Соціально-педагогічні дослідження в Україні в кінці ХVIII-поч. XX ст

Реферат на тему:

Соціально-педагогічні дослідження в Україні в кінці ХVIIIпоч. XX ст.

ПЛАН

1. Основні напрями соціально-педагогічних досліджень.

2. Проблема щастя людини та гармонійного розвитку у творчості Г. С. Сковороди. Висвітлення шляхів запобігання бідності.

3. Т. Г. Шевченко про соціальне виховання.

4. Соціально-педагогічні ідеї К. Д. Ушинського.

5. М.І.Пирогов про необхідність зв’язку школи з життям.

6. Філантропічна діяльність О. Духновича, Х. Алчевської, М. Корфа.

7. Соціально-педагогічні погляди С. Русової.

Література.

1. Основні напрями соціально-педагогічних досліджень Основоположником соціальної педагогіки як науки традиційно вважається П. Наторп, який започаткував її у другій половині XIX ст. Проте питання впливу соціального середовища на формування особистості та шляхи громадянського виховання, що забезпечують таку поведінку людини, яка буде відповідати нормам і правилам поведінки, прийнятим в даному суспільстві, висвітлювались в творчості як зарубіжних, так і національних педагогів ще задовго до офіційного створення соціально-педагогічної науки.

Якщо на сучасному етапі еволюція поглядів зарубіжних авторів на соціальне виховання знайшла своє відображення у наукових дослідженнях, то історичні аспекти становлення і розвитку соціальної педагогіки в Україні ґрунтовно не розглянуті.

У посібниках з історії названої галузі знань відзначається діяльність національних мислителів К. Д. Ушинського, А. С. Макаренка, В. О. Сухомлинського. На жаль, практично не зустрічаються посилання на творчість видатних українських діячів Г. С. Сковороди, Т. Г. Шевченка, О. В. Духновича, а також яскраво сформованого представника соціальної педагогіки С.Ф. Русової.

У колі наукових інтересів національних педагогів перебували проблеми:

— усунення соціальної несправедливості та встановлення соціальної гармонії в суспільстві, один із шляхів для досягнення якої соціальне виховання (Г. Сковорода, Т. Г. Шевченко та ін.);

— вплив соціального середовища і колективу на формування особистості (Т.Г. Шевченко, К. Д. Ушинський, С. Ф. Русова та ін.);

— соціально-педагогічна діяльність в системі освіти, наближення закладів освіти до життя (М.І. Пирогов, С. Ф. Русова, Х.Д. Алчевська);

— роль засобів виховання у соціалізації особистості (Г.С.Сковорода, К. Д. Ушинський, О. В. Духнович, С. Ф. Русова і т.д.);

— особливості педагогічної роботи з дефективними дітьми (С.Русова);

— розширення сфери дії соціальної педагогіки (крім дітей з девіантною поведінкою, хворих, сиріт сюди попадає доросле населення) — С. Русова, Х. Алчевська та ін.;

— виховання милосердя, смиренності, притаманних християнській релігії («Руська трійця» — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. ГоловацькийГ.С.Сковорода та ін.).

Окрім того, необхідно відзначати філантропічну діяльність національних діячів із створення шкіл та благодійних установ, зокрема, недільних шкіл, чим плідно займались О. Духнович, М. Корф, Х. Алчевська, С. Русова.

Українських мислителів, у творчості яких є елементи соціальної педагогіки, можна умовно віднести або до буржуазно-демократичного чи ліберального або до радикального (революційно-демократичного) напрямів соціально-політичного руху. Представники першого напряму прагнули реформ в галузі освіти та виховання, але не пов’язували їх з перебудовою суспільного устрою (К.Д.Ушинський, М.І.Пирогов та ін.). Представники другого — прагнули до повалення існуючого ладу, навіть революційним шляхом, тому що тільки при зміні устрою можлива реорганізація освітньо-виховних процесів (Т.Г.Шевченко, І.Я. Франко та ін.).

2. Проблема щастя людини та гармонійного розвитку в творчості Г. С. Сковороди. Висвітлення шляхів запобігання бідності.

У сфері впливу соціальної педагогіки дуже часто перебувають окрема особистість чи група осіб, об'єднаних соціальною бідою. Їм доцільно показати орієнтир, який допоможе їм стати щасливими та усунути життєві негаразди.

Одним з видатних педагогів, що прагнув розв’язати проблему щастя, його сутності, є Григорій Савович Сковорода.

Г. С. Сковорода (1722−1794), видатний український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напрямку вітчизняного просвітительства. Народився на Полтавщині. Навчався в Києво-Могилянській Академії, по закінченні якої поглиблював свої знання за кордоном. Повернувшись на батьківщину, працював викладачем піїтики в Переяславській семінарії, а згодом у Харківській колегії. Після звільнення з колегії Сковорода до кінця свого життя залишився мандрівним філософом і учителем.

У центрі його філософських поглядів стояли етичні питання проблема людини, її природа, щастя. Щастя людини ставить у пряму залежність від її діяльності. Висунув концепцію про «сродну працю». Людина щаслива тоді, коли її життя відповідає своєму призначенню, коли вона зайнята діяльністю за покликанням, інакше «сродною працею», що приносить користь суспільству і внутрішнє задоволення. Зокрема, про це йдеться у байці «Зозуля і Дроздик»: «Але ніщо не є таке солодке, як спільна всім нам робота. Вона голова, світло і сіль кожної окремої роботи. Щасливий той, хто поєднав природжену свою роботу з загальною. Вона є справжнє життя» (10, 28).

С.Русова, аналізуючи творчість Сковороди, також звертається до вирішення ним проблеми щастя:

" Знання і щастя ставив метою життя, але щастя він приймав не як пишне матеріальне забезпечене становище, а як внутрішнє задоволення. «Нема нічого солодшого, нічого потрібнішого за щастямати щастя дуже легко казав Сковорода, бо щастя внутрі нас, так, як і царство Боже теж внутрі нас. Щастя в нашому серці, а серце в любові, а любов у законі вічному» (7, с. 64).

Г. С. Сковорода наголошує, що нема нічого гіршого, ніж хворіти думками. А найкращими ліками проти цієї хвороби є «сродна праця» («Бджола та Шершень»).

