Об виправдувальних вердикти присяжних засідателів

Об виправдувальних вердикти присяжних заседателей

Сергей Михайлович Ярош, студент 5-го курсу Інституту прокуратури МГЮА.

2002 г.

Суд присяжних піддавався зазнає жорстокої критиці. І виправдувальні вироки стали, як і 100 років тому вони, основний доказом звинувачення у сьогоднішньому «суді над судом присяжних». Часом не тільки для прокурорських працівників, але й багатьох суддів саме виправдувальні вердикти присяжних засідателів стали індикатором несправедливості суду присяжних. [1].

При цьому найбільші суперечки викликає фрустрацію серед вчених і практиків ситуація, коли за повної доведення вини і визнання підсудним присяжні засідателі, тим щонайменше, виносять вердикт: «не винен».

Так, предметом гострої полеміки серед вчених і практиків став виправдувальний вердикт Іванівського обласного суду виходячи з вердикту суду присяжних щодо громадянки Краскиной, здійснило вбивство.

Вердиктом колегії присяжних засідателів було визнано доведеними факти заподіяння ушкодження Краскиной сожителю Смирнову за таких обставин вказаних у обвинуваченні і наступу її смерті від прийняття цього. Проте, відповідаючи питанням про винності Краскиной в заподіянні тілесних ушкоджень, які спричинили смерть Смирнова, присяжні дали негативна відповідь. Суд вимушений був виправдати Краскину через відсутність в діянні підсудної складу якихось злочинів. [2].

Такого роду виправдувальні вироки, безумовно, сприяють розвитку негативного ставлення до цього інституту загалом, як в працівників правоохоронних органів, і у простих громадян. Такими випадками виправдань рясніла і практика судів присяжних в пореформеній дореволюційної Росії, і це було підставою безперервної критики судна з участю присяжних засідателів.

Следует помітити, що питання, чи має присяжні при доведеності скоєння підсудним злочинного діяння виправдати його, вирішувалося по-різному протягом всієї функціонування суду присяжних у Росії. Виправдання присяжними представниці революційно налаштованої молоді Віри Засулич, покушавшейся життя градоначальника Санкт-Петербурга Трепова, за цілковитої доведеності у її діях складу якихось злочинів, призвело до у себе прийняття Закону 1878 р., исключившего з підсудності суду присяжних, зокрема, справ про державних злочинах. Багато вчених і практики на той час вважали, що присяжні не вправі виправдовувати підсудних, визнали себе винними, і навіть при доведеності скоєння підсудним злочинного діяння. [3] Були й противники такий погляду.

Право присяжних виправдовувати підсудного при доведеності її провини у вчиненні конкретного злочину визнають, і деякі сучасні дослідники суду присяжних. [4].

Вопрос про компетенції суду присяжних стосовно можливості виправдовувати підсудного, вчинила суспільно небезпечне діяння, спірне й у американської судової практиці. Позиція з цього приводу юристів США цікавить вітчизняної юридичної громадськості, що у Америці нагромаджено досить має досвід функціонування інституту суду присяжних.

Следует помітити, що у Англії й США історично журі присяжних користується своїм правом на винесення виправдувального вердикту незалежно наявних доказів у ролі політичного противаги занадто суворим покаранням і дуже суворим законам. Англійською, винесення присяжними засідателями такого виправдувального вердикту називається «jury nullification» чи «nullification of law». [5].

В Англії перший випадок, коли присяжні засідателі нуллифицировали закон (nullify the law), стався у 1670 р. Присяжні відмовилися виносити обвинувальний вердикт в відношенні Вільяма Пенна (William Penn) і Вільяма Мэда (William Mead), двох активістів секти Квакерів [6], звинувачених у незаконному зборах. Суддя прийняв виправдувальний вердикт і навіть запропонував присяжним відновити їх обговорення. Причому присяжні мали радитись без їжі пиття до того часу, доки винесуть угодний головуючому судді обвинувальний вердикт. Проте колегія присяжних однаково відмовилася визнати винність підсудних. Через війну, присяжні було оштрафовано і укладено за грати до сплати ними штрафів. Проте Суд загальних позовів (Court of Common Pleas) [7] прийняв рішення про звільнення присяжних, встановивши, що вони можуть бути покарані за їх вердикт. [8].

