Жанр автобіографії з прикладу «Автобіографії» Бенджаміна Франклина

Міністерство вищої освіти РФ.

Російський Державний Педагогічний Университет.

їм. А. І. Герцена.

Факультет іноземних языков.

До У Р З Про У Про Й П Р Про Є До Т.

Тема: Жанр автобіографії з прикладу «Автобиографии».

Бенджаміна Франклина.

Керівник: Абієва М. А.

Санкт-Петербург.

|Введение |3 | |Жанр автобіографії з прикладу «Автобіографії» Бенджаміна Франкліна |7 | |Укладання |21 | |Список літератури |22 |.

Автобіографія (грецьк. autуs — сам, bнos — життя, grбpho — пишу), форма біографії, де головним героєм є автор; зазвичай пишеться від першого обличчя і охоплює велику (чи найважливішу) частину його жизни.

Автобіографічна установка, якщо розглядати їх у історичної перспективі, значно більше й у Нового часу, ніж епохи античності. Можливо, витоки самоаналізу слід шукати навіть у античної літературі, а старозавітних псалмах, книгах пророків і новозавітних посланнях. Але автобіографія — це буде непросто самоаналіз, їй потрібно певна оповідальна форма. У розвитку автобіографії як такої чітко прослідковуються чотири (не такі безпосередньо друг за іншому) періоду: вони збігаються з епохами потрясінь та переворотів. У подібних обставин окремих осіб відчували гостру потребу в самовираженні - і створювали видатні твори, цим, створюючи жанр автобиографии.

Одне з таких конфліктних періодів були епоху руйнації античного світу, й першим великим автобиографом був св. Августин. Після Августина до епохи Відродження і Реформації був створено жодної значної автобіографії. Жанр автобіографії піднявся нові щабель переважно завдяки Бенвенуто Челліні (1500−1571; «Життя Бенвенуто…»), Дж. Кардано (1501−1576; «Про моєму житті») і М. Монтеню. Якщо св. Августин описував переважно своє внутрішнє світ, то Челліні зосереджений на світі зовнішньому. Кардано і Монтень цікавих історій не розповідають, зате обидва — першокласні майстра психологічного автопортрета. Кардано класифікує все людські якості, і потім описує, як всі вони переломлюється у його власному характері. Розповідь Монтеня позбавлене системи, але відрізняється чудовими характеристиками. З автобіографи цього другого періоду слід також згадати Еразма Роттердамського, Р. Гріна і Дж. Беньяна.

Третій період розквіту автобіографічного жанру був із століттям Просвітництва. Типовий автор цього періоду — Ж. Ж. Руссо. У «Сповіді» і інших автобіографічних творах («Прогулянки самотнього мрійника», 1802) він описує себе без будь-яких прикрас і поринає у одкровення, які межують з ексгібіціонізмом. Творцями найвідоміших автобіографічних творів цього й наступного століть були Б. Франклін, До. Гольдоні, Дж. Казанова, Ед. Гіббон, І. У. Гете, Шатобріан, У. Скотт, Анрі Бейль (Стендаль), Лі Хант, Т. Де Куїнсі, А. Ламартин, Дж. Р. Ньюмен, Р. Берліоз, Жорж Санд, Дж. З. Мілль, Ч. Дарвін, А. Герцен, А. Троллоп, Р. Торо, Д. Рескін, Еге. Ренан, Л. Толстой і Ф. Ницше.

Із початком ХХ століття автобіографія входить у четвертий період розвитку. Нові відкриття області психології змушували обдумати складності людської особистості, зокрема про несвідомих механізмах психічної діяльності. З’явилися конкуруючі ідеології, та його суперництво виливалося не в «війни» ідей, але у війни у буквальному значенні - й у масштабах, превосходивших всі минулі конфлікти. Не дивно, що у XX в. було написане більше автобіографій, як все попередні епохи разом узяті. Однак було б важко виділити якесь одне їх як типову для своєї епохи. До кращих автобіографи ХХ століття можна віднести Р. Адамса, Р. До. Честертона, Т. Драйзера, Х. Елліса, А. Жида, Ед. Госса, М. Горького, Р. Джеймса, Марка Твена, Р. Дж. Уеллса, У. Б. Йитса і Ж. П. Сартра.