Подібно до Сократа, мислитель закликає людей пізнавати самих себе, адже шлях до щастя лежить через самопізнання своїх здібностей і нахилів до певного виду діяльності: «Скрізь він мов би на покуті ставив найперший обов’язок кожної людини: перш за все спізнати самого себе», так писала про Сковороду С. Русова. За найкраще добро визнавав мудрість, яку бачив у кожної людини, бо без премудрости все мертве, все гниле. «Родимося ми, ще не маючи її, але задля того, щоб мати її. Вона з нас, дикунів, поганих монстрів виробляє людей, придатних для громадського життя» (7, с. 63).

Г. С.Сковорода був прихильником гуманістичного підходу у вихованні, прагнув до формування мислячої, чуйної, освіченої людини зі світлим розумом, гарячими почуттями, яка б жила на благо народу. Виховним ідеалом Сковороди є благородство, вдячність.

Він першим в історії української педагогічної думки висунув ідею природного виховання, тобто спорідненого з природою. Під природою людини розумів її обдарування, нахили. «Без природи як на манівцях: чим далі йдеш, більше заплутаєшся» («Собака і Кобила»). На думку Сковороди, головне завдання виховання полягає в тому, щоб допомогти розкрити в дитині її природні здібності та спрямувати її на шлях дійсного щастя та служіння батьківщині.

У думках Сковороди про виховання, про природу дитини є багато такого, що нагадує ідеї Руссо про вільне виховання, за що його називали українським Руссо. Він першим у вітчизняній педагогіці поставив у центр уваги почуття дитини, її стосунки із світом, її справи, її щастя. На відміну від французького просвітителя, Сковорода не розглядав прароду як засіб ізоляції дітей від розтлінного суспільства.

У зв’язку з ідеєю спорідненості виховання з природою людини новим в українській педагогіці прозвучало застереження батькам і вихователям про наслідки навчання без врахування природних можливостей людини. У байці «Жайворонки» читаємо: «Багато людей без природи значні діла зачинають, та погано кінчають» (10, 16).

Г. С.Сковорода — прихильник принципу природності у вихованні. Він вважав, що виховання повинно відповідати інтересам народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу. У притчі «Вдячний Еродій» він висміяв прагнення українського дворянства механічно наслідувати французам і німцям, розповів про мавпу, яка дає своїм дітям особливе «благородне» виховання. Це виховання здійснюється французькими учителями, що вчать мавп говорити французькою, співати, грати, танцювати, володіти світськими манерами.

Г. С.Сковорода був прихильником гармонійного виховання, розуміючи його як єдність розумового, фізичного, морального і естетичного виховання.

Розумове виховання — важливий елемент його педагогічної системи. Спираючись на знання, людина спроможна пізнати добро і зло, оцінити явища навколишньої дійсності. Мислитель обстоював необхідність навчання всіх дітей, незалежно від їх соціального стану. Школи мають бути доступними для навчання та рідномовними. Сковорода глибоко переконаний, що суспільство, у якому не буде насильства, духовної неволі може виникнути шляхом поширення освіти. Він підкреслював важливе значення морального виховання, головним завданням якого є виховання людяності, благородства і вдячності.

Сковорода був прихильником трудового виховання, вказуючи на визначальну роль «сродної праці» у житті людини. Саме через працю, на його думку, лежить шлях до морального самовдосконалення людини. Важливим є положення Сковороди про корисність і почесність будь-якої праці, професії, тільки щоб вона відповідала покликанню людини і приносила користь суспільству. Успіх у діяльності людини зумовлюється не лише її здібностями, а й такими якостями, як працьовитість, терплячість, вміння володіти собою, поміркованість, доброчесність, справедливість, доброзичливість, вдячність, бадьорість духу, а також гуманізм та милосердя.

У чесній праці Г. С. Сковорода вбачав один із шляхів усунення бідності як суспільного лиха. Зокрема, у байці «Жаби» відзначає: «Всяке багатство зубожіти й висохнути, як озеро може, а чесне ремесло є невичерпне джерело не багатого, але безпечного прожитку. Безліч багатіїв щодня стають жебраками. В цій аварії корабельній єдиною гаванню стає ремесло. Найбідніші раби нерідко походять від предків, що жили в калюжі великих доходів. І не даремно Платон сказав: „Усі королі з рабів, і всі раби виплоджуються з королів“. Це буває тоді, коли владика всьому — час — знищує багатство. Так, знаймо ж, що всіх наук голова, око й душа є - навчитися жити порядно». (10, 23).

Г. С.Сковорода приділяв увагу фізичному вихованню. Воно повинно починатися ще до народження дитини і полягати в здоровому способі життя батьків, в турботі про матір в період вагітності і годування дитини.

Засобами фізичного виховання називає режим, чистоту, акуратність, поміркованість у всьому, фізичні вправи, працю і здоровий спосіб життя.

Сам Сковорода був суворим вегетаріанцем: їв лише овочі, молоко, сир та й то лише раз на день по заході сонця. Весь вільний час проводив в полях і гаях, на сон залишав не більше чотирьох годин, проте завжди зберігав бадьорість духу.

Мислитель висловив важливі думки щодо сімейного виховання. Вважав, що діти повинні зростати в атмосфері глибокої поваги і любові до батьків. Ставив питання про культ батька і матері в сім'ї, називаючи їх іконами божими для дітей.

Сковорода схвалює батьків, котрі вчать дітей життєвої мудрості, критикував тих, хто заохочує до чванливості, егоїзму («Вбогий Жайворонок»). Таких батьків, хто передоручав виховання дітей нянькам, порівнював із зозулями.

Ідеї Г. С. Сковороди про залежність суспільного прогресу від поширення освіти та виховання, необхідність самопізнання для вибору «сродної» праці свідчать про те, що у його творчості є елементи соціальної педагогіки. Він також аналізував фактори соціалізації особистості, серед яких — традиції, звичаї та обряди рідного народу.

3. Т. Г. Шевченко про соціальне виховання Тарас Григорович Шевченко (1814−1861) видатний український письменник, поет, художник, громадський діяч. Народився в с. Моринці на Черкащині. Початкову освіту здобув у дяка, після викупу з кріпацтва навчався у Петербурзькій. Академії мистецтв, потім повернувся на Україну. Був активним членом таємної політичної організації Кирило-Мефодіївське Братство, де очолив революційно-демократичну групу. У 1847 р. Шевченка заарештували і заслали в Оренбурзькі степи рядовим солдатом. Після заслання жив у Петербурзі. Педагогічні погляди Шевченка знайшли місце у його віршах, публіцистичних і художніх творах.

