История Фінляндії на повоєнний период

Взаємини із СРСР: від «лінії Маннергейма» до «лінії Паасикиви».

Важким було становище, у якому опинилася Фінляндія після виходу з Другої світової війни, великими жертвами заплатив фінський народ за авантюризм і недалекоглядність своїх правителів. 86 тис. фінів загинуло в роки війн проти СРСР; в занепад прийшли промисловість, сільському господарстві, транспорт.

Країні потрібно було виплатити значні репарації (близько млн. дол.) як відшкодування збитків, завданого Радянському Союзі діями фінських військ з його территории.

Складні економічні, соціальні й багатьох інших проблеми потрібно було вирішити Фінляндії на повоєнні роки. Та головне завдання, від якої у визначальною мірою залежало рішення та інших проблем, підводилася в області зовнішньої політики України. «…Найважливішим нам, — підкреслював Ю. До. Паасіківі, котрий обійняв посаду прем'єр-міністра у листопаді 1944 года,—является означення й зміцнення нашого зовнішньополітичного положения».

Угоду перемир’я, підписана Москві 19 вересня 1944 р., визначаючи становище Фінляндії як переможеною країни, не позбавляло її за цьому державної незалежності, права проводити самостійну зовнішню політику. У Фінляндії, на відміну інших країнах, які були за Німеччини, ні запроваджено режим окупації, оскільки Радянський Союз перед вважав можливим не скористатися цими правами победителя.

Прибулі Гельсінкі після підписання перемир’я Союзна контрольна комісія на чолі з А. А. Ждановим (у ній входили радянські і англійські представники) виконувала лише ту роль, а її неї була ще покладено: ознайомитися з точним і своєчасним виконанням Фінляндією умов перемир’я, .одночасно здійснюючи і пояснюються деякі дипломатичні функції для підтримки зв’язний між урядами СРСР і у Великобританії, з одного боку, і урядом Финляндии—с другой.

Аналізуючи вплив домовленості про перемир’я у майбутнє Фінляндії, Ю. До. Паасіківі підкреслював: «Ми із задоволенням констатуємо, що Радянський Союз, як та її союзники, визнає цілком очевидним фактом державну самостійність Фінляндії право її народу на самовизначення». Він зазначив, що угода забезпечує «передумови в існуванні Фінляндії на ролі вільної країни у світової системи, метою котрої є забезпечення світу після цього войны».

Знову, як й у перші роки незалежності, перед країною постало питання про виборі зовнішньополітичного шляху. Зрозуміло, з урахуванням корінних змін, які у Європі і міжнародній арені загалом після Другої світової війни, зміцнення економічного, політичного й військової могутності СРСР, його зрослого впливу хід світового розвитку, нарешті, уроків програних Фінляндією війн проти СРСР неможливо було мови повернення до політиці протистояння 1930;х. Існували, як пізніше зазначав У. До. Кекконен, лише дві альтернативи: або внести деякі корективи в колишній курс, який відкидає зближення із колишнім Радянським Союзом і орієнтується в західний бік, і буде продовжувати його, або зробити корінний перегляд всієї політики, надавши їй новий напрям і змістом. Навколо цих принципово різних підходів до повоєнної зовнішньої. політики і розгорнулася боротьба у Фінляндії в 1944— 1947 годах.

У дивовижній країні продовжували діяти впливові сили, котрі розглядали становище, що склалося після підписання домовленості про перемир’я, як тимчасове, свого роду перехідний час, після якого візьмуть гору колишні зовнішньополітичні орієнтири. Хоча реакційні кола втратили монопольне становище у державі, вони ще зберігали політичну боєздатність, продовжували займати домінуючі позиції з державному апараті, армії, засобах масової інформації. Праві діячі і угруповання на чолі з коаліційної партією, у якому перейшла основна частина членів розпущеної за згодою перемир’я профашистську партію «Патріотичне національне рух» (ИКЛ) й інших партій на своїх планах робили ставку конфлікт між Радянський Союз й західними державами, який дозволило б Фінляндії повернутися до колишнього політиці. Вираженням найбільш крайніх настроїв стало створення таємних складів зброї. До діяльності розкритою навесні 1945 року підпільної організації, керувала збиранням •зброї, виявився причетним близько 6 тис. людина, в тому числі низка вищих військових чинов.