Право присяжних нуллифицировать закон існувало і колоніальної Америці. Так, присяжні відмовлялися стверджувати навігаційні акти Британського парламенту, які вимагали, щоб вся торгівля колоній йшла через Англію. Ці обмеження присяжні вважали несправедливими і відмовлялися визнавати винними тих, хто порушував. Найбільш знаним усе було Джона Пітера Зенгера, звинуваченого у підбурюванні до заколоту (1735 р.). Обвинувачуваний зізнався у вчиненні всіх пред’явлених йому фактів, проте відмовився визнати себе винним, а присяжні, які поділяли поглядів уряду, виправдали його. Надалі виправдувальні вироки сприяли скасування законів про швидких рабів, про ембарго на колоніальні товари та інших. У недавньому минулому присяжні вже використали своє декларація про винесення виправдувального вердикту під час розгляду справ про эфтаназии, проституції, соціальній та деяких інших схожих випадках. [9].

Следует помітити, що у США упродовж тривалого часу право присяжних на винесення виправдувального вердикту незалежно наявних доказів піддається критики з боку багатьох юристів. Через війну, судді, зазвичай, просто більше не роз’яснюють присяжним їх право нуллифицировать закон, і деякі головуючі і загалом у своїх інструкціях присяжним вказують, що вони немає такої можливості. [10].

Однако офіційно право вето присяжних США досі визнається. 1972;го р. Окружний апеляційний суд округу Колумбія (D.C. Circuit Court of Appeals) підтвердив, що присяжні вправі виносити виправдувальні вердикти, ігноруючи суддівські інструкції щодо законів. І ці рішення присяжних не підлягають скасування чи перегляду по підставі їх невідповідності роз’ясненням суду. Обгрунтовуючи зазначені становища, Окружний апеляційний суд своє рішення зазначив, що «сторінки своєї історії знають випадки здійснення присяжними їх прерогативи ігнорувати суддівські інструкції. Наприклад, випадки виправдання рабів-утікачів». [11].

Таким чином, нині США право присяжних на винесення виправдувального вердикту всупереч доказам офіційно визнається невід'ємним правом суду присяжних і важливим гарантом цивільних свобод. Проте за практиці більшість американських юристів визнає цього права присяжних ненормальними явищами, і тому судді у своїх інструкціям присяжним намагаються роз’ясняти, що вони є лише суддями факту і дружина мають під час винесення вердикту обов’язково керуватися суддівськими інструкціями щодо закона.

Представляется, що у нашій країні не можна визнати нормальним явище, коли за повної доведення вини і визнання підсудним присяжні засідателі виносять вердикт: «не винен».

На протяги всієї функціонування суду присяжних у Росії вчені України і процессуалисты-практики намагаються знайти метод запобігання подібних явно неправильних з погляду закону вердиктів. Так, деякими дореволюційними і сучасними авторами пропонують надати суду право передавати на розгляд іншого складу присяжних засідателів справи, якими пішли виправдувальні вердикти щодо таких осіб, які на думку головуючого судді безсумнівно винні. [12] На думку цих авторів ухвалення закону, який надавав судді вказане право, потягне у себе найсприятливіші наслідки. Так, по-перше, присяжні засідателі за наявності такого закону з велику увагу ставитися до своїх обов’язків, а принагідно скасування, розв’язання ні грішити легковажним виправданням. По-друге, для суддів і пасажирських суден це теж матиме велике значення. Їм не можна буде прикриватися вердиктом присяжних. Вони нібито будуть зацікавлені вести справа те щоб рішення присяжних було правильним, оскільки інакше вони мають скасувати неправильне рішення. «Одне слово, вони мають, хоч і морально, але відповідальні за явно неправильні і несправедливі вироки. Поспішність і недбалість, якщо така виявлялася, має поступитися місцем високого рівня уваги і розпорядливість, бо тільки у своїй умови судді залишаться в розквіті заклику, захищати і давати присяжних до проголошенню правильного вироку ». [13].