Вірив у велику силу виховання. Виняткову роль у вихованні відводив сім'ї. З великою симпатією писав про виховання дітей у трудових сім'ях, де матері піклуються про своїх дітей, де наполеглива праця зміцнює порядність у стосунках. З повагою ставиться до жінки-матері. У повісті «Наймичка» зобразив маму-селянку, яка приховувала своє материнство від сина заради його благополуччя.

Зовсім по-іншому змальовує поміщицькі сім'ї, де убога мораль згубно впливала на виховання дітей. Затаврував тих аристократок, які безвідповідально ставляться до виховання своїх дітей. Такою є мати-поміщиця з твору «Прогулка с удовольствием и не без морали», яку більше цікавить вбрання, ніж власні діти.

Сімейне виховання не може замінити виховання суспільного, яке передбачає життя серед однолітків, спілкування з дорослими, ознайомлення з соціальними обставинами. Ніяке, навіть найкраще поставлене сімейне виховання не в силі забезпечити підготовку добре зорієнтованих в життєвих умовах юнаків і дівчат.

Поміщиця Софія Самійлівна (повість «Музика») висловлює бажання виховувати своїх дітей Лізу і Наталю у цілковитому безлюдді і потім випустити їх у світ зовсім невинних, як двох пташенят з-під крильця. Т. Г. Шевченко дає таку оцінку цьому планові: «Справді, поетична ідея, але не більше». Дитинство дівчаток було цілком однакове, проте в 14−15 років характери їх вийшли різні. Наталя любила музику, дуже допитлива. Ліза занадто жвава, більше схожа на хлопчика, вчиться неохоче й музики не любить.

Автор розмірковує: «Дивна, одначе психологічна загадка». Дівчатка, як дві краплі води схожі одна на одну, але дуже різняться характерами.

Подібна психологічна загадка зображена у повісті «Близнецы», де показано, яка може бути різниця завдяки суспільному вихованню між двома хлопчиками-близнюками, один з яких навчався в гімназії та університеті і зробився корисною людиною, а інший виховувався в кадетському корпусі, де з нього витруїли все людське.

Отже, проблеми, які вирішувались теоретичною педагогікою, Шевченко розв’язав при допомозі художніх засобів. Він виділив три фактори формування особистості:

• -.задатки, набуті в дитинстві;

• -.система виховних впливів учбового закладу;

• -.вплив соціального середовища, яке оточує виховання.

З творів Шевченка можна отримати чітке уявлення про його виховний ідеал, яким для нього була людина з багатогранними знаннями і високими моральними якостями, що здатна застосовувати свої знання в житті, уміє цінувати мистецтво, любить працю. Виховному ідеалові Шевченка властива така риса, як працьовитість. Праця повинна займати, на його думку, головне місце в житті людини. В повісті «Капітанша» він писав: «Заздрю і завжди заздритиму тобі, щасливий благородний трудівнику» .

Шевченко піддав гострій критиці станову систему освіти в царській Росії. Він вказував на недостатню кількість навчальних закладів на Україні, а з тих закладів, що існували, виходили духовно скалічені молоді люди. У повісті «Княжна» він описав недоліки початкового навчання. Учителями були малограмотні дячки, які вчили за церковними книжками. Навчання зводилось до того, щоб навчити дітей читати релігійні книжки і виховати їх в дусі покори. У творах Шевченка звучить також критика навчально-виховної практики станових закладів: кадетських корпусів, пансіонів та інститутів шляхетних дівчат.

Т.Г.Шевченко належить до радикального (революційно-демократичного напряму) соціально-педагогічних досліджень. Він мріяв про школу та виховання, створення яких пов’язував, передусім, з революційною перебудовою суспільства. Народну школу уявляв як школу, де панує рідна мова. Ставив також питання про необхідність освіти для жінок нарівні з чоловіками.

Як революційний демократ Шевченко гаряче вболівав за відкриття недільних шкіл, які відігравали важливу роль у поширенні освіти серед трудящих. Надавав їм матеріальну підтримку. Так, у 1860 році в Петербурзі він, разом з іншими письменниками, виступив на літературному вечорі на користь недільних шкіл. Він регулярно передавав їм частину своїх коштів після реалізації видань «Кобзаря» .

У листах до М. Костомарова та М. Чалого Шевченко підкреслював, що необхідно створити спеціальні підручники для всіх шкіл. Сам він взявся за написання одного з них — «Букваря Южнорусского». Закінчив роботу над ним у 1860 році, вже тяжко хворим. «Буквар» був виданий у кількості 10 тис. примірників (вартість 3 копійки). Книжечка нараховує усього кільканадцять сторінок, але це «прощальна лебедина пісня нашого національного генія» .

4. Соціально-педагогічні ідеї К. Д. Ушинського Соціальна педагогіка як наука зобов’язана своїм становленням серед плеяди інших видатних діячів українському педагогу Костянтину Дмитровичу Ушинському. Безсумнівно, його творчість дала могутній поштовх подальшим соціально-педагогічним дослідженням.

Костянтин Дмитрович Ушинський (1824−1870). Народився у м. Тулі в небагатій дворянській сім'ї. Його батьки, вихідці з Чернігівщини, мали невеликий маєток поблизу Новгород-Сіверського, де Костянтин Дмитрович закінчив гімназію. Протягом 1840−1846 рр. навчався на юридичному факультеті Московського університету. Здобувши вищу освіту, працював за призначенням на посаді професора у Ярославському юридичному ліцеї. У роботі відзначався демократичністю, через що у 1849 році його звільнили з посади.

З 1854 р. працював викладачем словесності, а згодом став інспектором Гатчинського сирітського інституту.

З 1859 р. йому дали призначення на посаду інспектора Смольного інституту шляхетних дівчат. Тут він відзначився як прогресивний реформатор жіночої освіти. Він дозволив вихованкам відлучатися із закладу, який раніше був закритого типу, на канікули та провідувати батьків. Перебудував викладання російської мови і літератури, географії і природознавства. Запросив до співпраці багато прогресивних педагогів.

У цей період надрукував багато цікавих статей: «Праця в її психічному й виховному значенні», «Рідне слово», «Проект учительської семінарії» та ін.

У 1862 р. Ушинського звинуватили в атеїзмі і звільнили з роботи у Смольному інституті. Щоб завуалювати незаконне звільнення, уряд відрядив його за кордон для вивчення жіночої освіти. Ця поїздка по суті була замаскованим засланням. Після повернення з-за кордону друкує свою фундаментальну працю «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології» (1867−1869).

