну коротку книжку, об'єднавши у ній едикти обох преторів і едикт курульных эдилов. Але це не означало злиття едиктів. Якщо складання Юліаном окремої книжки юристи коментували окремі едикти як «Ad edictum praetori urbani», «Ad edictum praetori peregrini»,"Ad edictum aedilum curulium" - нині Помпоний, Ульпиан Павло пишуть «Commentaria ad edictum» взагалі. І ще, що дуже показово, що Гай, який писав коментарі тільки в частини складеного Юліаном зборів, мав спеціально уточнити: «Ad edictum provinciale».

Збірник едиктів під редакцією Юліана стали восприматься як «edictum perpetuum» з нового сенсі - вічний едикт. З моменту магістратам, які за вступі на посаду мали як і оголошувати едикт, було дозволено вносити в кодифікований текст лише необхідні доповнення (але з виправлення). Це передбачалося в oratio Hadriani і наступному з ним сенатському постанові за аналогією з вченням самого Юліана, яке визнавало за принцепсом право удосконалювати власні встановлення. Тож преторы й у подальшому вносили в едикт нові статьи.

«Постійний едикт» у редакції Юліана не сягнув нашого часу, але збереглися окремі фрагменти коментарів римських юристів до цього эдикту. І з допомогою названих коментарів у час було зроблено спроби реконструкції эдикта.

II. Діяльність юристов.

Римська юриспруденція веде своє керівництво від практичної діяльності юристів республіканського періоду. Розвиваючись економіка і ускладнення форм обороту пред’являли нові різноманітні запити, потребували точної формулювання прав рабовласників. Поруч із цим протиріччя інтересів великих землевласників і богачей-ростовщиков на грунті відмінності применявшими тими та інші методів експлуатації селян інших малозабезпечених прошарків населения.

У давні часи в римському суспільстві юристами були лише жерці (понтифы), складові хіба що особливу касту, представники якої тлумачили закон, причому не присвячували маси свої юридичні таємниці. По переказам, якийсь Флавій, який був переписувачем у демократичного реформатора Аппия Клавдія, викрав і оприлюднив збори формулярів чи трафаретов позовних виробництв, і навіть календар, що мав вказівку, у які дні може бути судових справ. Відтоді юриспруденція стала загальнодоступною, але у водночас вона зберегла правляча напрям, іншими словами юристами були це з привілейованого класса.

У республіканський період діяльність юристів мала практичний характері і полягала у редагуванні формальних актів (cavere), в керівництві веденням судових справ (agere), в дачі рад (respondere). По що дійшли до нас уривкам творів республіканських юристів й посилань ними пізніших юристів можна припустити, що тоді юридична техніка досягла досить високого уровня.

Діяльність старих республіканських юристів виражалася, передусім, в тлумаченні права.

Ita in civitale nostra aut iure, Ось і у нашій державі (правосуддя) id est lege, constituitur, aut будується чи підставі права, est proprium ius civile, quod тобто. писаного закону, чи діє sine scripto in sola prudentium власне цивільне право, яке interpretatione consistit встановлюється без записи, одним (d.1.2.2.12. Pomponius). № тлумачення знавців права.

У цих словах, сказаних римським юристом Помпонием, підкреслена творча роль римського тлумачення законів та її значення джерела римського права. Так, шляхом тлумачення XII таблиць було вироблено інститути емансипації дітей від батьковій влади, наслідування за законом і багато інше. Цим самим шляхом розвивалася більшість інститутів цивільного права. Давнє тлумачення III-II ст. е. трималося суворо на словесної формі, у якому наділялися закони чи угоди. Цицерон цей стан і метод малює такими словами — veteres verba tenuerunt — древні трималися за слова, підкреслюючи цим весь консерватизм старих методів тлумачення права.

Поруч із практичним характером діяльності старих республіканських юристів їх літературна діяльність полягала у коментарях до законів XII таблиць. З цього приводу можна назвати коментар Элия Пета Ката, який складався частину тричастинного: пояснення тексту, тлумачення юристів й позовних формул. Пізніші твори Марка Порція Катона — батька і сина, дають на своїх коментарях узагальнення практики і кілька юридичних правил. Пізніше з’явилися систематичні коментарі з окремим системам преторского і цивільного права. Першим упорядником першого докладного викладу цивільного права був Квінт Люций Сцевола, який в юридичної школі. Його робота було викладено в 18 книгах.

