Загальне вчення про вол

Міністерство Аграрної політики України.

Рівненський державний аграрний технікум.

Тема:

«Загальне вчення.

про зобов’язання".

Виконав.

студент ІІІ курсу.

Бармак Віктор науковий керівник.

Міщук Михайло.

Олександрович.

Рівне, 2001.

ПЛАН.

1. Поняття вол «язання та його роль у цивільному обороті.

2. Підстави виникнення вол «язань.

3. Сторони в вол «язанні.

4. Виконання вол «язань.

5. Наслідки невиконання вол «язань.

6. Забезпечення зобов’язань.

7. Припинення вол «язання, крім виконання Поняття вол «язання та його роль у цивільному обороті.

Вол «язальне право є основним розділом римського (й будь-якого іншого) приватного права. Воно регулює майнові відносини в сфері виробництва й цивільного обороту. Предмет вол «язального права — це певна поведінка вол «язальної особини, її позитивні чи негативні дії.

У джерелах римського права вол «язання — obligatio — визначається так.

1. Вол «язання є правовими ланцюгами, що примушують нас щось виконати відповідно до законів нашої держави — obligatio est juris vinculum quo necessitate abstringimur alicujus solvendae rei secundum nostrae civitatis jura (Д. 1.3.13).

2. Значення вол «язання полягає над тому, щоб зробити нашим якийнебудь тілесний предмет чи який-небудь сервітут, а щоб зв «язати маємо іншого до того відношенні, аби він нам що-небудь давши, зробив чи надав — oblifationum substantia non in eo consistit, ut aliquid corp p. s nostrum aut servitutem nostram faciat, sed ut alium nobis obstringat ad dandum aliquid vel faciendum vel praestandum (Д.44.7.3).

До виникнення вол «язання боржник абсолютно вільний: не обтяжений ніякими обіцянками, не обмежений у своїй поведінці. Вступивши в вол «язання, він певним чином обмежує собі, обтяжує обіцянками, обмежує свою свободу, покладаючи у собі правові обов «язки, правові пута. Саме тому у визначеннях вол «язань римські юристи наголошують на ланцюгах, кайданах, путах тощо. За законами XII таблиць в найдавніші часи до несправного боржника дійсно застосовувались кайдани й пута. Таблиця III законів містить норму, відповідно до якої кредитор у разі невиконання вол «язання боржником має право забрати його в свій дім й накласти на нього колодки чи ланцюги вагою не менше, а якщо забажає, то і понад 15 фунтів.

Отже, вол «язання — це правове ставлення, через яку один бік (кредитор) має право вимагати, щоб друга сторона (боржник) що-небудь зробила (facere), дала (dare) чи надала (praestare). Боржник зобов’язаний виконати вимогу кредитова.

Вол «язання — це складне юридичне поняття, правовідношення, в якому сторонами є кредитор й боржник, а змістом — права й обов «язки сторін. Сторона, що має право вимагати, називається кредитором, а сторона, вол «язана виконати вимогу кредитора, — боржником. Зміст вимоги кредитора є його правом на певну поведінку боржника, котра може проявлятися в якійнебудь позитивній чи негативній дії. Тому предметом вол «язання завжди є дія, що має юридичне значення й має правові наслідки. Якщо дія не має правового характеру, то ми не може матір юридично значимого вол «язання. Різноманітність господарсько-економічних дій римляни поділяли втричі групи: dare — дати, praestare — надати, facere — зробити. Цією тріадою й визначається зміст вол «язання (порівняйте: зміст права власності також визначається тріадою — володіння, користування й розпорядження). Будь-яка дія боржника обумовлена однією із вимог кредитора: дати, надати чи зробити.

Проте в чистому вигляді вол «язань, де кредитор має лише право, а боржник лише обов «язок, виникає порівняно не багато. Вони дістали назву односторонніх, оскільки один бік має лише права, а друга — несе лише обов «язки. На практиці переважають вол «язання, де кожна з сторін має певні права й несе відповідні обов «язки. Їх називають двосторонніми. Прикладом одностороннього може бути договір позики грошей: позикодавець має лише право вимагати Повернення грошей й не несе ніяких обов «язків, а боржник (позичальник) несе лише обов «язки — повернути своєчасно борг. У нього немає ніяких прав відносно кредитора. Прикладами двосторонніх вол «язань можуть бути домов купівлі-продажу. найму, доручення тощо. У договорі купівлі-продажу продавець має право вимагати сплати ціни, але й він також вол «язаний передати покупцеві продану річ.

У двосторонніх вол «язаннях права й обов «язки між сторонами можуть розподілятися рівномірно й нерівномірно. Якщо права й обов «язки кредитора відповідають правам й обов «язкам боржника, то таке вол «язання називається сіналагматичним, чи сіналагма.

як й всяке правовідношення, вол «язання підлягає захисту із боці держави. Проте римське право знало вол «язання, котрі не підпадали позовному захисту, тобто вол «язання існувало, проте примусити боржника до його виконання із боці держави було б неможливо. Так було б із вол «язанням, за яким сплив рядків позовної давності, про що свідчили пакти та ін. Вони дістали назву натуральних.

У сфері майнових відносин вол «язання займають провідне місце. Вони опосередковують усі сфери виробництва, переміщення й розподілу товарів. Виробництво, будівництво, транспортування, цивільний оборот товарів, побутове обслуговування населення, цивільно-правові операції із руху товарів здійснюються в формі цивільно-правового вол «язання. Вол «язання пронизують сферу майнових відносин в будь-якому суспільстві і в усі часи. У наш бурхливий годину кожний громадянин щодня й багаторазово вступає в вол «язально-правові відносини. Звертаючись за задоволенням своїх особистих й побутових потреб до сфери обслуговування, культури, охорони здоровий «я тощо, він здійснює багато цивільно-правових дій, що породжують вол «язання. Громадянин, що вчинив злочин чи провина, яким заподіяв майнову шкоду іншим особам, вол «язаний цю шкоду відшкодувати, тобто виконати вимоги кредитора — це також вол «язання. За свої неправомірні дії, якими заподіяна майнова школа іншим особам, несуть відповідальність і організації — юридичні особи.

