Організаційно-економічні основи соціально відповідального управління підприємства

Міністерство освіти і науки України.

Київський національний торговельно-економічний університет Кафедра фінансового аналізу і контролю.

ДИПЛОМНА РОБОТА на тему.

«Організаційно-економічні основи соціально відповідального управління підприємства».

Київ — 2012.

Зміст Вступ Розділ І. Соціальна відповідальність як умова сучасного менеджменту.

1.1 Теоретична сутність соціальної відповідальності та її види.

1.2 Визначення критеріїв та показників дослідження соціальної відповідальності.

1.3 Вітчизняний та зарубіжний досвід запровадження елементів соціальної відповідальності в організаціях Розділ ІІ. Дослідження стану реалізації політики соціальної відповідальності ТОВ «Фогерті».

2.1 Аналіз профілю діяльності ТОВ «Фогерті».

2.2 Реалізація положень політики соціальної відповідальності організації на досліджуваному підприємстві.

2.3 Оцінка впливу соціальних програм на ефективність управління ТОВ «Фогерті».

Розділ ІІІ. Шляхи вдосконалення політики соціальної відповідальності організації на прикладі ТОВ «Фогерті».

3.1 Формування пріоритетних напрямків вдосконалення політики соціальної відповідальності організації на досліджуваному підприємстві.

3.2 Розробка практичних рекомендацій щодо вдосконалення політики соціальної відповідальності організації на прикладі ТОВ «Фогерті».

Висновки і пропозиції.

Список використаних джерел Додатки.

Вступ

Актуальність теми магістерської роботи. Самостійність господарювання, ініціативний, творчий підхід до справи викликає необхідність вирішення цілої низки питань. Вони пов’язані з інноваційним пошуком ринкових можливостей, дослідженнями з маркетингу, управлінням фінансами, використанням ресурсів, залученням інвестицій. Але передусім підприємець, як особливий соціально-психологічний тип господарника, при втіленні своїх задумів, планів пов’язаний безпосередньо з людьми. Йому доводиться здійснювати управління підлеглими, мати справу з партнерами по бізнесу, налагоджувати контакти з представниками органів державного регулювання підприємництва, клієнтами, консультантами. Не викликає сумнівів, що успіх підприємницької діяльності значною мірою залежить від особистих якостей підприємця, його ділової культури, професіоналізму, вміння гідно представляти свій бізнес, з повагою до інших вести власну справу. Оцінка людських відносин, поведінки підприємця з точки зору її відповідності загальноприйнятим розумним, цивілізованим нормам втілюється в професійній етиці бізнесмена, культурі підприємництва. Тому важливо ознайомитися з нормами поведінки підприємця, вимогами, які суспільство висуває до стилю роботи, характеру спілкування з людьми, соціальному іміджу очолюваної ним фірми або підприємства.

Водночас слід врахувати, що підприємництво, як надзвичайно складний вид діяльності, має загальноприйняті риси, притаманні будь-якій країні з ринковою економікою, та особливі, що відображають загальний стан суспільства, зрілість його економічних, юридичних та морально-етичних норм.

В умовах перехідної економіки підприємництво сприймають неоднозначне. Наприклад, ще не так давно цей вид діяльності пов’язували з експлуатацією. Спостерігається психологічне не сприйняття частиною населення приватного господарювання. Отже, перехід до ринку вимагає глибоких соціально-психологічних змін, вироблення сприятливого етичного середовища. Це означає, що потрібна відмова від тих рис, які з’явились внаслідок відсутності традицій продуктивного підприємництва і орієнтують на одержання прибутку без соціальної відповідальності підприємця.

Які ж цінності формують підприємницьку етику в її загальноприйнятому розумінні?

Свобода діяльності підприємця проявляється у здатності прийняття виваженого рішення, використанні певних способів досягнення мети, можливості вибору певного варіанта поведінки. Вибір оптимального варіанта, який відповідав би не тільки внутрішнім переконанням та інтересам, а й інтересам суспільства, може бути здійснений лише за умов високої етичності поведінки підприємця.

Етика підприємництва розробляє кодекс поведінки, показує гідність намірів підприємця, визначає притаманні йому риси.

Провідне місце серед них безумовно займають ті, що обумовлюють природу підприємця і підприємництва. Перша риса — це заповзятливість, яка розуміється як здатність досягати поставленої мети за рахунок власної ініціативи, винахідливості, практичної кмітливості, готовності йти на певний ризик, приймати і реалізовувати оригінальні ідеї. Друга — це соціально-новаторський характер діяльності підприємця, його особлива роль у ринковій трансформації економіки. І нарешті, остання риса, що визначає природу підприємця, — це людський фактор, людина, зусилля якої в умовах ринкової економіки спрямовані на одержання прибутку, поєднуються з етичною та психологічною готовністю до відповідального, чесного цивілізованого підприємництва. Це означає, що в будь-якій підприємницькій діяльності повинні враховуватися інтереси і потреби держави та всього суспільства.

Наведені риси формують етику підприємця і знаходяться у тісній взаємодії.

Саме поєднання чітко усвідомленої природи підприємництва, визначення її корисності для економічного розвитку і соціального прогресу з дотриманням певних норм поведінки підприємцем дає змогу виділити складові підприємницької етики.

У конкретній діяльності наведені складові отримують своє втілення в особливому підприємницькому типі мислення, здатності розглядати все, з чим стикається бізнесмен, з точки зору корисності для власної справи. Успіх підприємницької діяльності значною мірою залежить від уміння налагоджувати партнерські зв’язки, дотримуватися договірної дисципліни, зберігати комерційну таємницю.

Підприємницькі структури — компанії, фірми проводять різноманітні заходи з метою підтримання й постійного зміцнення певних ціннісних стандартів і етичних принципів у відносинах з населенням. Головною метою цих заходів є узгодження інтересів фірми з етичністю поведінки працівників та менеджерів. При цьому пріоритет надається репутації фірми перед діями її конкретних представників, якщо ці дії проводяться з метою невірно сприйнятої чи особистої вигоди.

Найбільш поширеними шляхами формування етичної поведінки у підприємницьких структурах можуть бути такі:

— розробка етичних нормативів;

— створення груп або комітетів з етики;

— проведення соціальних обстежень і ревізій;

— навчання етичній поведінці.

