Теоретико-правовые перспективи вдосконалення національно-державного устрою Російської Федерації

Теоретико-правовые перспективи вдосконалення національно-державного устрою Російської Федерации

Мусаева Наїда Магомедовна, старшого викладача кафедри теорії держави й права Дагестанського державного університету, р. Махачкала Важнейшее напрям відновлення Російської Федерації — це вдосконалення національно-державного устрою Росії. Сформована модель російського держави поки недосконала, і інтеграція народів та республік — процес настільки складний, що передбачити й тим паче форсувати тут можна нічого не можна. Треба йти природним шляхом, який пропонує саме життя, знаходити способи існування разом, враховуючи нинішні найскладніші політичні, економічні, соціальні й військові умови, виробляти раціональні принципи подальшого руху. Має бути розумний вибір моделі російської держави, найбільш оптимальної (корисне, справедливе) з усіх можливих. Необхідно вникнути не лише у свої інтереси, а й зрозуміти інші народи. Проявити толерантність, яка б означала у суспільстві взаємну толерантність людей, народів, вір і думок, що як корисно, ніж ксенофобія (неприйняття всього чужого). Народи самі поступово дійдуть визнанню і сприяють прийняттю гуманізму як загальнолюдської цінності.

Россия — федеративну державу. Треба зрозуміти, що федерація перебуває постійно в динаміці, розвитку. У зв’язку з змінами правових, економічних, культурних, політичних лідеріва і т. буд. умов змінюватиметься, модифікуватися, вдосконалюватися Російської Федерації. Стосунки між суб'єктами Федерації і Федерацією повинні прагнути бути цивілізованими, поважними, гуманными.

Первоначальной правовими підвалинами національно-державного устрою Російської Федерації є Федеративный договір. Процес підготовки й ухвалення Федеративного договору проходив демократично, враховувалися думки представників суб'єктів Федерації. Договір є документом, фіксуючим освіту держави, що склався нині й існує реально. Він відбиває переважно здавна закладені у російської державності початку федералізму. Суть його — в розмежування предметів ведення і передачу повноважень між федеральними органами влади й органами влади суб'єктів Федерації. Слід зазначити, що Договір не передбачає право виходу суб'єктів зі складу Федерації. Він проводить розмежування повноважень із вертикалі між різними рівнями суб'єктів управління, типові й у унітарного государства.

Для подальшого регулювання міжнаціональних взаємин у сучасних умовах дедалі більшу актуальність і доцільність набуває питання існуючих двунациональных національно-державних утвореннях (Кабардино-Балкарская Республіка, Карачаево-Черкесская Республіка, Ханты-Мансийский автономний округ та інших.) з позицій права кожного народу самовизначення. Кожен народ повинен мати декларація про своє національно-державне освіту незалежно від чисельності корінного населення. Іноді то, можливо доцільно об'єднати народи, але якщо це дозволяє близькість території, їх етнічних ознак. Взяти, приміром, Кабардино-Балкарскую і Карачаево-Черкесскую республіки. Існуючі національні об'єднання навряд чи правомірні, оскільки кабардины і черкеси належать лише до мовної групі, а саме адыгейской сім'ї мов, а балкарці і карачаївці — в іншу, тюркської. Тому які існують об'єднання є штучними.

Конструирование національно-державного устрою має бути гнучким, які відповідають істинним інтересам народів. Турботливе і шанобливе ставлення до малочисельним народам завжди давало свої плоди. Російський народ будь-коли страждав націоналізмом, в російському свідомості відсутня національну зверхність, немає ненависті і зневаги до чужим націям. Вочевидь, тому до 1933 р. нашій країні поруч із союзними і автономними республіками, автономними областями і округами були ще 250 національних районів і 5300 національних сільрад. Проте їх захищеність була неміцній, позбавленої правової гарантії, оскільки Конституція 1924 р. не передбачала права національних меншин. [1] Сталінська ж національна політика була ліквідацію чи асиміляцію нечисленних народів та національних групп.

Сегодня в відношенні перспектив національно-державного устрою Росія не має єдиного думки. Вимальовуються три позиции.