Протягом 1869−1870 рр. жив на Україні, яку вважав своєю батьківщиною. Помер 22 грудня 1870 р., похований на території Видубецького монастиря.

К.Д.Ушинський обґрунтував педагогіку як науку, довівши, що вона може стати наукою в повному смислі слова, якщо буде тісно пов’язана з життям, виражати потреби суспільства і спиратися на дані наук про людину. Джерелом теорії педагогіки називав весь комплекс «антропологічних наук», куди відносив анатомію, фізіологію і патологію людини, психологію, логіку, філософію, географію, політекономію, історію. Із зазначеного кола наук головне значення надавав психології. Тільки знання наукових основ педагогіки дає можливість творчо розв’язувати складні проблеми формування людини.

Ушинський обґрунтував питання про єдність теорії і практики. Виховання, яке не спирається на педагогічну теорію, порівнює з пустоцвітом, із знахарством у медицині.

Головне в педагогічній системі Ушинського — звернення до принципу народності, як особливої для кожного народу ідеї виховання.

Термін «народність» Ушинський пояснює як своєрідність кожного народу, яка зумовлена його історичним розвитком, географічними, економічними, політичними та іншими умовами його життя. Народність — це національна самобутність народу і коріниться вона, на думку видатного педагога, перш за все, у характері народу.

Ушинський закликав до створення якомога більшої кількості народних шкіл з хорошими вчителями, наголошував, що навчання у них має відбуватись рідною мовою.

Складовою частиною ідеї народності з Ушинського стояло питання про жіночу освіту, без чого він не уявляв суспільної системи виховання.

Його вчення про народність пов’язано із завданнями формування особистості, виховання в дітей любові до батьківщини, гуманності, чесності, працелюбства, відповідальності. Всі ці якості виходять від народу і співвідносяться з його характером і традиціями.

К.Д.Ушинський визначив фактори, які особливо сильно впливають на виховання особистості: навчання, праця, гра, природа, життя, релігія.

Першоджерелом формування моральної сторони дитини, так само як і всіх інших її сторін, у житті і у вихованні виступають засоби природи. За твердженням Ушинського, ці засоби є найдоступніші для дитячого сприймання. Головне завдання педагога навчити дітей помічати і спостерігати красу природи. Велике значення на формування моральності дитини справляє гра. У ній формуються всі сторони душі людської, її розум, її серце, її воля… У грі діти випробовують свої сили і вчаться самостійності. Через колективну гру здійснюється пізнання і входження у систему суспільних відносин.

Основним соціальним фактором і засобом виховання К. Д. Ушинський називає працю. На його думку, вона є джерелом не лише фізичного, розумового і морального вдосконалення, але і існування людини взагалі.

Перед вихованням ставить завдання формувати у дітей серйозне ставлення до праці, прищеплювати вихованцям не лише повагу і любов до неї, але і звичку працювати. Відводить важливу роль не лише фізичній праці, але й розумовій. Вказує, що розумова праця — один з найважливіших видів людської діяльності: «Мріяти легко, приємно, але думати важко» .

К.Д.Ушинський показав взаємозв'язок між працею і щастям людини. Багатство, відсутність праці діють руйнівно не тільки на моральність, але навіть і на щастя суспільства. Погану послугу зробив би державі той, «хто знайшов би засіб відпускати їй щороку всю ту суму грошей, яка необхідна її громадянам… Якби люди винайшли… казковий мішок, з якого вискакує все, чого душа забажає, або винайшли машину, яка цілком замінює всяку працю людини…, то сам розвиток людства зупинився б: розпуста і дикість заволоділа б суспільством, саме суспільство розпалося б: із знищенням необхідності особистої праці історія повинна припинитись» (12, 106).

Таким чином, «виховання, якщо воно бажає щастя людині, повинно виховувати її не для щастя, а готувати до праці життя» .(12, 113).

Іноді із щастям люди пов’язують забезпечене життясправжнім лихом вважається убогість. На думку Ушинського, багатство також може бути суспільною проблемою. «Багатство росте без шкоди для людини тоді тільки, коли разом з багатством ростуть і духовні потреби людини, коли і матеріальна, і духовна сфера разом і дружно розширюються перед нею» (12, 115). Обґрунтовуючи у статті «Праця в її психічному й виховному значенні» роль праці як чинника, який особливо сильно впливає на формування особистості, К. Д. Ушинський по суті обґрунтував гостру потребу створення соціально-педагогічної науки в період нових економічних відносин і зв’язаної з ними соціальної політики: «Розкоші розвивають фабрики, фабрики розвивають розкоші, капіталіст збиває нові капіталинекапіталіст борсається з усіх сил і залізає в борги, щоб не відстати в розкошах від капіталісталюдина крутиться на своєму оксамитовому кріслі, придумуючи, як би добути оксамитові драпріпотреба дедалі більших капіталів для в сякого самостійного виробництва збільшуєтьсякількість самостійних виробництв зменшуєтьсяодна величезна фабрика поглинає тисячі маленьких і перетворює самостійних хазяїв на поденщиківодин дуріє з жиру, інший дичавіє з бідностіодного губить багатство, іншого крайня бідність перетворює на машинутой і другий наближаються до стану твариниа нові потреби, створювані щохвилини промисловістю, збільшують кількість незадоволених життям. Так відбувається економічний розвиток суспільства, який не спирається на духовний та моральний розвиток його змісту і форми» (12, 115).

Таким чином, К. Д. Ушинським поставлено питання про радикальне перетворення суспільства, яке можливе лише через освіту та виховання, яке на думку видатного педагога, досягає успіху, коли на нього в однаковій степені впливають церква, сім'я і школа. Батьки перш за все повинні турбуватись про релігійне виховання дитини, і основнаа роль тут належить матері. При цьому Ушинський підкреслював, що в процесі навчання не можна відділяти Закон Божий від інших предметів і виховання.

Він писав, що релігійне виховання людини проходить протягом всього життя. Воно починається з раннього дитинства, продовжується в юності, проникає у всі шкільні предмети і ніколи не завершується.

Певну роль у формуванні особистості відводив естетичному вихованню. Основними засобами естетичного виховання вважав природу, зміст шкільної освіти, мистецтво. У навчальні предмети народних шкіл пропонував включити предмети естетичного никлу: малювання, музику, співи. Особливо цінував участь дітей у хоровому співі: «Якщо заспіває школа заспіває країна». Ушинський вважав, що для естетичного розвитку дитини важливо прилучити її до народної поезії, народних традицій, проводити у школі свята зими, весни, літа й осені. У зв’язку з цим ставив питання про художню освіту вчителів та вихователів.