Отже, основа етичного кодексу фірми — слідувати правилам поведінки, що прийняті в цілому для суспільства.

Позитивний досвід застосування етичних кодексів накопичується в багатьох структурах України. Наприклад, прийнятий Кодекс професійної відповідальності поза фондової торговельної системи (ПФТС) впроваджує нові для українського фондового ринку принципи чесної і справедливої торгівлі цінними паперами. За порушення етичних норм одну з компаній, що займається інвестиційним бізнесом, уже було виключено з реєстру учасників ПФТС.

Таким чином, постійне дотримання підприємницької етики стає гарантом і стимулом успішної діяльності, конкурентоспроможності бізнесу.

Об'єкт магістерської роботи — політика соціальної відповідальності в бізнесі.

Предметом дослідження є особливості формування політики соціальної відповідальності на ТОВ «Фогерті «.

Метою магістерської роботи є комплексне дослідження соціальної відповідальності та етики бізнесу як умови успішного сучасного підприємства «Фогерті «.

Реалізація основної мети передбачає розв’язання наступних завдань:

Розкрити сутність соціальної відповідальності.

Проаналізувати основні етапи формування етичної поведінки в бізнесі.

Дослідити вітчизняний та зарубіжний досвід, впровадження елементів соціальної відповідальності.

Охарактеризувати ефективність та доцільність дотримання норм соціальної відповідальності на прикладі ТОВ «Фогерті «.

Розробити шляхи вдосконалення політики соціальної відповідальності організації на прикладі ТОВ «Фогерті».

Методи дослідження. Методологічною основою даного дослідження є загальнотеоретичні методи наукового пізнання економічних процесів, такі як діалектичний метод, системний аналіз, фундаментальні положення економічної теорії, праці провідних вчених із соціально-економічних проблем розвитку промислових підприємств. Для вирішення поставлених завдань використовувалися наступні методи: системно-структурний та абстрактно-логічний — при дослідженні сутності та змісту соціально відповідального управління та формування соціального капіталу; статистичний та експертних оцінок — при розробці аналізу соціальної активності підприємств, а також тенденцій її розвитку та формуванні переліку основних показників; порівняльний та групувань — для аналізу рівня соціально відповідального управління підприємствами; кореляційно-регресійного аналізу — для визначення взаємозв'язку економічної результативності підприємств та розвитку соціальної відповідальності підприємства.

Структура магістерської роботи визначена метою і завданнями дослідження та включає в себе вступ, три розділи, висновки та пропозиції, список використаних джерел та додатки.

Наукова новизна полягає в обґрунтуванні практичних рекомендацій щодо вдосконалення політики соціальної відповідальності підприємства.

Апробація й публікація результатів досліджень. Результати дослідження обговорювалися на студентській науковій конференції «Економіко правові засади розвитку України в контексті глобалізації» (м. Київ, КНТЕУ, 3−4 березня 2011р.).

По результатах дослідження опубліковано статтю на тему «Формування політики соціальної відповідальності на підприємстві» у спеціальному випуску наукового Вісника КНТЕУ.

Робота містить 93 сторінки друкованого тексту, містить 7 таблиць, 6 рисунків, 5 додатків, список використаних інформаційних джерел складається з 60 одиниць.

Розділ І. Соціальна відповідальність як умова сучасного менеджменту

1.1 Теоретична сутність соціальної відповідальності та її види

Відповідальність — це категорія етики, яка характеризує особистість з точки зору виконання нею моральних вимог, що ставляться суспільством і одночасно виражають ступінь участі особистості і соціальних груп як у їх власному моральному удосконаленні, так і в удосконаленні суспільних відносин [26, с. 68].

Відповідальність означає обов’язок давати звіт за свої дії. Обов’язок є вагомим фактором за своїм впливом на поведінку менеджера. Усвідомлення відповідальності змушує його перш ніж вирішити діяти, все зробити, щоб бути вичерпно інформованим, віднайти найбільш зрілі наступні кроки, зважити всі за і проти і, нарешті, в процесі самих дій суворо дотримуватись правил ефективного адміністрування.

Таким чином, відповідальність — це відповідальність моральної діяльності і особистості, її обов’язку, який розглядається з точки зору можливостей особистості.

Різноманітні аспекти управління трудовою сферою висвітлюються у працях, присвячених питанням управління підприємством, економіки праці, управління персоналом, соціального управління та ін. Суттєвий внесок у дослідження проблеми управління трудовою сферою зробили такі зарубіжні вчені, як М. Волгін, Р. Колосова, С. Літовченко, М. Мескон, Дж. Пост, Р. Хендерсон та ін. Серед вітчизняних науковців особливо слід відзначити наукові розробки Н. Брюховецької, В. Гриньової, О. Грішнової, М. Дороніної, О. Дороніної, М. Іншина, М. Кизима, А. Колота, Е. Лібанової, Н. Лук’янченко, О. Мартякової, С. Мельника, Г. Назарової, Р. Пустовійта, В. Щербак, О. Ястремської та ін. У результаті науково-практичних досліджень накопичено теоретичні здобутки та практичний досвід, що відображають соціально-економічні аспекти управління трудовою сферою підприємства, але разом з тим недостатньо повним і систематизованим є підхід до висвітлення сутності й структури трудової сфери, визначення її місця в системі управління підприємством; вимагають уточнення категоріальний апарат компенсаційного пакета як нового інструменту управління соціально відповідальним підприємством, методичні підходи до оцінки стану трудової сфери та рівня соціальної відповідальності підприємств, організаційно-функціональні моделі управління трудовою сферою. [44, с. 49].

Відповідальність охоплює широке коло питань: чи в змозі людина взагалі виконувати вимоги, які їй ставляться; наскільки правильно вона їх розуміє і інтерпретує; наскільки широкими є її творчі здібності; наскільки повинна людина відповідати за одержання потрібного результату, можливі негативні наслідки своєї діяльності.

Нині популярними є чіткі правила і коло обов’язків зовнішнього оточення, що діють в багатьох корпораціях Японії. Центральне місце в системі обов’язків займає поняття «он» (добро, благодіяння).