Отже, сфера застосування й впливу вол «язань у цивільно-правовому обороті будь-якого суспільства на будь-якій стадії його розвитку досить велика. Це певною мірою стосується й Стародавнього Риму. Римські юристи ретельно розробили процес регулювання вол «язально-правових відносин, договірну й позадоговірну майнові системи. Їхні договірні відносини відзначаються своєю витонченістю, логічністю і гармонійністю.

Разом із тім не слід перебільшувати роль вол «язань, однак не забувати і про ті, що саме вол «язання були найдосконалішим засобом нещадної експлуатації нижчих кіл населення. Докласичне й класичне римське право ставити боржника на цілком безправне становище, в повну залежність від кредитора. Ні одне законодавство пізнішого періоду не ставило боржника в таку жорстоку й нещадну залежність від кредитора-лихваря, як законодавство Стародавніх Афін й Риму.

Римське вол «язальне право застосовувалось в более пізніх правових системах. Основні його поняття зберігають життєздатність й в сучасному приватного праві. Отже, зобов’язанням є право кредитора вимагати від боржника здійснювати певні дії чи утримуватися від здійснення яких-небудь дій.

Підстави виникнення вол «язань.

Важливо усвідомити, як складалися правовідносини, внаслідок які один (кредитор) мав право, а інший мав обов «язки, іншими словами, із чого виникали вол «язання Відповісти на це запитання можна коротко — вол «язання виникали із юридичних фактів.

Факт — від латів. factum — зроблене — означає дійсну, не видуману, реальну подію чи дію: землетрус, народження людини, укладення договору, скоєння злочину чи проступку, вступ до шлюбу, прогулянка в лісі тощо. Це дії чи події, що малі місце в дійсності. Проте самі із них мають значення, а інші — ані. Факти, що мають правове значення, котрі мають певні правові наслідки, називаються юридичними (народження людини, скоєння злочину чи проступку та ін.). Факти, що не мають правових наслідків, не відносяться до юридичних (прогулянка в лісі, відвідування родичів тощо).

Юридичні факти поділяються на події та дії. титану із них, котрі настають незалежно від волі людини, називаються подіями (смерть, народження людини, землетрус та інші стихійні дії сил природи). Такі події, як смерть, народження тощо, завжди мають правове значення, відповідно смердоті завжди є юридичними фактами. Землетрус, урагани, повені та інші стихійні лиха не завжди мають правове значення, а чи не завжди є юридичними фактами. Наприклад, землетрус зруйнував будинок, який був застрахований. Цей факт дає право власнику будинку вимагати відшкодування заподіяних збитків, отже, цей факт юридичний. Якщо ж землетрус не спричинив ніякої шкоди певній особі, то тут для неї факт землетрусу не має юридичного значення.

Дії — це факти, котрі настають за волею людей. Вони можуть матір протиправний характер чи правомірний. Перші порушують чинний закон, інші відповідають йому.

Дії, котрі здійснюються відповідно до чинного законодавства, називаються правомірними, а тих, що порушують його, — неправомірними.

Правомірні дії, спрямовані на досягнення певного правового результату (на виникнення, зміну чи припинення прав й обов «язків), називаються правочинами, наприклад продати, купити, обміняти, подарувати, здати в оренду, заповісти, вступити до шлюбу тощо.

як правило, встановлення, зміну чи припинення прав й обов «язків для певних осіб настає за їхнього згодою, за їхнього бажанням, тобто за їхнього волею (волевиявленням). Такі правочини називаються двосторонніми, оскільки для виникнення їхнього необхідне волевиявлення двох сторін, наприклад домов, пакти. Без згоди іншої сторони не можна укласти договір, проте ж якщо укладений Незважаючи за грати будь-якої з сторін, то такий договір якщо недійсним.

Якщо права й обов «язки виникають, змінюються чи припиняються за волевиявленням однієї сторони, правочини називаються односторонніми, наприклад, заповіт, ведення чужої справ без доручення та ін.

Двосторонні правочини — це й є домов. Проте не слід змішувати поняття односторонніх правочинів, односторонніх вол «язань й односторонніх договорів, то й двосторонніх правочинів, двосторонніх вол «язань й двосторонніх договорів.

Одностороннім називається договір (зобов'язання), в якому один бік має лише право (й ніяких обов «язків), а друга несе лише обов «язки (й ніяких прав), наприклад договір позики, а двостороннім — договір (зобов'язання), в якому кожна з сторін має права й обов «язки, наприклад договір купівлі-продажу.

Отже, критерієм розмежування двой односторонніх договорів (вол «язань) є розподіл прав й обов «язків між сторонами. Односторонній — це тієї правочин, що виникає за волевиявленням однієї сторони (заповіт), а двосторонній — тієї, що виникає за волевиявленням двох сторін (договір).

Критерієм розмежування двой односторонніх правочинів є кількість сторін, що висловлюють своєї волі на їхні виникнення.

Неправомірні дії поділяють втричі виду) приватні порушення; б) провини; в) злочини. Нас цікавлять саме цивільні правопорушення, тобто тих, що порушують цивільний закон чи договір. Цивільне правопорушення, яку порушує договір, називається договірним цивільним правопорушенням (наприклад, відмова від сплати купівельної ціни, орендної плати, заподіяння шкоди майну, взятому в оренду) Цивільне правопорушення, яку порушує права чи інтереси особини, із якою порушник не знаходиться ані в які договірних відносинах, дістало назву позадоговірного, чи деліктного Наприклад, Тіцій підпалив будинок Люція, вбивши його раба чи заподіяв будь-яку іншу майнову шкоду Тіцій й Люцій ані в які договірних відносинах між собою не були, але й Тіцій порушив права Люція — це й є позадоговірне правопорушення, чи делікт.

