Конституція - основний закон держави

Конституция — основний закон государства

Введение

Советские люди живуть всамом суспільстві. Їх широкі правничий та свободи матеріально, і юридично гарантовані. Звикнувши за десятиліття радянської влади бути господарями країни, ми перестали це. Так здорова людина не відчуває свого здоровья.

Гражданин СРСР, чесно виконує свої обов’язки перед суспільством, і одночасно який одержує від суспільства необхідні блага, не помічає, що його життя охороняється правовими нормами, забезпечують матеріальний добробут, духовні інтереси, життя і душевному здоров'ї. Він бере це як належне. Тим більше що сучасна правова система — це результат тривалої, важкої боротьби, і перемог пролетаріату її ворогами, результат героїчних десятиліть будівництва соціалізму.

Мне хотілося б залишити вищевикладений текст, що його запозичив з оповідання «Нарис історії Радянської Конституції» Ю. З. Кукушкина і Про. З. Чистякова без мого особистого оцінки, на суд читача, надаючи йому право оцінювати достовірність і правильність викладеного, і навіть щирість авторів. Навіщо процитував цю витримку? Мені здається неможливим казати про Конституції, як Основному Законі, не торкнувшись історії Конституції якоїсь держави. Оскільки ми живемо у країні, я взяв коротенько історію Конституції нашої держави. І останнє, що це хочеться сказати, у цьому сенсі вступом — це повторити, трохи перефразувавши, його останній пропозицію: «Разом з недостатнім розвитком суспільства змінюється від і законодательство.».

Перед тим як можливість перейти до більшості моєї роботи, хочу відразу зробити кілька застережень. 1) Знову-таки, мені здається нелогічним говорити про Основному Законі держави в загальних рисах, тому разом з усіма обощающими визначеннями все-таки буду базуватися на конкретному прикладі, саме на Конституції РФ. І 2) оскільки мета моєї роботи — це аналіз всіх державно-правових проблем, які включає у собі Конституція РФ (це тема вже немає іншого твори, швидше за все з права), а лише доказ тези «Конституція — це основний закон держави», я візьму лише крихітну частину всіх негараздів, які буде розкрито Конституцією РФ. Наприклад, правничий та свободи людини. І як на мене, що наявність них в Контистуции свідчить, що кримська Конституція — це і є її держави, тоді як ньому присутні і розробляються настільки важливі соціальні й основні проблеми, як правничий та свободи человека.

Слово «Конституція» — латинського походження, від constitutio, — установлени, організацію. Традиційно цим терміном визначається Основний Закон держави, визначальний його суспільне становище і державний устрій, виборчу систему, принципи організації і діяльності органів влади й управління, основні права й обов’язки граждан.

Основной Закон — це фундамент законодавства, що регулює відносини громадян між собою й державою. Конституція потрібна у тому, щоб закони не суперечили одне одному і не порушували правничий та свободи граждан.

Развтие Російської держави підтверджує загальне правило сьогодення: кожна країна, вважає себе цивілізованої, має власну конституцію. І це закономірно. Конституція важлива й необхідна для сучасної держави колись насамперед тому, що закріплюються його вихідні принципи та призначення, функції й організаційні основи організації, форми та фізичні методи діяльності. Конституція встановлює межі України та характер госкдарственного регулювання переважають у всіх основних сферах у суспільному розвиткові, взаємовідносини держав з людиною і громадянином. Найголовніше — конституція надає вищу юридичної чинності фундаментальним прав і свобод людини, захищає його честь гідність. Винятків сьогодні немає. Навіть Великобританія, в котрой немає єдиного і кодифікованого основного закону, має комплексом юридичних актів, починаючи з «Хабеас корпус акт» і «Білля про права» (обидва прийнято ще XVII в.), і навіть традицій, складових разом її конституцію. Понад те, двадцятого століття, і його другої половини, характерно відновлення конституційного ладу багатьох країн, включаючи Францію, Німеччину, Італію, Японію, Грецію, Португалію, Іспанію. Це продиктовано серйозними політичними і соціальними змінами, присшедшими в названих країн і у весь світ, умовами нової доби. Прийняття нової редакції Конституції у Росії теж є відбитком найсерйозніших громадських потребностей.

Конституцию справедливо називають головним, основним законом держави. Якщо уявити собі численні правові акти, які у країні, як певного організованого і взаємозалежного цілого, певної системи, то конституція — це підставу, стержнь і водночас джерело розбудови всього права. На базі конституції відбувається становлення різних галузей рпава, як традиційних, існували ще у, і нових, створюваних з урахуванням змін у економіці, соціальному розвитку, політики і культуре.

Конституция Російської Федерації, прийнята всенародним голосуванням 12 грудня 1993 р., — не перша група у історії країни. До її прийняття діяла російська Конституция1978 року, що мала своїх попередниць. Але нинішня конституція відрізняється від усіх російських конституцій радянської доби в першу чергу тим, що є основним законом самостійного, справді суверенної держави. Як у преамбулі Конституції, її прийняття пов’язані з відродженням суверееной державності же Росії та твердженням непорушності її демократичної основы.

