Людочка. 
Віктор Астаф'єв

Людочка. Віктор Астафьев.

Ты каменем впала.

Я помер під нею.

Вл. Соколов.

Лет років п’ятнадцять тому автор почув цю історію, і саме не знає чому, вона живе у ньому й пече серце. «Може, вся річ у її гнітючою буденності, у її щирою простоті?» Здається автору, що героїню звали Людочкою. Народилася вона у невеличкий вимираючої селі Вычуган. Батьки — колгоспники. Батько від гнітючої роботи спився, був метушливий і тупуватий. Мати боялася за майбутнього дитини, тому постаралася зачати в рідкісний від чоловікових пиятик перерву. Але дівчинка, «забита нездорової плоттю батька, народилася слабенькою, болючої і плаксивої». Росла млявою, як пришляхова трава, рідко сміялася і співала, у шкільництві виходила в світ з трієчниць, хоча ситуація була молчаливо-старательной. Батько піти з життя сім'ї зник що й непомітно. Мати і дочка ж без нього жили вільніше, краще, бадьоріше. У домі раз у раз з’являлися мужики, «один тракторист із ліспромгоспу, вспахав город, міцно відобідавши, затримався протягом усього весну, вріс в господарство, почав його налагоджувати, зміцнювати і множити. Їздив працювати на мотоциклі протягом семи верст, брав з собою рушницю й часто привозив то биту птицю, то зайця. «Постоялець неможливо ставився до Лю-дочке: ні добре, ні погано». Він, здавалося, не помічав її. А вона боялася.

Когда Людочко закінчила школу, мати відправила їх у місто — налагоджувати своє життя, сама ж зібралася переїжджати в ліспромгосп. «На початковому етапі мати пообіцяла допомагати Людочці грошима, картоплею і що Бог пошле — на старості, дивися, і її їм допоможе».

Людочка приїхала до міста електричкою й дослідити першу ніч провела на вокзалі. Вранці прийшла б у привокзальну перукарню зробити завивку, манікюр, хотіла ще пофарбувати волосся, але стара перукарка відрадила: в дівчини і так слабенькі волосся. Тиха, але по-селянськи сноровистая, Людочко запропонувала підмести перукарню, комусь розвела мило, комусь серветку подала і до вечора вызнала все тутешні порядки, підкараулила літню парикмахершу, отсоветовавшую їй фарбуватися, й попросилася до неї у учениці.

Гавриловна уважно оглянула Людочку і його документи, пішла із нею у горкоммунхоз, де оформила дівчину працювати учнем перукаря, і здобула себе жити, поставивши нехитрі умови: допомагати в роботі, довше одинадцяти не гуляти, хлопців у будинок не водити, вино не пити, тютюн не курити, слухатися в усьому господиню і почитати її як рідну мати. Замість і щодо оплати квартиру хай і з ліспромгоспу привезуть машину дров. «По-куль ти ученицею будеш — живи, але, як майстром станеш, в общежитку іди собі, Боже, життя й влаштуєш… Якщо обрюхатеешь, з місця зжену. Я дітей вони мали, пискунів не люблю…» Вона попередила мешканку, що у распогодицу нудиться ногами і «виє» ночами. Взагалі, для Людочки Гаврилівна зробила виняток: з певного часу вона брала квартирантів, а дівиць тим більш. Колись, ще хрущовські часи, жили в неї дві студентки фінансового технікуму: фарбовані, в штанах… підлогу не мілини, посуд не мили, не розрізняли своє чужу — їли хазяйські пиріжки, цукор, що виростало на городі. Зауваження Гаврилівни дівиці обізвали її «егоїсткою», а вона, не зрозумівши невідомого слова, вилаяла їх за матінки і вигнала. І відтоді пускала до будинку лише хлопців, швидко привчала їх до господарства. Двох, особливо тямущих, навчила навіть готувати їжу та давати раду російської піччю.

Людочку Гаврилівна пустила від того, що вгадала у ній сільську рідню, не зіпсовану ще містом, та й стала тяготитися самотністю на старості. «Звалишся — води подати нікому».