Різноманітність юридичних фактів є підставою виникнення вол «язань. Наприклад, договір як двосторонній правочин — юридичний факт, із якого виникає вол «язання. Наприклад, сторони домовилися про будівництво будинку Підрядчик вол «язується побудувати будинок й передати його замовнику. Замовник, на свій чергу вол «язується прийняти збудований будинок й оплатити усі будівельні роботи. Він має право вимагати від підрядчика виконання будівельних робіт; підрядчик ж вол «язаний виконати вимогу замовника — це й є вол «язання.

Так саме виникають вол «язання і із односторонніх правочинів, деліктів та інших позадоговірних правопорушень. Ці юридичні факти, котрі є підставою виникнення вол «язань, римляни згрупували в чотири групи: а) із договорів — ex contractu; б) аби із договорів — quasi ex contractu; в) вол «язання виникають із деліктів — ex delicto, р) аби із деліктів — quasi ex delicto. Звідси основний поділ вол «язань тих, що виникають із договорів, — договірні, а аби із договору, делікту й аби із делікту, — позадоговірні.

Необхідно чітко усвідомлювати зміст наведених категорій із теорії вол «язального права, щоб вільно ними володіти. Договір — це акт, із якого виникає вол «язання, правочин (двосторонній), а вол «язання — це правовідношення. З будь-якого договору виникає вол «язання, проте не всяке вол «язання є договором, оскільки вол «язання може також виникати із деліктів й аби із деліктів, а також аби із договорів. На практиці інколи домов й вол «язання вживають як поняття однозначні. Однак це неправильно. Відмінність між правочином й договором полягає до того, що правочин — поняття ширше, ніж договір, яку включає у собі одней двосторонні лравочини. З двосторонніх правочинів.

(договорів) завжди виникають вол «язання, а із односторонніх — не завжди, наприклад з заповіту вол «язання не виникає. Правочин — дія правомірна, а делікт — неправомірна.

Сторони в вол «язанні.

Давньоримське вол «язання мало суворо особистий характер, стосувалось лише тихий осіб, котрі його укладали. Це був суворо особистий зв «язок між кредитором й боржником, але в третіх осіб він не поширювався Особистий характер вол «язання виявлявся до того, що правове ставлення виникало лише між кредитором й боржником Спочатку вол «язання було б абсолютно не відчужуваним. Кредитор не міг передати свої права, а боржник перевести свої обов «язки на Інших осіб. У зв «язку із суворо особистим характером вол «язання не можна було б вступити через представника. Права й обов «язки, встановлені вол «язанням, не відносилися до третіх осіб, що не приймали участі в вол «язанні.

З наведеного вище випливає, що в вол «язанні дві сторони — кредитор й боржник. Інколи виникали вол «язання багатосторонні, в які брали доля понад двох осіб (наприклад, договір товариства) Однак переважали двосторонні вол «язання.

Наявність у переважної більшості вол «язань лише двох сторін (кредитора й боржника) зовсім не означає, що в кожному із них бере доля лише дві особини — по одній на стороні кредитора й боржника. Може бути і так, проте можуть бути вол «язання, в які беруть доля понад число, множинність осіб. У цьому випадку можливі принаймні три варіанти, коли на стороні кредитора: тоді як особа, але в стороні боржника кілька. Наприклад, за одним договором кредитор дає позику трьом братам, кожному певну суму (один кредитор й кілька боржників); б) кілька осіб, на стороні кредитора, але в стороні боржника одна. Наприклад, Клавдію знадобилась велика сума грошей, якої він узявши за одним договором у трьох братів (боржник один, а кредиторів кілька); в) на стороні кредитора й на стороні боржника кілька осіб. Наприклад, одне товариство (про «єднання фізичних осіб) укладає договір із іншим.

Таких вол «язаннях становище боржників й кредиторів не завжди однакове. Інколи розрізняють головного й додаткового боржника (наприклад, договір позики, забезпечений порукою). Позичальник — головний боржник, а поручник — додатковий, на випадок невиконання вол «язання головним боржником.

Вол «язання із множинністю осіб на тій чи іншій стороні поділяються на часткові і солідарні. І Перші, й другі можуть бути активними й пасивними. Якщо в вол «язанні кілька кредиторів — це активне вол «язання, якщо ж кілька боржників — пасивне. Вол «язання можуть бути одночасно й активними, й пасивними.

У частковому вол «язанні за наявності кількох кредиторів кожен із них має право вимагати від боржника виконання лише своєї частки, за наявності кількох боржників кожен із них вол «язаний виконати вол «язання також лише в своїй частині. Наприклад, Тіцій давши в борг братам Клавдію й Люцію 200 динарій. Це часткове пасивне вол «язання — кожний з браті в-боржників відповідає перед кредитором Тіцієм лише за половину суми боргу, якщо інше не передбачене договором. У свою чергу, кредитор Тіцій має право вимагати від шкірного з братів-боржників виконання вол «язання лише в половинному розмірі.

У деяких випадках кожен з боржників вол «язаний усе ж таки виконати вол «язання в повному розмірі. Так, із метою посилення відповідальності за групову крадіжку було б встановлено, що кожний з злодіїв вол «язаний сплатити кредитору штраф в повному розмірі, причому сплата одним з боржників-злодіїв не звільняла від цієї відповідальності інших Кредитор отримував суму штрафу скільки разів, стільки було б злодіїв.

Часткові вол «язання можливі лише при подільному предметі вол «язання (гроші, зерно, борошно тощо).