Разумеется, Конституція 1993 року носить установчого характеру, вона створює нове держава. Це держава існувало — у різних кордонах, і в різних формах правління — багато століть. Ідея збереження історично сформованого державного єдності підкреслюється у самій Конституції. Разом про те Конституцій Російської Федерації 1993 року виділяється у низці актів такого рангу тим, що із нею пов’язується нова доба російської історії.

Крах у Росії тоталітарної держави, контролювало слова, і справи, і думки громадян, означав початок створення правової держави. Це зажадало зміни основного закону. Нова Конституція нашій країні зафіксувала «десоветизацию» структурі державної влади. Були розділені законодавча, виконавча і судова влади, що є найважливішою ознакою справжньої демократії. А ще ж французька Декларація правами людини і громадянина 1789 р. проголосила: «Будь-яке суспільство, у якому не забезпечене користування правами і проведено поділ влади, немає Конституції». І, нарешті, державний лад у Російської Федерації визначений конституційний, а не общественный.

Новая Конституція займає верховенствующие становище у правову систему країни. Її становище є первинними. Решта правові акти, які у рамках Російської Федерації, зокрема федеральні закони, конституції республік, статути країв, областей, міст федерального значення, автономної області й автономних округів, повинні відповідати Конституції Російської Федерації. Це саме можна сказати до договорів про раграничении предметів ведення і повноважень між федеральними органами державної влади органами структурі державної влади суб'єктів Федерації, оскільки йдеться про конституційне, т. е. внутрішньодержавному, та не міжнародному праве.

1. Поняття конституційності государства.

Практически у всіх сучасних державах (незалежно форми державного устрою і пануючій політичної ідеології) існують конституції. Але його наявність в державі конституції ще дозволяє ототожнювати його з «конституційним державою» в сучасному сенсі. Конституційність держави зовсім на вичерпується тим, що він існує певний основний закон, можливо, що закріплює певного компромісу соціально-політичних сил, який встановлює ту чи іншу державний устрій і компетенцію органів влади. Конституційність не вичерпується і тих, що це основний закон має реальним практичним дією, верховенством стосовно іншим законам і можна змінити лише шляхом особливої законотворчої процедури. Це необхідні, але з достатні ознаки конституційної державності.

В сучасному сенсі конституційність держави — це передусім його зв’язаність правом, а конституція — насамперед декларація правами людини і громадянина, гарантованих владою та обмежують її здійснення. Інакше висловлюючись, конституція — належна форма основного узаконення правового характеру організації та функціонування влади у її стосунки з суб'єктами громадянського суспільства.

«Конституционная запрограмованість» здійснення го сударственной влади означає, що які у основі законотворчості ставлення до право і його позитивності, про соціальних функціях і інструментальному характері законів підпорядковані ідеології правами людини як сукупності дозаконотворческих вимог, об'єктивно що виникають з буття людини у сучасному індустріальному і постіндустріальному суспільстві. Ці вимоги становлять конкретне практичне підставу Конституції і служать юридичним, а не моральним чи політичним критерієм оцінки конституційного характеру держави. Інакше кажучи, конституція містить у собі критерії, дозволяють будувати висновки про функціонуванні структурі державної влади з позиції права, приводити здійснення влади у відповідність до правом.

Таким чином, у демократичній конституційному (правовому) державі система гарантій свободи, самостійності власності має бути закріплена передусім у конституції, але це передбачає пряму юридичну дію конституційних і ефективні процедури конституційного контролю. Передусім йдеться про Права Людини і громадянина, виражають мінімальну неотчуждаемую міру свободи у суспільстві та держави не цим обмежують можливості законодавчих заборон (закон неспроможна забороняти те, що гарантовано конституцією), які окреслювали межі припустимою компетенції державних посадових осіб, у їхні стосунки з громадянами та його асоціаціями. Звідси випливає, що й статті Конституції гарантують правничий та волі народів і до того ж час визначають, що здійснення цих права і свободи регламентується і навіть може бути обмежене законом, то фактично статті Конституції щось гарантують. Разом про те конституційне право має передбачати випадки обмеження права і свободи, необхідного заради свободи інших та питаннями захисту конституційного ладу, й, звісно, з цього приводу мають бути прийняті органічні закони, передбачені конституцією. Вже сьогодні це обставина свідчить про необхідність ефективного конституційного контролю, сопоставляющего органічне законодавство з об'єктивним змістом гарантій свободи, самостійності собственности.

