Военное мистецтво козацьких полковників в Визвольної війні українського народу середини ХУПв. (Воєнне мистецтво козацьких полковників у Визвольній війні українського народу середини ХУІІ ст.)

Міністерство аграрної політики України.

Харківський державний аграрний університет.

ім. У. У. Докучаєва.

Кафедра історичних та соціально-політичних наук.

РЕФЕРАТ.

«Воєнне мистецтво козацьких полковників у Визвольній війні.

українського народу.

середини ХУІІ ст.".

Виконав:

студент I курей. 1 гр.

агрономічного факультету.

заочного відділення.

Жмурко Валерій Володимирович.

Перевірив:

ХАРКІВ — 2001.

До блискучої плеяди козацьких провідників належали добро відомі полковники Самійло Іванович (Самусь), Захар Іскра, Андрій Абазин. Вони брали доля в визвольній війні українського народу сірий. ХУІІ ст.

Б. Хмельницький зосереджувався на створенні дисциплінованої, добро організованої армії. Ядро її складали 16 полків випробовуваних такими шановними полководцями, як Філон Джалалій, Максим Нестеренко та Іван Гиря доти ж полковницькі булави отримали такі обдаровані, досвідчені і талановиті представники української знаті, як Данило Нечай, Іван Богун, Михайло Кричевський, а також вихідці із міщан — Мартін Небаба та Василь Золотаренків. Великим допоміжним загоном легкої кінноти командував затятий ворог Вишневецького і один з найпопулярніших повстанських ватажків Максим Кривоніс.

Колонізаційний рух організували й оголосили козацькі полковники Семен Палій, Самійло Самусь та Захар Іскра.

ІВАН ДМИТРОВИЧ СІРКО «бувши собою велетенську особистість серед всіх низових козаків… у усі часи історичного існування Запорожжя», головне зосередження «свого години на всьому Запорожжі й в цілій Україні».

Завдяки воєнному мистецтву та своїм неабияким особистим якостям І. Сірко невдовзі завоював популярність серед широких верств козацтва. Брав доля в Визвольній війні українського народу середини ХУІІ ст. Активну роль у політичному житті України Іван Сірко почав відігравати лише у другій половині 50-х рр. ХУІІ ст., будучи уже вінницьким полковником. Досяг він цієї високої посади, безумовно, завдяки природного розумові, хоробрості, принциповому й послідовному курсові у боротьбі проти осіб різних іноземних орієнтацій. Вже у 1659 р. він рішуче виступив проти Івана Виговського. Прямі контакти гетьмани із польським королем та залучення як союзника кримського хана викликали хвилею невдоволення не лише урядових козаків та селян, а і серед частини старшини. До числа останньої, безумовно, належав й Іван Сірко. Щоб попередити подальший наступ татар на Україну, він організував похід козаків на Акерман. Акція, до якої він вдався, виявилася досить успішною: було б розгромлено ряд поселень, взято у сповнений багато татар й одночасно визволено невільників.

У наступні два рокта І. Сірко бравши доля в козацьких походах на Крім. Одночасно полковник не переставши уважно слідкувати за розвитком внутрішніх подій на Україні. Підтримавши спершу Ю. Хмельницького, він, проте, довідавшись про його зв’язки із урядом Речі Посполитої, негайно виступив проти гетьмана.

1663 р. відбулася подія, що справила великий вплив на подалі життя І. Сірка: його вперше було б обрано кошовим отаманом, на посаду надзвичайно впливову і авторитетну у Війську Запорізькому.