№ «Римське приватне право» під ред. Перетерского і Новицкого,.

М. 1999 р., стр. 29.

Серед інших республіканських юристів треба сказати марка Манилия, марка Юнія Брута і Публія Муция Сцеволу, про які пізніші юристи казали, що вони заснували римське цивільне право. Визначним юристом був також Цицерон.

Особливої розквіту римська юриспруденція досягла під час принципату (I-III ст. н.е.), який зізнається як класичний. Саме цю епоху право приватної власності, приватне право досягло свого найвищого розвитку, що зумовлювався широким розвитком діяльності юристов.

Завдання, стояли перед юристами класичної епохи, відрізнялися великий складністю. Класові протиріччя цей період дедалі більше поглиблювалися і загострювалися, повстання рабів прийняли таких форм й розміри, що все рабовласницький лад був у небезпеки, і були потрібні надзвичайні заходи задля забезпечення панування верхівки рабовласницького класу. Безперервно росли суперечності між різноманітними угрупованнями вільного населення. З іншого боку, зростання державної території, розширення торговельного обороту, розвиток виробництва і ускладнення усіх господарських відносин викликали необхідність змін правової надбудови. Необхідно проявити гнучкість та розв’язувати знову виникаючі питання у інтересах панівного класу, насамперед — з метою закріплення необмеженого права власності рабовласників на рабів і права власності на землю.

Класичні юристи успішно впоралися зі стояли їх завданнями. Вірні своєму практичному напрямку, вони у своїх коротких і дуже чітких рішеннях окремих спірних випадків задовольняли нові запити життя жінок у відповідність до інтересами панівного класу. У цьому нерідко проявлявся консерватизм, властивий римським юристам. Але, поруч із цим, у тому діяльності точно позначалося і винесла нове прогресивне початок, що було грунтується на знаходженні волі закону чи сторон.

Scire leges non hock est verba earum Знати закони — це отже триматися tenere, sed vim ac potestatem право їх слова, але (розуміти) їх силу (D.1.3.17) і значення (мощь).

Відходячи від старої, суворо цивільного права, нове тлумачення вирушило убік пошуки aeguum et bonum — справедливого і доброго. Цей новий тлумачення спиралося на зачатки тодішньої науки. Реторическая теорія тлумачення права до кінця республіки увійшла у систему навчання, досягла зрілості і справила глибоке впливом геть римську юриспруденцію. Приєднуючись до Арістотелевої науці, і ставлячи собі за мету навчити своїх учнів логічному тлумаченню, вона енергійно протестувала проти старого формалізму і буквального толкования.

У республіканську епоху немає юрисконсультів і зацікавлені особи зазвичай зверталися до тих, кому довіряли. З метою залучення до свій бік авторитетного стану юристів, Август та її приймачі, надали деяким найвидатнішою юристам — право давати офіційні консультації з дорученням імператора, у відповідь запити, обращавшиеся до імператора. Persona (відповіді) таких привілейованих юристів мали ті ж самі силу, як і власні імператорські тлумачення, і було обов’язкові для суддів. Такої ж погляду в ролі юристів дотримувався імператор Адріан. Відповідь Юриста міг перебувати вже з слова так чи нет.

Розквіт діяльності юристів належить до I-III ст. — епосі початку принципату. Саме на цей період юристи написали ряд творів вигляді коментарів, консультацій до цивильному праву, до преторским едиктам, з’явилися монографії і навіть учебники.

У «Дигестах» Юстініана відтворилися висловлювання юристів про необхідної обороні, відповідності покарання злочину, у тому, що немає провини там, де немає винного наміри, кожен не засуджений розглядався як невинний, суддю винен, коли винний оправдан.