Якщо малювати портрет Ушинського, писала Водовозова, одна з його учениць, то це був би портрет Пророка з палаючими очима і дуже суворим, серйозним обличчям. На працях Ушинського виросло декілька поколінь учителів, його називають вчителем російських вчителів. Його творчість сприяла подальшим соціально-педагогічним дослідженням в Україні та за кордоном.

5. М.І. Пирогов про необхідність зв’язку школи з життям Микола Іванович Пирогов (1810−1881) вчений, хірург, анатом, основоположник військово-польової хірургії, просвітитель-демократ, визначний теоретик у галузі педагогіки, організатор народної освіти. Народився у Москві, здобув вищу медичну освіту у Московському університеті, у 1832 р. захистив докторську дисертацію.

Пирогов зробив великий внесок у розвиток освітньої справи в Україні. У період 1856−1858 рр. він був попечителем Одеського учбового округу, а в 1858—1861 рр. попечителем Київського учбового округу. Останні роки свого життя провів у садибі «Вишня» на Поділлі.

Ім'я Пирогова стало широко відомим після появи у журналі «Морской сборник» його статті «Питання життя». Нею він започаткував широкий суспільно-педагогічний рух, став представником ліберального напряму.

У статті «Питання життя» Пирогов сформулював свої погляди на роль, значення та сучасний стан виховання, на його характер і завдання, проводив думку про те, що вихованню належить дуже відповідальна роль у житті суспільства в цілому і кожної особистості зокрема, що від виховання в значній мірі залежить майбутнє людини.

Пирогов з болем відзначав, що питання виховання не стали поки що питаннями життя. Сучасне йому суспільство не приділяло їм потрібної уваги, не піклувалося про забезпечення виховання правильним спрямуванням. Найбільш суттєвим недоліком, а вірніше, вадою сучасного виховання, М.І.Пирогов називав становість освіти і виховання, вважаючи цю перешкоду несправедливою, такою, яка не відповідає інтересам держави, педагогіки і моралі. Не належність до якогось стану і матеріальна забезпеченість, а нахили і здібності до навчання ось що, на його думку, повинно визначати фактичну можливість для кожного отримати ту чи іншу освіту.

Не менш серйозною вадою, ніж становість, М. Пирогов вважав вузькопрофесійну та чиновницьку кар'єристичну спрямованість виховання. Свою педагогіку він назвав «духовно-моральною», очевидно, через те, що захищав загальнолюдський характер виховання, де пріоритетними є цінності світової цивілізації. Добивався, щоб школа змінилась і готувала істинно широкоосвічену людину. Будучи медиком, Пирогов доводив, що гуманітарні предмети в гімназії і університеті такі ж важливі, як і природознавство, тому що вони стосуються найважливішої духовно-моральної сторони нашого життя. Із продовженням диференціації і спеціалізації наук значення гуманітарних знань як засобу підтримання моральності в суспільстві зростає. На думку Пирогова, тільки людина з високими моральними переконаннями здатна протистояти спокусам сучасного суспільства (кар'єризм, лицемірство, особиста користь). Інакше збережеться роздвоєння особистості на «бути» і «здаватись», що є шкідливим для самої людини. Виховання щирості і відвертості душі і таке виховання душі, щоб вона, розвиваючись не роздвоювалась і не втрачала своєї щирості ось той ідеал виховання, який виставляє автор.

М.І.Пирогов розвивав важливий напрямок соціально-педагогічних досліджень соціально-педагогічна діяльність в системі освіти. Мова йде про вплив соціальної педагогіки на зміст навчання, мету і характер виховання, про боротьбу та формування особистості.

Він відзначає, що ми привикли протиставляти життя школі і школу життю, що життя йде своїм шляхом само по собі, а виховання і навчання своїм. Значна частина людей переконані, що навчання є тільки підготовкою до справжнього життя. Як правило, починають вчитись, виховуватись у дитячому віці, і поняття про виховання, навчання і школу зливаються з поняттям про дитячий вік людини.

М.І.Пирогов стверджує, що і батьки, і суспільство, і держава повинні прагнути відновити смисл школи і її права, що витікають з самого життя. Треба повернутися до прямого призначення школи — бути керівником життя на шляху до майбутнього. Цього можна досягнути, коли всі подаровані людині здібності, всі благородні і високі прагнення знайдуть в школі засоби до безконечного і всебічного розвитку. Школа не зможе іншим шляхом цілковито і нероздільно злитися з життям, як взявши на себе справу і загальнолюдської, і спеціальної освіти.

Для Пирогова було аксіомою, що кожен вчитель будь-якого ступеня школи тільки тоді відповідає своєму призначенню, коли одночасно з викладанням, виховує своїх учнів. Велике значення надавав самостійній роботі вчителів над підвищенням рівня знань і над удосконаленням своєї майстерності. 3 цією метою запровадив взаємні відвідування уроків та обмін досвідом.

Пирогов виступав проти бюрократичного характеру керівництва навчально-виховною роботою. Перебуваючи на посаді попечителя учбових округів, він підняв роль педагогічних рад, розширивши коло питань, якими вони займались. На педрадах заслуховувались доповіді і обмін думками з дидактичних питань, у їх компетенцію входили питання виховання і поведінки учнів.

М.І. Пирогов був одним із піонерів організації недільних шкіл для освіти дорослих, підписавши на пропозицію передового студентства у 1859 році дозвіл на їх відкриття.

Звертаючи увагу на жіночу освіту в Росії, Пирогов наголошував, що завдяки належній освіті жінка може досягти того ж, що й чоловік. Але виступаючи за рівноправність чоловіків і жінок в освіті, він не був прихильником їх рівноправності в цілому. В цих поглядах відчувається типовий представник ліберальної буржуазії.

М.І. Пирогов вважав, що необхідного покращення життя можна досягти шляхом широких соціальних перетворень, в основі яких повинні бути радикальні зміни системи освіти і виховання, розвиток науки і освіти в Україні. Його вимоги ліквідації станового характеру системи народної освіти, відкритого доступу в середню і вищу школу широким масам трудящих, ідея гармонійного розвитку всіх вроджених «сил народу» висунули М.І.Пирогова в ряди видатних громадських діячів, тих педагогів, у творчості яких простежуються елементи соціальної педагогіки.

6. Філантропічна діяльність О. Духновича, Х. Алчевської, М. Корфа Одним із напрямів соціальної педагогіки є соціально-педагогічна діяльність із створення благодійних (або близьких до них) навчально-виховних закладів.