І. Сірко ставши кошовим отаманом у дуже складний й суперечливий період історії, це був годину боротьби за уладові в Україні маріонеткових гетьманів, годину постійних спустошливих вторгнень на її землі польських, турецьких й кримських володарів, годину найбільший у всій історії українського народу визвольних рухів та наступу царизму на автономні права Гетьманщини. Від кошового отамана вимагався талант політичного діяча, принциповість, глибоке знання ситуації й здатність робити відповідальний вибір. Адже, по суті, від позиції Січі, якої протягом багатьох років репрезентував І. Сірко, залежало дуже багато в історичній долі не лише українського, а і інших слов’янських народів. І кошовий отаман усвідомлював свою високу місію. Його політичним кредом стає, по-перше, боротьба проти експансії султанської Туреччини й Кримського ханства на Україну й, по-друге, лінія на підтримку непохитності традиційних вільностей Запорожжя. І. Сірко не лукавив, коли в одному з листів до брата лівобережного гетьмани Івана Самойловича, немов продовжується раніше висловлені думи, відзначив: «Бог сведетель на мою душу, що ні приходив до розоренья вітчизни нашої України; не хвалюся, але істину річку, явне моя смуток і піклування на ворога нашого постійного, бусурманина, і сьогодні, при старості моєї будучи, щодо воїнстві тілки одна думку до остатних днів моїх не хочуть ж ворога нашого старовинного противности чинити». Ліст датований 1677 р. У жовтні і грудні 1663 р. запорожці очолені І. Сірком, та російські ратники здійснили два походи на Перекоп й визволили невільні, зруйновані кочів'я ординців.

Успішними був також похід запорожців на Буджак, внаслідок чого вдалося розгромити кілька невеликих татарських загонів. Лише, у серпні 1665 р. І. Сірко із козаками, котрі лишилися, повернувся на Січ.

І. Сірко ніколи й ані за межі не відступав од своїх політичних принципів. Боротьба проти оттоманської Порти залишилася головним сенсом життя кошового отамана.

1668 рік застав І. Сірка на посаді зміївського полку. Така зміну був зумовлена невдоволеними змовами Андрусівського договору 1667 р. про перемир’я між Росією й Річчю Посполитою, та події 1668 р. проти російських воєвод.

Добре відомо, що на всіх етапах повстання значною був питома ваги у загонах І. Сірка, котрі малі великий воєнний досвід.

Зв’язки І. Сірка зі З. Разіним було неможливо не привернути увагу воєводської адміністрації. Тому в 1672 р. кошовий отаман був схоплений полтавським полковником Ф. Жученком й переданий представникам царських влади. У квітні 1672 р. І. Сірка було б відправлено етапом спершу до Москви, а потім до Тобольська. Старого козаки опанували думи про волю, про рідну землю, безкраї південні степи.

Запорожці писали до Артема Матвєєва: «…смиренно молем: умилосердись яко батько над чады, щоб милостивим твоїм ходотайством калмики і чайки і хлібні запаси надіслані були вже питання польовий наш вождь добрий і правитель, бусурманам страшний воїн, Іван Сірко до нас відпустили у тому, що маємо другого такого польового воїна й бусурманам цькувача нет…».

Повернувшись, легендарний кошовий отаман влітку 1673 р. прибув на Сич й зразу ж розпочав підготовку до походу на Крим.

У останні рокта життя І. Сірко, Незважаючи на похилий вік, продовжував активну політичну діяльність. Під його керівництвом козаки здійснили кілька успішних нападів однією із найбільших у пониззі Дніпра турецьку фортецю Кизикерман та Тамань. Одночасно І. Сірко продовжував боротьбу із гетьманом І. Самойловичем.

Майже до останніх днів життя легендарний кошовий отаман залишався на переднім краю боротьби із ординцями. Навесні 1680 р. він розпочав підготовку до нового походу на Крім. Одначе 1 серпня 1680 р. І. Сірко не стало.

Його називали «славний кошовий». Поховано його славне 2 серпня із превеликою гарматною і мушкетною стрільбою й із великим жалем всього низового війська. Бо це був тієї «їхній справний й щасливий вождь, який з молодих літ аж до своєї старості, бавлячись воєнними промислами, не лише значно воював Крім й попаливши у ньому деякі міста…».

Безперечно, і І. Сірко властиві були людські слабості. Це був імпульсивна, пристрасна натура. Алі, безумовно, не ці риси характеру визначали особистість й політичний портрет кошового отаман.

Кошовий отаман завжди й в усьому був прихильником ідеї незалежності Запорожжя.