Розмежовані типи благодіяння: «он», одержуваний від імператора («о-он»), від батьків («оя-он»), від вищого за соціальним статусом, від вчителя і «он» загального характеру, який визначає інші особисті відносини.

Користуючись результатами благодіяння, індивід повинен виконувати відповідні зобов’язання, названі поняттями «гіму» і «гірі». «Гіму» — це поняття, що означає вищий обов’язок, який не може бути виконаний до кінця, як би не прагнув до цього індивід, а залишається на все життя. Сюди входить: вірність, відданість по відношенню до імператора, держави і нації («тю»), обов’язок сина по відношенню до батьків і предків («ко»), обов’язок стосовно своєї роботи («німму») [53, с. 26].

На відміну від «гіму», зобов’язання типу «гірі» обмежуються часовими рамками і можуть бути виконані індивідом у повному обсязі. На думку спеціалістів із менеджменту, «гірі» містить в собі великі можливості мотивації індивідів і результатів їх діяльності. Престиж, «збереження репутації» і «прагнення не втратити обличчя» — символізують дух японського менеджменту. Члени групи намагаються уникати відкритого суперництва між собою, протиставляти одних працівників іншим і надають конкретній боротьбі форми компромісу.

У японській практиці широке застосування знаходять принципи «ва» (мир, гармонія), вимогами якого є дотримання принципу толерантності, усунення егоцентристських тенденцій. Усі працюючі повинні уникати критики, гострих взаємних звинувачень, не вимагати від індивіда відкритого визнання своїх помилок, щоб це не вплинуло негативно на його гідність, престиж [23, с. 91].

Для Японії характерне схиляння перед ритуалами, звичаями і традиціями: фіззарядка і спів гімну фірми, декламування заповідей, щоденні ранкові промови низових керівників перед працівниками і ін., а групова орієнтація домінує над індивідуальними цілями. Досі тут панує общинний принцип підкорення лідеру (вожаку), а виключення із общини розглядається як вища форма покарання. Від індивіда вимагається не виділятися, підніматися наверх, тільки рухаючись разом з усіма. Оцінка діяльності індивіда завжди здійснюється в залежності від ставлення до нього оточуючих.

Зрозуміло, що ці та інші японські етичні норми та принципи не можуть у незмінному вигляді переноситись на нашу практику. У нас інше оточуюче середовище, та й менталітет українського народу не схожий з японським [55, с. 28].

Але очевидно і те, що гуманізм менеджменту, виховання культури колективізму, відповідальності, охоплення систематичним навчанням усіх верств населення і ін. не можуть не стати предметом детального вивчення вітчизняних менеджерів та інших спеціалістів.

Особливе місце у підприємницькій діяльності вітчизняних бізнесменів повинна зайняти соціальна відповідальність. Вона являє собою свідоме ставлення суб'єкта соціальної діяльності (соціальної групи, особи) до вимог соціальної необхідності, розуміння наслідків своєї діяльності. В залежності від суб'єкта діяльності можна також виділяти відповідальність економічну, політичну, правову, моральну та ін.

Відповідальність є формою вираження діалектики свободи соціальної необхідності, пізнання якої створює умови для соціальне значущого вибору і, таким чином, становить передумову відповідальності, її регулятивно-організуючої функції. Свою регулятивно-організуючу функцію відповідальність здійснює в усіх сферах діяльності і на всіх рівнях менеджменту.

Під впливом соціальних (суспільних) рухів, таких як боротьба за громадські права, свободу жінок, захист оточуючого середовища (інвайроменталізм) нині помітно зросла соціальна відповідальність підприємств.

Можна вести мову про три основні форми соціальної відповідальності: за чистоту навколишнього середовища, перед найнятими на роботу жінками і представниками національних меншин та перед споживачами.

Підприємницька діяльність повинна вестись з таким розрахунком, щоб мінімізувати забруднення навколишнього середовища. Це стосується задимлення міст та інших населених пунктів, випадання кислотних дощів, невмілого використання добрив і пестицидів, забруднення відходами життєдіяльності людини і ін. [52, с. 87].

На кожному робочому місці повинні створюватися сприятливі санітарно-гігієнічні і соціально-психологічні умови діяльності, відповідно до високого наукового і технічного розвитку суспільства.

У творах відомих письменників XIX ст. (в Англії — Чарльза Діккенса, в Росії — Максима Горького, в Україні — Михайла Коцюбинського) описані страхітливі умови праці і життя робітників.

Підприємства, комерційні та інші організації повинні поважати угоди, укладені із профспілками, що виступають від імені робітників та службовців, суворо дотримуватися трудового законодавства, що діє в країні.

Коли мова йде про соціальну відповідальність, у США полюбляють вживати вислів: «роби прибуток і слухайся (підкоряйся) законам» .

При структурній перебудові і реорганізації підприємств часто вивільняються люди, і обов’язком керівництва є сприяння їх працевлаштуванню, здійснення перекваліфікаційних профам, надання допомоги працівникам в одержанні нової професії і ін.

Підприємства повинні надавати однакові можливості при прийомі на роботу, просуванні по службі усім незалежно від національності, віросповідання, партійної приналежності, статі і ін. Поки що на ринку праці краще оплачується робота чоловіків, особливо вищого ешелону влади.

Менеджери вважаються відповідальними за виживання підприємства, продовження строку його існування за рахунок розвитку і розширення, реалізації довгострокових соціальних програм та задоволення численних потреб працюючих, але так, щоб це не ставило під загрозу досягнення стратегічних цілей підприємства.

Деякі американські компанії (Муд Їнк, Норвестечн Мютюлл Лайф Іншуаренс.) збільшують тривалість відпустки для робітників після десятирічного строку роботи до 7 тижнів, вводять безкоштовні щоденні обіди.

В компанії Тайм Варнер Їнк введено порядок, за якого, якщо робітник працює після восьмої години вечора, компанія оплачує йому таксі додому, де б він не мешкав, а компанія Проктер енд Гембл надає фінансову допомогу робітнику, який хоче усиновити дитину. Компанія Ніссан Плант після річного стажу роботи встановлює для робітників пільгову ренту, яка в Детройті можлива тільки для вищих менеджерів. За невисоку місячну платню робітник може взяти в ренту новий автомобіль «Ніссан». Рента покриває ремонт, податки, ліцензію та страховку, а робітник платить лише за пальне [51, с. 45].