Людочка була слухняною дівчиною, але вчення йшло в неї сутужно, ци-рюльное справа, що здавалося такою простою, давалося ніяк не, і, коли минув призначений термін навчання, не змогла здати на майстра. У перукарні Людочка прирабатывала що й прибиральницею і у штаті, продовжуючи практику, — стриг під машинку призовників, корнала школярів, фасонні ж стрижки навчалася робити «вдома», підстригаючи під розкольників страшенных модників із селища Вэпэвэрзэ, де стояли будинок Гаврилівни. Споруджувала зачіски сторч головою вертких дискотечних дівчаток, як в закордонних хит-звезд, незважаючи на при цьому ніякої плати.

Гавриловна збула на Людочку все домашні справи, весь господарський ужиток. Ноги у старої жінки хворіли дедалі більше, і в Людочки щипало очі, коли він утирала мазь в покручені ноги господині, дорабатывающей останній рік до її пенсії. Запах від мазі був такий лютий, крики Гаврилівни такі моторошні, що таргани розбіглися по сусідам, мухи померли все до єдиної. Гаврилівна скаржилася на своєї роботи, яка зробила її інвалідом, і потім утішала Людочку, що ні залишиться та без ані кусня хліба, вивчивши на майстра.

За допомогу з домашній роботі та перехід у старості Гаврилівна обіцяла Людочці зробити постійну прописку, записати її у будинок, коли дівчина і далі так само скромно себе вести, піклуватися про хату, двір, гнути спину у городі і доглядит її, стару бабу, коли зовсім обезножеет.

С роботи Людочка їздила трамваєм, і потім йшла через погибающий парк Вэпэвэрзэ, по-людськи — парк вагоно-паровозного депо, посаджений у роки і знищений 50-ті. Комусь заманулося прокласти через парк трубу. Викопали канаву, провели трубу, але закопати забули. Чорна з звивинами труба лежала в распаренной глині, сичала, застигла в леті, вирувала гарячої бурдою. Згодом труба засмітилася, і гаряча річка текла зверху, кружляючи райдужно довитые кільця мазуту і різний сміття. Дерева висохло, листя облетіла. Лише тополі, коряві, з розірваної корою, з рогатими суками на вершині, обперлися лапами коренів про земну твердь, росли, смітили пух і осенями ронили навколо обсипані деревної на коросту листя.

Через канаву перекинувся мосток з поручнями, які щороку ламали і з весні оновлювали наново. Коли паровози замінили тепловозами, труба цілком засмітилася, а, по канаві однаково текло гаряче місиво із бруду і мазуту. Береги поросли всяким дурнолесьем, де-не-де стояли убогі берези, горобини і липи. Пробивалися і ялинки, але далі дитячого віку справа в них йшло — їх срубали до Новий рік догадливі жителі селища, а сосонки общипывали кози і всякий блудливий худобу. Парк виглядав як «після бомбардування чи навали безстрашної ворожої кінноти». Навколо стояла стала сморід, в канаву кидали цуценят, кошенят, дохлих поросят і всі, що обтяжували жителів селища.

Но люди й не можуть існувати без природи, у парку стояли залізобетонні лави — дерев’яні моментально ламали. У парку бігали дітлахи, водилася шпана, яка розважалася грою в карти, пиятикою, бійками, «іноді до смерті». «Имали відразу і дівок…» Верховодив шпаною Артемка-мыло, з спіненої білої головою. Людочко хоч скільки намагалася втихомирити лахміття на буйної голові Артемки, нічого ні в неї не виходило. Його «кучері, видали схожий на мильну піну, изблизя виявилися що липкі ріжки з вокзальної їдальні — зварили їх, кинули грудку у величезну порожню тарілку, то вони, злиплі, фантастично дороге і лежали. Та й не заради зачіски приходив хлопець до Людочці. Щойно її руки ставали зайнятими ножицями і гребінцем, Артемко починав хапати за різні місця. Людочка спочатку увертывалась чіпких рук Артемки, а коли допомогло, стукнула його машинкою по голові й пробила до крові, довелося лити йод на голову «ухажористого людини». Артемко заулюлюкал і з свистом став ловити повітря. З того часу «домогания свої хуліганські припинив», більше, шпані повелів Людочку не чіпати.

Теперь Людочко нікого й щось боялася, ходила від трамвая додому через парк в будь-який одна година й будь-яку пору року, відповідаючи на вітання шпани «свійською усмішкою». Якось атаман-мыло «зачалил» Людочку центральна міської парк на танці в загін, схожий на звіриний.