Конституционное закріплення правами людини і громадянина, як і судове визнання (в рішеннях верховного чи конституційного суду) конституційного характеру інших гарантій свободи, самостійності власності, не зафіксованих у конституції, позбавляє законодавця повноважень встановлювати адміністративну процедуру регулювання тих відносин, де працюють ці конституційні гарантії. Навіть якщо законодавець ніхто не дотримується чи упускає не врахували ця потреба, те з погляду права може бути суперечка між будь-яким громадянином і вищим органом структурі державної влади щодо належних гарантій свободи, самостійності і власності. Такий суперечка може лише у межах судової процедури і лише органом, який підпорядкований виключно Конституції і в чиє завдання входить її тлумачення у світі аксіом і принципів права.

Далее, законодавець вправі забороняти ті форми реалізації конституційні права і свобод, що є суспільно шкідливими, порушують права інших громадян, і суперечать основам конституційного ладу. Громадяни повинен мати можливість оспорити будь-який такий законодавча заборона, коли він зачіпає їхніх прав. Але навіть якщо конституційний суд підтверджує конституційність такої заборони, не виключено, що у судової практиці складеться звичку, що спотворює зміст цього заборони і тим самим порушує конституційними правами громадян. Якщо ж конституційними правами порушуються звичаєм судової практики, то таке порушення, зазвичай, не усувається судами другий інстанції чи порядку нагляду. Ефективно захистити права у разі може лише конституційний суд, оскільки він пов’язані ніякими звичаями законозастосовчій практики.

Описанные вимоги конституціоналізму означають, йдеться про конституційне державі в нормативному сенсі: сучасна конституційна державність передбачає досить високий рівень розвиненості та ефективності формально-юридичних гарантій свободи, самостійності власності, реальні механізми обмеження публічної політичної влади правами чоловіки й громадянина.

Интересно відзначити, перший радянський Основний ЗаконКонституція РРФСР 1918 р. — був законом скоріш реальним, ніж фіктивним. Але це Основний Закон закріплював формальне нерівність, т. е. у принципі суперечив праву: виборчих прав позбавили «експлуататори та його посібники» (особи, які вдаються до найманої праці, живуть на нетрудовий дохід, приватні торговці, комерційних посередників, священнослужителі тощо. буд.); під час виборів робочі мали переваги перед селянами; гарантії свободи висловлювання думок, свободи зборів і свободи асоціацій трактувалися як надання засобів, будинків і приміщень та взагалі усіх технічних і коштів «в розпорядження робітничого класу і селянської бідноти». Усе правильно і був у дійсності, щоправда, від імені «робітничого класу і селянської бідноти» виступала тоталітарна бюрократія.

А ось Конституція СРСР 1936 р., чи «сталінська Конституція», навпаки, була фіктивним основним законом. У його тексті було проголошено чимало тих прав, зафіксованими у Загальної Декларації правами людини 1948 р., причому права закріплювалися як загальні й однакові всім «трудящих» (було у вигляді, що «експлуататори та його посібники» були вже знищені). Насправді ж чоловік був зовсім безправний і безсилий перед надпотужною машини тотального терору.

Фиктивной була та юридична Конституція СРСР 1977 р.

Проекты першої Конституції Російської Федерації у принципі відповідають стандартам демократичної правової державності, особливо у тому, стосовно прав людини, їх належних гарантій та цивільного захисту. Але як усе це втілиться в реальність, необхідно дочекатися того часу, коли у країні як сформується нормальне громадянське суспільство, а й практика ефективної судового захисту Конституції, конституційна юрисдикція, що є в сучасному правову державу найважливішим джерелом конституційного права. Бо конституція — це буде непросто сукупність декларативних і нормативних установлень, а фундаментальні правила правового спілкування, які мають постійно застосовуватися і конкретизуватися у процесі безперервного формування та розвитку правопорядку. У цьому сенсі конституція є підставою всього правового законодательства.

Таким чином, «конституційність» законів — це так їхня непротиворечие конституції, скільки їх, як кажуть, «конституционно-правовая органічність». Останнє означає, що кожен правової закон в тій чи іншій мері «органічним» тому, що вона розгортає і конкретизує правові становища, сформульовані чи зафіксовані у конституції. Однак будь-яке процес змістовного розвитку конституційно-правових почав (особливо у тому, що стосується правами людини і громадянина) — це процес тлумачення права. А тлумачення права — функція й не так законодавця, бо з нього завжди висять конкретні соціально-політичні інтереси, скільки незалежного суду. Таке судження значить приниження ролі демократичного законотворчості в процесі объективирования права, а лише підкреслює, що успішний розвиток і конкретизація конституційного права має відбуватися насамперед через практику конституційного суду. З ним повинен звірятися законодавець. Коли конституційний суд визнає закон антиконституційним, він одночасно дає певне тлумачення конституційно-правових став проявлятись і формулює «конкретне», чи «інтерпретована», конституційне право. Відповідно правові закони мають приймати з урахуванням цих авторитетних інтерпретацій і розвивати конституційно-правові запрацювала органічному єдність із вже виробленими интерпретациями.