Основним обов’язком уряду перед підприємництвом і суспільством є розробка правил, згідно з якими підприємство розвивало б свою діяльність не на шкоду, а на користь суспільству.

Потрібні чіткі нормативи і правила, які б дали змогу звести до мінімуму конфлікти між прагненнями підприємця до прибутку і соціальною відповідальністю. Прагнення підприємств до швидкого збільшення прибутків може привести до скорочення ресурсів на програми, обумовлені соціальною відповідальністю.

Обмеженню забруднення може сприяти впровадження технічних норм (інструкцій), передача державних ресурсів в оренду чи у приватне користування.

У зв’язку з інтенсифікацією лісотехнічної діяльності заслуговують уваги проблеми, пов’язані із підтримкою існування тваринного і рослинного світу на лісових угіддях.

З огляду на соціальну політику будь-які збитки, заподіяні в процесі виробництва, треба порівнювати з вартістю продукту, при вирішенні питань, що, як і де виробляти. Завод, що забруднює воду, може завдати великої шкоди внаслідок поширення шкідливих речовин вниз за течією річки і відносно невеликої шкоди у місці викиду відходів виробництва. Заводський дим може лише незначною мірою вплинути на працівників, що живуть поруч із заводом, і дуже сильно подіяти на населення в цілому.

Нині по суті всі верстви населення вимагають, щоб уряд був більш соціальне відповідальним. Стаття 116 Конституції України детально визначає обов’язки Кабінету Міністрів України, включаючи здійснення заходів по забезпеченню прав і свобод людини і громадянина, загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку країни.

Зрозуміло, що повинна зрости відповідальність уряду перед працівниками у питаннях заробітної плати, систематичне затримання якої стало справжнім лихом для широких верств населення.

Ситуація вимагає того, щоб наш уряд був більш відповідальнішим перед споживачем. Досить поширеними стали скарги споживачів на низьку якість продукції та її небезпечність. Небезпідставно споживачі нарікають на низьку якість імпортованої продукції, нерідко в країну завозяться продукти харчування із надмірним вмістом солі і жиру, а також ліки та інші матеріали із простроченим строком придатності [41, с. 41].

Нині в усьому світі споживачі вимагають соціального захисту від неправдивої реклами, коли робиться наголос на позитивні характеристики продукту, але замовчуються негативні, або навіть шкідливі.

Норма соціальної відповідальності наказує членам суспільства допомагати людям, залежним від їх допомоги. Просоціальну поведінку можна вважати за прямий наслідок відчуття відповідальності, що переживається в соціальній ситуації (Berkowitz, 1978). Ранні дослідження показали, що люди тим старанніше працюють за свого партнера, чим більш він від них залежний. Було висунуто припущення, що сприймана Дифузія відповідальності (diffuse) залежність активізує уявлення про норму соціальної відповідальності, яка, у свою чергу, між групою осіб, в результаті мотивує просоціальну поведінку. [40, с.112].

Нормативні переконання засвоюються в процесі уповільнення надання допомоги. Намагаючись диференціювати культурні правила і індивідуальні відчуття, Шварц протиставив соціальні норми особовим (Schwartz, 1977). Ми навчаємося соціальним (культурним) цінностям і правилам по-різному. Тому когнітивна сфера кожної людини характеризується своєю власною, персоною, унікальною конфігурацією індивідуальних цінностей і норм. [37, с. 74].

Як же породжуються просоціальні дії? Запуск просоціальної поведінки описаний Шварцем і Ховардом (Schwartz & Howard, 1981), що запропонували процесуальну модель альтруїзму. Вона припускає п’ять послідовних кроків:

увага -> мотивація -> оцінка -> захист -" поведінка

Перший етап цього процесу починається, коли особа усвідомлює, що хтось потребує допомоги. Фаза уваги включає розпізнавання чужого дистресу, відбір ефективної альтруїстичної дії і визнання себе готовим до допомоги. Наступний етап пов’язаний з конструюванням особистої норми на основі соціальних цінностей і з подальшим генеруванням почуття морального обов’язку (фаза мотивації). Суттю третього етапу (оцінка очікуваних наслідків альтруїстичних дій) є оцінка потенційних витрат і придбань. Витрати в даному випадку складаються з соціальних витрат (наприклад, ризик соціального несхвалення), фізичних витрат (допустимо, болі), дистресу, пов’язаного з можливістю порушення уявлення про себе, і моральних витрат (які з’являться результатом порушення індивідуальних норм). На четвертому етапі особа може виробити підстави для відмови від відповідальності (Montada, у пресі). Людина може віддати перевагу особистим інтересам і відкинути відповідальність за інших як несправедлива вимога. Крім того, відповідальність може бути сприйнята як що суперечить іншим зобов’язанням, або ж людина може вирішити, що йому бракує необхідні для втручання здібності або ресурси. На останньому етапі, людина починає діяти або відмовляється від дії, залежно від того, до якого результату привів процес ухвалення рішення [6, с. 76].

Дану модель ілюструє наступний приклад. Людей просили читати сліпим дітям підручники (Schwartz, 1977). Перший етап фази уваги — це визнання того, що потреби сліпих дітей не задоволені. За цим слідує питання, чи можливі ефективні дії для того, щоб справитися з проблемою, і чи відчуває потенційний помічник себе придатним для виконання цих дій (конкретно — для читання сліпим дітям). Якщо відповідь ствердна, то на основі відповідних цінностей доброзичливості і універсалізму виникає відчуття морального зобов’язання (фаза мотивації). Якщо виникле відчуття сильне, потенційний помічник починає обдумувати очікувані наслідки своєї допомоги (наприклад, скільки часу повинно бути приділено цьому, як заохочуватиметься альтруїстичний вчинок). Якщо оцінка не приводить ні до яких виводів (тобто «за і проти» взаємно врівноважуються), потенційний помічник, можливо, буде схильний відкинути особисту відповідальність (фаза захисту). Рішення читати сліпим дітям (фаза дії) ухвалюється лише, якщо попередня оцінка приводить до позитивного результату. [40, с. 82].