На Україні такими закладами були, перш за все, недільні школи, для розвитку яких чимало життєвої енергії вклали Х. Алчевська, С. Русова.

Уже відзначалось, що схвально зустрів їх появу і матеріально підтримував Т. Г. Шевченко.

Поряд з ними, великими філантропами і ентузіастами створення шкіл для простого народу є О. Духнович, М. Корф.

Олександр Васильович Духнович (1803−1865 рр.) найбільш видатний представник культурно-освітнього руху на Закарпатті, письменник, один із перших професійних вчених-педагогів у Західній Україні. Народився в с. Тополя на Пряшівщині у сім'ї священика. В Ужгороді закінчив гімназію, а потім духовну семінарію. Спочатку працював домашнім учителем, потім нотаріусом в єпископській канцелярії. На протязі 1844−1865 рр. був священиком і каноніком Пряшівської єпархії, одночасно викладав російську мову в Пряшівській гімназії.

Олександр Васильович Духнович став автором першого на Закарпатті народного букваря — «Книжиці читальної для початківців» (1847), підручників для початкової школи з географії та історії (1831), російської мови (1853), а також «Народної педагогії на користь училищ та вчителів сільських» (1857), яка була першим систематизованим підручником з педагогіки для народних вчителів не лише Закарпаття, а й інших регіонів Західної України.

Виходячи з реальних умов, О. Духнович запропонував у кожному селі обирати «шкільного куратора», який би збирав кошти на шкільний будинок, оплату вчителів та створення шкільного фонду для забезпечення сиріт і дітей незаможних батьків навчальними посібниками і приладдями.

У 30−40- х роках О. Духнович розпочав на Закарпатті свою літературну та педагогічну діяльність виступав за народність навчання, за викладання рідною мовою, відіграв велику роль у відкритті більше 70 шкіл. Науку і просвіту розглядав як «єдиний засіб і шлях до майбутнього щастя народу». Серед соціальних факторів становлення особистості називав працю. Сформулював ідею поєднання навчання з сільськогосподарською працею.

Був прихильником принципу природовідповідності у вихованні. На його основі вимагав врахування вікових та індивідуальних особливостей вихованців.

Вирішальну роль у формуванні людської особистості відводив вчителеві. Сімейне виховання О. Духнович розглядав як природній обов’язок батьків.

Діяльність О. Духновича була спрямована на те, щоб не тільки діти міста, а й сільські діти, незалежно від свого матеріального становища, мали змогу опанувати науку.

О.Духнович сприйняв передові педагогічні ідеї свого часу, творчо розвинувши їх на принципах народності, демократизму та гуманізму.

Христина Данилівна Алчевська (1841−1920) український педагог просвітитель, харківська вчителька. Відіграла провідну роль у розвитку недільних шкіл на Україні.

Недільні школи набули великої популярності наприкінці 50-х років. Так називалися школи різного типу для дорослих і підлітків, для тих і інших одночасно, а разом з тим і для дітей: чоловічі і жіночі, а де-не-де змішані.

Перша недільна школа відкрилася 11жовтня 1859 року в Києві на Подолі в будинку повітового дворянського училища, загальне керівництво якою було покладено на професора університету Павлова. Обов’язки вчителів взяли на себе цілком безкоштовно студенти університету. Першого ж дня до школи прибуло 50 учнів, а через кілька днів їх стало вже 110. Зрозуміло, що до недільної школи пішов учитися трудовий народ. Крім читання і письма тут викладали основи рідної історії.

Наприкінці 1859 року такі школи були створені в Білій Церкві (одна), у Могилів-Подільському (чотири), у 1860 р. в Одесі функціонувало п’ять недільних шкіл. Засновуються такі школи в Полтаві, Миколаєві, Єлисаветграді та інших містах (13, 153).

Аристократичні верхи суспільства, зовсім незалежно від їх національності, з самого початку виникнення недільних шкіл розглядали їх як річ непотрібну, шкідливу і небезпечну.

У 1862 році у Харкові заснувала недільну школу Христина Данилівна Алчевська.

Народилася Х. Алчевська у 1841 р. у Борзні на Чернігівщині у сім'ї вчителя. Батько через свою обмежену натуру був проти жіночої освіти. Вона самотужки вчилася читати і писати.

Початок педагогічної діяльності припадає на 60-ті роки. Христина Данилівна відвідувала молодіжні гуртки, захоплювалася творами Г. Чернишевського, О. Герцена, сама писала вірші. Закликала жіноцтво прокинутись і розбудити країну для нового життя.

Недільна школа, відкрита Х. Алчевською у 1862 р. протягом восьми років діяла нелегально у зв’язку із забороною урядом подібних шкіл. Тільки після зняття заборони у 1870 р. була відкрита офіційно.

Недільна школа Х. Алчевської являла собою унікальне, гідне наслідування явище в історії вітчизняної педагогіки. Вона проіснувала півстоліття і стала організаційно-методичним центром створення недільних шкіл для навчання дорослих і підлітків на Україні. У ній щороку навчались сотні учениць. Робота школи експонувалась на всесвітніх виставках. Серед тих, кому випало щастя вчитися у ній, були малі дівчатка й зовсім дорослі жінки, жительки міста і селянки з харківських околиць. Поділ на класи здійснювався одночасно за віком і рівнем підготовки. Учні мали можливість отримати початкову освіту безкоштовно. Навчання з усіх предметів велося за спеціальними програмами, що передбачали посилену роботу в класіна домашнє завдання необхідно було читати художні твори.

На свої кошти Алчевська відкрила школу для сільських дітей у с. Олександрівка на Луганщині. Для дорослого сільського населення вона проводила недільні читання, розробила методико-бібліографічний порадник «Що читати народові?». Цей порадник одержав багато схвальних відгуків з боку прогресивної громадськості.

Алчевська відстоювала ідею всезагального народного навчання рідною мовою. Вона є основоположником методики навчання дорослих грамоти, розробила цінні зразки уроків письма, читання, бесід про прочитане. З цією метою разом з групою вчительок створила трьохтомний навчальний посібник «Книга дорослих» .

Певний внесок у розвиток недільних та земських шкіл зробив М.Корф.

Микола Олександрович Корф (1834−1883) видатний педагог і методист, основоположник земських шкіл на Україні, послідовник К. Д. Ушинського.