Коли дивитися на автобіографічний жанр більше зв’язаною з літературної, ніж з погляду, у ньому можна назвати ряд складових. Автобіографії різняться, по-перше, за співвідношенням фізичних і «ментальних» подій — у тій, скільки місця відводиться, з одного боку, вчинкам, спостереженням і оточенню автора, з другого — його думкам і переживань. По-друге, автобіографії різняться за розмаїттям і широті порушених у яких проблем, що, своєю чергою, залежить від можливостей та життєвого досвіду автора, від характеру, їх інтересів і кругозору. По-третє, є ще відмінності морального властивості, частково зумовлені деякими додатковими чинниками: «активністю» і надійністю пам’яті автобіографа, його чесністю і об'єктивністю, відвертістю, з якою розповідає себе чи виносить ті чи інші оцінки. Нарешті, автобіографії різняться за своїми художнім гідностям — у тій вмінню, з якою автор відбирає найважливіше, організує матеріал, оцінює взаємозв'язку про причини і наслідків виявляє єдиний план за різноманіттям життєвих явлений.

Мета автобіографії - показати життя (чи якусь значна її частина) як якесь ціле, коли описувані події відділені від справжнього якимось тимчасовим проміжком і автор цих може поставитися до них більш-менш неупереджено, не бажаючи події встигли придбати у його очах більшу чи меншу осмисленість. Отже, автобіографія відрізняється від щоденника, щодень котрий фіксує факти і що враження. Вона відрізняється також від спогадів (хоча раніше їх часто плутають), оскільки є особисту історію автора, тоді як цікаві мемуари — історію подій, у тому чи іншого ступеня які зачіпають все общество.

Хоча жанр автобіографії зазвичай вважають прозаїчним, по крайнього заходу один його прославлений зразок, «Прелюдія» У. Вордсворта, завершена в 1805, має форму поеми. Взагалі автобіографічні мотиви (приховано чи явно) зустрічаються в поезії непогані рідко: згадати «Сатири» і «Послання» Горація, «Нове життя» Данте, «Паломництво Чайльд Гарольда» Дж. Байрона, «In Memoriam» А. Теннисона. Ті ж мотиви часто є у есеїстиці - у Ч. Лэма, У. Хэзлитта, Р. Л. Стівенсона та інших авторів. Понад те, навіть особисте лист — по суті, автобіографічний «анекдот» і коментар до нього (щоправда, так само фрагментарні, як щоденниковий запис). Показовими цьому плані листи Х. Уолпола і Вірджинії Вулф.

Іноді до форми автобіографії наділялися вигадані історії - «Робінзон Крузо» Д. Дефо, «Мандри Гуллівера» Дж. Свіфта, «Пригоди Жіля Блаза» А. Р. Лесажа, «Пригоди Родеріка Рэндома» Т. Смоллетта, «Роб Рой» У. Скотта, «Історія Генрі Эсмонда» У. М. Теккерея і ще книжки. Але так само часто відбувалося зворотне: романісти змушували знає своїх героїв пройти через випробування, повторявшие їхній власний життєвий досвід. Найбільш відомі приклади що така — «Амелія» Р. Филдинга, «Девід Копперфілд» Ч. Діккенса, «Адольф» Б. Констана, «Вона ж він» та інші романи Жорж Санд, «Джен Ейр» Шарлотти Бронте, все романи Л. Толстого, «У пошуках втраченого часу» М. Пруста, «Сини і коханці» Д. Р. Лоренса і «Тягар пристрастей людських» У. З. Моэма.

Бенджамін Франклін (1706—1790) належить до числа видатних американських прогресивних мислителів і громадських організацій діячів. Він поєднав у своїй особі найбільшого вченого-енциклопедиста, блискучого пропагандиста просвітницьких ідей активного діяча буржуазної революції. За рішенням Світової ради Миру 250-ліття від народження Франкліна зазначалося переважають у всіх странах.

Наукова і громадська діяльність Франкліна тісно пов’язана з американської буржуазної революцією, з справедливою війною американського народу упродовж свого незалежність 1775—1783 годах.