Вол «язання, за яким кредитор має право вимагати від будь-кого з боржників його виконання в повному обсязі, називається солідарним Воно також може бути активним й пасивним. Якщо кожний з кількох кредиторів має право вимагати від боржника (боржників) виконання вол «язання в повному обсязі, то це солідарне активне вол «язання. При цьому витребування одним з кількох кредиторів повного виконання вол «язання зважується на власну користь позбавляє права інших кредиторів вимагати виконання саме його вол «язання ще раз. Так саме виконання вол «язання в повному обсязі одним з кількох боржників звільняє інших від обов «язку виконувати його. Боржник, що виконав вол «язання в повному обсязі, має право вимагати від інших боржників відшкодування в тихий частках, в які він виконав вол «язання за них (право регресу). Кредитор, який здобувши задоволення за вол «язанням в повному обсязі, вол «язаний передати частки виконаного іншим кредиторам. Часткове вол «язання було б вигідним для боржників, оскільки кожний із них відповідав лише у своїй частці, а солідарні, навпаки. — для кредиторів, бо смердоті малі право вимагати повного виконання вол «язання від будь-кого з кількох боржників. Свою вимогу кредитор міг задовольнити повністю за рахунок майна найзаможнішого боржника, аби тієї сам розрахувався б із іншими. У разі виникнення спору кредитор стверджував, що вол «язання було б солідарним, а боржник — частковим. Для усунення подібних конфліктів виробили чітке правило: солідарне вол «язання, а отже, солідарна відповідальність наставала тоді, коли це було б передбачене договором чи законом; в всіх інших випадках — часткова відповідальність.

Заміна сторін в вол «язанні спочатку не допускалася. як вже відзначалося, римське вол «язання на ранніх стадіях було б суворо особистим взаємовідношенням кредитора й боржника, що за умів обмеженого цивільного обороту не викликало істотних незручностей. Пізніше був потрібен более гнучкий підхід. Цьому сприяло і ті, що із давніх часів римське право допускало перехід більшості вол «язань в спадщину Виняток становили лише вол «язання, тісно заговорили українською у «язані із особою кредитора чи боржника (аліментні вол «язання, обов «язок художника написати портрет тощо). Останні було неможливо бути предметом спадкування. І усе ж таки заміна осіб у вол «язанні за життя кредитора й боржника тривалий годину не допускалася, що було б дуже незручно.

Основою заміни осіб в вол «язанні стала новація (оновлення зобов’язання), на підставі якої кредитор міг передати своє право вимоги іншій особі. З цією метою зі згоди боржника кредитор укладав із третьою особою, якій хотів передати своє право вимоги до боржника, новий договір саме його змісту, який був в першому вол «язанні. Новий договір відміняв старий, встановлюючи вол «язально-правове ставлення між тім ж боржником й новим кредитором. Така форма заміни кредитора в вол «язанні був досить громіздкою, складною й не могла задовольнити потребу цивільного обороту По-перше, для новації вимагалась згода боржника, якої він міг й не дати із яких-небудь своїх міркувань. По-друге, укладення нового договору не лише відміняло старий, а і припиняло різні форми забезпечення, встановлені для нього, що також ускладнювало становище нового кредитора.

На зміну новації прийшла досконаліша форма заміни кредитора, а потім й боржника. З утвердженням формулярного процесу, коли можна було б вести справу через представника, почали застосовувати особливу форму передачі вол «язання, Яка дістала назву цесії — cessio. Суть ЇЇ полягала до того, що кредитор, який бажав передати своє право вимоги іншій особі, призначав його своїм представником по стягненню боргу із боржника й передавав йому своє право У более пізньому римському праві цесія стала самостійною формою переносу права від попереднього кредитора до другої особини. Вона усувала недоліки новації. Для цесії не треба було б згоди боржника, його лише належало повідомити про заміну кредитора. Крім того, цесія не відміняла раніше існуючих форм забезпечення вол «язання: із правом вимоги до нового кредитора переходило й забезпечення вол «язання.

Для захисту інтересів цесіонарія йому надавався спеціальний позов Цесія укладалася за волею кредитора, за судовим рішенням, але в вимогу закону. Не допускалася цесія, якщо вимога мала суто особистий характер (наприклад, аліменти), при спірних вимогах, а також заборонялась передача вимоги впливовішим особам, від підопічного до опікуна.

разом із поступкою вимоги допускалося переведення боргу на іншу особу. При передачі права вимоги особистість боржника ніякої ролі не відігравала, а при переведенні боргу на іншу особу його особистість набувала істотного значення: чи платоспроможний він, чи заслуговує на довіру Вступаючи в нове фактично вол «язання, кредитор мав бути впевненим в його виконанні, вірити новому боржнику. Тому перенесення боргу мало місце лише за згодою кредитора. Здійснювалося воно та у формі новації, тобто укладенням нового договору між кредитором й новим боржником, який припиняв дію старого договору, що існував між кредитором й старим боржником.

Для переведення боргу слід було б дотримуватися таких умів: а) прийняття чужого боргу — добровільне; б) особа, що приймає чужий борг, винна бути сторонньою; в) переведення має здійснюватися у формі певного правочину, тобто бути належно оформленим. Переведення боргу — своєрідна форма забезпечення виконання вол «язання, тому інколи вона виражалася у формі надання застави чи поруки.

Виконання вол «язань.

Головна позначка будь-якого вол «язання — задовольнити певні вимоги кредиторів — певні потреби чи відшкодування заподіяних збитків. Тому чияку вол «язання зумовлено передусім його реалізацією. Виконання вол «язань полягає в здійсненні вол «язаною особою (боржником) дій, що становлять його зміст (передача речі, надання речі в тимчасове користування, виконання якої-небудь роботи). Предметом виконання вол «язання за загальним правилом є про «єкт вол «язання, який без згоди кредитора не може бути замінений іншим предметом. Саме по собі виконання має багато різних нюансів, елементів, вимог тощо. Тому в практиці нерідко виникають спори про характер виконання, його повноту, відповідність умовам договору. Ті, що на думку боржника вважається виконанням, на погляд кредитора не відповідає умовам договору й не може бути визнаним як виконання. З метою уникнення подібних спорів римські юристи розробили чіткі критерії, яким відповідало виконання вол «язання. Невідповідність хоча б одному із них мала певні негативні наслідки, аж до визнання вол «язання невиконаним.

