Уроки історії (творчість В.Чивилихина)

Уроки історії (творчість В. Чивилихина)

Изучая предків, дізнаємося самих себе, не повідомляючи історії повинні визнати себе випадковостями, не знаючими, як і чому прийшли о світ, як і чого живемо, як і чого повинні прагнути.

В. Ключевський.

Хотим ми цього чи немає, наше справжнє невіддільне від минулого, яке постійно нагадує себе. «Весь в діда пішов», — кажуть оточуючі про дитині, якому без року тиждень. Старі псковські фрески, літери, видряпані на новгородській бересті, звуки пастушого ріжка, перекази «давно минулих днів», обриси храмів — усе це всколыхнувшееся минуле змушує думати, що колишнє не пішло.

История — грізна зброя! Хіба очевидно, що «імперія зла» почала розвалюватись під потужними ударами письменників, які звернулися до нашого минулому! У тому числі У. Чивилихин, А. Солженіцин, Ч. Айтматов, У. Шаламов. Література 80-х звернула свідомість народу для її історичного минулого, розповіла йому, що він не ровесник Жовтня, що корені її йдуть всередину століть.

Роман-эссе Володимира Чивилихина «Пам'ять» опублікований 1982 року. Письменник намагається «охопити неосяжне» й згадати весь наш історичне минуле. «…Пам'ять — це незамінний їжу, сьогоднішній, без якого діти виростуть слабкими незнайками, нездатними гідно, мужньо зустріти майбутнє».

Нет можливості навіть коротенько переказати «Пам'ять». У центрі твори — російське героїчне середньовіччя, коли випала опір іноземним навалам зі Сходу і Заходу. Це безсмертний урок-истории, забувати про яку неприпустимо.

Писатель запрошує нас долучитися до речам, пам’ятає погляди й руки тих, хто давно зник. Розглядаючи грубий кам’яний хрест, нагадує людини з розпростертими руками, Чивилихин розповідає у тому, як грабіжницьке військо степовиків дійшло до місту лісової Сіверської землі: «Не перед каменем стою, а перед глибокої багатовікової таємницею! Переможний степове військо було сковано залізної ланцюгом організації та слухняності, вміло застосовувало облогову техніку, мало величезний досвід штурму самих неприступних твердинь на той час. На чолі його стояли посивілі в жорстоких боях головнокомандуючі. Сорок дев’ять днів степове військо штурмувало дерев’яний лісової містечко, сім тижнів були взяти Козельск! Справедливо, Козельск повинен .був ввійти у аннали історії які з такими гігантами, як Троя і Верден, Смоленськ і Севастополь, Брест і Сталин-град».

Вслед за розповіддю про героїчному древньому Козельске — новела про партизанської газеті, видрукуваної в серпні 1943 року в бересті: «Кожна літерка удавилася, як і древніх новгородських, смоленських і вітебських берестяних грамотах, і заповнилася навіки друкарською фарбою…».

Причудливы, непередбачувані повороти розповіді цього незвичного роману. А скільки нових імен відкрив Володимир Чивилихин допитливому читачеві: декабрист Микола Мозгалевский, стихійний філософ Павло Дунцев-Выгодский, поет Володимир Соколовський, мыслитель-тираноборец Михайло Лунін, в’язень камери-одинака Микола Морозов.

Гимн письменника талановитості нашого народу нікого неспроможна залишить байдужим. Чивилихин знайомить нас великим, але маловідомим ученим — Олександром Леонідовичем Чижевським, засновником Нової науки гелиобиологии. Автор перераховує праці вченого зі світовим ім'ям. І знову читача обпікає думку: «…чого ж марнотратні буваємо ми, як беспамятны, як ліниві і нецікаві…».

Неожиданно маємо починає розгортатися історія складних відносин генія російської літератури Гоголя і колишньої фрейліни .імператриці Олександри Смирновой-Россет, красуні і розумниці, оспіваної Вяземським, Жуковським, Пушкіним. Або раптом ми опинимося разом із автором у старовинному Чернігові, місті, де зберігся архітектурний шедевр світового масштабу — церква Параскеви Пятницы.

Особую бік книжки «Пам'ять» становлять різноманітні суперечки, які ведуть впродовж оповіді. Так, наприклад, порушується питання, чому степовики обирали саме цей шлях, а чи не інший? Питання просте, бо його — ключові проблеми вітчизняної історії, що проливають світло на законність володіння тими чи інші землями. «Відповідь це питання допоміг би розсіяти безліч історичних непорозумінь, побачити пу-таницу5 різнотлумачення та системні помилки в незліченних описах давнього лихоліття, відмовитися від деякими наївними уявленнями, застряглими з нашого пам’яті з молодих, так би мовити, нігтів».

Писатель віддає належне, та тим, хто зробив свій внесок в розуміння рідну історію. Так впродовж оповіді відтворено зворушливий і прекрасний Петра Дмитровича Баранівського, знаменитого московського архитектора-реставратора, справами й життям якого столиця повинна пишатися.

Октябрьская революція 1917 року поставила моду вільно поводитися з історією, в соціалістичному суспільстві їй було відведено не об'єктивна, а суб'єктивна підпорядкована державі роль.

Однако ще Пушкін зауважив, що «неповагу до відчуття історії і предків є перший ознака дикості і аморальності». А великий історик М.М. Карамзін в «Історії держави Російського» писав: «Історія… розширює межі власного буття; її творческою силою ми живемо з людьми всіх часів, бачимо і чуємо їх, любимо та ненавидимо…».

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.