Зміни у внутрішньополітичному життя Фінляндії, умови котрим були Створено угодою перемир’я, дали демократичним силам вперше у історії країни можливість сказати своє .словом, і у питаннях зовнішньої политики.

У 1944 року була створена масова суспільно-політична організація — Демократичного союзу народу Фінляндії (ДСНФ), в яку ввійшли КПФ так і ліві соціал-демократи, і навіть ряд демократичних організацій колишніх фронтовиків, прогресивної інтелігенції та ін. Уже перших парламентських виборах березні 1945 року блок КПФ—ДСНФ, який висунув широку програму, перебудови зовнішньої політики України країни, одержав понад 400 тис. голосів (24%) і 49 (з 200) мандатів в парламенте.

Використавши позитивні зміни, які стали відбуватися в профспілковий рух, яке лежало в передвоєнні та військові роки під впливом правих соціал-демократів, комуністи домоглися б у 1945 року угоди про співробітництво з Центральним об'єднанням профспілок Фінляндії (ЦОПФ). У угоді підкреслювалося, що «вся діяльність ЦОПФ повинна містити боротьбі проти сил війни, фашизму і реакції». Ця платформа багато чому сприяла з того що невдовзі кількість членів ЦОПФ виросло до 350 тыс.

Усвідомлення необхідності рішучого розриву з політикою минулого поступово, хоч і з чималим працею, пробивало собі шлях та інших партіях. Ще останні роки ряд представників СДПФ, Шведської народної партії, і навіть Аграрного союзу, які увійшли до так звану «мирну опозицію», виступили за перегляд зовнішньої політики України країни. Після закінчення війни" вони вьючились в активну боротьбу нову зовнішньополітичну лінію. Видні соціал-демократи М. Пеккала, Я. Кето, До. Виик, До. Сундстрем та інших., не зустрівши підтримки у керівництві свою партію, змушені були вийти з СДПФ та продовжити своєї діяльності у межах Демократичного союзу народу Фінляндії. Що ж до офіційної лінії СДПФ, то знадобилося ще багато років, як вдалося домогтися її корінного изменения.

Особливо, треба сказати ті активні позиції, які вже тоді обіймав у питанні .про нове зовнішню політику У. До. Кекконен. Будучи однією з відомих діячів Аграрного союзу (хоч і не входила до складу його керівництва), Кекконен очолив боротьбу перегляд зовнішньополітичних установок цієї партії, що у роки надавала повну підтримку антирадянського курсу правлячих кіл. Кекконену належить головна заслуга у цьому, що згодом, після напруженої внутрішньої боротьби, Аграрний союз (пізніше Партія центру) зіграв значної ролі становлення і закріплення нового курсу повоєнної зовнішньої політики України Финляндии.

Ідеї, які Кекконен пропагував всередині свою партію, мали й ширше, загальнонаціональне значення, сприяли формуванню в Фінляндії принципово нового підходи до корінним питанням зовнішньої политики.

Підтримуючи у роки війни погляди «мирної опозиції», У. До. Кекконен ще у вересні 1943 року направив Пам’ятну записку президенту Р. Рюти, в якої підкреслював, що «сусідня на нас країна, саме Радянський Союз перед, залишиться великою державою», і пропонував негайно розпочати переговори з СРСР про мир. У своєму виступі у шведському парламенті 7 грудня 1943 р. Кекконен зазначив: «Національні інтереси Фінляндії не дозволяють їй пов’язувати себе з політичною Лінії, спрямованої проти Радянського Союзу, і навіть Думати про таку лінії… Якщо врегулювання між Фінляндією та Радянським Союзом будуватиметься з урахуванням справедливості і Фінляндія збереже свою зовнішню і внутрішню незалежність, то фінський народ підтримуватиме коректні й що бездоганні добросусідські отношения».