Итак, конституційність держави, розглянута в аспекті організації та функціонування влади у її стосунки з індивідами, припускає наявність судового інституту, основна функція якої є розгляді суперечок між громадянами і органами структурі державної влади щодо конституційності актів, видаваних останніми, т. е. щодо порушення прав, які мають фундаментальний характері і неможливо знайти порушено навіть законодавцем. Таким чином, суд, чи конституційний суд, є найвищим хранителем конституційності держави й, отже, як контролює дотримання конституції, а й постає як інтерпретатор найбільш фундаментальних прав незалежно від своїх эксплицитного висловлювання на тексті Конституції і у сенсі — творець живого конституційного права ". Можна сміливо сказати, ідея і практика конституціоналізму здійснюються через юрисдикцію, які початок безпосередньо з виступами правосуддя проти неправових чи антиправовых законов.

2. Конституційний Суд (з прикладу країн Західної Європи і сподівалися США).

В руслі традиції європейської правової культури, висхідній часів античності, в Західної Європи, насамперед у Англії та у Північній Америці, ще ХVII-ХVIII ст. отримала, розвиток ідея пріоритету якихось фундаментальних правових законів, що спочатку, звісно, ще називалися конституцією в сучасному сенсі цього поняття. Теоретичним джерелом цієї ідеї служила класична естественноправовая думку, уявлення про універсальних засадах і аксіомах права, Які Мають вищою юридичною чинністю стосовно законам, встановленим державною владою. Особлива заслуга, естественноправовой думки у тому, саме їй у європейської правової культурі утвердилися ставлення до Права Людини, яким він володіє силу свого народження, а чи не з законів, різних у різних країнах.

Эти уявлення відбивали імперативи що наступала епохи індустріального розвитку та містили об'єктивно зумовлені вимоги загального формального рівності, загальної рівної заходи свободи всім. Принаймні того у товаристві як затверджувалися виробничі відносини, засновані на формальному рівність їх суб'єктів і економічному примус до праці, принаймні затвердження демократії, як адекватної політичної форми цих економічних відносин, конституціоналізм дедалі більше проявлявся як теорії та практики обмеження публічної політичної влади правом. Фактично, конституціоналізм, спирається на ставлення до природному праві, природні права людини, передбачає передусім пріоритет права стосовно найавторитетнішим законодавчим принципам, і з цим погляду наявність писаної конституції як основного закону не служить необхідною передумовою обмеження влади правом ". Бо пріоритет конституції стосовно до решти владним принципам випливає того факту, що вона проголошується основним законом, та якщо з тих міркувань, що вона має вищою юридичною чинністю остільки, оскільки є чистим вираженням права (у разі повинна бути такою) і «конституює» правову форму організації та функціонування влади у відносинах з індивідами.

Итак, ідея конституціоналізму акцептировала фундаментальні правові принципи, аксіоми права, якими може керуватися суд, приймаючи рішення contra legem. Перший прецедент що така належать до 1610 р. Суддя сер Едуард Коук (Соkе), посилаючись на можливість принципи загального права, визнав недійсним закон, ухвалений британським парламентом. У справі лікаря Томаса Бонхэма (Bonham), засудженого лікарської палатою (орган сословно-цехового самоврядування) до сплати штрафу, половина якого з закону мусила діяти за розпорядження голови палати, суддя Коук ухвалив, що відповідного закону суперечить принципу загального права, за яким «не може бути суддею у справі». Оскільки за скільки голова і судді палати прямо зацікавлені у стягненні штрафу, у кожному такій справі вони фактично виступають як як судді, а й як сторона; отже, згідно із загальним правом вони можуть бути суддями. У узагальнення суддя Коук, зокрема, заявив: «З наших книжок слід, що в багатьох справах загальне право змушує виправляти закони (acts of parliament), інколи ж доводиться визнавати їх повністю недійсними. Бо коли закон суперечить права й ра зуму (common right and reason), то силу вступає загальне право і закон визнається недійсним».

Можно сказати, що прецедент, створений суддею Коуком, належить до естественноправовому напрямку раннього конституціоналізму, продовженням якого є американська модель конституційної юрисдикції, на яку, зокрема, характерні тлумачення верховним судом цінностей, належних у основу конституції, в мінливих соціально-історичної сі туации і формулювання в такий спосіб принципів, службовців критеріями щодо оцінки актів законодавця. Інакше кажучи, американська модель традиційно укладає у собі оцінку законів з місця зору права (природного права, принципів права, справедливості тощо. буд.). У цьому сенсі вважається, що конституцію пов’язує законодавця й не так эксплицитными формулюваннями, скільки їх імпліцитним змістом. Як звичайне право онтологічно передує встановленому праву, як загальне право має пріоритет стосовно закону, і принципи права, чи справедливість, мають пріоритетом стосовно тексту писаної конституції. У цьому сенсі суди інтерпретували відомий вислів судді Коука: «Парламент сам він не в стані змінити основоположні принципи справедливості, втілені загальному праві». У цьому сенсі через 350 років ви позначився вже суд країні континентальної європейської правової сім'ї — Конституційний Суд ФРН: «Природний право сильніше позитивного».