Народився у Харкові. Закінчив Петербурзький пансіон А. Філіппова, Навчався у Олександрійському ліцеї в Петербурзі.

Микола Олександрович Корф, виконуючи обов’язки голови повітової училищної ради у м. Олександрійську (нині м. Запоріжжя) багато зробив для створення в повіті нових навчальних земських шкіл, пропагував організацію недільних повторювальних шкіл.

У створених М. Корфом початкових земських школа (з трирічним курсом навчання) заняття проводив один вчитель одночасно у трьох класах. Підготовці вчителів для цих шкіл він віддавав багато сил, розроблюючи плани занять і методики проведення уроків, а також сам проводив уроки. Пропагуючи ідею загальної обов’язкової початкової освіти, він відкрив понад 100 таких земських шкіл в Олександрійському і Бердянському повітах. Земська школа стала найкращим типом початкових навчальних закладів. У ній вчителі використовували більш прогресивні методи навчання, зміст передбачав ознайомлення дітей з відомостями з географії, історії, природознавства. Для діячів земських шил Корф написав першу в Росії книгу з школознавства. Вона являла собою педагогічну енциклопедію початкової освіти.

М.Корф є організатором учительських з'їздів.

Послідовник К. Д. Ушинського. У створених школах запровадив навчання за підручниками Ушинського. Сам створив підручник-читанку «Наш друг», яка доповнювала «Рідне слово» Ушинського.

7. Соціально-педагогічні погляди С. Русової.

Софія Федорівна Русова (Лідфорс) (1856−1940) активний громадський діяч періоду української революції, перша жінка педагог-теоретик в Україні, соціальний педагог, письменниця. Дослідники вважають, що за обсягом і рівнем просвітянської роботи Русова стоїть на одному щаблі з Оленою Пчілкою і Христиною Алчевською, а за силою і пристрасністю, з якими звучало її слово на захист української культури, духовності, рідної мови Русову можна зрівняти з Лесею Українкою.

Епіграфом для викладу соціально-педагогічних ідей Софії Федорівни можуть стати віршовані рядки Т. Шевченка:

Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні. Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині - Однаковісінько мені. Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую збудять… Ох, не однаково мені.

Народилася 18 лютого 1856 р. в с. Олешня на Чернігівщині. Батько Федір Ліндфорс був шведського походження, а мати Анна Жерве французького. Мати померла, коли Софії було 4 роки, ще трохи пізніше померли брат і сестра. До 10 років жила в Олешні з батьком і старшою сестрою. У 1866 р. вони переїхали в Київ, де Софія навчалась у Фундукліївській гімназії, яку закінчила з золотою медаллю у 1870 р. Через рік помер батько.

Софія вирішила зайнятись педагогікою. Разом з сестрою Марією у 1871 р. відкрили у Києві перший Фребелівський дитячий садок. Він став осередком української національної культури, де вечорами збиралась українська інтелігенція М. Старицький, М. Лисенко, М. Драгоманов, О. Русов та ін.

Після одруження Софія і Олександр Русови здійснили у Празі безцензурне повне видання «Кобзаря» Т. Шевченка.

У творчій діяльності Русової з кінця ХІХ ст. можна умовно виділити чотири періоди: 1 період — кін. XIX ст. до 1905 р., ІІ період 1906;1916 рр., Ш період — 1917;1921 рр., ІV період 1921;1940 рр. (еміграція у Чехію).

У теоретичній спадщині С. Русової є велика кількість книг та журнальних статей з педагогіки, історії освіти, порівняльної та соціальної педагогіки. У них систематизовано найкращі перлини світової педагогіки та знайшли місце глибокі роздуми і висновки видатної просвітительки про майбутню українську школу.

Основна ідея і тема, що об'єднує більшу частину досліджень Русової концепція національного виховання. Може саме тому, що вона була дочкою двох народів і виросла серед третього, українського, що споконвіків вирізнявся етнічного терпимістю і національним братолюбством, Русовій, як жодному педагогові світу, було притаманне гостре зацікавлення справами розбудови національного шкільництва. Вслід за К. Д. Ушинським, педагогічна система якого теж сформувалася під благотворним впливом української народної ідеології та етнічної педагогіки, Русова твердо стояла на тому, що школа і виховання в ній можуть успішно здійснюватися за умови, коли ця школа, це виховання, будуть національними, народними.

Для реформування школи, на думку Софії Федорівни, мало її націоналізувати, ввести рідну мову, необхідно змінити весь її устрій, запровадити принципово інші цілі і принципи виховання, наповнити роботу новим змістом. Школа повинна бути активною, будуватися на принципі самодіяльності дітей. Вона має стати школою соціального виховання.

У своїх працях С. Русова детально проаналізувала принципи як індивідуалізації, так і соціалізації виховання. Індивідуалізацію називала першою вимогою справедливого виховання, яке повинно формувати індивідуальну моральну свідомість кожної дитини. Мета індивідуального виховання дати широкий, вільний розвиток усім духовним силам дитини та її здібностям. «Але людина стає людиною, стверджує С. Русова слідом за П. Наторпом, — лише в громаді» (8, 17).

Соціальне виховання розвиває в дитині ті особистісні риси дитини, які дадуть їй змогу стати найкращим громадянином. Стара школа цілком ігнорувала об'єднання, учні виховувались як окремі суб'єкти, підготовлені для якоїсь кар'єри або спеціальності. Лише поступова демократизація життя поставила перед школою, педагогами нове завдання: виховати громадянина, підготувати його до активної участі у соціально-політичному, культурному житті.

Кожну окрему людину С. Русова розглядала передусім як члена людського суспільства і тому є дуже важливим введення її в «кооперативні відносини з соціальним середовищем». Школа, на думку педагога, має стати тим осередком, де всі духовні моральні враження будуть перероблятися в свідомості дитини не тільки відповідно до її індивідуального складу, а в значній мірі визначатися тією товариською атмосферою, яка складається з однолітками, і довірливими стосунками між учителями та учнями, учнівським самоврядуванням, загальною організацією навчально-виховного процесу.

Отже, суть соціального виховання в новій школі полягає у створенні наступних умов:

1) товариська атмосфера в школі, довірливі відносини між вчителями та учнями;

2) учнівське самоврядування;

3) заміна класу нечисленними рухливими групами;

4) реформа методів навчання (перехід від пасивних до активних);

5) заміна навчальних програм в середній школі.(9, 147).

Поряд із школою держава, церква, клуби, кінотеатри та інші соціальні організації також повинні мати соціальний вплив на виховання дитини.