За тиждень після підписання домовленості про перемир'ї з СРСР Кекконен, говорячи про новому політичному шляху, у початку якого стоїть Фінляндія, заявив: «Ми мають виходити з той факт, що Фінляндія і Росія були й будуть сусідами.:. Наші національні інтереси потребують створення взаємного довіри відносин між нашими країнами… Створення добрих відносин зі провідною європейською державою як наш єдиний можливий вибір, це до того ж час правильна політика та з погляду нашого національного интересов».

Отже, як вище, формування нового курсу зовнішньої політики Фінляндії складалося за умов активної боротьби демократичних, прогресивних сил країни на чолі з К. ПФ; важливий внесок у становлення нової зовнішньополітичної лінії вніс й ряд реалістично мислячих і патріотично налаштованих діячів. Разом про те одне десятиріччя повоєнної фінляндською зовнішньої політики України була пов’язана насамперед із ім'ям і діяльністю Ю. До. Паасіківі. «Лінії Паасіківі» почали називати офіційний курс країни у цей період, що й поклав початок «другий республіці». Назва «друга республіка», не що є, втім, офіційним, мало підкреслити перехід Фінляндії налаштувалася на нові зовнішньополітичні позиции.

Паасіківі як сформулював і офіційно проголосив основні принципи нової зовнішньої політики України. Протягом. 12 років керував перетворенням цих принципів у життя, проводив велику роботу, спрямовану те що, щоб новий курс цей був урядової, а й загальнонаціональної політикою. А до осені 1944 року, коли перед Фінляндією постало завдання забезпечення державної незалежності шляхом проведення нового самостійного зовнішньополітичного курсу, Паасіківі був однією з найавторитетніших і найвпливовіших державних діячів, однією з небагатьох відомих політиків, що були невіддільні від антирадянської лінії 1930;х, а й досить послідовно ще передвоєнні роки виступали проте цієї лінії як суперечить національних інтересів країни. На той час Паасіківі мав також великим досвідом ведення міжнародних справ, переговорів із Радянським Союзом.

Тим самим було відкривався новий етап в зовнішній політиці Фінляндії, яку до середини 1950;х років почали називати «лінією Паасіківі — Кекконена».

За 25 років перебування У. До. Кекконена посаді глави фінляндського держави (він преизбирался президентом в 1962, 1968, 1973 і 1978 рр.) зовнішньополітичний курс Фінляндії остаточно сформувався і усталився як справді національна, самостійна політика, спрямовану і рух уперед справи світу, розрядки і співпраці між народами. «Лінія Паасикиви—Кекконена» викликала міжнародну, відомість і визнання. Фінляндія знайшла свій дмухати, .знайшла своє місце в сучасному складному мире.

Об'єктивні потреби міжнародного життя і найбільш Фінляндії з часом істотно розсунули рамки поняття «лінія Паасикиви—Кекконена», доповнили неї давав новими напрямами, зумовили поява деяких нових форм здійснення зовнішньої политики.

Друга половина 50—начало 1960;х років характеризувалися подальшим зміцненням советско-финляндских відношенні. У результаті проведених у цейперіод візитів президента У. До. Кекконена до Радянського Союзу (1958, 1959, 1960, 1961 рр.), і навіть візитів до Фінляндію радянськихкерівників підкреслювалося намір обох країн твердо слідувати курсом, певним Договором дружбу, співробітництво й взаємної допомоги, взаємодіяти в інтересах народів світу та безпеки Європі. На стабільної та взаємовигідній основі розвивалися торгово-економічні відносини. У оренду Фінляндії на 1962 року було передано радянська частина Сайменского каналу, має важливе економічне значення для страны.