Самым великим за обсягом і найвідомішим твором Франкліна є «Автобіографія» (The Life of Benjamin Franklin written by Himself). Вона стала розпочато Франкліном в 1771 р. в Англії, писалася протягом багато років, але і залишилася незакінченої. У першому з фрагментів описується його дитинство життя й до одруження в 1730 р. Другий, більш короткий фрагмент, у якому відомі дидактичні сторінки про моральному самовдосконаленні, було написано у Франції 1784 р. Третій і четвертий, додані Франкліном вже у США останніми роками його життя, доводять розповідь до 1757 р., обриваючись на епізодах, що з приїздом Франкліна до Англії як представник Пенсільванії. Що Зберігся план роботи показує, що Франклін мав намір написати історію всього життя. Поява книжки — у світло також має власну тривалу історію. Перша й друга частини було видруковано у Парижі під французькому перекладі в 1791 і 1798 рр. Мовою першотвору «Автобіографія» вийшла повністю лише 1868 г.

Автобиография Франкліна — це розповідь людини «третього стану» у тому, як і, покладатися лише за свої сили, досяг знань і слави. Багато епізоди цього життєпису стали класичними, як, наприклад, поява безпритульного юнаки Франкліна тут Філадельфії — міста, який має був стати ареною його вивищення, — із трьома краюхами хліба, купленими на останні гроші. Без будь-якої хизування Франклін розповідає про своє життя, коментує свого щастя і критикує помилки. Ідеологічна схема автобіографії така: спочатку Франклін застосовує вироблені їм правила практичної моралі задля досягнення матеріальної незалежності; потім він використовує матеріальний добробут задля її подальшого освіти свого розуму й у діяльності користь общества.

Пафос оповідання, як це добре відчували сучасники, полягав у тому, що герой автобіографії, молодий буржуа, піднімався чи шляхом зречення свого класу тут і початку аристократії вперше і не ролі «шахрая», що досягає своєї мети ціною обману й приниження сильних світу цього, але у рамках повсякденної життєвої практики буржуазії і її видатний представник, якого можуть визнавати навіть вороги. Друг Франкліна Воган, прочитавши першу частина «Автобіографії», писав Франкліну (переконуючи її опублікувати рукопис), що історія його житті все може мати великої ваги, ніж «все життя Плутарха, взяті разом». Воган намічає кілька найважливіших (з погляду буржуазного Просвітництва) виховних завдань, які покликана виконати книга Франкліна: вона покаже, що людина перестав бути по своїй — природі злим тварин і що його моральні якості залежить від умов виховання; вона покаже, як мало необхідно знатне походження «щастя, чесноти і величі». Нарешті, вона сприяти належному погляду на американську революцію, показавши високі гідності однієї з її найвизначніших вождей.

Этой оцінці Франкліна його сучасниками різко суперечить укоренившийся в ХІХ століття і підтриманий особливо романтиками погляд на Франкліна як на проповідника філістерської основі моралі й грубого апологета буржуазновласницького ідеалу. Карлейль називає Франкліна «батьком всіх янкі», вбачаючи у «янкі» тип американського безсовісного буржуа-дельца. Киті зі зневагою говорить про «философствующем квакере, напханому скаредными настановами». Ці судження грунтуються, переважно, на дидактичних сторінках «Автобиографии».

У «Автобіографії» Франклін розповідає, як і пору свого духовного самовизначення Філадельфії він «розпочав плекати зухвалий і честолюбний задум» дійти моральному досконалості. Він встановив із метою тринадцять обов’язкових чеснот, до оволодіння якими йому потрібно було прагнути: утримання, мовчазність, прагнення порядку, рішучість, ощадливість, старанність, щирість, справедливість, поміркованість, охайність, спокій, цнотливість, смиренність. Франклін розповідає, як, не сподіваючись відразу опанувати усіма тринадцятьма чеснотами, він практикував їх за черги. Він наводить укладену ним табличку, де його щодня зазначав свої досягнення та недоліки по дорозі морального вдосконалення. Франклін не приховує, поставлена задачу для нього невідривна від завдання матеріального успіху. З властивій нього відвертістю він розповідає, як, бажаючи зробити сприятливе вразити сусідів своїм працелюбством і тим підвищити вони свій комерційний кредит, вона сама перевозив папір свою друкарню на ручний візку те щоб усе це бачили. Такий вчинок, за правилами практикованою Франкліном «моральної арифметики», погоджувався з чеснотами старанності і ощадливості, але, безперечно, приходив в в протиріччя з чеснотою щирості, бо викликався необходимостью.

У на самому початку своєї «Автобіографії» Франклін уже з деякою гордістю заявляє: «…за походженням не був ні багатий, ні знатний і перші роки моєму житті випали на бідності та безвестности…».