Норми ґрунтуються на цінностях, які багатогранні. Шварц (Schwartz, 1994, р. 20) визначає цінності як переконання, якими встановлюються межі соціальної бажаності. Зона їх дії ширше будь-якої конкретної ситуації. Ними ми керуємося при виборі форми поведінки, оцінці людей і подій. Цінності ж впорядковані відповідно до їх відносної значущості. Ґрунтуючись на даних по 44 країнам, Шварц підтвердив існування десяти типів соціальних цінностей (зокрема, досягнень, комфортності, безпеки). Дві цінності виявилися безпосередньо пов’язаними з про-соціальною поведінкою. Це доброзичливість, яка визначається, як «збереження і примноження благополуччя людей, з якими особа знаходиться в частому особистому контакті» (р. 22); і універсалізм — «розуміння, дбайливе відношення, терпимість і захист благополуччя всіх людей і природи» (р. 22, виділено курсивом в оригіналі). Доброзичливість діє у сфері особистих стосунків, універсалізм же включає соціальну справедливість і про-соціальні зобов’язання в ширшому соціальному контексті. Емпірично виявлена двовимірна структура цінностей (Schwartz, 1992) показує, що доброзичливість і універсалізм тісно зв’язані один з одним. Було продемонстровано (Feather, 1995), що цінності впливають на когнітивно-афектну оцінку ситуацій і на привабливість альтернатив при виборі. У цьому сенсі доброзичливість віднесена з відповідальною поведінкою. Універсалізм же, на відміну від неї, співвідносимо з соціальною справедливістю. Люди слідують нормативним очікуванням щодо рівня заслужені на ними винагороди і витрати. Крім того, люди приєднуються до віри в справедливість устрою. В результаті норми справедливості застосовуються як до самого собі, так і до чужих придбань і позбавлень. Зокрема, вважається, що вид людини, що випробовує в чомусь позбавлення, викликає у спостерігача емпатичні реакції (Hoffman, 1990) [5, с. 47].

Зв’язок між справедливою оплатою, надмірною оплатою і просоціальною поведінкою по відношенню до людей, що випробовують позбавлення, експериментально вивчався Міллером (Miller, 1977 а). Ця робота цікава ще і тим, що проливає нове світло на походження альтруїстичної мотивації. Студентам надавалася можливість заробити гроші, підписавшись на погодинну участь в експерименті, причому умови оплати варіювалися (всього були чотири варіанти). (1) Оплата складала 2 дол. в годину (що є стандартною оплатою і, отже, відповідає нормам даної соціальної системи); (2) Оплата складала 3 дол. в годину, що, в порівнянні з двохдоларовим стандартом, є відносною переплатою. (3) Оплата складала 2 дол. в годину, причому 1 дол. виплачувався студентові, а 1 дол. йшов на користь сім'ї, що має потребу (і, таким чином, діючи просоціально, студент отримував менше наказаного нормою). (4) Оплата складала 3 дол. в годину, причому 2 дол. виплачувалися студентові, а 1 дол. жертвувався на користь сім'ї, що має потребу (за цих умов студент отримував те, на що заслуговував відповідно до нормативного стандарту, діючи притому альтруїстично). Середні дані по залежній змінній (кількості годинника, на роботу протягом яких студент наймався) значущо розрізнялися за чотирма умовами. Якщо в третій ситуації прагнення до участі в роботі було вельми низьким, то в четвертій воно було дуже високим (рис. 1.1.).

Результати дозволяють зробити декілька виводів. По-перше, в умові «переплати» додатковий долар лише мінімально підвищував рівень співпраці. По-друге, коли альтруїзм не загрожував особистим стандартам справедливої оплати, той же додатковий долар підвищував рівень співпраці вельми істотно. Альтруїзм виявляється природною реакцією, якщо він не порушує індивідуальну норму справедливої плати за докладені зусилля. По-третє, альтруїстичні тенденції пригнічуються, якщо вони порушують особисті стандарти заслужену на плату. Отримання за роботу одного долара, судячи з усього, редукує прагнення до співпраці, навіть якщо один долар йде при цьому на користь сімейства, що має потребу [3, с. 185].

Описані результати можуть бути узагальнені в двох етапній моделі егоїзму — альтруїзму. Інакше кажучи, насамперед люди беруть до уваги, яка має бути «по справедливості» їх власна частка. Люди випробовують емпатичний афект і діють альтруїстично (за умови, що дотримується їх індивідуальний стандарт особистої справедливості), якщо нещастя інших здається несправедливим. Очевидно, що важко діяти альтруїстично, коли на небезпеку наражається наше власне уявлення про справедливість. Навпаки, люди, обізнані справедливість власних досягнень, вельми чутливі до того, що сприймається ними як несправедливе поводження з іншими. Ця модель має важливі практичні наслідки. Наприклад, готовність до безвідплатної здачі крові має бути вище серед людей, що сприймають власну долю як справедливу, чим серед тих, хто вважає, що з ними поступають несправедливо.

Очевидні і теоретичні наслідки. Справжня альтруїстична мотивація вступає в гру тільки після задоволення егоїстичних прагнень, пов’язаних із справедливістю положення людини в соціальній системі. Досягнення, що «не дотягують» до рівня особистого стандарту справедливості, породжують егоїстичну орієнтацію, домінуючу над альтруїстичними схильностями [2, с. 66].

Підхід з позиції соціальних систем бере до уваги дії, що як сприяючі просоціальній поведінці, так і ослабляють його. Перш за все, це норми, що підтримують егоїстичну орієнтацію. У багатьох ситуаціях існують нормативні бар'єри, що перешкоджають наданню допомоги. Була описана норма самодостатності, що припускає, що, перш за все жертви повинні піклуватися про себе самі (Gruder, Romer & Korth, 1978). Якщо жертви нехтують цим, прагнення допомогти може пригнічуватися. У багатьох суспільних місцях, мабуть, превалює норма самодостатності.

