Синтез мистецтв у творчості письменників кінця ХІХ–початку ХХ ст

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В. Н. КАРАЗІНА Кафедра історії української літератури Синтез мистецтв у творчості письменників к. ХІХ ст. — п. ХХ ст.

Харків — 2013

Синтез — метод дослідження, вивчення предмета (явища, процесу) в цілісності, єдності, взаємозв'язку його частин. Відповідно поєднання різних елементів, частин предмета в єдине ціле (систему) характеризує практичну і пізнавальну діяльність. В такому значенні синтез відрізняється від аналізу. Процедура аналізу передбачає розкладання предмета на його складові (певні ознаки, властивості, відношення). Синтез також розуміють як процес міркування, коли послідовно потрібно дійти положень, які мають бути доведеними на основі попередніх, доведених раніше. Взаємодія художньої літератури та образотворчого мистецтва багатогранна. Розмежувальна лінія між окремими видами мистецтва не абсолютна, як часто вважають теоретики мистецтва. Один рід мистецтва продовжується в іншому. Заповнивши один із видів мистецтва, він знаходить в іншому з них своє цілісне втілення. Питання сутності взаємозв'язку мистецтва та літератури було протягом усього ХІХ ст. одним із чинників ідейно-естетичної боротьби між представниками різноманітних шкіл і течій як літератури, так і живопису. Саме уявлення про генетичну спорідненість та єдність усіх видів мистецтва було органічно притаманним більшості літераторів і художників ХІХ ст. Потреба комплексного вивчення явищ, процесів, етапів у царині культури назріла вже давно. Для глибшого розуміння культури певної доби, певного регіону або країни до літературознавчих досліджень залучаються інші види художньої творчості. Під час типологічного розгляду різних видів мистецтва набувають виразнішого й чіткішого окреслення художні тенденції, методи, течії, стилі в літературі та в мистецтві, виявляється закономірність їхнього виникнення, історія становлення, розквіту, трансформації, збагачення і розвитку або занепаду. Упродовж усієї історії мистецтва розвиток його стимулювали з середини дві діалектично взаємозалежні тенденції: тенденція до специфікації видів і тенденція до взаємодії, зокрема синтезу їх. Для другої в історії української літератури визначальним став період кінця ХІХ — початку ХХ ст.(період модернізму), характерним — зближення з суміжними видами, передусім з музикою і малярством. Модернізм — (від франц. moderne — новітній, сучасний) — сумарний термін, що позначає сукупність літературних напрямів та шкіл XX століття, яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Саме похідне слово «модерн» пов’язане з ідеєю чогось нового та нетрадиційного. І новизна разом з антитрадиціоналізмом (хоча й модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком) є визначальними рисами модернізму. Український модернізм формувався в несприятливих умовах, за яких письменники передусім мусили дбали про виживання в ситуації і неструктурованої національної культури. Трактат І. Франка «Із секретів поетичної творчості» — перше в українському літературознавстві дослідження музичних і малярських можливостей мистецтва слова. У ньому він з’ясував способи, якими письменник може досягти музичного й малярського ефектів:

· «поет уживає кольористичних ефектів зовсім не там, де вжив би їх маляр, а для характеристики психічного настрою людей» ;

· лінії «поет малює […] при помочі рухових образів», практично — за допомогою дієслів зі значенням активного руху;

· музика «граничить з несвідомим», поезія «межує з рефлексією» .

· зі всіх чуттів читача треба активізувати те, виключно до котрого апелювала б музика чи малярство.

· колір слід подавати не лише як внутрішню, а і як зовнішню ознаку предмета

· дійсність слід зображати статично.

· для досягнення музичного ефекту потрібно висловлювати душу в моменти її перебування на грані свідомого з несвідомим Леся Українка Драматичні поеми «Кассандра», «Камінний господар», «Оргія», «Лісова пісня», «Руфін і Прісцілла», «У пущі» цілком можуть слугувати прикладом для показу синтезу мистецтв у творчості Лесі Українки.

Як відомо, антична тематика займає одне з провідних місць в її творах. Тому при відтворенні традицій античності часто використовується так звана «статуарність» — мистецтво скульптури.

Наприклад, статуя може передавати дух епохи, виступати символом життєвого покликання того чи іншого персонажа, камінь — як символ безсмертя («У пущі»). також до статуї можуть уподібнюватися живі істоти («Камінний господар»).

Поруч із статуєю у творчості Лесі Українки часто зустрічається і міфологема дзеркала. Воно, як і очі, може «говорити», тому недарма письменниця переплітає долі своїх персонажів із свічадом («Кассандра», «Камінний господар»).