Підкреслюючи пріоритет дрібного трудівника над багатим ледарем, Франклін зовсім не від припускав обмежити межі капіталістичної власності. Його більше влаштовувала помірна соціально-політична програма Вольтера, ніж дрібнобуржуазний радикалізм Руссо. Проте, подібно Вольтеру і Руссо, Франклін боровся за торжество нової, прогресивнішою капіталістичної формації, я виступав проти феодальних пережитків, які за умов Америки на той час поглиблювалися огидною системою рабства, g цьому — величезна історична заслуга Франклина.

Суспільно-політична і теоретична діяльність Франкліна також стала великим кроком вперед. Звати його назавжди увійшло історію науки, в історію просвітницькою філософії XVIII века.

Франклін отримав поширення як натураліст, як видатний представник передовий технічної думки XVIII століття, як блискучий знавець політичної економії, як історик, соціолог і філософ. Він був автором чудових літературних творів, влучних памфлетів, дотепних пародій на «священні» книги.

У своїй «Автобіографії» Франклін повідомляє, як ще у ранньому віці разом з допомогою свого батька вивчав техніку й навчився конструювати в дослідному порядку невеликі механізми. «…Батько, — пише Франклін, — став би брати мене з собою на прогулянки і теж показував мені тесль, каменярів, токарів, мідників та інших майстрів право їх заняттями, щоб матимуть можливість знайти мої схильності і побачити мене до такого ремесла, яке утримало б мене розмовляє суші. Мені з того часу приносило задоволення бачити, як управляються відносини із своїми інструментами хороші майстра; мені пішло в користь і те, що придбав певний навик і як міг сам зробити щось у домі, коли можна було знайти майстра; ще, я вмію власноручно виготовляти невеликі машини для моїх опытов».

У своїй «Автобіографії» Франклін розповідає у тому, як і ще 15-річному віці почав сумніватися у багатьох релігійних догматах, попри суворо релігійне виховання, здобуту у сім'ї. Так звані священні книжки не задовольняли молодого Франкліна, і він почав ставитися до самого поняттю «божественне одкровення». Якось у його руки потрапило кілька книжок, спрямовані проти деїзму. Ці книжки надали на молодого Франкліна глибоке вплив. «Аргументи деистов, — писав американський мислитель, — що існували для спростування, видалися мені набагато сильніше, ніж самі спростування; одне слово, незабаром став самим справжнім деистом».

Вихований на релігійному відношенні в пресвітеріянських правилах, Франклін вважав деякі догми цього віросповідання, на кшталт визнання вічних божественних законів чи приречення одних людей до порятунку, інших до осуду, нерозумними. У результаті перестав відвідувати публічні зборів своєї секти і зробив неділю не днем молитов, а днем наукових занятий.

У своїй «Автобіографії» Франклін пише, що з релігії він запозичив лише віру в існування бога й у створення світу. Ці принципи Франклін називає сутністю будь-якої релігії, і знаходить їх переважають у всіх віросповіданнях. Звідси він ставить вже суто просвітницький висновок: усі релігії однаковою мірою ступеня корисні, якщо вони підтримують моральність, й у однаковою ступеня шкідливі, якщо поділяють покупців, безліч сіють з-поміж них ворожнечу. Виходячи від цього, Франклін закликає до свободи совісті, до свободи віросповідань і критикує фанатизм у різноманітних його проявлениях.

З більшим сарказмом розповідає Франклін над реальним змістом релігійної проповіді, прочитаної якось пресвитерианским священиком. У цьому проповіді висувалось вимогу до молільникам дотримуватися п’ять принципів: святість недільного дня, запопадливе читання священного писання, відвідання належне час церковних служб, прийняття всіх релігійних таїнств і, нарешті, прояв «належного поваги» до служителям бога, т. е. До духовенству. «Усе це, можливо, добре, — укладає Франклін, — але оскільки це були зовсім те, у мене очікував від проповіді цей текст, я втратив надію почути у тому з якоїсь інший проповіді, обурився і большє нє відвідував його проповідей». Можливо, таку поведінку і ганебно, розмірковує Франклін, але збирається приносити якихабо вибачень, оскільки його мета у тому, щоб «викласти факти, а чи не в тому, щоб їх оправдывать».

З метою висміяти релігійних фанатиків, нетерпимо які стосуються інакомислячим, Франклін написав чудову, повну искрящегося дотепності «Притчу проти переслідування», у якій, пародіюючи теологів, переконливо показує внутрішню неспроможність церковної догматики. «Притча проти переслідування» Франкліна — бойової просвітницький памфлет, доступний самим для широкого загалу читателей.