Вісь чому непросто авторитетом й популярністю, а і глибокою любов’ю користується на Вкраїні цей діяч.

Особливу популярність у народі користувалося ім'я СЕМЕНА ПИЛИПОВИЧА ПАЛІЯ (Семен Паливода). Про нього складено багато пісень й дум, його дії відображені у документах російської й польської урядових канцелярій, він згадується у літописах тієї пори. Народ наділив його надприродною силою й дивовижними рисами характеру. У. Б. Антонович пише, що у народних переказах «Палій обдарований надприродною фізичною силою, а знаннями таблиць ведення війни: він стріляє із гармат, заряджаючи їхні „навхрест“, проїзжає незримим через ворожий табір й т.д. Могутність його настільки велика, що окрім його власного випробуваного коня жоден з скакунів не лише не може витримати на собі багатиря, та падає на грішну землю від одного доторку його руки». «Палій був лицар-богатир, — йдеться у одному народному переказі, — й вмів він від всячини замовляти» тому ніхто не міг його перемогти, ані взяти у сповнений, лантуха його не брала; шабля його важила 5 пудів, кварти, якою він пивши, — на піввідра об'ємом. Якщо козак провинився то Палій у покарання змушував його нести свою шаблю, — «стогне под тягарем бідняк, а козаки з нього сміються».

Народився Семен Палій у Ніжинському полку (м. Борзня). Наприкінці 70-их років прийшов на Запорожжя, де відзначився адміністративними здібностями та сміливістю; там здобув собі прізвище Палій.

З. Палій бере активну доля в походах на турків. Не викликає сумніву й ті, що майбутній керівник визвольної боротьби козацтва здобув добру освіту в Київському колегіумі.

Подальший життєвий шлях З. Палія пов’язаний із Правобережною Україною. Він у числі перших полковників здобувши дозвіл польського короля на поселення у Фастові й формування тут козацького полку. Прибувши у місто, З. Палій розгорнув активну діяльність, спрямовану на колонізацію краю, створення численних слобід, населення які користувалося певними привілеями. Поступово зростало населення і самого Фастова, який перетворився в надійно укріплену фортецю.

У походах проти турків й татар керовані З. Палієм козаки розгромили татарські чамбули у південних степах, здійснили напади на фортеці Очаків, Акерман, Кизикермен, Бендери та інші. Один з турецьких воєначальників казав очевидцеві цих подій: «…мовиль, ми боїмося Палія вашого; він не дасть нам виступити, тут, мовиль, нас й переб'є… слава про грізного воїна у нас велика, й ми нікого так і не боїмося, як його, та нам й самим хочеться поглянути, який ж він з собі». Турецькі воєначальники відчули на собі силу козацької зброї та воєнної майстерності З. Палія.

Документи фіксують, що Перші серйозні сутички фастівського полковника із польською шляхтою відбулися 1688 р. Послані З. Палієм козацькі зажени почали розміщуватися у панських маєтках, реквізувати продовольство, гроші, а годиною й встановлювати свою уладові в містечках й селах. Розпочинаючи відкриту збройну боротьбу із польською шляхтою, З. Палій добро розумів, що навряд чи можна розраховувати на перемогу, спираючись лише на сили козаків фастівського полку. Він розсилає своїх гінців, прагнучи зрушити на борню селян й міські низи околицях Правобережжя. Заклики фастівського полковника справили помітний вплив.

Палій притягав людям із цілої України тім, що вів невпинну боротьбу із панами; до нього йшли люди із Польщі та Молдавії.

Незважаючи на втрати і поразки, козаки ще продовжували контролювати величезні територї: обшир Білої Церки й Фастова — З. Палій, Корсуня — З. Іскра, Богуслава — Самусь. Полковники укріплювали міста, збирали втікачів, вели між собою жваве листування й виношували нові плани боротьби із ворогом. Усі нитки керівництва визвольним рухом продовжувалися сходилися у Білу Церкву до Семена Палія.