Деякі інші соціальні норми також мають тенденцію послаблювати альтруїстичну поведінку. У багатьох суспільствах існують виражені іні аутгрупові установки. Люди зазвичай демонструють солідарність зі своїм співтовариством, підкреслюючи різницю власних установок з установками людей, які є членами зовнішніх по відношенню до ним груп і як би менше заслуговують на допомогу (Hoffman, 1990). Численні дослідження показують, що допомога залежить від раси жертви. Як правило, допомога пропонується активніше, якщо жертва належить до тієї ж раси, що і що надає допомогу. Але це відбувається лише в тому випадку, якщо нормативні вимоги до надання допомоги слабкі, або ж легко знайти виправдання для відмови в ній. Схоже, люди не хочуть бути запідозреними в забобонах. [37, с. 50].

Отже, ми виклали близько дюжини різних пояснень просоціальної поведінки. Всі вони валідні в тому сенсі, що кожна теорія вносить свій внесок, хоча і на різних рівнях аналізу. Крім того, вони зовсім не виключають один одного і можуть застосовуватися спільно для пояснення просоціальної поведінки в якихось особливих обставинах (зокрема, в надзвичайних ситуаціях). Наприклад, альтруїстичні риси особи, стосунки спільності і норма соціальної відповідальності можуть вельми підсилити просоціальну поведінку людини, чий друг потрапив в надзвичайну ситуацію, що вимагає термінової допомоги [4, с. 66].

1.2 Визначення критеріїв та показників дослідження соціальної відповідальності

На початку XX століття керівники бізнесу висловлювали впевненість у тому, що корпорації зобов’язані використовувати свої ресурси таким чином, щоб суспільство було у виграші. Ендрю Карнегі, який займався виробництвом сталі, вклав 350 млн дол. в соціальні програми і побудував більш як 200 публічних бібліотек. Джон Рокфеллер пожертвував 550 млн дол. і заснував фонд Рокфеллера.

Роберт Е. Вуд, глава фірми «Сіре», стверджує, що нелегко виміряти кількісно або інтерпретувати економічні витрати — вигоди для суспільства, що викликані соціальною відповідальністю бізнесу. Серед керівників ділових підприємств Вуд — один із перших, хто виділив серед широкої публіки споживачів, місцевих общин тих, хто отримує акції, і робітників, які обслуговуються фірмою. Він був захисником підходу до вирішення соціальних проблем не стільки з державних, скільки з менеджерських позицій.

Саме в 50-ті роки вийшла перша ґрунтовна праця на теми соціальної відповідальності. В книзі «Соціальна відповідальність бізнесмена» Хоуард Р. Боуен розглянув, як концепція соціальної відповідальності може бути поширена на бізнес, а усвідомлення розширеної соціальної мети при прийнятті ділових рішень може принести соціальні та економічні вигоди суспільству. Є люди, які розглядають організацію як економічну цілісність, яка повинна тільки турбуватися про ефективність використання своїх ресурсів. Цю точку зору активно підтримував лауреат Нобелівської премії Мілтон Фрідмен. Він твердив, що істинна роль бізнесу полягає у використанні його енергії і ресурсів у діяльності, яка спрямована на збільшення прибутку за умови, що він дотримується правил гри, бере участь у відкритій конкурентній боротьбі без шахрайства і обману [8, с. 101].

З іншого боку, є думка, згідно з якою організація — це дещо більше, ніж економічна цілісність. Сучасна організація є складовою оточення, з багатьма складовими, від яких залежить саме існування організації. До таких складових (їх називають посередниками) відносять місцеві спілки, споживачів, постачальників, засоби інформації, групи суспільного тиску, спілки або об'єднання, робітників і тих, хто тримає акції. Це багато-прошаркове суспільне середовище може істотно впливати на досягнення організацією її мети, тому організації доводиться врівноважувати чисто економічну мету з економічними і соціальними інтересами цих складових середовища.

Згідно з цією точкою зору, організації несуть відповідальність перед суспільством, в якому функціонують зайнятість, прибуток і дотримання закону. Організації повинні спрямувати частину своїх ресурсів і зусиль за соціальними каналами. Вони зобов’язані жертвувати на добробут і удосконалення суспільства, відповідально діяти в таких численних сферах, як захист життєвого середовища, охорона здоров’я і безпеки, громадянські права, захист інтересів споживачів тощо.

Організаційні цінності також мають велике значення для діяльності організації. Справедливість даної тези підтверджується і тим фактом, що більшість людей знаходиться на другому етапі морального розвитку, тобто вони вважають, що їх обов’язок складається з виконання зобов’язань перед іншими людьми у відповідності до їх очікувань. Корпоративна культура самим серйозним чином впливає на поведінку членів організації. Наприклад, розслідування розкрадань у нафтовій промисловості США показало, що вони сприймалися більшістю працівників як належне. Співробітники багатьох компаній впевнені, що якщо вони не будуть робити так, як усі (тобто як прийнято), вони ризикують втратити своє місце [13, с. 38].

Культура організації аж ніяк не єдине джерело впливу на етику, але вона є найбільш могутньою з цих сил, тому що визначає цінності компанії. До числа інших відносяться прийняті в компанії правила і політика, система винагород, міра турботи організації про своїх членів, система добробуту, відповідність принципів організації праці законодавчим і професійним вимогам, лідерство і процес прийняття рішень.

Економічна відповідальність. Будь-яка комерційна організація насамперед є основним економічним осередком суспільства, що несе відповідальність за виробництво необхідних йому товарів і послуг та максимізацію прибутку акціонерів. Тобто економічна відповідальність фірми зводиться винятково до максимізації прибутку. Згідно з М. Фрідменом, який запропонував дану концепцію, діяльність компанії повинна підпорядковуватись одержанню прибутку, а її єдина місія полягає в підвищенні прибутку (доти, поки дії організації не виходять за рамки закону). [34, с. 39].

Однак у країнах Європи, Канади і США подібні погляди зазнають критики. Зазначається, що практичне наслідування тези про те, що одержання економічної вигоди — єдиний обов’язок компанії перед суспільством, може призвести до вкрай негативних наслідків для фірми.

Етична відповідальність. Етично відповідальна поведінка означає суспільне корисні дії, що не передбачені законами або не відповідають прямим її економічним інтересам. Для того, щоб поведінка організації була етичною, її менеджери повинні дотримуватись принципів рівності, чесності і неупередженості, дотримувати права співробітників. Як неетичні оцінюються рішення, що дозволяють людині чи всій організації одержувати вигоди за рахунок суспільства [49, с. 42].