Отже, Франклін розглядає науку не як служницю теології, а як могутнє знаряддя для практичної діяльності людей. Він висуває виключно плідну думка, що учні навіть нижчих класів повинні ознайомитися з промислової власності й сільськогосподарської деятельностью.

У своїй «Автобіографії» Франклін говорить про бога на кшталт культу розуму епохи французької буржуазної революції. Він пише про бога лише джерелом мудрості й запевняє, що людський розум повинен звертатися до Богу лише тим^ щоб помножити свої власні пізнання. Франклін повідомляє, що він придумав навіть спеціальну молитву, у якій на кшталт просвітницького раціоналізму звертається до Богу з одного лише проханням: «Зрости у мене мудрість, яка відкриє мені моє справжнє благо». Тому у вигляді молитви Франклін щодо справи полемізує з релігією, вона проголошує божество джерелом всіх істинних благ. З погляду Франкліна, справжнє благо відкриває людини лише власна разум.

У цьому ж молитві Франклін, знов-таки полемізуючи в прихованому вигляді з теологією, звертається до деистическому Богу з проханням зміцнити його рішучість виконувати усе те, що пропонується мудрістю. Цим самим Франклін хіба що хоче сказати: не заповіді, встановлені богом, повинні лежати основу людських справ, а розпорядження самого людського разума.

Франклін закінчує своє цікаве звернення до Богу становищем, що людина має служити Богу, роблячи добро іншим людям.

Американський просвітитель відкидає «потойбічний» світ образу і визнає передусім існування реальних речей, реальної природи, яку слід вивчати і з якою людині доводиться вести нещадну борьбу.

Уся знаменита «Автобіографія» Франкліна ілюструє основну думку філософа, що життєвих успіхів можна домогтися, орієнтуючись передусім за свої сили, а чи не на божественні приречення. Навіть коли виявляється, коли Франклін називає допомогу «божественного провидіння», відразу обмовляється, що бог умудрил його використовувати ті конкретні земні кошти, до яких він постійно вдавався і який і піднесли йому справжню удачу.

У межах своїх природничонаукових дослідженнях, у висловлюваннях техніку Франклін постійно конкретизує початкове положення свого філософського світогляду: природа, матеріальні речі хоч і створено божеством, проте змінюються по внутрішньо властивим їм законам, і досягають тільки тоді ми успіхів, що вони діють з урахуванням цих законов.

Усе його «Автобіографія» пронизана вирішальної думкою: спочатку люди звертаються до відчуття, до досвіду, та був вже цього досвіду роблять логічні висновки. У цьому Франклін протестує проти безапеляційної, зарозумілій манери спростування тих чи інших доказів. Треба спочатку перевірити своє власне думку, та був вже спростовувати докази, удавані невірними. Франклін вважав, що вчення про електриці тільки тоді ми зробилося досить переконливим, як його було підтверджено численними опытами.

Отже, Франклін розглядає дослідне, емпіричне пізнання як необхідну передумову раціонального познания.

Не ставлячи під сумнів об'єктивному існуванні природи й її законів, соціальній та здібності людини пізнати природу, Франклін вважав явним і об'єктивність часу й простору. Він приймав це як саме собою зрозумілий факт. Так само він вважав саме собою зрозумілою об'єктивну сутність причинних зв’язків. У його історичному нарисі про Пенсільванії міститься критика телеологического підходи до дійсності, т. е. Твердження, що нібито кожен предмет, існуючий у світі, оскільки вона створений богом, виконує деяку божественну мета. Хоча Франклін, як деист, визнавав створення світу богом, він водночас був переконаний, що той, що ми називаємо «метою», породжене не богом, а сама природа заклала. Навіть люди, вчив він, ставлячи собі за певні цілі, діють відповідно до свого природі, т. е. Відповідно до природним законам. Саме у цьому сенсі і починає запровадження до свого «Історичному нарису» знаменитими словами: «Природі людини властиво досягати нескінченного розмаїття цілей з урахуванням кількох простих принципів». Розвиваючи далі згадану ідею і розглядаючи людини, як тварина, що робить гармати, Франклін вважав, що людина, впливаючи на природу і створюючи знаряддя праці, ставить мети, які залежать від яких би не пішли потойбічних сил.