Зміцнення советско-финляндских відносин створювало передумови для активізації діяльності Фінляндії та інших напрямах міжнародної політики. У новорічної промови 1 січня 1961 р. президент Кекконен поставив питання так: «Нашої завданням на міжнародній арені є зміцнення передумов світу скрізь, де ми можемо хоча в якійсь мірі цьому сприяти… Не настав час, коли Фінляндія міг би використовувати… окреме становище для собі і привабливий іншим, щоб забезпечити світ собі, і навіть допомогти будувати містки поміж Заходом й Сходом?.. Можливо, і нами постає нова національна завдання в умовах, коли людство потребує мирі й злагоді». У цьому фінське зовнішньополітичне керівництво як і надавало важливе значення тому, ніж виявитися втягненим протистояння між Сходом і Заходом, щоб позиція і діяльність Фінляндії були використані імперіалістськими колами на шкоду справі світу і міжнародній безпеці. Так, представники Фінляндії не підтримали спроб країн використовувати обговорення в 1957 року з так званого «угорського питання» в ООН для нагнітання «холодної громадянської війни» проти СРСР і утрималися сесія Генеральної асамблеї під час голосування проекту відповідної резолюции.

Роль Фінляндії на зміцненні мира.

Із середини 1960;х років відбувається подальша активізація Фінляндії на справах. Констатувавши зміцнення зовнішньополітичних позицій своєї країни у результаті послідовного курсу розширення дружби і співробітництва із колишнім Радянським Союзом, і навіть визнання, яке зовнішня політика Фінляндії отримала на міжнародній арені, президент У. До. Кекконен у грудні 1967 року: «Наше завдання у тому, щоб здійснювати таку зовнішній політиці, яка надала було б можливість активно брати участь в усіх галузях міжнародної діяльності, пов’язані з Фінляндією, і з допомогою політичних коштів забезпечувати наші правничий та оберігати нашу независимость».

У цей час починає формуватися одне з головних напрямів сучасної зовнішньої політики України Фінляндії — активне сприяння рішенню проблем забезпечення світу у Європі, що згодом багато в чому обумовило ту конструктивну роль, яку Фінляндія зіграла 70-х років у становленні процесів розрядки на європейському континенті, в скликанні і успішне проведення Ради з безпеки і у Eвpoпe.

Розвиваючи концепцію безпеки своєї країни з урахуванням положень договору 1948 року, президент У. До. Кекконен особливо підкреслював, що Фінляндія може бути поза конфліктів лише за умови, тоді як Європі буде збережено світ. У періоди загострень міжнародної обстановки 1960;х років Кекконен не раз підкреслював серйозне занепокоєння з цьому приводу. Уряд та демократична громадськість Фінляндії підтримали позицію президента, хоча у правих колах країни, як і і Заході, виступи Кекконена було розцінено як «відхід політики нейтралитета».

Цілям зміцнення безпеки у Європі були й дії Фінляндії, створені задля просування ідеї про оголошення Півночі Європи без’ядерної зоною, зрослу актуальність якої раз підкреслював у роки У. До. Кекконен. У листопаді 1965 року Президент Фінляндії висунув нове пропозицію, спрямоване на вилучення Північної Європи зі сфери можливих військових .конфліктів, запропонувавши Норвегії домовитися про заборону військових дій у районі финляндско-норвежской границы.

У разі низки позитивних змін, наметившихся у Європі світ у кінці 1960;х років (зміцнення співпраці між СРСР і Францією, деякі зрушення в советско-западногерманских відносинах, встановлення певного взаєморозуміння між СРСР та у питаннях обмеження озброєнь), президент Кекконен дедалі більше доходив висновку у тому, що Фінляндія може і має внести свій внесок у, розбудовні процеси розрядки на європейському континенті. У травні 1969 року новий уряд Фінляндії надіслало урядам всіх європейських держав, і навіть навіть Канади пам’ятну записку, у якій запропонувало свої послуги з організації у Гельсінкі загальноєвропейського Ради з безпеки і, ідея якого було висунуто в будапештському (1969 р.) зверненні держав — учасників Варшавського Договора.

Як важлива подія з погляду зміцнення міжнародного престижу Фінляндії сприйняли домовленість між урядами СРСР та про початку до Гельсінки у листопаді 1969 року радянсько-американських переговорів про обмеження стратегічних наступальних і оборонних озброєнь, які у 1970—1972 роках було продовжено поперемінно у Відні та Гельсінкі (і завершено Женеві). Пізніше Гельсінкі проводилися советско-американские консультації з питанням, що з обмеженням міжнародної торгівлі зброєю, і навіть що стосується противоспутниковых систем.