Иначе складалася європейська модель конституційної юрисдикції, характерна країн континентальної європейської правової сім'ї, країн із традиційним їхнього правової культури респектом до законного права. Це вже з характеру міркувань, які використовувалися для обгрунтування конституційної юрисдикції, в частковості із доказів абата Сийеса, вперше сформулював ідею спеціального судового контроль над дотриманням пріоритету конституції державними органами. Ця ідея і з сьогодні заперечується в континентальних європейських країнах. Її прибічники продиктовані тим, що з погляду поділу влади саме правосуддя призначено за захистом права з його порушення владними актами. І якщо перемоги право, сформульоване у конституції, порушується хоч би яким то було державним органом, до компетенції якого зміна конституції не входить, то спеціальний судовий орган має конституційне право.

Аббат Сийес висунув вимога захисту конституції конституційним судом з досить простих аргументів: «Конституція є сукупність загальнообов’язкових законодавчих правил; якщо тут інше, вона незначна. Якщо це сукупність загальнообов’язкових правил, то питається, де яка охороняла її інстанція, де суддівська влада, захищає цей кодекс? У громадянського життя недогляд такого роду було б як незбагненним, так само і безглуздим; чому ж це терпіть в життя політичної? Законы… заключают у собі здібності їх недотримання, а отже необхідно примушувати до дотриманню «.

Противоположное думка теж спирається на ідею поділу влади: не можна порушувати жодну з трьох «гілок» структурі державної влади вище інших. Основна небезпека судового контроль над дотриманням Конституції і законів взагалі вбачається у цьому, що у країнах, у яких такий контроль суперечить традиціям правової культури, є велика можливість зловживань судовим механізмом з боку політичних сил є, які протистоять законодавцеві чи. Проте очевидно, у сучасному громадянське суспільство і сучасному демократичному конституційному державі щонайменше є велика можливість зловживань владою із боку парламентської більшості. А якщо ж 200 років як розв’язано абат Сийес у тій чи іншої причини не писав у тому, що конституцію — це буде непросто кодекс основних законів, а кодекс прав, захищають індивіда, зокрема, і зажадав від влади парламенту, то сучасні європейські конституції містять свідчення про цей счет.

Рассуждения абата Сийеса, певне, народилися не без впливу північноамериканської дискусії щодо конституційному контролі, зокрема під впливом поглядів А. Гамільтона, сформульованих їм у 1788 р. Він доводив, що ухвалено рішення органу державної влади, суперечить змісту владних повноважень, наданих цьому органу, має вважатися недійсним. Отже, законодавче рішення, суперечить конституції, нинішньому підставі може бути действитель ным. Заперечити це — це стверджувати, що уповноважена інстанція стоїть вище тієї, від якої вона отримала свої полномочия.

Рассуждая про судової влади, А. Гамільтон писав: «Власна завдання суду залежить від тлумаченні права. За суттю конституція — це фундаментальне право (fundumental law), і судді мають розглядати її саме як такий. Отже, зобов’язані встановлювати вона має сенс точно як і, як вони встановлюють сенс будь-яких правових актів, виданих законодавчою владою. Якщо ж між законодавчими актами існує непереборне протиріччя, то перевагу повинен одержувати той закон, який має найвищою юридичною силою і значимістю вищого рівня». Ці погляди, А Гамільтона були зовсім на нові для свого часу й спиралися на практику американських судів колоніального періоду, продолжавшую лінію судді Коука.

Через 15 років за виступом Л. Гамільтона Верховного суду США використовував такі міркування для аргументації зна менитого рішення в справі Marbury v. Madison. Зокрема, суддя Джон Маршалл заявив: «Це становище занадто явно, щоб було його: або конституція придушує будь-який законодавчий акт, який їй суперечить, або простий акт законодавства може змінитися конституцію. Третього просто немає. Або конституція — цього права найвищого рангу (Superior paramount law), яке не можна змінити звичайним законодавством, або вона слід за одному рівні за звичайними законів і які з іншими актами то, можливо змінена у разі ухвалення відповідного закону. Якщо вірно перше з цих взаємовиключних суджень, то законодавчий акт, неконституційний, — це закон. Якщо істинно друге судження, то писані конституції — це безглузді спроби народу обмежити влада, котра, за своїй — природі є неограниченной».