Ідея виховання в колективі - одна з провідних у спадщині Русової. Колективне виховання має великий вплив на соціалізацію особистості.

В основу колективного виховання педагог покладала суспільну мету і спільну діяльність, спрямовану на її досягнення.

Важливими засобами згуртування дитячого колективу вважала гру та працю.

Софія Федорівна вважала, що соціальне виховання розпочинається з 4−5 літ — дитсадки, школи, гральні майдани. Діти до 5 р. не виявляють соціальних нахилів, вони індивідуалісти, навіть егоїсти. Але з розвитком мови у дитини пробуджується інтерес до товаришування, спочатку з іграшками, потім з друзями. Першою соціальною формою є гра. Потреба у ній залишається і в дорослих.

Велике соціальне значення у вихованні має праця. Колективна праця дає вагоміші результати, ніж індивідуальна.

Крім самоврядування, поділу на групи, колективної праці та спільних ігор на соціалізацію світогляду учнів мають вплив самонавчання і програми шкільного навчання. З усіх наук на розвиток громадської свідомості найбільш впливає історія і географія. Вони викликають національну свідомість, розуміння міжнародних взаємовідносин. Крім цих звичайних наук, нові школи раціонально вводять такі науки, які потрібні учням для кращого розуміння соціального життя і своєї ролі в ньому.

Поряд із соціальним вихованням в дитячих охоронках, захистках, садках, школах О. Русова приділяла увагу родинному вихованню і, зокрема, ролі матері. Вона вважала, що треба поширити освіту жінки на селі, щоб підняти свідомість жіноцтва та становище матері. Без неї і її ласки холодно й страшно було б жити. Ніяка школа, ніякі дитячі садки чи захистки не дадуть дитині того добра, ласки й любові, не розбудять так в дітях почуття правди, як щире виховання свідомої матері. Якщо порівняти дітей, які виховуються з материнською любов’ю і ласкою, з тими, що в дитячих притулках, то останні ніколи не будуть такі веселі, урівноважені, як перші (9, 147).

В колі педагогічних інтересів С. Русової перебували проблеми релігійного виховання, адже кожна дитина є одночасно дитиною Божою. В дусі християнського вчення нею розглядалося питання моральності.

Для соціальної педагогіки важливою є стаття Русової «Дещо про дефективних дітей у школі». У ній вона визначила особливості, педагогічні підходи до хворих дітей, а також шляхи, як зробити їх життя повноціннішим.

С. Русову турбували проблеми загальної освіти. Для оволодіння нею необхідно ширше використовувати народні бібліотеки, шкільні книгозбірні, читальні, недільні школи, систематичні курси, краєзнавчі музеї, педагогічні курси для батьків тощо.

Відданість соціальній педагогіці простежується в творчості С. Русової також при формулюванні нею мети виховання на основі глибокого аналізу ідей видатних педагогів минулого та передового досвіду зарубіжної педагогіки: допомогти вільній еволюції духовних і фізичних сил дитини і в кінцевому результаті сформувати гармонійно розвинену людину, тобто людину працездатну, соціально свідому, корисну для суспільства, з піднесеною любов’ю до рідного краю і з пошаною до інших народів.

С.Русова ввійшла в історію педагогічної думки як визначний теоретик дошкільного виховання дитини. Спочатку вона виступала однією з провідниць фребелівської системи виховання, яка була тоді поширена в Україні. Але глибше вивчивши цю систему, вона не погоджується з відірваністю її від життя. Тому у подальшій своїй діяльності звертається до системи М. Монтессорі, яка на той час була найпередовішою у дошкільному вихованні. Монтессорі звертає особливу увагу на гігієну, психофізіологічний розвиток, антропологічні дослідження дітей. Це експериментальна педагогіка у її пристосуванні до дошкілля. Вважаючи, що дитячий сад має організовуватись на підвалинах сучасних досліджень, досягнень психології і педагогіки про закономірності та умови розвитку дитини, про найдоцільніші методи виховання, Русова вибудовує свою систему дошкільного виховання, наголошуючи на необхідності виховання дошкільнят на національному ґрунті.

У працях С. Русової значна увага приділена проблемам благодійності і моральності. Зрештою, в історію свого народу вона ввійшла як великий філантроп, як людина, яка ніколи не стомлювалась надавати допомогу і підтримку жінкам, дітям, сиротам та іншим вразливим категоріям населення.

Література:

1. 1.Андреева И. Н. Антология по истории и теории социальной педагогики. — М.: Академия, 2000. — 176с.

2. 2.История социальной педагогики: Хрестоматия-учебн.: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Под. ред. М. А. Галагузовой. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. — 544с.

3. 3.Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки: Курс лекцій. — Тернопіль, 1994. — 360 с.

4. 4.Левківський М.В. Історія педагогіки: Навчальний посібник. — Житомир: ЖДПУ, 2001. — 220с.

5. 5.Мешко 0.І., Янкович О.І., Мешко Г. М. Короткий виклад курсу «Історія зарубіжної школи і педагогіки»: Навчально-методичний посібник. — Тернопіль: ТДПУ, 1998. 82 с.

6. 6.Пирогов М.І. Школа і життя //Избр. пед. соч. /рос.мовою./. — М.: Педагогіка, 1985. — С.198−205.

7. 7.Русова С. Дошкільне виховання //Вибрані педагогічні твори. — К.: Освіта, 1996. — С. 34−184.

8. 8.Русова С. Нова школа соціального виховання //Вибрані педагогічні твори у 2-х кн. — К.2. — К.: Либідь, 1997. — С. 16−104.

9. 9.Русова С. Соціальне виховання, його значення у громадському житті//Там само, — К.1. — С.144 — 150.

10. 10.Сковорода Г. С., Котляревський І.П. Вибране. — Харків: Прапор, 1990. — 299 с.

11. 11.Ушинський К. Д. Про народність в громадському вихованні. //Вибрані педагогічні твори: В 2-х т. — Т.1. — К.: Рад. школа, 1983. — С. 43 — 103.

12. 12.Ушинський К. Д. Праця в її психічному і виховному значенні. Там само. — С. 104 — 120. 13. Чавдаров С. Х. Педагогічні ідеї Тараса Григоровича Шевченка. — К.: Радянська школа, 1953. — 207 с.

13. 13.Шашкевич М. С., Вагилевич І.М., Головацький Я. Ф. Твори. /Упоряд., вступна стаття та прим. М.Шалати. -К.: Дніпро, 1982. — 367 с.