М.Горький

Портрет роботи У. А. Сєрова Г~ОРЬКИЙ Максим (наст. ім'я і фам. Олексій Максимович Пєшков) (1868−1936), російський письменник, публіцист. Великий резонанс мав збірник «Нариси і його розповіді» (т. 1−3, 1898−99), де носіями нової, «вільної» моралі було зображено (не без впливу ницшеан ства) т. зв. босяки. У вашому романі «Мати» (1906;1907) співчутливо показав наростання революційного руху на Росії. Виявивши різні типи життєвого поведінки мешканців нічліжки (п'єса «На дні», 1902), поставив запитання про свободу та призначенні людини. У «окуровском» циклі (роман «Життя Матвія Кожем’якіна», 1910;11) — пасивність, відсталість повітової російського життя, насичення неї революційних настроїв. У публіцистичної книзі «Невчасні думки» (окреме видання 1918) різко критикував узятий У. І. Леніним курс — на революцію, стверджував її передчасність, руйнівні наслідки. Автобіографічна трилогія: «Дитинство» (1913;14), «У людях» (1915;16), «Мої університети» (1922). Літературні портрети, спогади. Розмаїття людських характерів в п'єсах («Єгор Булычов та інші», 1932), в незавершеному романе-эпопее «Життя Клима Самгіна» (т. 1−4, 1925;36). За кордоном й після повернення Росію надавав великий вплив формування идейно-эстетических принципів радянської літератури (в т. год. теорії соціалістичного реализма).

* * * Г~ОРЬКИЙ Максим (наст. ім'я Олексій Максимович Пєшков) [16 (28) березня 1868, Нижній Новгород — 18 червня 1936, Горки під Москвою], російський письменник, публіцист, громадський діяч. Один із ключових постатей літературного рубежу 19−20 століть (т. зв. «Срібного віку») і півстоліття радянської літератури. Походження, освіту, світогляд Батько, Максим Савватиевич Пєшков (1840−71) — син солдата, розжалуваного з офіцерів, столяр-краснодеревщик. Останніми роками працював управляючим пароплавної конторою, помер від холери. Мати, Варвара Василівна Каширина (1842−79) — з міщанської сім'ї; рано овдовівши, вдруге вже вийшла заміж, померла від сухот. Дитинство письменника відбулися домі діда Василя Васильовича Каширина, який молодим бурлакував, потім розбагатів, став власником фарбувального закладу, на старості розорився. Дід навчав хлопчика по церковним книгам, бабуся Килина Іванівна долучила онука до народних пісням і казкам, головне — замінила мати, «наситивши», за словами самого Горького, «міцної силою для важке життя» («Дитинство»). Справжнього освіти Горький недоотримав, закінчивши лише ремісничого училища. Жага знань утолялась самостійно, зростав «самоуком». Важка робота (посудник пароплавом, «хлопчик» у книгарні, учень в іконописною майстерні, десятник на ярмаркових спорудах та інших.) і ранні позбавлення виклали гарне знання життя і створили мрії щодо переустрою світу. «Ми з світ прийшли, ніж погоджуватися…» — збережена частина знищеній поеми молодого Пєшкова «Пісня старого дуба». Ненависть зла і етичний максималізм були джерелом моральних мук. У 1887 року намагався заподіяти собі смерть. Брав що у революційної пропаганді, «відправлявся у народ», подорожував Русі, спілкування з босяками. Випробував складні філософські впливу: від ідей французького Просвітництва і матеріалізму І. У. Гете до позитивізму Ж. М. Гюйо, романтизму Дж. Рескина і песимізму А. Шопенгауера. У його нижегородською бібліотеці поруч із «Капіталом» До. і «Історичними листами» П. Л. Лаврова стояли книжки Еге. Гартмана, М. Штирнера і Ф. Ніцше. Грубість і невігластво провінційного побуту отруїли душу, а й — у парадоксальний спосіб — породили віру в Людини та її потенційні можливості. З зіткнення суперечать одна одній почав народилася романтична філософія, у якій Людина (ідеальна сутність) не збігався з людиною (реальним істотою) і навіть вступав із ним трагічний конфлікт. Гуманізм Горького ніс у собі бунтарські і богоборчі риси. Улюбленим його читанням була біблійна Книжка Іова, де «Бог повчає людини, як йому бути богоравным і із п про до про і зв про стати поруч із Богом» (лист Горького У. У. Розанову, 1912). Ранній Горький (1892−1905) Горький починав як провінційний газетяр (друкувався під назвою Иегудиил Хламида). Псевдонім М. Горький (листи і документи підписував справжнім прізвищем — А. Пєшков; позначення «А. М. Горький» і «Олексій Максимович Горький» контаминируют псевдонім зі справжнім ім'ям) виник 1892 в тифліської газеті «Кавказ», де була надруковано перше оповідання «Макар Чудра». У 1895, завдяки допомозі У. Р. Короленка, опублікувався в найпопулярнішому журналі «Російське багатство» (розповідь «Челкаш»). У 1898 у Петербурзі вийшла книжка «Нариси і його розповіді», мала сенсаційний успіх. У 1899 з’явилися поема в прозі «Двадцять шість і жодна» й перша велика повість «Фома Гордєєв». Слава Горького росла із швидкістю і зрівнялася з популярністю А. П. Чехова і Л. М. Толстого. З початку означившись розходження між тим, що писала про Горькому критика, і тих, бо хотів вбачати у реформі ньому рядовий читач. Традиційний принцип тлумачення творів з погляду укладеного у них соціального сенсу стосовно раннього Горькому не спрацьовував. Читача найменше цікавили соціальні аспекти його прози, він шукав і знаходив у яких настрій, співзвучне часу. За словами критика М. Протопопова, Горький підмінив проблему художньої типізації проблемою «ідейного ліризму». Його герої поєднували у собі типові риси, що їх стояло гарне знання життя і літературному традиції, та особливого роду «філософію», якої автор наділяв героїв за власним бажанням, який завжди узгоджуючи з «правдою життя». Критики у зв’язку з його текстами вирішували не соціальні питання є і проблеми їх літературного відображення, а безпосередньо «питання Горькому» і створений ним збірному ліричному образі, який став сприйматися як типовий для Росії кінця XIX — початку 20 ст. і який критика порівнювала зі «надлюдиною» Ніцше. Усе це дозволяє, всупереч традиційному погляду, слід його скоріш модерністом, ніж реалістом. Громадська позиція Горького була радикальної. Він часто піддавався арештам, в 1902 Микола II розпорядився анулювати його обрання почесним академіком за розрядом красне письменство (з протесту проти Чехов і Короленка вийшли з академії). У 1905 вступив до лав РСДРП (більшовицьке крило) з ним з У. І. Леніним. Їм опинялася серйозна фінансову підтримку революції 1905;07. Швидко показав себе Горький як і талановитий організатор літературного процесу. У 1901 встав на чолі видавництва товариства «Знання» і став випускати «Збірники товариства „Знання“, де друкувалися І. А. Бунін, Л. М. Андрєєв, А. І. Купрін, У. У. Вересаєв, Є. М. Чиріков, М. Д. Телешов, А. З. Серафимович та інших. Вершина раннього творчості, п'єса „На дні“, великою мірою зобов’язана своєї славою постановці До. З. Станіславського московському художньому театре (1902; грали Станіславський, У. І. Качалов, І. М. Москвін, Про. Л. Книппер-Чехова та інших.) У 1903 в берлінському Kleines Theater пройшов незвичайний спектакль „На дні“ з Ріхардом Валлентином у ролі Сатину. Інші п'єси Горького — „Міщани“ (1901), „Дачники“ (1904), „Діти сонця“, „Варвари“ (обидві 1905), „Вороги“ (1906) — або не мали такого сенсаційного на успіх же Росії та Європі. Між двох революцій (1905;1917) Після поразки революції 1905;07 Горький емігрував до острів Капрі (Італія). „Каприйский“ період творчості змусив переглянути яке склалося в критиці уявлення про „кінці Горького“ (Д. У. Філософів), що було викликано його захопленнями політичної боротьбою та ідеями соціалізму, нашедшими свій відбиток у повісті „Мати“ (1906; друга редакція 1907). Він створить повісті „Містечко Окуров“ (1909), „Дитинство“ (1913;14), „У людях“ (1915;16), цикл оповідань „По Русі“ (1912;17). Суперечки в критиці викликала повість „Сповідь“ (1908), високо оцінена А. А. Блоком. У ній вперше пролунала тема богобудівництва, яке Горький з А. У. Луначарським й О. А. Богдановим проповідував в каприйской партійної школі для робочих, що викликав у нього розбіжності з Леніним, ненавидевшим „загравання із боженькою“. вибухнула Перша світова війна важко відбилася на душевному стані Горького. Вона символізувала початок історичного краху ідей „колективного розуму“, до якої він прийшов після розчарування ницшевским індивідуалізмом (на думку Т. Манна, Горький простягнув міст від Ніцше до соціалізму). Безмежна віра у людський розум, прийнята як догмат, не підтверджувалася життям. Війна стала волаючим прикладом колективного безумства, коли Людину зведено до „окопній воші“, „гарматного м’яса“, коли зверели очах і людський був безсилий перед логікою історичних подій. У вірші Горького 1914 року є рядки: „Які ж ми потім жити будем?