Про стан війська Палія показували: «він відзначався влучною спритністю, добро озброєне та дорозі вбрання козаків: «А уже вражі душі й вельми хоробрість показали й почали на конях гвинтувати, списи метали, із луків стріляти та із пістолетів, наш караван та турків навколо облетіли … до самого містечка скакали, не було б їм упину …».

У складних умовах вторгнення польських військ на Поділля серед. ХУІІ ст. козаки виявили дива хоробрості і героїзму. Вони захищали свої села влаштовували засади, винищували ненависне панство. Проте сили були нерівними. 1689 р. поляки арештували Палія под Немировом й ув’язнили в м. Підкамені, але й завдяки допомозі козаків йому пощастило звільнитись й повернутися до Хвастова. Уряд пропонував Палієві персональний захист: перейти із частиною козаків на Запоріжжя, а відти до Гетьманщини. Від цого Палій відмовився, не бажаючи покидати своїх людей на поталу полякам.

1690 р. він ходив на Кизи-Керман, року 1691 — на Акерман, 1692-го на Очаків, 1693 — знову на Кизи-Керман, 1694 — знову на Очаків. Всі ці походи переводилися спільними силами правобережних та Лівобережних полків й були дуже успішні. Вони ще понад підкреслювали конечність об'єднання Правобережної та Лівобережної України. До цого прагнули керманичі обох частин України — й Мазепа, й Палій.

Палій — спирався на народні маси, селянство, що тікаючи із Лівобережжя, із неймовірною швидкістю залюднювало Паліївщину. У 1693 році запорожці показували: «як якщо Палій гетьманом, то зможе управитися із усією начальною старшиною… й якщо при ньому, як було б за Хмельницького».

Палій не мав допомоги від царя й гетьмани. Москва вела війну зі Швецією в союзі із Польщею. Замість підтримки, московський уряд вимагав від Палія та Самуся, щоб смердоті припинили боротьбу. А тім годиною поляки перемагали: зазнав поразки Самусь на Брацлавщині, под Ладижином перемогли поляки, спалили місто, взяли його в сповнений й замордували полковника Абазина, людину добро відому серед козацтва. Почалася жорстока помста, населення тікало. Лише Київщина трималася до рук Палія.

МАКСИМ КРИВОНІС (? — 1648) — черкаський полковник, герой Визвольної війни. Народився в з. Вільшана на Черкащині. На початку Визвольної війни Кривоніс був дуже досвідченим козаком-запорожцем. Уславився своїми походами на Туреччину і Крім. У Перші дні Визвольної війни пристав до Хмельницького зробився його найближчим іншому й сподвижником. Кривоніс бравши доля в бою на Волині проти князя Ярема. Городи і села із радістю стрічали його й чіплялися до його мовляючи: «тепер ми свій пан-Гетьман Богдан. Не хочемо ми людського духу, не хочемо узнавати Вишневецького за пана!» — так вигукували Немирівці, віддаючи свій місто ватазі Кривоноса.

Кривоніс опанував міцне, оборонне місто Полонне, «де від нього поховалися поляки та жиди». У цій битві він винищив велику кількість війська князя Вишневецького, а самого взявши в сповнений й відправив до Хмельницького.

Біля пилявського замку полк Кровоніса виграв битву розумом та хитрістю. На допомогу Хмельницькому та полковнику Кривоносу прийшли татари, щоб полякам вважалось, що татар багато було б велено вивернути кожухи й, «гукнути „Аллах!“, ускочити в козацьку табір». Побачивши велику кількість татар на боці Хмельницького поляки були налякані. Хмельницький із своїми підручними Чорнотою, Кривоносом та іншими скористалися розгубленістю шляхтичів. Про битву дізналися в польському таборі й «на усе ті величезне військо напавши такий переляк, що смердоті кинувши в таборі усє добро, повтікали.».