При всій моїй повагу до зазначеним авторам, мені можна визнати їх докази переконливими. Гадаю, запропонований ними закон як обмежує діяльність суду присяжних засідателів, а й просто суперечить самому духу цієї фінансової інституції не може призвести до очікуваним наслідків. Навпаки, скоріш всього результати від уведення такого закону діаметрально протилежними. Кількість виправдувальних вердиктів, постановляемых присяжними засідателями при першому розгляді не зменшиться, а навпаки, значно зросте. Якщо присяжні знатимуть, що якій вони рішенню не прийшли, кожний їхній вердикт, у разі не згоди з нею головуючого, то, можливо скасовано, то переважають у всіх більш-менш сумнівних чи скрутних ситуаціях вони набагато легше, ніж у час, виносити виправдувальні вердикти. Прийме суддя такий вердикт — й чудово, отже такий і треба було ухвалити, отже та сумління спокійна, невинної людини не звинуватили і вердикт винесли правильний. Не прийме суддя вердикт — невелика біда, ніхто від імені цієї не постраждав, нехай інший склад присяжних розбирає дело.

Кроме того, зміна ст. 348 КПК РФ (ст. 459 КПК РРФСР), з допомогою введення зазначеного правила, надасть і суддям більші можливості під час розгляду справ ставитися до них недбало і належної пильності. Винесуть присяжні вердикт, згоден з переконанням головуючого, й чудово: молодці присяжні засідателі - та палестинці час зберегли і правильний вердикт винесли. Винесуть присяжні вердикт, що суперечить думці судді - ну, отже, присяжні засідателі погані, недостатньо розвинені, треба передати справу в руки іншого складу присяжных.

Таким чином, практичним наслідком запропонованого зміни ст. 348 КПК РФ збільшити кількість виправдувальних вердиктів, винесених присяжними, а наслідком цього й збільшити кількість судових заседаний.

Однако, знаходячи неспроможним вказане зміна ст. 348 КПК РФ, жодного у жодному разі маю зважаючи на те, що потрібно заплющивши очі на неправильні виправдувальні вердикти присяжних і вживати заходів до запобіганню таких вердиктів. Але, щоб робити якісь заходи до поліпшення зазначених недоліків діяльності присяжних засідателів, у тому, щоб здійснювані заходи були б справді ефективними, необхідно постаратися визначити причини цього явища, наскільки можна розкрити, що став саме викликає таке явище, як виправдувальні вердикти присяжних засідателів при визнання своєї провини підсудним. На жаль, нашій країні скільки-небудь серйозних дослідницьких робіт по цій проблемі не проводилося, а критичні публікації у вітчизняних періодичних виданнях, різні науковими статтями й монографії стосуються переважно окремих випадків винесення присяжними неправильних вердиктів. У цьому аналіз даних публікацій дозволяє зробити висновок у тому, що головним їх недоліком є розгляд присяжних засідателів як єдиних винуватців хибних вердиктів. Авторами зазначених робіт не враховують того факту, що присяжних — це надзвичайно складний правової інститут, І що винесення тієї чи іншої вердикту присяжними обумовлено поруч різних чинників. Виділю тільки з них, оскільки цю проблему потребує докладнішого і потребує серйозного дослідження, у окремої работы:

1) Недосконалість кримінального законодавства. Цей чинник включає у собі, по-перше, тяжкість злочину, серйозність наслідків його від вчинення для потерпілого. Необхідно враховувати, що не вчинки, зафіксовані у КК РФ як злочини, є корупційними у масовій свідомості. У разі позиція присяжного то, можливо наступна: «Може, підсудний здійснив це, але не карати само одержувати його». Таке можливе ситуації, коли соціальні норми вже змінилися, а закон — немає. Присяжні у разі коректують закон в відповідність до поширеними у суспільстві уявленнями; по-друге, на рішення присяжних може істотно впливати тяжкість покарання — цього чинника пов’язані з життєвими уявлення про міри покарання, достатньої скоєння кожного злочину. Ці уявлення знов-таки можуть збігатися з тими, які зафіксовані у КК РФ;

2) Недостатній професіоналізм суддів, представників обвинувачення й захисту — неуменение ставити правильно питання перед присяжними і т.п.;

3) Низька якість попереднього слідства й прокурорського нагляду над його законністю, що найчастіше проявляється у порушенні процесуального порядку розслідування, однобічності і неповноті розслідування, ігноруванні конституційних і процесуальних прав обвинувачуваного, наслідком чого стане неприпустимість доказів і в такий спосіб підриває базу обвинения;

4) Також деякими психологами виділяється і такий чинник, як подобу ситуації. Йдеться про те, чи може (і якщо може, то якій мірі) кожен із присяжних себе цього разу місце підсудного чи потерпілого. Так Про. А. Гулевич, досліджує психологічні особливості діяльності присяжних засідателів, наводить такий приклад: підсудний обвинувачувався в навмисному убивстві. У межах своїх показаннях він говорив, що людина, якого убив, образив його коханку. А він, підсудний, як хотів вбивати, просто намагався захистити честь гідність жінки. У колегії присяжних було багато їх. Вердикт присяжних своєї гуманністю укинув у здивування навіть адвоката. [14].

Список литературы

[1] Карнозова Л. Відроджений суд присяжних. Задум і проблеми становлення. М.: NOTA BENE, 2000. З. 127.

[2] Російська юстиція, 1995, № 8. З. 4−6.

[3] Див. Обнінський інженерний П. М. Про значення виправдувальних вироків при готівки провини // Юридичний вісник, 1871, № 4. З. 92−94; Фойницкий І. Я. Виправдувальні рішення присяжних засідателів // Журнал гражд. і кут. права, 1879, № 6. З. 14−43 і др.

[4] Див. Алексєєва Л. З. Проблема факту і право у суді присяжних // Наукові праці: Збірник. М.: Російська правова академія. 1993. З. 27; Пашин З. А. Суд присяжних і судова влада // Бюлетень Верховного Судна РФ, 1993, № 2 і др.

[5] Merriam-Webster «p.s Dictionary of Law, 1996 // internet.

[6] Квакери (від анг. Quaker) — християнська протестанская секта, поширена головним чином Англії й США. Заснована була близько 1650 р. в Англії Дж. Фоксом. Квакери відкидають зовнішніх форм релігійності (церковна організація, обряди), військову службу і т.д.

[7] Діяв у Великій Британії до 1873 года.

[8] Julian Heiklen Jury nullification // internet Richard Bentley A Review of the History of Jury Nullification // internet.

[9] Кирилова М. П. Суд присяжних у Росії світовий досвід. Спб., 1998 // internet.

[10] Julian Heiklen Jury nullification.

[11] See: U. P. S. v. Dougherty (473 °F 2dl 1113, 1139); Russ Emal Jury nullification. Mendocino College Eagle, 1995 // internet.

[12] У. Про недоліки нашого статуту кримінального судочинства // Журнал громадянського обов’язку і кримінального права, 1888, № 7. З. 46−49; Татарин У. Прокуратура готується до нової ролі // Російська юстиція, 1995, № 1. З 6-ї;

[13] У. Указ. тв. З. 49.

[14] Гулевич Про. А. Панове присяжні засідателі (роздуми психолога) // Громадські науку й сучасність, 1996, № 5. З. 102.