З найбільшої силою просвітницькі погляди Франкліна даються взнаки його соціологічних поглядах. Він бачить у суспільстві результат угод людей у сфері свободи, причому у першу чергу розуміє під свободою право кожної людини на самостійну господарську діяльність. Франклін, подібно іншим буржуазним просвітителям, ідилічно малює собі капіталістичний лад як лад, де нібито кожен надходить відповідно до велінь власного розуму і своєю совісті. У дусі ідей буржуазної революції Франклін проголошує рівність від народження. Звідси виступ проти станових привілеїв, його критика рабства. Франклін виступає в ролі однієї з вождів аболиционизма США, т. е. Бореться за скасування рабства негрів, як шкідливого, антигуманного института.

Як і просвітителі, Франклін намагається підійти суспільства та людині з погляду абстрактної «людської природи». Тому рабство він розглядає як найжорстокіше приниження людської природи, як порушення елементарних біологічних законів. Рабство перетворює людини у животное-автомат. У раба, заявляє Франклін, виробляється звичка навіть пересуватися подібно машині, т. е. За бажання свого господаря. У раба припиняється мислення. Він знає лише одна вирішальне почуття — відчуття страху. Звільнених рабів, стверджує Франклін, потрібно навчити користуватися громадянської свободою, подбати про їхнє образовании.

У 1728 року Франклін орга-нізував у Філадельфії своєрідне просвітницький суспільство — філософську «Хунту», яка ставить за мету пропаганду деистического світогляду і окремих наукових знань. У подальшому невеличка «Хунта» перетворилася на впливове просвітницький філософське суспільство, яка завдала чимало прикрощів американському духовенству.

Характерний демократичний склад «Хунти». Туди входили переважно спраглі знань ремісники, підмайстра і навіть рядові робочі. У «Автобіографії» Франклін повідомляє перші членах «Хунти», її головних організаторів. У ньому були Джозеф Брайнтнал — колишній переписувач у нотаріуса, Томас Годфрей — математик-самоучка, Ніколас Скалл — землемір, Вільям Персоні — чоботар, Вільям Могридж—столяр, Вільям Коулмен — прикажчик та інших. Входили в «Хунту» і молоді буржуа на кшталт Роберта Грейса.

Франклиновская «Хунта» вивчала переважно питання натурфілософії, основі моралі й політики. Кожен із членів цієї просвітницькою організації виступав почергово з філософськими доповідями чи лекціями на тему по власному выбору.

«Наші дискусії, — повідомляє Франклін, — проведені під керівництвом голови, повинні бути просякнуті духом щирого прагнення до істині. Вони був місця спору заради спору чи заради перемоги, й у запобігання полемічного запалу, все слова, які виражають непохитність особистого думки чи пряме протиріччя думці іншого, невдовзі зважали недопустимими і було заборонено під страхом невеликих грошових штрафов».

«Хунта» існувала понад 40 років і було нинішнього періоду кращої філософської школою у провінції. «Хунта» не займалася та й могла займатися пропагандою атеїзму. Вона ставила б перед собою понад помірні мети — поширення загальних наукових даних про світу і його закономірності. Але всі члени «Хунти» у тому чи іншою мірою критикували ходячі церковні догми і вели до боротьбу проти феодально-сословных предрассудков.

Значну увагу приділяв Франклін організації у Америці бібліотечного справи. У цій сфері його просвітницька діяльність принесла особливо багаті плоди. Тоді у колоніях було ні одного хорошого книжкового магазину. Любителям читання доводилося посилати до книжок до Англії. На американському континенті масове ходіння мали лише «священні книжки». Франклін повідомляє, що він передусім запропонував, щоб усе члени «Хунти» знесли до однієї кімнату свої власні тогочасні книги й перетворили в громадське надбання. «Побачивши переваги, які представляла ця маленька колекція книжок, — повідомляє він у главі шостий „Автобіографії“, — я запропонував розширити лекторство, організувавши бібліотеку з урахуванням громадської підписки». Він зібрав спочатку 50 людина — особливих зацікавлених книжкою, які погодилися внести вступний внесок у розмірі 40 шилінгів і платити щорічно 10 шилінгів поповнення бібліотечного фонду. На ці гроші стали виписувати нові тогочасні книги й була в такий спосіб створена бібліотека. Франклін уже з задоволенням повідомляє, що цю бібліотекою стали організовуватися бібліотеки у всіх інших найбільших містах і провінціях. «Кількість бібліотек, — пише Франклін, — збільшувалася завдяки приватним пожертвуванням, читання увійшло моду, бо наше народ через брак публічних розваг, які відволікали його від занять, став краще начитаний, отже кілька років іноземці відзначали, що маємо люди були розвинені і знаючі, ніж тієї самої суспільного становища за іншими странах».