Продовжувала поступово розширюватися розмах Фінляндії на ООН. Фінські представники активно висловлювали впевненість, що дружні і добросусідські відносини між Радянський Союз і Фінляндією, є плід спільних зусиллі народів та державних керівників обох країн, отримають подальше розвиток для радянського і фінляндського народів, у сфері тривалого миру і держави-лідери міжнародної безопасности.

І це дійсно, вже роки перебування М. Койвисто посаді президента Фінляндії підтвердили наступність і послідовність .зовнішньополітичної лінії країни, яка склалася повоєнні десятилетия.

З конструктивних, зважених позицій Фінляндія продовжувала тим часом виступати з багатьох питань забезпечення світу і розрядки; припинення гонки озброєнь, запобігання загрозі ядерної війни. Першорядною завданню — завданню усунення загрози ядерної війни — присвячувалася мова президента Койвисто на XXXVIII сесії генеральної Асамблеї ООН. «Немає нічого важливіше запобігання ядерної воїни», — заявив фінляндський президент. Делегація Фінляндії підтримала пропозицію, спрямоване на недопущення мілітаризації космосу, і заморожування ядерних озброєнь; проголосувала за резолюцію, яка закликає ядерних держав прийняти зобов’язання не застосовувати першим ядерне оружие.

Однією з пріоритетних напрямів зовнішньополітичної діяльності Фінляндії на цей час залишається сприяння розвитку загальноєвропейського процесу, розпочатого Нарадою за безпеку і у Європі. Фінська дипломатія в 1981—1983 роках активно й уміло діяла на користь результативного завершення мадридської зустрічі (однієї з етапів процесу європейського роззброєння), зігравши значної ролі у проекту її підсумкового Документа. Зовнішньополітичне керівництво Фінляндії продовжувало тримати центрі уваги проблеми збереження світу та безпеки Півночі Європи, підкреслюючи, що актуальність ідеї У. До. Кекконена про оголошення цього району без’ядерної зоною як повністю зберігається, а й зростає у умовах нинішнього загострення міжнародної обстановки. Фінляндське уряд висловилася за підтримку пропозиції Швеції, висунутого 1983 року, про створення Європі зони, вільна від ядерного оружия.

Взаємини країнами Запада.

Питання стосунки з Заходом завжди надавав особливу забарвлення повоєнної зовнішньополітичної дискусії у Фінляндії, накладаючи свої відбиток на позиції політичних сил є та діячів, причетних чи претендують на причетність до визначення основних напрямів…" зовнішньої політики країни. І йшлося переважно щодо розвитку зв’язків і співробітництва з окремими країнами Заходу. Питання зі початку ставився, сутнісно, про головних — орієнтирах зовнішньополітичного курсу страны.

Як зазначалося, відразу після закінчення впливові кола в Фінляндії докладали чимало зусиль у тому, щоб втягнути країну на сферу політичного й військової впливу Заходу, надати курсу зовнішньою політики односторонню, прозахідну спрямованість. З метою домогтися прив’язування Фінляндії зі своєю політиці США зробили в 1947 року ряд спроб схилити фінів до брати участь у «плані Маршалла». Зблизька цього питання на комісії з закордонних справ фінського парламенту більшість його членів висловилося за у Паризькій конференції по «плану Маршалла». Проте уряд із врахуванням думки президента Ю. До. Паасіківі відхилило запрошення конференцію, пославшись бажання фінів залишатися у не стоїть осторонь протиріч між великими державами.

Прагнучи вплинути громадські думка Фінляндії, а ширшому плані — їхньому зовнішній політиці, намагаючись вбити лан у відносини з СРСР, західні політики уже багато років оперувала своєрідним терміном «фінляндізація», висунутим наприкінці 60 — початку 70-х років лідером западногерманских «ультра» Ф.-И. Штраусом. Під цим була в погляду те, що з СРСР пов’язане з «обмеженням незалежності», «втратою політичної та економічної свободи действий».