Від дисципліни виконання вол «язань залежить усталеність цивільного обороту. Тому римські юристи надавали велике значення оцінці виконання вол «язань. Вони розробили загальні правила виконання, встановили сувору відповідальність за порушення принципів виконання.

Ефективність вол «язально-правових норм визначається результативністю виконання. Немає виконання — немає вол «язання. Будь-які правові операції, що передували виконанню, втрачають сенс, якщо не досягнуто бажаного результату.

За грошовими вол «язаннями виконання називалось плагежом. Будь-яке вол «язання — це тимчасове правове ставлення. Нормальний спосіб його припинення — виконання (платіж). До виконання боржник певним чином заговорили українською у «язаний вол «язанням, тобто він певною мірою обмежений у своїй правовій свободі. Обмеженість, зв «язаність боржника припиняються виконанням вол «язання, що звільняє його від вол «язання. Для цого необхідне виконання таких умов.

1 Вол «язання винне бути виконано в інтересах кредитора Воно визнається виконаним за умови, що виконання прийняв сам кредитор Для цого він має бути здатним до прийняття виконання, тобто бути дієздатним. Виконання вол «язання на користь інших осіб без згоди тих кредитора не допускалося й не визнавалось виконаним із усіма наслідками, що із цого випливали. З загального правила було б встановлено ряд винятків. Кредитор міг уступити своє право вимоги іншим особам за цесією. Якщо він був недієздатним чи ставши таким, то виконання приймав його законний представник (опікун, повірений). Проте і при доброго здоровий «ї кредитор міг доручити третій особі прийняти виконання вол «язання. Нарешті, после смерти кредитора виконання вол «язання малі право прийняти його спадкоємці.

2 Зобов’язання виконує боржник. Для кредитора не завжди мала значення особистість боржника. Не так уже і важливо, хто поверне борг за позикою, чи сам боржник, чи його сін, важливо, щоб було б виконано вол «язання. Проте в вол «язаннях, що тісно заговорили українською у «язані із особистістю боржника, кредитор вправі був вимагати виконання саме боржником (наприклад, художник вол «язався написати портрет кредитора, а доручив це зробити своєму сину). Якщо ж особистість боржника задля кредитора особливого значення, то вол «язання могло бути виконано будь-якою третьою особою за дорученням боржника. У цьому разі належало дотримуватися правила — боржник винен бути здатним до виконання, розпоряджатися своїм майном, тобто бути дієздатним. При його недієздатності виконання вол «язання винен здійснити його законний представник.

3. Місце виконання вол «язання має важливе практичне значення (для визначення ціни, суми боргу, розміру шкоди тощо). За умів розвинутого обороту широко застосовували домов, контрагенти які знаходились в різних місцях (наприклад, продавець в Африці, а покупець у Римі). Якщо місцем виконання був визначений склад покупця в Римі, то обов «язок доставити туди товар покладали на продавця, який на свій чергу встановлював ціну, здатну відшкодувати витрати на транспортування. Місце виконання вол «язання також зумовлювало момент переходу права власності на куплений товар, несення ризику випадкової загибелі под годину його транспортування. У зв «язку із цим місце виконання вол «язання зумовлювалось у договорі, в інших випадках діяли за загальними правилами. Якщо предметом вол «язання був нерухомість, то місцем його виконання було б місце знаходження майна. Якщо місце виконання визначалося альтернативне, то право вибору належало боржнику. У інших випадках місце виконання визначалося місцем можливого закладання покличу із певного вол «язання. Таким місцем за загальним правилом вважалось місце проживання боржника чи Рим за принципом: «Рим наша спільна батьківщина» — Roma communis nostra patria est (Д.50.1.33).

4. Правильне встановлення строків виконання вол «язань Серед вимог до виконання, мабуть, найбільше значення має рядків платежу, який зумовлює усталеність цивільного обороту. У господарському житті рядків як правову категорію важко переоцінити. Саме рядки визначають нормальний ритм господарського життя. Тому правовому значенню строків виконання вол «язань римські юристи приділяли належну увагу.

Строк виконання вол «язань, як правило, встановлювався сторонами в договорі. У позадоговірних вол «язаннях він здебільшого визначався законом. Важче було б, коли рядків платежу (виконання) не зазначався ані в договорі, ані в законі Тоді діяло правило: «У всіх вол «язаннях, в які рядків не передбачений, борг виникає негайно» (Д.50.17.14), а також: «Якщо договір укладено без рядок й умови, то момент виникнення вол «язання й рядків виконання співпадають» — ubi pure quis stipulatus fuerit, et cessit et venit dies (Д.50.І6.213).

При настанні рядок платежу (виконання), зазначеного договором чи визначеного іншим шляхом, боржник винен виконати вол «язання. У іншому випадку він порушує рядків платежу, прострочує його, тобто виявляється в прострочці (in тога).

Для визнання боржника в прострочці вимагалися такі умови: а) наявність вол «язання, що захищається позовом; б) настання рядок платежу (виконання), «спілість» вол «язання: в) наявність звинувачуй боржника в порушенні рядок; р) нагадування кредитора про настання рядок платежу. У более розвиненому римському праві допускалися випадки, коли прострочка наставала незалежно від нагадування кредитора Законодавством Юстініана було б встановлено, якщо вол «язання має точний рядків виконання, то він аби нагадує боржнику про необхідність платежу (виконання), тобто рядків нагадує замість людини. При цьому злодій завжди вважається в прострочці.