У період принципату сформувалися дві основні напрями у римської юриспруденції, дві школи: прокулианская і сабиньянская. Будучи прибічниками монархії, прибічники першої допускали ширше тлумачення республіканських правових норм. Сабианцы у питаннях тлумачення права займали консервативнішу позицію, віддавали перевагу квиритскому праву. Найбільш знаменитим представником і засновником прокулианской школи був Лабеон. Він надав тривале впливом геть розвиток юриспруденції. Його політична противник Капитон, мав менше значення, був засновником інший юридичної школи — сабиньянской, названої під назвою його знаменитого учня Мазурия Сабіна. Сабін був найбільшим юристом I століття н.е., комментировавшим цивільне право. Учень Сабіна — Африкане багато зберіг свого вчителя, слідуючи йому іноді дослівно, але відрізняється труднощами розуміння. Важко сказати, якої школі ставився Помпоний, якому історія римського права зобов’язана відомостей про розвитку юриспруденції і її представників. Останнім саинианцем вважається Гай, не який відрізнявся глибиною, але залишив навчальний керівництво — Інституції, написані з великою ясністю. Наприкінці третього століття нашої ери відмінності між цими напрямами в юриспруденції практично исчезли.

У другому столітті нашої ери юрист Клавдій Сатурнин розробив в допомогу суддям сім пунктів судоразбирательства: причина злочину, особистість злочинця і потерпілого, місце, час, якість, кількість, наслідки. Проте судді - чиновники дотримувалися обвинувального ухилу і не вважали за потрібне слідувати цим рекомендаціям. Оцінюючи тяжкості злочини, або правопорушення у судовому розгляді вважалося дуже важливим знайти умисел, наявність злий волі, обмежити провину від злочинної недбалості, необережності, впливу нездоланних зусиль і т.д. «Де є вина, є відплата». Важливе значення надавалося наміру, лихій волі. Цицерон вказував: «Погрішить дух, а чи не тіло, де немає наміри, наміру, там немає провини». Із цього можна дійти невтішного висновку, ніж зліший воля, тим більше має бути покарання. Добровільне визнання пом’якшує провину. Знаменита формула «Без закону немає такого злочину, немає покарання» стала пословицей.

Закон, на думку юристів, може бути насамперед спрямований на майбутнє, суддя ж розглядає минуле, тобто. доконаний факт. На цьому роблять висновок: правосуддя ефективно там, де існує справедливий і швидкий суд, правосуддя неспроможна зупинитися напівдорозі, всяке зволікання, тяганина є різновид відмовитися від правосуддя. Правосуддя розглядалося як сталий розвиток і вічне бажання держави забезпечити кожного громадянина його права.

Авторитет закону вбачався в неухильному виконанні. Широку популярність мала формула: «Так здійснитися правосуддя, чого це не варто було, хоча би світу загинув», разом із тим показання на вирішення суду найчастіше домагалися від рабів шляхом найжорстокіших катувань. Свідки, вільні громадяни, перед допитом давали присягу.

Римські юристи внесли великий внесок у розробку загальних принципів цивільного і преторского права. Це дозволило б владі дати офіційне згоду на зближення двох джерел права. Величезну дослідницьку роботу з систематизації преторского права виконав Сальвий Юліан. Його теоретичні розробки стали підвалинами офіційного зближення двох джерел права. Сальвий Юліан систематизував найцінніші в юридичному відношенні норми преторского права, додав йому остаточну редакцію. Складений їм збірник, у якому налічувалося 90 книжок, отримав назва «Постійний едикт». Йому підпорядкована обов’язкова сила. У згодом знамениті правознавці Павло, Ульпиан написали до цієї збірки безліч коментарів, які потім також були прирівняні до джерел римського приватного права. Багато положень «Постійного едикту» увійшли до звід громадянського права.

Великої популярності користувалися стислі елементарні керівництва — institutiones. Найзнаменитіші - Інституції Гая, але наприкінці класичного періоду з’явилися Інституції Марциана, Каллистрата, Павла і Ульпиана. Але де вони могли затьмарити старих Інституцій Гая, які послужили надалі зразком інституційної системи. Їх своєрідну систему можна назвати доктриальной; за відсутності чи лише стислому розгляді історичного матеріалу зосереджено на догматичному викладі чинного права. Інституційна система викладає право і застосування не розрізнено, а прагнути розчленувати весь матеріал, з погляду загальних правових категорій, якими передусім є особи, речі й иски.