Подобная аргументація, відома з часів судді Коука, є основою конституційної юрисдикції, судового контролю над конституционностью законів, що з 1803 р. здійснюється Верховний суд США. Однак у Європі у ХIХ в., попри поширення ідеї конституціоналізму, конституційної юрисдикції бути не могло. Навіть у Англії державно-правова практика орієнтувалася на повновладдя парламенту. Бурхливі революційні політичні процеси мови у Франції становили причину для крайньої нестабільності конституційного законодавства, отже у країні романо-германської правової сім'ї конституційна юрисдикція була б безглуздою. Конституції німецьких держав служили вираженням компромісу між монаршої владою та ще досить сильної буржуазією, фактично прикріплювали поліцейські режими, у зв’язку з ніж писані конституції ще були конституціями у власному значенні, було неможливо виконувати функцію реального обмеження влади правому й, природно, питання судового захисту конституційні права мало стояв на порядку денному. До того ж установа судового контролю над конституционностью нормативних актів порушувало б політичний компроміс на користь народного представництва, що в умовах сприймалося це як негативне явище.

С твердженням легалистского позитивізму у другій половині ХIХ в. у країнах континентальної правової сім'ї була материна відкинута сама теоретична можливість судового контролю над конституционностью нормативних актів. Адже з погляду легалистского позитивізму джерелом юридичної сили нормативного акта є факт видання його владним органом та її забезпечення примусової силою держави; отже, як неспроможна бути й мови про контроль над конституционностью, а й проблеми конституційності нормативних актів не існує.

Иной позиції дотримувався із цього питання легистский неопозитивізм, за яким дійсність юридичної норми визначається її відповідністю нормі більш високого рівня, та якщо з норм, встановлених державою, норми конституції мають вищою юридичною чинністю. У зв’язку з цим варто згадати про значний вплив «чистої теорії права» Р. Кельзена й особистої ролі його, а також А. Меркля і Ф. Вейра у процесі установи першого конституційного суду — Австрія в 1920 г.

После першою і особливо — по Другої світової війни проблема судового контролю над конституционностью нормативних актів придбала принципово нового звучання — в контексті вимоги безумовною зв’язаності законодавця правами людини, основними правами і свободами, гарантованими конституцією. Вимога установи конституційної юстиції висувалось вже проводяться як вимога судових гарантій прав личности.

Судебный контролю над дотриманням конституційні права уперше був в заснований (у межах загальної юрисдикції) у Португалії згідно з Конституцією 1911 р., створеної під безпосереднім впливом бразильської Конституції 1891 р., де було сприйнята північноамериканська модель конкретного контролю над конституционностью нормативних актів. Загалом ця «португальська система» конституційного контролю продовжувала діяти й часів режиму, легитимированном Конституцією 1933 р., й у період революційних змін 1974 — 1976 гг.

В Іспанії по Конституції Другий республіки (1931 р.) створили перший Європі спеціальний суд — Суд конституційних гарантій, покликаний захищати від законодавчих порушень не конституцію взагалі, а права індивіда. Проте, проіснувавши менш два роки, цей суд, насправді котрий мав ставлення до захисту, став якоюсь подобизною сенату, верхньої палати парламенту і коли служив ареною політичного протиборства правих і лівих ", яке, як відомо, закінчилося громадянської війною.

Лишь після Другої світової війни у країнах, избавившихся від тоталітарних режимів, була заснована спеціальна конституційна юстиція, реально гарантувала основні правничий та свободи громадян: в 1948 р. Італії, в 1949 р. до ФРН. Згодом конституційні суди були засновані хто в Іспанії, Португалії, Бельгії й Туреччини. У Франції створили Конституційний Рада — квазісудовий орган, у якого, проте, «унікальної компетенцією у плані попереднього контролю над конституционностью законів. У Швейцарії та Греції немає конституційних судів, але швейцарський Федеральний Верховного суду має компетенцією конкретного контролю у відношенні кантонального законодавства (аналогічно американської моделі конституційної юрисдикції), а Греції Вищий спеціальний суд здійснює наступний контроль щодо законів країни. У цій країні і Нідерландах у роки було прийнято рішення проти установи судового конституційного контролю.

В період посттоталітарних реформ конституційні суди засновуються та країнах Східної Європи. У часів перебудови Комітет конституційного нагляду був скоріш одній з модифікованих імітацій державно-правових форм, аніж реальною гарантом конституційні права і свобод можливо. Навпаки, Конституційний Суд Російської Федерації, створений у 1991 р., вже у одному із перших постанов продемонстрував свої можливості у галузі захисту конституційних права і свободи, зокрема, він визнав законодавство ще й звичку правозастосовчої практики, котре обмежує право громадян судову захист у справах відновленні на роботі, не відповідають Конституції «. Проте ще неможливо робити висновки практику цього суду.

3. Правове держава — держава судей.