Первая позиція пропонує віддавати пріоритет основним націям і народам, визначив назва республіки. Цього думки дотримуються певні сили, які прагнуть звести проблему відновлення Російської Федерації тільки в проблемі самовизначення республік — суб'єктів Федерації, ігноруючи волю інших численних народів Росії. Особливо не завидно становище народів, які мають свого державного утворення. Безумовно, усе веде до перекосу у питаннях самовизначення. Сепаратистські тенденції у Чечні, Татарстані, Башкирії, Туве, Якутії та інших. настільки загострилися, що вже, напевно, задуматися і прийняти якесь рішення — дієве і запропонував ефективне, а чи не декларативное.

Вторая позиція — зберегти усталене. Її прибічники перебувають у рамках традиційної концепції унітарної держави, якщо раніше, хоч і формально, в Конституції СРСР тоді було захищене декларація про самостійність, нині Конституція Російської Федерації позитивно не передбачила декларація про вихід із складу Федерации.

Третья позиція — нині найбільш доцільна і прийнятна, з нашого погляду зору, — це розумний реформізм. Сьогодні переважають у всіх документах всіх інших партій та рухів видно бажання поліпшити міжнаціональні відносини, зробити їх справедливими, але за цьому змінюючи суті національно-державного устрою Росії, залишаючи ту ж ієрархію: республіки, автономні освіти тощо. д.

Пока ж Конституція Російської Федерації в ст. 5 закріплює основні початку федеративного устрою Росії. У тому числі: державна цілісність; єдність системи структурі державної влади; розмежування предметів ведення і повноважень між органами структурі державної влади Російської Федерації і органами структурі державної влади її суб'єктів; рівноправність і самовизначення народів Росії; рівноправність усіх суб'єктів Російської Федерації у взаєминах із федеральними органами державної власти.

По думці М. У. Баглая, Голову Конституційного Судна Російської Федерації, ст. 5 Конституції РФ носить компромісний характер, який відбиває політичну нестабільність країни, і це пояснює її суперечливість і невизначеність. Так, М. У. Баглай зазначає, що республіки характеризуються через дужки як держава, може бути зрозуміло визнанням в певною мірою їх суверенітету і міжнародно-правової правосуб'єктності [2]. Але цю думку суперечить ст. 4 Конституції, встановлює, що «суверенітет Російської Федерації поширюється всю її территорию».

В Російської Федерації уживаються дві тенденції — як симетрії, і асиметрії суб'єктів. Асимметричность проявляється у неоднозначності суб'єктів Федерації й у різному правовий статус (республіки, краю, області, міста федерального значення, автономії), соціальній та асиметрії, як кажуть, внутрішньої — всередині суб'єктів однієї й тієї ж виду. Проте, як здається, проблема рівноправності суб'єктів Російської Федерації наростатиме. Бо рівноправність суб'єктів Федерації проявляється у наступних ознаках:

равенство їх правий і обязанностей;

возможность усіх суб'єктів Федерації не прийматиме законів, мати власну правову систему (год. 1 і 4 ст. 76 Конституції РФ);

самостоятельное визначення системи органів структурі державної влади відповідно основам конституційного ладу Російської Федерації й загальним принципам організації представницьких і виконавчих органів влади (ст. 72 Конституції РФ);

равное представництво суб'єктів у Раді Федерації Федерального Збори Російської Федерації (ст. 98);

равное право законодавчої ініціативи Державній думі законодавчих (представницьких) органів суб'єктів Російської Федерации.

Вместе про те рівноправність їх означає тотожності. Рівні означає однакові. Природно, що у правовий статус суб'єктів Федерацій мають бути і відмінності. При визначенні структури сучасної Федерації необхідно враховувати економічні, історичні, етнічні, лінгвістичні, географічні й інші дані. Тож життєздатності Федерації необхідний системний комплексний национально-территориальный подход.

Список литературы

[1] Стешенко Л. А. Багатонаціональна Росія: державно-правове розвиток X—XXI вв.-М., 2002.-С.354.

[2] Див.: Баглай М. В. У конституційному праві Російської Федерації. М., 1998. З. 114.