Інституції Гая доповнюються ще однією твором «Res quotidianae» («Повсякденні справи»). Спільно вони дають короткий огляд всього чинного права, привертаючи до викладу дві системи — цивільного і преторского права, з величезним переважанням догматичного викладу над історичним. Інституції Гая отримали стала вельми поширеною у юристів й грамматіков наступної епохи, а YI столітті н.е. вони, у перекрученому й переробленому вигляді, були внесені у кодифікацію Юстиниана.

Із середини III в. н.е. почався занепад юриспруденції. Якщо епоху принципату юристи були потрібні імператору як один із каналів для проведення та підтримки імператорської політики, то, при доминате ця їхня роль виявилася вже закінченою. Імператорська влада стала абсолютної, і волю імператора виявилася із єдиним джерелом права. Ius respondenti більше загалом немає, юристи працюють головним чином ролі чиновників імператорської канцелярії. Проте укладання класичних юристів зберегли значення джерел римського права: в 426 року було видано закон «про цитуванні юристів», признававший обов’язкове значення за творами Папиниана, Павла, Ульпиана, Гая, Модестиана і тих юристів, твори яких наводяться цими авторами. При відмінності думок цих юристів, наказувалося дотримуватися думки, протягом якого висловлювалося більшість юристів, а за однакової кількості голосів пріоритети думці Папиниана.

З юристів епохи домінату скільки-небудь видатним юристом можна визнати Гермогениана, який працював приблизно IY в. н.е. Його твір «luris epitome», у якому положення з праць авторів старих часів переробляються і скорочено викладаються гаразд преторского едикту, носить конспективно-компилятивный характер.

Напрочуд цікаві та пізніші пам’ятники науково-літературних творів римських юристів. У тому числі стоїть отметить:

Рукопис Fragmenta Vaticana, знайдений 1821 р. в Ватиканської бібліотеці. Це збірник ius і leges і має сім глав: про купівлю-продаж, узуфрукте, приданім, опіки, даруванні і прокураторах. Ius представлено в витягах із Папиниана, Ульпиана і Павла. Leges — майже з конституції 318 року, і навіть три просторікуватих закону Константиана і тільки Валентиана I від 372 р. Про походження збірника нічого невідомо, але очевидно працю складено до 438 р., оскільки Кодекс Феодосія у ньому не упоминается.

Робота невідомого автора YII-XI ст. «Collatio legum Mosaicarum et Romanarum» містить зіставлення законів Мойсея і римського права в 16 розділах, стосовних переважно до карному праву.

Збірник Consultatio veteris cuiusdam iurisconsulti містить думки і поради невідомого юриста головним чином області договірного права.

Leges saeculares — сирийско-римский законник, який користувався великий вплив сході і не витіснений законодавством Юстініана. Книжка викладає римське право дуже неповно, часто вже не розуміючи і спотворюючи сенс, шляхом доповнення, очевидно із лідерів місцевого права. У підставу покладено вислову класичних юристів, але, внаслідок посиленою і найчастіше незрозумілою переробці, вже майже невпізнанні. Роботу було написана спочатку грецькою, потім переведено сірійський мову, і це переклад піддався переробці арабською і вірменському языках.

Розроблені римськими юристами формули та визначенням досягли рівня мистецтва. Чіткість, лаконізм, афористичність правових понять вражали сучасників. Римські юристи, безсумнівно, внесли величезний внесок у розвиток сучасної юриспруденции.

Список використовуваної литературы:

И.Б. Новицький «Римське право», Москва 1993 р. «Римське приватне право» під редакцією І.Б. Новицького і И. С. Перетерского, Москва 1999 р. Д. В. Дождев «Римське приватне право», Москва 1996 р. М. Нисенбаум «Via latina ad ius», Москва 1996 р. З. М. Черниловский «Загальна історія держави й права», Москва.

1995 г.

Южно-Уральский державний университет.

Факультет економіки та права.

Курсова работа.

за курсом: «Теорії держави й права».

тема: Юридична ответственность.

Виконав студент: Хасанова Т. В. група 2019.

Перевірив викладач: Александрова Н.А.

р. Челябинск.

2001 г.