Викладаючи принциповий підхід Фінляндії стосунків з Заходом й зазначаючи прагнення своєї країни забезпечити власні природні інтереси на цьому напрямі, президент Кекконен підкреслював, що національні інтереси Фінляндії неможливо їй бути форпостом Заходу проти Сходу, аналогічно як перестав бути форпостом Сходу проти Заходу. Кекконен будь-коли протиставляв одна одній ці дві напрями зовнішньої політики України Фінляндії. Понад те, віддаючи пріоритет відносинам дружби й довіри з СРСР, Кекконен поставив в пряму залежність від нього та розвитку зв’язку з Заходом. У своїй промові у Національному клубі друку, у Вашингтоні 17 жовтня 1961 р. він так сформулював, за його висловом, «фінський парадокс»: «Чим ми завойовуємо довіру Радянського Союзу до Фінляндії як до мирному сусідові, краще передумови для тісного співробітництва із західними країнами… Але знаємо також із досвіду, що й із певної причини підривається взаємний радіус довіри між Фінляндією і Радянський Союз, то нам, виходячи із власних інтересів, доводиться обмежувати діяльність західному направлении».

70 — початок 80-х характеризувалися загалом досить активним розвитком контактів Фінляндії із головними країнами Заходу, і розширенням торгово-економічних, промислових і науково-технічних зв’язків. Перед США, і навіть Англії, ФРН та інших країнах Західної Европы—членов ЄЕС і ЄАВТ 1983 року доводилося 58,6% експорту і 56,5% імпорту Финляндии.

Президент У. До. Кекконен двічі відвідав із офіційним візитом США (1970 і 1976 рр.), і навіть ФРН. У Фінляндії на 1980 року побували президент Франції У. Жискар буд «Эстэн і королева Великобританії Єлизавета. У перші роки перебування М. Койвисто посаді президента він зробив поїздки до США (вересень 1983 р.), Францію (листопад 1983 р.) з Великобританією (листопад 1984 р.) З найзначніших візитів західних діячів до Фінляндії слід відзначити відвідання цієї країни віце-президентом США Дж. Бушем (липень 1983 р.) і заступником федерального канцлера, міністром закордонних справ ФРН Р.- Д. Геншером (вересень 1983 г.).

Тоді ж значно виріс обсяг финляндско-американской торгівлі. Якщо 1960 року товарообіг між двома країнами становив лише 350 млн. фінляндських марок, то 1983 року збільшився до 6,9 млрд. Лише у період із 1970 по 1980 рік, обсяг взаємної торгівлі зріс у 5,4 разу. США є у час найбільшим зовнішньоторговельним партнером Фінляндії за межами Європи. Розвиток взаємин Фінляндії коїться з іншими провідними державами Заходу також характеризується насамперед розширенням торговоекономічних связей.

З розвитком і поглиблення процесів західноєвропейської економічної інтеграції, створення замкнутих економіко-політичних угруповань у Європі перед Фінляндією вставали серйозні проблеми як економічного, і зовнішньополітичного характера.

Один із головних особливостей повоєнної економіки Фінляндії — це важливого значення зовнішнього ринку України і зовнішніх джерел доходів, що пояснюється невеличкий ємністю внутрішнього ринку, обмеженістю сировинних ресурсів, переважанням вузькоспеціалізованих підприємств та низку інших чинників. Досить сказати, що реальні доходи від цього становить приблизно «/із валового національний продукт Фінляндії; У промисловості, працюючої експорту, задіяно більш як 300 тис. фінів. Економісти підрахували, що у цілому доходи кожного четвертого фіна однак пов’язані з експортної діяльністю країни. Так само значна залежність Фінляндії від імпорту. Частка імпорту, віднесена до вартості ВНП, становила 1982 року 27,5%, що перевищує середньоєвропейські і среднескандинавские показники. А загалом за вартістю товарообороту розрахунку населення Фінляндія разом з іншими північними країнами займає одна з перших місць у світі, випереджаючи по відповідним показниками провідні капіталістичні країни, зокрема Англію, Францію, ФРН. Перед Фінляндії, що є одній з малих країн Європи пов’язано з населенням 4,5 млн. людина, наприкінці 1970;х років, наприклад, доводилося 0,7% усієї світової экспорта.