Прострочка виконання мала для боржника важливі негативні наслідки: а) кредитор мав право вимагати відшкодування всіх заподіяних прострочкою збитків; б) ризик випадкової загибелі предмета вол «язання переходив на винну в прострочці бік. Наприклад, раб був переданий в оренду п’ять днів. За спливом зазначеного рядок боржник раба не повернувши, але в шостий день раб помер без звинувачуй боржника. За загальним правилом боржник не винен був бі нести відповідальність за смерть раба, але й оскільки він перебував у прострочці, то збитки від випадкової загибелі предмета вол «язання (смерть раба) винен був нести боржник; в) кредитор міг відмовитися від прийняття виконання, якщо воно та втратило для нього інтерес.

Порушити рядків виконання вол «язання міг й кредитор (наприклад, відмовився прийняти виконання без поважної заподій). У такому разі для кредитора також були негативні наслідки. Він вол «язаний відшкодувати заподіяні неприйняттям збитки. Після прострочки кредитора боржник відповідає лише за навмисне заподіяні збитки, а чи не за просту провину (Д. 18.6.18). Ризик випадкової загибелі речі також переходити на кредитора, що знаходиться в прострочці.

5. Виконання винне суворо відповідати змісту вол «язання. Вол «язання слід виконувати відповідно до умів договору. Без згоди кредитора воно та не може виконуватися частинами (якщо це не передбачене договором), достроково, не допускається заміна предмета вол «язання. Будькотрі відхилення від змісту вол «язання допускалися лише зі згоди кредитора.

Наслідки невиконання вол «язань.

У зв «язку з зростанням ролі вол «язань у цивільному обороті й господарському житті приділяється понад уваги до фактів порушення їхні. Будьяку порушення умів договору чи іншого вол «язання зумовлювало певне порушення ритму господарського життя, дезорганізовувало цивільний оборот Тому наслідки невиконання вол «язань ретельно регламентувалися римським правом.

Невиконанням чи неналежним виконанням вол «язання визнавалося порушення умів договору чи однієї із наведених вище вимог до виконання. Наприклад, якщо договір над зумовлений рядків — це невиконання, якщо ж виконаний із прострочкою — неналежне виконання. Наслідки в обох випадках наставали однакові, їхні могло бути два — чи відповідальність боржника, чи звільнення його від відповідальності.

Відповідальність боржника за невиконання чи неналежне виконання вол «язання наставала лише за наявності спеціальних умів — звинувачуй й наявності збитків. При відсутності хоча б однієї із цих двох умів відповідальність не наставала.

Відповідальність у римському праві ґрунтувалась на принципі звинувачуй: є вина — є відповідальність, немає звинувачуй — немає відповідальності. Отже, відповідальність боржника за невиконання чи неналежне виконання вол «язання наступала лише за наявності звинувачуй із його боці. Якщо вол «язання не було б виконано чи виконано неналежне, проте не було б звинувачуй боржника, він відповідальності не ніс.

Римські юристи розуміли провину як недотримання поведінки, що вимагається правом. Юрист Павло писавши: «Якщо особа дотримувалась всього, що треба…, то вина відсутня» (Д.9.2 30.3). Іншими словами, вина трактувалась як протиправна поведінка. Сучасна теорія розрізняє власне провину й протиправну поведінку.

Римське право знало дві форми звинувачуй: а) умисел — dolus, коли боржник передбачав настання результатів своєї поведінки й бажав їхнього настання; б) необережність, необачність — culpa, коли боржник не передбачав результатів своєї поведінки, проте мав бі передбачити їхні. За словами Павла: «Провина наявна тоді, коли не було б передбачене ті, що могло бути передбачене уважною людиною» (Д.9.2.31).

Необережність буває різного ступеня — груба й легка.

Груба необережність — culpa lata — це невияв тієї міри піклування, уваги, дбайливості, обережності, якої звичайно виявляють нормальні люди. Ульпіан писавши: «Груба вина — це надзвичайна недбайливість, тобто нерозуміння того, що усі розуміють» (Д.50.16.213.2). За своїм значенням груба вина прирівнювалася до умислу. Юрист Нерва стверджував, що «надміру груба вина є умислом» (Д.16.3.32).

Легка необережність — culpa levis — визначалася порівнянням поведінки будь-якого «хорошого», дбайливого, доброго господаря із поведінкою боржника. Якщо поведінка боржника поступалася дбайливості господаря, вон був виною, але й легкою виною. Римські юристи розробили модель такого доброго, турботливого, дбайливого господаря, поведінка якого був еталоном для визначення звинувачуй боржника. Таку провину називали ще culpa levis in abstracto — виною за абстрактним критерієм, тобто мірою для порівняння слугувала якась абстракція, невизначеність.

Крім того, римське право знало ще один ступінь — culpa in concrete — конкретну провину, її визначали порівнянням ставлення особини до власних й чужих справ (промов) Якщо боржник до чужих справ (промов) ставився гірше, ніж до своїх, то наявна був конкретна вина. як приклад конкретної звинувачуй в джерелах наводяться відносини товаришів між собою. Якщо товариш відносився до справ товариства як до власних, його поведінка був бездоганною, якщо гірше — винною (Д. 17.2.72).

За умисел й грубу провину (необережність), відповідальність наступала без будь-яких винятків, а й за легку необережність (недбайливість) — не завжди. Остання залежала від цього у чиїх інтересах було б укладено договір. Якщо в інтересах боржника, то він вол «язаний був виявляти максимум дбайливості, уваги й тому відповідав й за легку провину. Наприклад, одержавши за договором позички в тимчасове й безоплатне користування чужу річ, боржник вол «язаний був виявити підвищену увагу до її схоронності. Якщо ж річ зіпсувалася чи загинула, то він відповідав за найменшу необачність, найлегшу недбайливість й необережлість.