Важливо розрізняти юридичну і соціальну відповідальність. Під юридичною відповідальністю розуміють дотримання конкретних законів і норм державного регулювання, яке визначає, що може, а чого не може робити організація. З кожного питання існують сотні і тисячі законів та нормативів (наприклад, скільки токсичних речовин може бути в промислових стоках, як уникнути дискримінації при наймі на роботу, які мінімальні вимоги щодо безпечної продукції, якого типу товари можна продавати іншим країнам). Організація, яка підкоряється цим законам і нормативам, поводиться юридичне відповідально, але вона не обов’язково буде вважатися соціальне відповідальною.

Соціальна відповідальність, на відміну від юридичної, передбачає певний рівень добровільного відгуку на соціальні проблеми з боку організації. Цей відгук має місце стосовно до того, що лежить за визначеними законом і регулюючими органами вимогами або ж понад ними.

З іншого боку, дотримання закону не означає, що організація більше не несе ніякої соціальної відповідальності.

Прийняття на себе відповідальності має для організації винятково добровільний характер і пов’язаний з бажанням організації зробити свій внесок у розвиток суспільства, до якого її не зобов’язують ні економічні мотиви, ні закони, ні етика. Як правило, маються на увазі різні дії філантропічного характеру, яких ніхто не вимагає і які не приносять компанії відчутної вигоди.

Дії організації у випадку виникнення соціальних дилем. Що робити організації, коли вона зіштовхується з яким-небудь проявом потреб? Якщо зацікавлена група, скажімо місцеві органи влади, пред’являє до компанії нові вимоги, які дії їй варто почати? У теорії менеджменту розроблений набір відповідних дій, до яких звертаються компанії в подібних ситуаціях. Дії ці можуть мати перешкоджаючий, оборонний, пристосовницький і проактивний характер [47, с. 115].

Серйозною проблемою теорії і практики менеджеризму є суперечності між комерційною ефективністю корпорацій і рівнем соціального добробуту суспільства. Йдеться про те, що високим економічним показникам господарської активності фірм далеко не завжди відповідають зміни в соціальному становищі населення. Відомі приклади, коли діяльність корпорацій веде до погіршення якості життя людей. Проте саме добробут людей, а не корпоративні переваги здавна розглядалися як пріоритетна мета, основоположний принцип справедливого керування в суспільстві.

Комерційні інтереси менеджерів і акціонерів співпадають: і ті й інші вбачають ціль корпорації в максимізації прибутку. Акціонерів мало хвилює все інше, але інтереси менеджменту простягаються за їх межі: вони турбуються виживанням корпорації як організації. Уданому випадку системи цінностей акціонерів і менеджерів можуть не співпадати.

У повсякденній роботі менеджерів все більше місце посідають громадські справи і питання соціальних змін. Експерти менеджменту підкреслюють, що соціальні проблеми сьогодні такі ж важливі, як і питання прибутку, хоча в недалекому минулому бізнесмена цікавив лише прибуток.

Який же зміст вкладають теоретики менеджменту в термін «соціальна відповідальність» ?

Соціальна відповідальність — це готовність відгукнутися на потреби суспільства, жертвуючи при цьому короткостроковим прибутком. Вкладення в будівництво лікарень і шкіл, філантропічні програми, безпека і висока якість продукції без забруднення навколишнього середовища — все це також підпадає під категорію соціальної відповідальності.

Американські спеціалісти в галузі менеджменту говорять,%що в нинішній період менеджмент буде формуватися під дією соціальних пріоритетів над метою бізнесу. Вже є менеджери, які в своїй діяльності орієнтуються на суспільну мету і беруть на себе більшу відповідальність перед суспільством за результати приватнопідприємницької практики, ніж це було властиво попереднім професійним управлінцям або власникам [28, с. 73].

Поступово в очах суспільної думки видозмінюється і сам статус менеджменту. Раніше вважали, що менеджмент — це певна система влади, а нині він виступає як важливий ресурс суспільства.

Багато теоретиків менеджменту дотримуються думки, що США все ще скупі на затрати в соціальну сферу. Після спроб вирішити свої проблеми конкурентоспроможності шляхом вливання сотень мільярдів доларів у капітальні інвестиції, держава відкрила для себе односторонність цих заходів, особливо якщо врахувати, що лише незначна частина цих вкладів доходила до робітників, удосконалювала їх робочі місця й умови праці. Звичайно, корпоративна перебудова і долар, що дешевіє, можуть зупинити економічний спад на потрібному рівні, але лише інвестиції безпосередньо в людей є єдиним шляхом, здатним повернути цей спад назад.

Сучасний менеджмент не може ігнорувати справедливі вимоги трудящих щодо поліпшення свого соціального становища.

Прийшло усвідомлення того факту, що конструктивна соціальна політика фірм і корпорацій — не вид благодійної діяльності, а інвестиція в персонал, в соціальний потенціал виробництва, значимість якої для майбутнього важко переоцінити.

Суперечки про роль бізнесу в суспільстві породили чисельні аргументи за і проти соціальної відповідальності.

Аргументи на користь соціальної відповідальності:

1. Сприятливі для бізнесу довгострокові перспективи.

Підприємства, соціальні дії яких поліпшують життя місцевого населення і ліквідують необхідність державного регулювання, можуть мати власний інтерес через вигоди, що забезпечуються участю в житті суспільства.

2. Зміна потреб і надій широкої публіки.

3. Наявність ресурсів для надання допомоги у вирішенні соціальних проблем.

4. Моральні зобов’язання бути соціальне відповідальними. Аргументи проти соціальної відповідальності:

а) Порушення принципу максимуму прибутку.

б) Витрати на соціальні потреби.

в) Недостатній рівень звітності широкій публіці.

г) Нестача вміння вирішувати соціальні проблеми, тобто невміння задовольнити соціальні потреби, непрофесіоналізм.

5. Застосування соціальної відповідальності тільки з рекламною метою. Підприємці та менеджери повинні вибирати такий варіант соціальної відповідальності, який забезпечував би переваги та сприяв усуненню чи послабленню недоліків.