Багато приділив Франклін створення Північній Америці нових навчальних закладів. Йому належить заслуга організації так званої Академії, давала можливість молоді з третього стану отримувати університетську освіту. Керівником цієї Академії був обраний сам Франклин.

Можна сміливо сказати не перебільшуючи, що немає ні тієї сфері народної освіти, у якому Франклін не сказав своє слово, не провів б заходів, сприяють боротьби з невіглаством і середньовічними предрассудками.

Як видатний філософ-просвітитель, Франклін особливо великого увагу приділяв питанням моралі. Він схилявся атеїстичної моралі, подібно Гольбаху і Гельвецию. Поступаючись теологам, Франклін разом із Монтеск'є готовий визнати, що релігійна мораль сприяє облагороджуванню моралі. Але водночас він, як та інші просвітителі, — палкий прихильник світської моралі. Розуміючи під мораллю правил і норми людей, Франклін був переконаний, що це норми створюються самими людьми, залежить від покупців, безліч мають небагато відношення до заповідей религии.

Франкліном написано цілу низку праць з питань моралі. Але він вважав, що його «Автобіографія» є своєрідною навчальним посібником по моралі. Він починає главу першу «Автобіографії» зі звернення до свого синові, хіба що бажаючи цим сказати: врахуй досвід свого батька і зроби так само, як і твій батько. «Удача мені незмінно супроводжувала, — заявляє Франклін, — навіть у пізніший період моєму житті, тож не виключена можливість, що своїх нащадки захочуть дізнатися, яким чином це мене досяг… Хто знає, раптом вони, перебувають у тих-таки обставин, стануть наслідувати моїм действиям».

Отже, вже від початку «Автобіографії» Франклін зазначає людський, світський, суто земної характер моральних вимог. Це своєрідному, американському оформленні просвітницька мораль розумного эгоизма.

Оскільки мораль, з погляду Франкліна, створюється людьми, а чи не богом, людей залежить зробити свою поведінку гідним, корисним кожному за людини у окремішності й суспільства загалом. Його буква стверджує, що моралі можна -це має вчитися. Франклін докладно повідомив у «Автобіографії», як він замислив сміливий і складний план досягнення морального досконалості. Я побажав жити, вказує американський мислитель, будь-коли роблячи ніяких помилок, перемогти усе те погане, чого мене могли штовхати відповідні обставини. Спочатку може бути, розмірковує Франклін, що відбулося після відповіді питання, що добре І що погано, людина у змозі легко здійснювати хороші вчинки, і такою ж легкістю відмовитися від поганих вчинків. Проте невдовзі Франклін виявив, що він поставив собі значно більше складне завдання, ніж припускав спочатку. Тоді як він увага була зосереджена зайняте тим, хіба що уникнути однієї помилки, він часто-густо геть несподівано собі робив інші помилки. Прагнучи діяти розумно, людина іноді перебувають у полоні своїх закорінених поганих звичок чи схильностей. У результаті Франклін дійшов думки, що простого розумного переконання замало запобігання людини від промахів. Щоб домогтися стійкого моральної поведінки, необхідно викоренити у собі шкідливих звичок. З цією метою, повідомляє Франклін, він виробив спеціальний метод. Суть цього зводиться до розробки головних «моральних чеснот» і до з’ясуванню тих прийомів, з допомогою яких кожна з цих чеснот стане в людини обов’язкової, саме собою зрозумілою нормою поведінки. Франклін називає цілих 13 «чеснот» цього, причому жодна їх немає жодного ставлення до религии.

Франклін починає перерахування своїх моральних заповідей з «утримання», причому відразу стає зрозуміло, що він вкладає в поняття утримання зовсім на середньовічний принцип аскетизму. Йдеться право людини задовольняти свої матеріальні потреби, але у дусі розумного егоїзму. Франклін вчить, що надмірне насичення їжею може дати шкода травленню, т. е. Людському тілу, проте, що шкідливо людині, його організму, то Франкліну, аморально. Отже, франклиновская ідея «утримання» прямо протилежна середньовічному аскетичному вченню про умертвінні плоти.