У договорах, що були укладені в інтересах кредитора, ї які боржник ніякої вигоди не мав, відповідальність наступала лише за грубу провину. Наприклад, у договорі схову тієї, хто зберігав річ, ніякої вигоди не мав, оскільки цей договір у римському праві був безоплатним. Отже, якщо псування чи зазагибель речі, переданої на схов боржнику, наполягали над результаті його умислу чи грубої звинувачуй, він відповідальності не ніс.

При рівній вигоді сторін, їхньому взаємному інтересі відповідальність боржника наступала за будь-яку вину.

З загального правила про відповідальність за провину в римському праві були винятки. Власники заїжджих дворів, готелів й кораблів несли підвищену відповідальність за зникнення, зазагибель промов, переданих їм на схов. Вони відповідали без звинувачуй, тобто за випадкову зазагибель — безвинна відповідальність. Преторе поклав на цих осіб підвищену відповідальність у зв «язку із грабіжництвом, розбоєм й піратськими нападами, що почастішали, оскільки в деяких випадках співучасниками, організаторами могли бути зазначені особи.

У розвиненому римському праві відповідальність боржника за невиконання чи неналежне виконання вол «язання наступала в разі неодмінної умови, коли неправомірна поведінка боржника заподіяла майну кредитора збитки, тобто внаслідок невиконання чи неналежного виконання вол «язання майнові інтереси кредитора порушені й він мав певні збитки.

Спочатку відповідальність боржника мала особистий характер його карали фізично (били різками, садовили в боргову яму, башту чи навіть тюрму). Закони XII таблиць доносять до нас картину жахливих покарань, що застосовувались до несправних боржників. У таблиці III розповідається, що кредитор мав право посадити боржника в тюрму на 60 днів. Протягом цого рядок його двічі виводили в базарні дні до претора на комісії, оголошуючи при цьому суму боргу, якої він заборгував. Якщо ніхто не виявляв бажання сплатити за нього борг й викупити його волю, на третій базарний день боржника страчували чи продавали за Тібр, тобто в рабство. Ця ж таблиця проголошувала «У третій базарний день ганьби розрубають боржника на частини. Якщо відсічуть понад чи менше, то ганьби це якщо їм виною».

З розвитком товарообігу римляни дійшли висновку, що покарання боржника навіть смертю не відшкодовує заподіяних кредитору майнових збитків. Набагато краще й вигідніше замість фізичної розправи примусити боржника до відшкодування заподіяних збитків, відповідати власним майном. Так, особіста відповідальність замінюється майновою, за якою боржник відповідає своїм майном. У приватного праві вона посіла усталене місце.

Майнова школа (збитки) є обчислене в грошах будь-яке зменшення наявного майна та інше ущемлення майнового інтересу однієї особини, заподіяне протиправними діями іншої особини. Поняття шкоди в римському праві складалося із двох елементів: a) damnum emergens — позитивна втрата; б) lucrum cessans — втрачена вигода. Ульпіан вважав, що слід ураховувати не лише позитивну втрачу, а і втрачену вигоду (Д-13.4.2.8).

Позитивна втрата — будь-яке зменшення наявного майна; втрачена вигода — неодержання передбачуваного прибутку (наприклад, вбитий раб-співак, рабхудожник). Зменшення майна рабовласника на вартість одного раба — позитивна втрата, проте раб приносив його власнику певну вигоду своїм талантом, якого рабовласник позбавився — це втрачена вигода.

Розмір шкоди визначався в грошах із урахуванням конкретних обставин, години й ринкової кін «юнктури. Боржник ніс «відповідальність в обсязі заподіяної шкоди.

У приватного праві на визначення обсягу відповідальності боржника не впливає ступінь його звинувачуй. Вона має значення лише для встановлення відповідальності боржника чи звільнення його від відповідальності. Наявність легкої звинувачуй дає підстави притягти до відповідальності позичальника за договором позички, але й звільняє від відповідальності того, хто зберігав її. Обсяг установленої відповідальності боржника не залежить від ступеня звинувачуй. Він несе однакову відповідальність за умисел, грубу й легку вину.

Крім того, важливо враховувати ще один чудовий момент. Відповідальність однакова за будь-яку провину. А якщо немає звинувачуй, але й є відповідальність? У якому випадку вон якщо более суворою — за грубу провину чи за умисел, легку провину чи без звинувачуй? Обсяг її завжди якщо однаковим (за будь-яку провину й без звинувачуй) — в розмірі заподіяної шкоди. Однак підвищена, более сувора відповідальність якщо у випадках, коли вон настає без звинувачуй. Відповідальність за провину природна, закономірна. Колі ж вон настає без звинувачуй — це важко усвідомлюється, здається несправедливою, а тому более суворою.

Теорія відповідальності за невиконання чи неналежне виконання вол «язання та інше протиправне заподіяння шкоди чужому майну, розроблена римськими юристами, виявилась настільки життєздатною, що збереглася в своїй основі й в сучасному праві.

Римське приватне право знало дві підстави звільнення боржника від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання вол «язання: випадок й нездоланна сила.

Випадок — casus — це спеціальний правовий термін для позначення загибелі речі чи іншої неможливості виконати вол «язання без звинувачуй боржника. Іншими словами, це збіг обставин, за які немає звинувачуй боржника, проте виконати вол «язання неможливо.

За загальним правилом за випадок боржник відповідальності не несе (за винятком капітанів кораблів, господарів заїжджих дворів й готелів). Джерела стверджують: casus a nullo praestatur — за випадок ніхто не відповідає.

Нездоланна сила (непереборна сила) — vis major — дії стихійних сил природи, котрі неможливо ані передбачити, ані усунути. Загибель речі чи інша неможливість виконання вол «язання, що настала внаслідок дії нездоланної сили, звільняє боржника від відповідальності.

Забезпечення зобов’язань.