Кривоніс бравши доля як проводир Черкаського полку в всіх головних бойовищах із польсько-шляхетським військом 1648 р. особливо показавши собі у битвах біля Пилявців й Старокостянтинова. У останній керованій ним козаки знищили 8-тис. загін німецьких найманців. Під годину облоги Львова полк Кривоноса здобув штурмом Високий замок, ключове укріплення міста, примусивши коменданта піти на капітуляцію. Кривоніс належав до демократичного крила козацької верхівки, виступав проти її збагачення. Раптово помер у листопаді 1648 р. под годину облоги польського м. Замостя. У народі довгий годину жили впевненість, що Кривоноса отруїли польські пани.

ДАНИЛО НЕЧАЙ (? — 10 ІІ 1651) — сподвижник Хмельницького, герой Визвольної війни, брацлавський полковник (1648- 1651). На першому етапі Визвольної війни піднімав селянські повстання на Правобережній Україні. Нечай відзначився у Пилявецькій битві (1648). Командував козацькою кіннотою, Яка у травні 1649 р. завдала под Межибіжжям поразки польському війську. Козаки Нечая розпочали широкомасштабну Зборівську битву й зробили великий внесок у перемогу повстанського війська коли силами Речі Посполитої вдалося захопити Поділля. У 1649 р. неодноразово піднімав проти шляхтичів Брацлавшину. Нечай очолив переможний похід козацького війська на Молдову, здобув її столицю Ясси. Після чого у вересні 1650 р. польський сателіт, мацавський господар У. Лупул, уклав дружній союз з козацькою Україною. На початку лютого 1651 р. польське військо, підступно порушивши перемир’я, вдерлося на Брацлавщину. При обороні м. Червоного Нечай виявив велику мужність, хоробрість. У бою із ворогом загинув кращий Український полковник середини ХУІІ ст. Данило Нечая.

ІВАН ЗОЛОТАРЕНКІВ (? — 1655) та ВАСИЛЬ ЗОЛОТАРЕНКІВ (? — 1663). Активні учасники Визвольної війни, сподвижники Хмельницького. Їхня сестра Ганна стала 3-ю дружиною гетьмани. У 1653 — 1655 рр. Іван був ніжинським полковником, а 1654 — 1655 р. наказним гетьманом (командуючим) 20- тисячного козацького війська, яку разом із російським воювали проти Польщі на територї Білорусії. Влітку 1655 р. козаки под дротом Золотаренка оволоділи Мінськом й столицею Литви Вільном. Царський уряд нагородив Івана великими маєтностями Батурином й Глуховим із прилеглими перед тим селами. Під годину облоги старого Бихова в одного ж року він був тяжко поранений й невдовзі помер.

Василь Золотаренків, як й Іван, відзначився у Визвольній війні, бравши доля в очоленому братом поході козацького війська до Білорусії, а, по загибелі Івана ставши ніжинським полковником. 1658 р. він підтримав Виговського в намаганні повернути Лівобережну Україну у склад Речі Посполитої, за що уряд віддячив Василеві шляхетським званням. Однак, скоро оговтавшись, він вже в початку 1659 р. повернувся под російський протекторат й очолив повстання проти Виговського. Командир Ю. Хмельницький зрікся гетьманства 1663 р., Василь Золотаренків поряд із Я. Сомком й І. Брюховецьким виборювали гетьманську булаву. Звинувативши у зраді новообраного гетьмани Брюховецького, він за наказом останнього був страчений улітку 1663 р. в Борзні на Чернігівщині. Василю було б із кого брати приклад. Воєнне мистецтво перехопив від брата, від людини із великим життєвим досвідом.

Паволоцький полковник ІВАН ПОПОВИЧ людина із щирим серцем, одважний та розумний, частку випало боротися за своє рідне місто від руїни, що надійшла від польського війська в 1664 р. Змовившись з лівобічним гетьманом Сомком він підняв повстання проти гетьмани Тетері. Декілька разів йому та Сомка вдавалося розбити польське військо. Тетеря виявився сильнішим й обіклавши військо полковника Поповича у Паволочі. Щоб урятувати свій полк він «оддався» із 15 товаришами до рук Тетері, де його було б страчено.