В процесі розгляду принципово равличных видів справ, з використанням різних процедур конституційна юстиція здійснює такі, відповідні її природі:

— застосування і тлумачення положень конституції у конкретній контексті, трансформація того, що «написаний конституції», в «дійсне», «живе» конституційне право;

— тлумачення і конкретизація постійного, незмінного «ядра» конституції (ідеалів, принципів, цінностей тощо. п.) відповідно до зміни соціально-історичної ситуації та, як результат, створення «динамічного» конституційного права, у якому нові інтерпретації ідеалів тощо. буд. «знімають» старі;

— захист меншини (меншість мають підпорядковуватися більшості лише тією мері, в якої рішення більшості не за рамки конституції) і захист більшості зловживань меншини правом вето;

— розгляд суперечок компетенції між органами влади, межлу федерацією і суб'єктами федерації та останніх між собой;

— розгляд суперечок між політичними партіями та інші асоціаціями, з одного боку, і державою — з іншого, у тому чи іншого державного решения;

— розгляд суперечок між окремими громадянами й державою щодо порушення конституційні права.

Помимо цих правових завдань конституційна юстиція виконує і політичне завдання інтеграції індивідів у межах держави, перешкоджає відчуженню громадян влади, бо кожен громадянин знає, що може позмагатися і з законодавцем і для обличчям конституційного суду це завжди буде суперечка формально рівних сторін " .

По американської моделі (рішення конституційно-правових справ судом вищої апеляційної чи наглядової інстанції) конституційна юрисдикція завжди здійснено у формі розгляду судом конкретного. спора на право. Тому вважалося, що, який діє у відповідність до американську модель, рідше змушений приймати рішення скоріш політичні, ніж конституційно-правові. У зв’язку з цим можна відзначити, перше ж Постанова Конституційного суду Росії виявилося у яких явну політичне підгрунтя і спірне юридичне обгрунтування ". Але й Верховного суду США залежно від політичну ситуацію вимушений був приймати рішення, наприклад, як і користь, і проти расової сегрегації.

Основным перевагою спеціальної конституційної юрисдикції вважається раціоналізація процедури: конституційний суд обмежується розглядом лише конституційно-правових питань, він позбавлений необхідності попутно вирішувати нерідко дуже складні запитання з галузі цивільного, карного і іншого права. Та головне, конституційний суд зовсім не пов’язаний обставинами конкретних суперечок про право і може розглядати питання конституційності нормативних актів у порядку абстрактного контролю. У той самий час компетенція конституційного суду не позбавляє й інші суди правомочності застосовувати конституцію і контролювати конституційність діяльності інших органів.

К виняткової компетенції конституційної юстиції належить таке:

— розгляд суперечок між вищими державними органами;

— контролю над конституционностью законів — по меншою мірою абстрактний контроль; оголошення законів недійсними;

— розгляд скарг громадян, груп чи асоціацій порушення конституційні права законодавством чи звичаєм правозастосовчої практики; — перевірка конституційності референдуму.

Кроме цього у компетенцію конституційного суду може входити:

— розгляд скарг щодо виборів до органів народного представительства;

— «захист конституції» (розгляд скарг щодо неконституційність дій державні органи, усунення з посади вищих посадових осіб держави над порушення конституції, встановлення антиконституційного характеру поли тических партій, прийняття рішень, що зобов’язують законодавця чи вищі судові органи усунути порушення конституції або видати акти, щоб забезпечити реалізацію конституційні права і свобод можливо);

— авторитетне тлумачення законом і кваліфікація норм міжнародного права у сенсі їхнього відповідності конституції;

— інші «нетипові» процедури.

Наибольший інтерес до компетенції конституційних судів представляють контролю над конституционностью законів і розгляд індивідуальних скарг порушення конституційні права — як найбільш відповідні природі конституційної юрисдикции.

Предварительный контроль має тим перевагою, що дозволяє з’ясувати спірні конституційно-правові запитання у ранній стадії законодавчого регулювання, ще до його вступу закону, у силу. Він також сприяє стабільності, усуває проблему скасування підзаконних актів у разі наступного визнання закону незначним з його прийняття. Він шкодить авторитету законодавця тією мірою, у якій може бути при наступному контроле.

В той час у попереднього контролю є значний недолік. Складність сучасного законодавства, особливо ставиться до соціально-економічної сфері, вкрай утрудняє з’ясування його конституційності до того часу, ми маємо даних про практиці її застосування і тлумачення суднами і органами управління. До того ж соціально-економічні умови, з урахуванням яких було прийнятий Закон, згодом можуть змінитися настільки, що нових умовах сенс окремих норм може вже суперечити змісту конституції.

С цієї точки зору найкращим. виявляється абстрактний наступний контроль (хоча у Франції й Греції такий контроль неможливий).

В федеративному державі абстрактний наступний кінтроль може бути ефективним засобом захисту конституційної компетенції суб'єктів федерації від неї порушення федеральним законодавством і навпаки — засобом захисту федеральної компетенції «. Бо неможливо суворо розмежувати компетенцію з усіх питань, завжди залишаються сфери спільної компетенції. І закони, удавані прийнятими із дотриманням компетенції, у процесі їх застосування можуть як може стати причиною спору федерації і його суб'єктів, а й просто знайти свою неконституційність.