Кредитор завжди заінтересований у тому, щоб вол «язання було б виконане реально й в установлень рядків. У випадку його невиконання боржником кредитор має право повернути стягнення на його майно. Проте кредитор воліє бути впевненим як в реальному й своєчасному виконанні самого вол «язання, то й в реальній можливості відшкодування збитків, заподіяних невиконанням вол «язання. Крім того, він хоче матір правові засоби, котрі б примушували боржника до добровільного й своєчасного виконання вол «язання настанням негативних для нього наслідків.

Римляни розробили досить широку систему правових засобів забезпечення вол «язань, основними із які є: завдаток, неустойка, застава, порука.

Завдаток — агга — грошова сума чи інша цінна річ, якої один бік — боржник (найчастіше покупець) дає другій стороні — кредитору (продавцю) в момент укладення договору. Спочатку завдаток відігравав роль доказу факту укладення договору. Без нього договір не втрачав свого юридичного значення, проте завдаток підтверджував вірогідність договору. Штрафну функцію він набував вже у епоху Юстініана, який встановив її указом від 528 р. Ця функція полягала в примусі боржника до виконання вол «язання — агга poenalis. При забезпеченню вол «язання завдатком боржник втрачав його, коли відмовлявся від виконання. Кредитор, який відмовився від договору, вол «язаний був повернути завдаток у подвійному розмірі. При нормальному виконанні договору завдаток зараховувався як частка платежу за вол «язанням.

Неустойка — stipulatio poena — визначена в договорі грошова сума, якої боржник вол «язаний був виплатити кредитору в разі невиконання чи неналежного виконання вол «язання. Вона укладалась у формі стипуляції й мала характер акцесорного (додаткового) договору. Тому, якщо основний договір за яких-небудь причин виявлявся недійсним, визнавалась недійсною й неустойка.

У разі невиконання вол «язання кредитор мав право вимагати чи виконання вол «язання, чи виплати неустойки. Витребування виконання вол «язання й виплати неустойки допускалося лише як виняток (так кликана кумулятивна неустойка).

Застава — pignus, hypotheca — декларація про чужу річ. Викладається у відповідному розділі.

Припинення вол «язання, крім виконання.

Нормальним способом припинення вол «язань є його виконання. Проте в діловому житті зустрічалися випадки, коли вол «язання могло припинитися, крім виконання: новація, залік, смерть однієї з сторін в особистих вол «язаннях, котрі були тісно заговорили українською у «язані із особою кредитора чи боржника, випадкова неможливість виконання вол «язання.

Новація — novatio — це договір, який відміняв дію раніше укладеного договору й породжував нове вол «язання. Новація погашала дію раніше існуючого вол «язання за умови, що: а) новація укладалась саме із цією метою — погасити попереднє вол «язання; б) у ньому був новий елемент порівняно із попереднім вол «язанням. Цей новий елемент міг виразитися в зміні підстав (наприклад, борг з позики перетворювався в борг купівліпродаж), змісту (замість передавання речі в оренду вон вважалась переданою в позичку) тощо. Якщо ж змінювалися сторони в вол «язанні, то це уже був вчинку вимогою чи переведення боргу.

Залік — compensatio. У господарському житті інколи складалось так, що між одними й тими самими суб «єктами виникало кілька вол «язань й при цьому деякі із них були зустрічними. Наприклад, Тіцій продавши Люцію земельну ділянку із відстрочкою платежу на рік за дві тисячі динарій. Протягом цого року у Тіція виникла гостра потреба в грошах. Вимагати від Люція сплати боргу він не міг, оскільки рядків платежу ще не наставши. Тіцій попрохав у Люція одну тисячу динарій в борг на півроку. Договір було б укладено. Отже, між суб «єктами виникло два вол «язання, обидва грошові, обидва «спілі» — рядків платежу за обома вол «язаннями наставав приблизно одночасно. Обидва вол «язання зустрічні, бо права вимоги, що випливають із них, взаємні — кредитор за першим вол «язанням має право вимоги до боржника, а й за іншим — боржник має право вимоги до кредитора.

При залишковому розрахунку за такими вол «язаннями застосовувався взаємний залік. Люцій заборгував Тіцію дві тисячі динарій, проте Тіцій також заборгував Люцію одну тисячу динарій. Тому немає потреби здійснювати повні розрахунки за обома вол «язаннями, можна скористатися заліком. Люцій сплачував Тіцію лише одну тисячу динарій, оскільки мав право вимагати сплати не двох тисяч, а із урахуванням й свого боргу. Таким чином, обидва вол «язання погашалися одночасно й припинялися невиконанням.

Для застосування заліку необхідно було б дотримуватися встановлених правил: а) вимоги зустрічні; б) дійсна; в) однорідні (гроші на гроші, зерно зерна тощо); р) «спілі», тобто за обома вол «язаннями наставав рядків платежу; буд) безспірні. За загальним правилом смерть однієї з сторін не припиняє вол «язання, оскільки на спадкоємців переходять як права, то й борги. Проте у випадках, де особистість боржника має особливе значення (наприклад, аліментні вол «язання), смерть аліментозобов «язальної особини (аліментоправомочної) припиняє вол «язання. Крім того, тут слід зауважити, що борги, котрі випливали із деліктів, також не перейшли у спадщину. Проте, якщо внаслідок делікту спадкоємці збагатилися, збагачення підлягає вилученню, у склад спадщини воно та не винне було б входити. Хоча за сам делікт спадкоємці відповідальності не несли (Д.3.6.5).

Вол «язання також припиняється, крім виконання, якщо наставала випадкова неможливість виконання — іmpossibilium. Вона могла бути фізичною й юридичною. Фізична наставала тоді, коли предмет вол «язання випадково гинув, а юридична —коли предмет вол «язання вилучався із обігу. Наприклад, укладено договір про продажів раба, проте после його укладення раба викупили волю. Наставала юридична неможливість виконання, оскільки проданий раб ставши вільним, а вільна людина не може бути предметом обігу.