У одній з битв Хмельницький передавши командування на полковника ДЖЕДЖАЛИКА, вважаючи його людиною мужньою, сміливою на якого можна покластися, на людину, що якщо обороняти Україну до останнього. Маючи велику відповідальність за козаків, не бажаючи ризикувати життям українців, він ставши поволі відступати й под покровом ночі зупинився на березі ріки, де і зайняв оборону. Нема за втому, Джеджалик мусив цілу ніч зміцнювати оборону. Джеджалика шанували та поважали за хоробрість, військову майстерність та великий досвід фінансовий боєць і. Серед великого табору був зібрана рада й гетьманом було б обрано Джеджалика.

На правому боці Дніпра були такі полки та полковники (по спискові за 1650-й рік):

|Брацлавський, полковник|Данило Нечай |полк був |на 21 сотень| | | |поділений | | |Уманський |Йосип Глухий |-«- |на13 сотень| |-«- | | | | |Кальницький (чи |Іван Хведоренко |-«- |на 18 сотень| |Вінницький) | | | | |Чигиринський -«-|Хведір Вешняк |-«- |на 18 сотень| |Корсунський |Лук'ян Мозира |-«- |на 19 сотень| |-«- | | | | |Черкаський |Ясько Воронченком|-«- |на 19 сотень| |-«- | | | | |Канівський |Семен Савич |-«- |на 15 сотень| |-«- | | | | |Київський |Антон Жданович |-«- |на 17 сотень| |-«- | | | | |Білоцерківський -«-|Михайло Громика |-«- |на 17 сотень|.

На лівому боці Дніпра були такі полки та полковники:

|Переяславський, |Хведір Лобод |полк був |на 18 сотень| |полковник | |поділений | | |Прилуцький |Тиміш Носач |-«- |на 19 сотень| |-«- | | | | |Миргородський |Матвій Гладкий |-«- |на 16 сотень| |-«- | | | | |Полтавський |Мартін Пушкаренко|-«- |на 17 сотень| |-«- | | | | |Ніжинський |Прокіп Шумейко |-«- |на 9 | |-«- | | |сотень | |Чернігівський |Мартін Небаба |-«- |на 6 | |-«- | | |сотень | |Кропив'янський |Філон Джеджалій |-«- |на 11 сотень| |-«- | | | | |Лубенський | - |-«- |на 11 сотень| |-«- | | | | |Гадяцький |Бухала |-«- |на 11 сотень| |-«- | | | |.

Бібліографічний список.

1. Субтельний Орест. Україна: історія. — 3-тє вид., перероб. й доп. -.

До.: Ли-бідь, 1993. — 720 с.

2. Грушевський М. Ілюстрована історія України. /АН України, Ін-т укр. археогр., Ін-т історії України. Вступна стаття В.А.Смолія,.

П.С.Соханя. — До.: наук: думка, 1992. — 544 с.

3. Аркас М. М. — Історія України-Русі /Переднє слово П. М. Гвоздецького. -.

3-тє факс. вид. — До.: Вища шк., 1993. — 414 с.

4. Змалинський У., Войцехівська І., Галаган У. та ін. Історія України в особах ІХ — XVIII ст. — До.: Україна, 1993. — 396.

5. Степанов В. С., Смолій В. А. Богдан Хмельницький. Хроніка життя та діяльності. — До.: вид. «Наукова думка». — 1994. — 260 с.

6. Борисенко В. Й. Курс Української історії: із найдавніших часів до ХХ ст.: навч. посібник. — До.: Ли-бідь, 1996. — 616 с.

7. Рибалка І.К. Історія України. — Від найдавніших часів до кін. XVIII ст. — Х.: Основа, 1994. — 448 с.

8. Котляр М, Кульчинський Про. Довідник із історії України. — До.: Україна,.

1996. — 463 с.

9. Лях Р. Д., Ізюмов В.І., Красноносов Ю. М. та ін. Історія України.

Навч. сел. для студентів неісторичних спеціальностей. — Донецьк:

Центр підготовки абітурієнтів, — 1998. — 396 с.