Найбільшою перешкодою в розробці програм в рамках соціальної відповідальності керівники називають вимоги рядових працівників і менеджерів із збільшення доходів на акцію в поквартальному обчисленні. Намагання підвищити прибуток і доходи змушує керуючих відмовитися від передачі частини своїх ресурсів на програми, зумовлені соціальною відповідальністю [46, с. 106].

Організації повинні спрямувати частину своїх ресурсів і зусиль на користь місцевих товариств, в яких функціонує підприємство, його підрозділи та суспільство в цілому.

Для успішного управління організація повинна вміти пристосовуватися і відгукуватися на проблеми, які виникають в соціальному середовищі, щоб зробити це середовище більш сприятливим для організації. Витрати на соціальну відповідальність виправдані кращим відношенням суспільства до фірми. Це повинно вести до підвищення лояльності споживачів до виробників продукції, зниження рівня регулюючого втручання держави та загального покращання стану суспільства.

Важливо також підкреслити, що не слід думати, нібито на соціальне відповідальну поведінку здатні тільки великі організації. Організація по прибиранню сміття або підприємство, яке торгує піцою і яке стало спонсором спортивної команди, і маленьке оброблювальне підприємство, яке дозволяє школярам екскурсії для ознайомлення з його роботою, — всі вони є соціальне відповідальними.

Не викликає сумніву, що прибуток важливий для виживання підприємств. Якщо підприємство нездатне вести справу прибуткове, то питання соціальної відповідальності стає академічним. Але організації завжди повинні вести свої справи у відповідності до суспільних очікувань.

Соціальна відповідальність є похідною тих особистих цінностей, які випливають з етики менеджерів та підлеглих їм працівників. Суспільство, будь-яка організація чи група працівників визначає свою етику поведінки.

Під етикою поведінки слід розуміти сукупність вчинків та дій людей, які відповідають тим нормам моралі, свідомості чи порядку, що склались у суспільстві або до яких воно прямує.

Досить часто співробітники ведуть із контори міжміські телефонні розмови з особистих питань. Вам не треба робити теж саме. Ви не зможете використати для себе особисто те, що є в офісі, і не заберете це додому. Це декілька етичних дилем, з якими кожна людина може зіткнутися на роботі. В цих прикладах не йдеться про порушення закону, однак відповідні думки можуть бути розцінені багатьма як неправильні [43, с. 52].

Ще одне дослідження, яке охопило 15-річний період, показало, що керівники підприємств стали більш цинічно, ніж 15 років тому, ставитися до етики поведінки керівництва в цілому. Те, що робить і як поводиться господар, — основний фактор впливу на поведінку підлеглого. Таким чином, поводячись етично, керівник може помітно впливати на етику поведінки своїх підлеглих.

У підприємницькій діяльності зустрічаються випадки більшого чи меншого відхилення від суспільних норм, що власне і є неетичною поведінкою. Причинами неетичної діяльності можуть бути:

— конкурентна боротьба;

— бажання мати великі прибутки;

— невміле стимулювання керівників за етичну поведінку;

— зменшення значення етики в суспільстві;

— бажання досягти мети та виконати місію організації будь-якою ціною;

— неетична поведінка партнерів (суміжників, засновників, постачальників тощо);

— виникнення конфліктних, стресових та інших подібних явищ в організації;

— невдалий підбір та невміле застосування стилів керівництва в організації;

— занадто складна система розробки та прийняття рішень в організації.

Нагадуємо, в загальному значенні етика — це набір моральних принципів і цінностей, що керується поведінкою людини чи групи людей і визначає позитивні і негативні оцінки їх думок і дій. Це ніби внутрішній кодекс законів, що визначає, як можна поводитися, а як не можна, які рішення можна приймати, а які ні, де проходить межа між добром і злом. Етика пов’язана з внутрішніми цінностями, а вони, у свою чергу, є частиною корпоративної культури і впливають на прийняті рішення, визначають їх соціальну припустимість у рамках зовнішнього середовища. Етична проблема виникає в тому випадку, коли дії окремої людини чи організації можуть завдати шкоди чи, навпаки, принести користь іншим.

Давайте порівняємо роль етичних принципів індивіда і вплив на його поведінку правових норм (законів) і свободи вибору. Усі дії людини визначаються трьома системами норм. Перша — це система законів, письмово закріплених норм і цінностей, на сторожі дотримання яких стоїть судова система держави. Юридично встановлено, що дії організації та її членів обмежені певними межами (необхідністю одержання прав на водіння автомобіля, обов’язком платити податок на прибуток). Пряма протилежність цій поведінці — дії індивіда (організації), зумовлені свободою вибору. Сюди відноситься поведінка, про яку нічого не говориться в законах, стосовно якої людина чи організації мають повну свободу (вибір релігійного світогляду індивідом, планування підприємством обсягу виробництва столових сервізів) [57, с. 125].

Між цими двома системами норм, що визначають дії індивідів і організацій, і перебуває етика. Тут немає викладених на папері законів, а є норми поведінки, засновані на принципах і цінностях, що поділяє суспільство.

У випадку вільного вибору людина підкоряється сама собі, у законодавчій системі — букві закону. У випадку ж з етикою індивід повинен дотримуватись відомих йому (чи компанії) норм, за порушення яких, проте не передбачено конкретних санкцій. Рішення, прийнятне з етичної точки зору, є (для більшої частини суспільства) прийнятним і юридичне, і морально.

Спрощена уява про те, що вибір індивіда чи компанії диктується винятково законами або свободою, що може призвести до попадання в неприємні ситуації. Так, індивід вправі припустити: «Що не заборонено, те етично». Але у реальному житті подібні припущення обходяться їхнім «авторам» занадто дорого. Більш доцільно визнати наявність етичних норм, правил і керуватися ними як усередині, так і поза організацією. У міру того, як співробітники сприймають етичні норми і відповідальність, компанія одержує можливість впроваджувати в культуру «кодекс поведінки», усуваючи тим самим потребу в додаткових законах і уникаючи проблем свободи вибору.

Оскільки етичні норми є неписаними правилами, питання про правильність якого-небудь вчинку найчастіше викликає непримиренні розбіжності. Так звана етична дилема виникає в ситуації, коли всі альтернативні рішення чи варіанти поведінки є небажаними через свої потенційно негативні моральні наслідки, коли важко відрізнити гарне від поганого, добро від зла [22, с. 49].