Вміле, майстерне використання авторкою засобів інших мистецтв — скульптури й архітектури — забезпечує виконання певних завдань, що їх мала на меті вирішити письменниця. Так, наприклад, можливістю характеризувати, доповнювати щось володіє лише той інтер'єр, в якому всі речі створюють у сукупності цілісний комплекс (зміни обстановки дому Руфіна і Прісцілли символізують зміну релігій, життєвих принципів — «Руфін і Прісцілла»).

Також, як і в інших письменників, архітектурні та, зокрема, інтер'єрні особливості помешкань героїв вказують на їх майновий чи соціальний стан, що (в цілому) є вагомим у зображенні персонажів, їх доль, перипетій їхнього життя.

Але скульптура — не єдиний вид мистецтва, що його використовує Леся Українка в своїх творах. Поруч з музикою, піснею та співом, які притаманні усій (і ліричній, і драматичній) творчості письменниці, стоїть танець. Найбільше «філософія танцю» представлена в «Лісовій пісні» (за словами Мавки — головного персонажа твору — танок — «як той раптовий вихор, — // от налетить, закрутить та й покине»).

У використанні танцю як мистецтва, що розкриває душевні поривання, стани людини, відчуваються характерні для творів Лесі Українки мотиви польоту, вільного руху. Це, в свою чергу, створює певний психологічний підтекст, легкий для розуміння читачеві.

Інший важливий аспект танцю в письменниці - його зв’язок зі стихією національного життя, що асоціюється переважно з волею. Таким чином створюється національний колорит.

Вербально танець відтворюється в «Лісовій пісні», «Оргії». Він наповнюється різним філософським та естетичним звучанням. Наприклад, в «Оргії» священний танець Неріси, що перетворюється у світський, є зразком втіленням мужнього сприйняття трагізму життя.

Тобто феномен танцю також зайняв своєрідне місце в творчості Лесі Українки. Він неначе виражав ту загальну захопленість ідеєю стихійності, життєвої динаміки, трагічного катастрофізму, яка характеризувала культурну свідомість епохи.

Музичність, мелодійність, як уже було зазначено вище, пронизує усю творчість Лесі Українки, тому казати про цей аспект в даній роботі немає особливої необхідності.

Василь Стефаник Живопис, скульптура і музика — ті мистецтва, що органічно синтезуються у творчості письменника.

Залучення живописних елементів у творах Василя Стефаника виявляється у колористиці, особливостях зображення портрету; створенні пейзажних замальовок. Говорячи про колористику, слід відзначити, що в її основі - художня графіка з її контрастністю. Пріоритети чорно-білого кольору у митця свідчать не лише про характерну для нього колористичну картину світу, а й про емоційно-психічний стан у різних життєвих ситуаціях. Надзвичайно різноманітне значення має білий колір у новелах Стефаника. Це і традиційні позначення чистого, світлого, незаплямленого, і яскраві авторські експресії, в основі яких лежить глибоко індивідуальне й естетично багате сприйняття світу. Наприклад, спомини дитинства висвітлені білим цвітом маминої вишні, білими хмаринками («Вечірня година»), біленькими сорочками братів і сестер («Давня мелодія») тощо.

Поєднання в межах однієї фрази кількох темних кольорів (наприклад, чорного та сивого) завжди справляє більш гнітюче враження ніж їх зображення «поодинці». Це увиразнює внутрішню драму головного героя (наприклад, у новелі «Палій»).

Варто зауважити, що у деяких випадках відтінок художникові дорожчий за цілісний і чітко виражений колір, бо передає неповторність явища, характер моменту, дозволяє побачити зображуване у тому світлі, в якому його побачив митець. Невизначеність кольору часто психологічно підсилює стан невизначеності і сум’яття персонажа.

Іншою «мистецькою» особливістю творчості В. Стефаника є її «скульптурність». Саме скульптура через зовнішній дотикальний вигляд розкриває внутрішній світ людини, високі почуття, характер, складний психологічний стан.

Скульптурність та монументальність зображення персонажів виявляється у тому, що письменник приділяє велику увагу міміці (наприклад, новела «Побожна»), жестам, позам героїв. Іноді Стефаник подає такий виразний опис персонажа, що здається ніби в певний момент зупинився час і читач має змогу роздивитися персонажа, мов скульптуру, з різних боків (наприклад, новела «Портрет»).

У новелах Стефаника простежується і зв? язок з музикою, який так чи інакше з’являєтся у зображенні звуків природи, різних слухових явищ (наприклад, новелі «Сон»), самій ритміці та мелодиці мови (наприклад, у зображенні діалектних особливостей).

Ольга Кобилянська Творчість О. Кобилянської також є яскравим прикладом синтезу різних мистецтв. Щоб пересвідчитись у цьому, проаналізуємо такі її твори, як, наприклад, «Людина», «Земля», «Царівна», «Битва», «Valse melancolique», «Impromtu phantasie» .