Особый питання — про застосування абстрактного наступного контролю у умовах конституционой реформи до законодавства, яке вважається чинним, оскільки він не суперечить нової конституції. Тут слід виходити із те, що, з одного боку, прерогатива конституційного суду оголошувати закони недійсними в певному сенсі служить формою захисту верховенства діючої законодавчої влади у протилежність такого становища, що кожен суд може оголосити закон незначним («централізована» і «децентралізована» конституційна юрисдикція). Але, з іншого боку, йдеться про закони, які було прийнято у іншій, можливо, в принципово інший соціально-історичної ситуації, причому законодавцем, не пов’язаним теперішній конституцією. Тому немає жодного необхідності вважати, що запровадження недійсності таких законів належить до виняткової компетенції конституційного суду.

В Німеччини, Австрії, Італії, Іспанії, Бельгії й Туреччини, нині у Росії правозастосовні органи мають право порушувати в конституційному суді процедуру конкретного контролю. Умовою звернення до конституційний суд тут, зазвичай, визнається таке становище, коли правозастосовний орган (зазвичай суд) дійшов висновку про неконституційність закону, що він повинен застосувати. У разі суд повинен призупинити провадження у справі і дочекатися відповідного рішення конституційної суду. Призупинення розгляду справи і обіг судна у конституційний суд можливі або у силу посадових обов’язків судді, або тільки виходячи з клопотання однієї зі сторін процесу.

Такая процедура, відповідна «централізованої» конституційної юрисдикції, передбачає, що у компетенцію звичайного суду і тлумачення конституції, і перевірка конституційності тих законів, які застосовує. Але водночас суд зовсім не вправі сам оголосити закон незначним. Таке правомочність належить лише одним, особливої судової інстанції, що дозволяє уникнути різного тлумачення однієї й тієї ж норми Конституції чи закону, у рішеннях різних судів першої інстанції, а рішення конституційної суду набувають силу загальнообов’язкових актів тлумачення права.

Напротив, в Швейцарії та Греції процедура конкретного контролю ближчі один до «децентралізованою» моделі конституційної юрисдикції, що й правом перевірки конституційності, і правом оголошення закону недійсним користуються суди всіх інстанцій і спеціалізацій. Але найбільше зацікавлення представляє модель змішаного типу, діюча у Португалії. Відповідно до ст. 207 португальської Конституції, суд зовсім не зобов’язаний ставити перед Конституційного суду питання про конституційність тієї норми, щодо якої засумнівалися; суд просто більше не застосовує закон, що суперечить конституційним принципам і положенням; на свій чергу, судових рішень, прийняті через визнання відповідного закону антиконституційним можуть бути оскаржені в конституційному суді щодо правомірності визнання закону антиконституционным.

Видимо, простіше всього пояснити цей португальський варіант конкретно-исторически — традицією судового контролю у країни й необхідністю швидко привести систему законодавства надають у відповідність до конституцією після реформ 1974 — 1976 рр. Разом про те очевидно, що це варіант цілком відповідає вищевикладеним міркувань про роль загальної юстиції, у процесі формування конституційного правопорядка.

И у фіналі — про проблеми розгляду індивідуальних скарг до махлярства конституційних прав. Конституційні права громадянина реальні лише доти, оскільки вона може захистити у суді. Звісно, може бути досить звернутися для захисту й у звичайний суд, але можливість звернення до суду, спеціально створений для захисту конституційні права, принципово піднімає рівень захищеності таких прав.

Эти аргументи очевидні. Але так само очевидно, що, щоб розглядати сутнісно все скарги громадян, вважають, що й конституційними правами порушено безпосередньо законами чи актами застосування законів, знадобиться приблизно стільки ж конституційних судів, скільки існує правозастосовних органів. В усіх країнах, де допускаються індивідуальні конституційні скарги, конституційні суди неспроможна справитися з безліччю таких справ, і це як і раніше, що, зазвичай, більш 90% скарг не приймається до розгляду. Так, відомо, що німецький Федеральний конституційний суд часом розглядає скарги порушення прав під час попереднього слідства як по тому, як закінчилися та досудове слідство, і суд, а по тому, як, жалівся на попереднє слідство, віддавна відбув свій термін наказания.

Но усе це у разі не можна розцінювати як докази проти надання громадянинові права звертатися до конституційний суд. Практика Австрія, Бельгії, Угорщини, Німеччині та інших країнах, у яких допускається звернення до конституційний суд з індивідуальної скаргою, показала, що цього права, як жоден інший, сприяє формування в громадян впевненості, що вони живуть у суспільстві, у якому проводиться режим панування права, а така впевненість — найнадійніший фундамент демократичного конституційного держави ". Якщо громадяни переконані, що з приводу своїх прав можуть позмагатися і з законодавцем, добивається у своїх прав усіма законними способами і всіх випадках їх порушення. Громадяни вільні і захищені в правову державу остільки, оскільки це суддів.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.