Західноєвропейський союз

Западноевропейский союз

Западноевропейский союз, ЗЄС (Western European Union, WEU) — військово-політичний союз європейських держав.

Создан на основі Договору про економічний, соціальному і культурне співробітництво і колективної самооборони, підписаному 17 березня 1948 у Брюсселі Великобританією, Францією і країнами Бенілюксу (Західний Союз). Причиною підписання договору стало яке започаткували протистояння із колишнім Радянським Союзом. Західноєвропейські держави вважають за потрібне вжити заходів із зміцненню власного оборонного потенціалу. Такий крок диктувалася також прагненням гарантувати виконання Німеччиною умов капітуляції, та був і інтеграції освіченого в 1949 держави ФРН на західну сфери впливу. Договір передбачав автоматичне застосування принципу колективної оборони разі напади проти жодну з країн-учасниць. Держави, які підписали Брюссельський договір, запросили приєднатися Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію.

С початку військово-політичного співробітництва західноєвропейських держав, проявилися дві альтернативні стратегію розвитку, залишаються актуальними і з сьогоднішній день. Великобританія виступала за тісна співпраця з США у справі забезпечення воєнної безпеки Західної Європи на рамках НАТО, тоді як Франція відстоювала ідею більш незалежною від Америки європейської складової оборони.

Необходимость інтеграції в військово-політичне євроатлантичне співробітництво ФРН та початок процесу західноєвропейської інтеграції сприяли трансформації Західного союзу в Західноєвропейський союз (1954) з включенням у його склад ФРН та Італії.

В період «холодної громадянської війни» роль ЗЄС полягала в сприянню регулярному політичному діалогу серед європейських членів НАТО, у якого дозволялися деякі проблеми взаємовідносин країн, наприклад — розв’язання проблеми Саара в 1950;х. ЗЄС також був важливим посередником відносин між НАТО, Великою Британією та ЄЕС. Проте у про те, що 10 членів ЗЄС одночасно входили й у НАТО, а також унаслідок відсутності власної повноцінної військової структури, існування Західноєвропейського союзу мало, певною мірою, символічного характеру.

В 1980;х зрослий міжнародний політичної ваги Європейських Співтовариств спонукав прийняти постанову по «реанімації» діяльності Західноєвропейського союзу. Римська декларація 1984 проголосила його «європейської опорою» системи безпеки в рамках НАТО. Обмежений контингент країн Європи під прапором ЗЄС приймав що у управлінні операціями з розмінування Перській затоці наприкінці 1980;х, ембарго Югославії Адріатиці і Дунаї 1992−1996, операціях по запобігання кризі у Косові в 1998—1999.

С підписанням Амстердамського договору з ЄС та початком Загальною зовнішньої та політики безпеки, функції ЗЄС поступово перейшли до Європейського Союзу, попри те, що формально договору про ЗЄС спливає 2004.

Подобная трансформація ЗЄС стало можливим внаслідок відмови Великобританії восени 1998 від своєї опозиційного курсу щодо європейського політичного співробітництва, що поклало початок Європейської політики безпеки й ЄС.

Окончательное рішення передачу Євросоюзу більшості повноважень та оперативної потенціалу ЗЄС було закріплено Марсельської декларацією ЄС листопаді 2001. Відповідно до цього документа, ЗЄС фактично припиняв своєї діяльності як оперативна організація. Структури ЗЄС мали перейти цілком у розпорядження ЄС, щоб надати військової організації політичної ваги. Передбачалося вводити на ЗЄС централізоване командування з новими повноваженнями та мінуси нової, єдиної концепцією європейської оборони. Це мало зробити його сильної оборонної організацією, здатної виконувати функції гаранта стабільності у Європі. Процес інтеграції ЗЄС до ЄС був фактичним завершено до 2002.

Вместе про те, номінально ЗЄС зберігається у ролі окремого інституту, компетенції якого зводяться забезпечувати взаємних гарантій країн-учасниць у разі агресії (стаття про автоматичне застосування колективної оборони) і щорічного доповіді Ради цієї організації парламентської Асамблеї ЗЄС. Вочевидь, така невизначеність у статусі ЗЄС збережеться до формального закінчення терміну договору 2004.

Стратегия ЄС, спрямовану створення власних військових інститутів, перегукується з позицією Росії у питанні побудови багатополярного світу. У 90-х був висунуть ряд ініціатив про співпрацю між РФ і ЗЄС (надання російських космічних знімків спутниковому центру ЗЄС, угоду про наданні російської транспортної авіації ЗЄС реалізації гуманітарних й рятувальних операцій, операцій із підтримці світу, розробка спільних міжнародно-правових проблем, розвиток міжпарламентських зв’язків і т.д.). Ступінь співробітництва з організацією буде вирішено досить залежати від темпів та напрями військово-політичній інтеграції ЄС.

В склад ЗЄС входять такі держави:

— 10 повноправними членами (Бельгія, Великобританія, Греція, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Франція, ФРН);

— 6 асоційованих членів, які входять у НАТО, але з які входять у ЄС (Угорщина, Ісландія, Норвегія, Польща, Туреччина, Чехія);

— 5 спостерігачів, які входять у ЄС, але з які входять у НАТО (Австрія, Данія, Ірландія, Фінляндія, Швеція);

— 7 асоційованих партнерів — держави Центральній і Східній Європи (Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія, Естонія).

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.