Музика… Про музичне начало в прозі письменниці свідчать музичність асоціацій взагалі (невимушене, органічне вживанні музичної лексики для характеристики людини, її внутрішнього стану, емоцій), композиторські задатки персонажів у творенні й виконанні мелодій, беззаперечний вплив музики на героїв. Звернімось до тексту. Для героїні твору" Valse melancolique", Софії, музикавсе її життя, душа її «немов <�…> була сама <�…> музика». О. Кобилянська дуже чуттєво передає словами музику. Коли читаєш твір, в свідомості ніби створюються відповідні музичні композиції.

У повісті «Царівна» О. Кобилянська подає відчуту на собі національну рису українки — пісенність натури. Меланхолійний лейтмотив української душі виявляється і в «Impromtu phantasie», а «Земля» органічно продовжує музичну лінію творчості письменниці. Є у творах О. Кобилянської «малярство», але на відміну від музики, виявляється воно не лише в окремих епізодах, а й у цілих творах («малярський ефект» в новелах своєрідного карпатського циклу, наприклад, новела «Битва»). Спорідненість із живописом — багатство кольорів, пластичність образів, широке застосування художньої деталі - властиве творам письменниці. У її творчості часто певний образ-концепція проходить крізь увесь твір, ніби провідна мелодія, навколо якої зосереджуються інші образи. Як у музичній прозі О. Кобилянська практикувала різні музичні жанри, так у малярській — різні види образотворчого мистецтва (живопис і графіку). Слід зазначити, що підрядність, підпорядкованість літературних творів музиці чи малярству виявляється у застосуванні власне синтетичних способів для надання прозовому твору специфічних суміжномистецьких ознак. Відчуття музики і малярства письменниця досягала перевагою у творах звукових чи зорових образів, глибинність — через сприйняття їх своїми героями, що відображалося на їх внутрішньому стані.

Михайло Коцюбинський Серед мистецтв, використаних автором для створення певного художнього світу творів, можна виділити такі основні, як музика та живопис.

Залучення музики як мистецтва виявляється насамперед у відтворенні, передачі звукових явищ (наприклад, новели «Сміх» та «Він іде»). Це майже завжди — у творах М. Коцюбинського — має свій психологічний підтекст. Але часом на суть змальованого, створеного звукового образу, автор звертає увагу читача самостійно (наприклад, через назву — «Intermezzo»).

З звуковими нерідко зливаються образи зорові, що єднають словесне письмо з музикою. Так створюється гармонія, що дає підстави вважати Михайла Коцюбинського одним з найкращих пейзажистів у світовій літературі. Слід також відзначити, що у цих пейзажах людина й природа нерозривно пов’язані (прикладом може слугувати новела «На камені»)

У творчості Михайла Коцюбинського можна спостерігати і тісний зв’язок із живописом. Недарма письменник називає свої новели етюдами, акварелями, образками,. Автор неодноразово відзначав, що його цікавить думка про зображення світу природи за допомогою кольору (нехай і в словесному його вияві). Використання засобів живопису — вважав він — сприяє психологізації. Образи творів М. Коцюбинського пластичні та «зримі» завдяки тому, що письменник намагається відтворити дійсність шляхом відтворення відчуттєвих вражень.

Найбільше цю думку репрезентують такі твори як «Цвіт яблуні» та «На камені» .

У «Цвіті яблуні», наприклад, є імпресіоністичний малюнок, який складається зі світлотіні, колористичних мікрообразів, символіки квітів.

Композиція ж акварелі «На камені» надзвичайно оригінальна: даючи нібито малюнок з життя, автор жодного епізоду не виносить на перший план, а примушує читача головні епізоди переживати в собі, у своїй уяві. Замість детальних реалістичних описів автор дає тільки окремі натяки, «плями» ,.що вже показують шлях читачевій уяві. Мікрообраз, винесений у назву, створює сіре колористичне тло, на фоні якого розгортається сюжетна дія. На цьому тлі кожний нова колористична деталь набуває особливого значення. Не дивно, що цю новелу автор назвав аквареллю — у ній справді переважають зорові образи.

Отже, за допомогою кольору, звукових вражень Михайлові Коцюбинському вдалося відтворити реальний перебіг порухів душі людини в усій їхній складності. Лаконічність вислову, глибокий ліризм, майстерність описів та глибинний психологічний аналіз цілком правомірно можна назвати характерною рисою творчості Михайла Коцюбинського.

* * * модернізм колористика пейзажний творчість Таким чином, у творчості письменників к. ХІХ ст. — п. ХХ ст., зокрема Лесі Українки, О. Кобилянської, В. Стефаника, М. Коцюбинського, художня література як словесне втілення образності містить й інші види мистецтва, зокрема музику, скульптуру, живопис тощо. Творчість названих авторів є яскравим прикладом цього.