//Что нас цей жах принесет?//Что тепер від ненависть до людям // Душу мою врятує?“ Роки еміграції (1917;28) Жовтнева революція підтвердила побоювання Горького. На відміну від Блоку, почув у ній не „музику“, а страшний ревіння стомільйонної селянської стихії, вырвавшейся крізь ці соціальні заборони і що загрожувала потопити решта острівці культури. У „Невчасних думках“ (цикл статей з газети „Нове життя“; 1917;18; в 1918 вийшли окремим виданням) він звинуватив Леніна на захопленні влади й розв’язанні терору країни. Але туди назвав російський народ органічно жорстоким, „звірячим“ і тим самим, а то й виправдовував, то пояснював люте звернення більшовиків з цим народом. Непослідовність позиції позначилася і у його книзі „Про російському селянстві“ (1922). Безперечна заслуга Горького була енергійна робота з порятунку наукової та мистецької інтелігенції від голодної смерті» й розстрілів, вдячно оцінена сучасниками (Є. І. Замятін, А. М. Ремизов, У. Ф. Ходасевич, У. Б. Шкловський та інших.) Майже задля того замислювалися такі культурні акції, як організація видавництва «Всесвітня література», відкриття «Будинку учених» і «Будинку мистецтв» (комун для творчої інтелігенції, описаних у Пророчих романі Про. Д. Форш"Сумасшедший корабель" і книзі До. А. Федіна «Горький між нами»). Проте багатьох письменників (в т. год. Блоку, М. З. Гумільова) врятувати зірвалася, що було однією з основних причин остаточного розриву Горького з большевиками.

Портрет роботи М. А. Андрєєва З 1921 по 1928 Горький жив у еміграції, куди вирушив після занадто наполегливих рад Леніна. Поселився у Сорренто (Італія), не перериваючи зв’язку з молодий радянської літературою (Л. М. Леоновим, У. У. Івановим, А. А. Фадеевым, І. Еге. Бабелем та інших.) Написав цикл «Розповіді 1922;24 років», «Нотатки з щоденника» (1924), роман «Річ Артамоновых» (1925), почав працювати над романом-эпопеей «Життя Клима Самгіна» (1925;36). Сучасники відзначали експериментальний характер творів Горького цього часу, що створювалися з безсумнівною оглядкою на формальні пошуки російської прози 20-х рр. Повернення 1928 Горький зробив «пробну» поїздку до Радянський Союз перед (у зв’язку з ушановуванням, влаштованим щодо його 60-річчя), доти обійнявши обережні переговори з сталінським керівництвом. Апофеоз зустрічі на Білоруському вокзалі вирішив справу; Горький повернувся там. Як художник він він повністю впав у створення «Життя Клима Самгіна», панорамної картини Росії за понад сорок років. Як політик фактично забезпечував Сталіну моральне прикриття перед країн світу. Його численні статті створювали апологетичний образ вождя і мовчали про придушенні країни свободи і мистецтва — фактах, про які Горький було не знати. Він піднявся на чолі створення колективної письменницької книжки, воспевшей будівництво ув’язненими БеломорскоБалтійського каналу їм. Сталіна. Організував і підтримував безліч підприємств: видавництво «Аcademia», книжкові серії «Історія фабрик і заводів», «Історія громадянську війну», журнал «Літературна навчання», і навіть Літературний інститут, потім під назвою іменем Тараса Шевченка. У 1934 очолив спілку СРСР, створений за його ініціативи. Смерть Горького була оточена атмосферою таємничості, як і смерть сини — Максима Пєшкова. Проте версії насильницької смерті обох досі не знайшли документального підтвердження. Урна з прахом Горького вміщена в Кремлівської стіни в Москве.

П. У. Басинский.