Проблеми, які виникли в з недостатнім розвитком інтеграції у Європі, носили для Фінляндії як економічний, а й зовнішньополітичний характер. Фінське керівництво були нехтувати, що складовою інтеграційних процесів від початку було прагнення зміцненню політичного співробітництва країн-учасниць, до створення замкнутих торговополітичних об'єднань з наднаціональними органами і інститутами, обмежують національний суверенітет і які входять у них країн, ускладнюють проведення ними самостійну зовнішню политики.

Відмовившись від участі у «плані Маршалла», Фінляндія не вплуталася й в Організацію європейського економічного співробітництва в (ОЕЭС), створену в 1948 року (до неї ввійшли 17 стран—получателей американської допомоги) і явившуюся однією з перших кроків в західноєвропейської інтеграції. Однак у 1957 року Фінляндія і одинадцять країн-членів ОЕЭС підписали протокол про освіті з так званого «Гельсінкської клубу», що передбачав зниження мит у торгівлі. На той час Фінляндія вже був членом Генеральної угоди за тарифами й торгівлю, Світового банку реконструкції й розвитку, Міжнародного валютного фонду. Фіни виявили також інтерес до планів створення «зону вільної торгівлі» у складі всіх країн — учасниць ОЕЭС, обговорюваних з 1956 року у рамках організації (ці плани залишилися нереалізованими через розбіжностей, що виникли між Англією і Францією). Водночас вони висунули ідею розвитку економічного співробітництва в країн Північної Європи із колишнім Радянським Союзом на багатосторонній основе.

У 1957 року Франція, ФРН, Італія, Голландія, Бельгія і Люксембург підписали угоду про утворення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) з далеко що йде програмою економічної і політичною інтеграції. У противагу «Загальному ринку» в 1959 року з ініціативи Англії створена Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), до якої увійшли основні західноєвропейські партнери Фінляндії, зокрема три Скандинавські страны—Дания, Норвегія й Швеція. Відразу після створення ЄАВТ фінляндське уряд заявило, що має намір налагодити стосунки з організацією, обумовивши, проте, що «неспроможна розглянути питання про приєднання до угоді, яке містив б певні політичні зобов’язання чи передбачало б створення наднаціональних органов».

15 березня 1961 р. Фінляндія було прийнято в ЄАВТ як асоційованого членства. Угодою, який отримав назву «ФинЕАСТ», передбачалося, що торгові рішення, що стосуються Фінляндії, повинні, в на відміну від повних членів, прийматися над раді ЄАВТ, а спеціальному органі (пізніше, проте, зазначені рішення фактично приймалися радою ЕАСТ).

Участь Фінляндії на «зону вільної торгівлі» призвело до значного зміцненню торгових зв’язку з учасника ми «сімки». Їх частка у фінляндською зовнішній торгівлі зросла з 34% в 1960 до 44% 1970;го году.

Президент У. До. Кекконен взяв курс — на те що чітко розмежувати торгово-економічні і політичні аспекти врегулювання відносин із ЄЕС, виділивши їх у особливу групу труднощів і поставивши їх у перше місце. Через війну процес зближення Росії з «Спільним ринком» пройшов кілька етапів і підприємців посів кілька лет.

Надаючи уряду України у жовтні 1973 року повноваження на підписання угоди з ЄЕС, президент Кекконен спеціально продиктував для внесення змін до протокол ряд умов. Він сказав, що метою угоди є суто торгове рішення, яке «поєднувалося б із нашою незалежною політикою, було б економічно збалансованим, і навіть відповідало б для всіх нашим міжнародним обязательствам».

Фінляндія межі веков.