Другий моральної заповіддю Франклін проголошує «мовчання», конкретизуючи його вимогою казати лише що може бути корисними мені нічого і іншим. Тут, не називаючи релігії, Франклін в прихованої формі полемізує з теологами, котрі вищі від всього цінують релігійні проповеди.

Третьої чеснотою Франклін проголошує «порядок», вбачаючи у ним систематичність і організованість людини її заняттях. Він розповідає далі про такі «добродетелях», як «рішучість», «ощадливість» тощо. буд., причому у особливій самостійної чесноти називає «працьовитість». Не марнувати час даремно, заявляє Франклін, бути завжди зайнятим чимось корисним, відмовитися від яких би не пішли непотрібних дій — лише за дотримання цих умов людина вправі вважатися справді працьовитим і моральних. Тут Франклін як критикує паразитизм феодалів і рабовласників, а й натякає на паразитизм церковників. Тільки у вищій, 13-й «чесноти» Франклін начебто віддає данина релігії, висуваючи вимоги «наслідувати Ісусу». Однак відразу він у один ряду зустрічей за Ісусом ставить Сократа отже розглядає Пресвятої Богородиці не як бога, бо як історичну особистість. Цим самим знову використовує свої принципи моралі для боротьби з духовенством.

Франклін повідомив у «Автобіографії» ряд характерних подробиць про боротьбу за моральне вдосконалення й відкрито визнає, що ні сягнув у ряді випадків бажаних успехов.

Підбиваючи підсумки своїм міркуванням мораль, Франклін щиросердно заявляє, що він немає і специфічних догматів хоч би то було віросповідання. «Я свідомо уникав їх», — вигукує он.

У розділі сьомий «Автобіографії» Франклін несподівано для читача заявляє, що він визнає безсмертя душі, й вважає, що бог неодмінно винагороджує чеснота і карає порок «чи тут, чи загробної життя». Це становище свідчить у тому, що Франклін, беручи протиріччя відносини із своїми попередніми формулюваннями, робить поступку релігійної моралі. Але він і немає тут може критикувати офіційних догматів церкви. Твердження, що винагороду чесноти покарання пороку можливо чи землі, чи потойбіччя, дає можливість оспорювати орієнтування церкви на потусторошщй світ. Фраиклин хіба що заявляє: хто не хоче, нехай орієнтується на загробне життя, але люди вправі винагороджувати чеснота і пороки тут, землі, причому більшість людності стоїть саме у цієї, а чи не на релігійної точки зору. Більшість людей, заявляє Франклін, «діє з альтруїстичних міркувань», т. е. Керується не вірою в бога й у загробне життя, а особистими інтересами, причому найпередовіші їх із початку розглядають свої інтереси як одне з його інтересами родины.

У численних працях Франкліна з питань моралі (майже всі вони було опубліковано у теперішньому виданні) міститься чимало застарілих, наївних положень. Іноді Франклін схвально висловлюється про капіталістичному накопиченні, а цьому сенсі і буржуазному стяжательстве. Проте за всіх цих пороках і недоліках, властивих буржуазним просвітителям, він усе ж варто так попереду багатьох інших своїх прогресивних современников.

Серед величезного творчого доробку Франкліна (що включає політичні трактати, філософські есе, та притчі, сатиричні памфлети, природничонаукові праці) окреме місце посідає «Автобіографія» (1771−89; 1- е повне видання англійською 1868), визнана класикою американської літератури. Розвиваючи ідею морального вдосконалення, Франклін виділив 13 чеснот, яких має прагнути особистість: стриманість, мовчазність, любов порядок, рішучість, ощадливість, працьовитість, щирість, справедливість, поміркованість, охайність, спокій, цнотливість, кротость.

Тому не випадково передові, просвітницькі ідеї Франкліна, його виступи у захист міжнародного співробітництва у інтересах громадського прогресу користувалися особливою пошаною у передових представників російської суспільной думці. Франкліна цінували у Росії як великого вченого, як і дипломата, і як з високими моральними качествами.

1. Історія американської літератури. Вид-во Академії наук СРСР, М., 1947.

2. Історія світової літератури. «Наука», М., 1988.

3. Веніамін Франклін. Обрані твори, «Політична література, М., 1956.

4. Ресурси мережі Internet.