Розпад СРСР на початку 90-х і припинення клірингової торгівлі у що свідчить погіршили економічну кризу, який розпочалося Фінляндії на самому кінці 80-х, бо фінляндська економіка був у значною мірою орієнтована на СРСР. У 1980;х років нашій країні доводилося до 25 проц. фінського експорту. Одночасно відбулися зміни й у політичних стосунках між країнами, оскільки з їхньою нормативно-правова база в післявоєнний період — договір про дружбу, співробітництво й взаємної допомогу 1948 року — припинив своє існування. Разом з нею зникла й «особливі відносини «між Фінляндією та СРСР. Ціною величезних зусиль і напруги країни «тисяч озер «вдалося, проте, подолати економічний спад і почав економічний рост.

Всі ці події не сприяли будь-яким перервам в двосторонніх відносинах, хоча у час їм приділялися більше чи менша увага. Нині, відповідно до недавньому опитування суспільної думки, більшість фінів вважають, що ваші стосунки Фінляндії й Росії дедалі більше відходять другого план і пов’язане це передусім про те, що Фінляндія стала членом Європейського Союзу. Такої думки дотримується близько 66 проц населення Фінляндії. 18 проц опитаних вважають за, що значення відносин між двома країнами не зменшилося. Близько 6 проц. респондентів немає точного думки у цій вопросу.

Це опитування виявив підтримку населенням Фінляндії думки колишнього президента Суомі Мауно Койвисто, який у своїй останню книжку «Російська ідея «констатує, що коїлося після вступу до ЄС відносин із Росією в Фінляндії приділяю менше внимания.

Колишній президент заявив, що «зачарування «європейськими справами може призвести до з того що відносини з Росією здійснюватимуться через Брюссель. На його думку, практиці цю означає, що Фінляндія віддалилася від своїх сусідів, зокрема та інших північних країн. На його думку, Росія, загалом, є гарним сусідом для России.

Натомість нинішній президент Фінляндії Тар’я Халонен, коментуючи до стану финляндско-российских відносин, заявила, що «финляндскоросійські відносини зараз чудовому стані, але гадаю, що ми мали змогу б вулицю значно більше користуватися цими можливостями у сфері економіки, культури та інших » .

основні напрями у політиці Фінляндії стосовно Росії перебувають у області торгівлі, і практичного співробітництва, заявив глава зовнішньополітичного відомства. Східний кордон Суомі - єдина спільна межа між ЄС і Росія, і це дозволяє країні активно взаємодіяти у цьому ділянці. Як приклад можна навести співробітництво прикордонних регіонів же Росії та Финляндии.

Яскравим прикладом розвитку добросусідських відносин між Фінляндією і Росією є робота Міжурядової финляндско-российской комісії з економічного співробітництва, п’ята сесія якій минуло у Києві Фінляндії на квітні. Комісію очолюють міністр зовнішньої торгівлі Фінляндії Киммо Саси і міністр економічного розвитку та торгівлі Росії Герман Греф.

Членство Фінляндії на ЄС відкрило нові перспективи у розвиток зв’язків європейського співтовариства з РФ. Привнесене фіннами у ЄС капітал добросусідства, фінський експертний потенціал Росією істотно збагатили партнерство же Росії та Євросоюзу, сприяли зміцненню його стратегічного характеру. Найважливішою рисою відносин двох сусідніх держав стали прямі зв’язок між регіонами, комунами, фірмами, громадськими організаціями, простими людьми, заявив дипломат. Принципово важливо, що це контакти носять практичного характеру, пов’язані з поглибленням співробітництва Києва та вирішуються спільно. Добрим прикладом тому — предметний діалог про екологічні наслідки будівництва й експлуатації російського нафтоналивного порту Приморске.

Бібліографічний список.

1. Комісарів Ю. «Лінія Паасіківі - Кекконена»: історія, сучасність, перспективи. — М., 1985. 2. Юссила Про., Хентиля З., Невакиви Ю. Політична історія Фінляндії 1809;

1995. — М., 1998. 3. Історія Фінляндії. Збірник статей. — Петрозаводськ, 2000.