«В загоне-зверинце і поводилися по-звіриному… Скаженіло, шаленіло стадо, творячи з танців тілесний страм і марення… Музика, допомагаючи череді в бесовстве і дикості, билася в судомах, тріщала, гуділа, гуркотала барабанами, стогнала, вила».

Людочка злякалася того що відбувається, забилася у куток, шукала очима Артемку, щоб заступився, але «мило измылился у цій шаленіючій сірої піні». Людочку вихопив в коло хлыщ, став нахальничать, вона чи відбилася від кавалера і втекла додому. Гаврилівна назидала «постоялку», що коли Людочко «здасть на майстра, визначиться з професією, вона без жодних танців знайде їй підходящого робочого хлопця — жодна ж шпана живе у світі…». Гаврилівна запевняла — від танців одне неподобство. Людочка в усьому із нею погоджувалася, вважала, їй дуже з наставницею, має багатий життєвий досвід.

Девушка варила, мила, скребла, білило, красила, прала, гладила вперше і не тяготу їй утримувати у повній чистоті будинок. Зате якщо заміж вийде — все вона вміє, в усьому самостійної господинею то, можливо, і чоловік за це любити дітей і цінувати стане. Недосипала Людочка часто, відчувала слабкість, нічого, це можна зробити пережити.

Той часом повернувся з місць не віддалених всім у окрузі відомою людиною по прозванню Стрекач. На вигляд він також нагадував чорного узкоглазого жука, щоправда, під носом замість щупалец-усов у Стрекача був якийсь брудна наліпка, при усмішці, нагадує оскал, оголювалися зіпсовані зуби, немов із цементних крихти виготовлені. Порочне з дитинства, він у школі займався розбоєм — відбирав у малят «серебрушки, пряники», жуйку, особливо любив в «блескучей обгортці». У сьомому класі Стрекач вже тинявся з ножем, але відбирати йому ні в кого не треба було — «мале населення селища приносило йому, як хану, данина, усе, що він велів й хотів би». Невдовзі Стрекач когось порізав ножем, його поставили б на облік до міліції, а після спроби згвалтування почтальонки отримав термін — 3 роки з відстрочкою вироку. Але Стрекач не вгомонився. Громив сусідні дачі, погрожував господарям пожежею, тому власники дач почали залишати випивку, закуску з пропозицією: «Симпатичний гість! Пий, їж, відпочивай — лише, будь ласка, щось поджигай!» Стрекач прожировал майже всю зиму, а згодом його все-таки взяли, він сів у 3 роки. З того часу знаходився «в виправно-трудових таборах, раз у раз прибуваючи у рідній селище, мов у заслужений відпустку. Тутешня шпана гужом тоді ходила за Стрекачом, набиралася розуму», шануючи його злодієм у законі, і не гребував, дріб'язкові пощипував свою команду, граючи то карти, то наперсток. «Тривожно жилося тоді навіть так завжди у тривозі котрий перебуває населенню селища Вэпэрвэзэ. У цей літній вечір Стрекач сидів лаві, попиваючи дорогий коньяк і знемагаючи склавши руки. Шпана обіцяла: «Не психуй. Ось маси, зі танців повалять, ми тобі цыпушек наймам. Скільки захочеш… «.

Вдруг він побачив Людочку. Артемка-мыло спробував замовити ми за неї слово, але Стрекач і не слухав, нею знайшов кураж. Він впіймав дівчину за пасок плаща, намагався посадити навколішки. Вона спробувала позбутися нього, але кинув її через лаву і згвалтував. Шпана перебувала поруч. Стрекач змусив і шпану «забруднитися», ніж сам був винуватцем. Увидя розтерзану Людочку, Артемка-мыло злякався і спробував натягнути її у плащ, а вона, збожеволівши, побігла, репетуючи: «Мило! Мило!» Добігши додому Гаврилівни, Людочко впала на сходинках і знепритомніла. Отямилася на старенькому дивані, куди дотягнула її жаліслива Гаврилівна, сидить поруч і утешавшая жиличку. Прийшовши у собі, Людочко вирішила їхати до матері.

В селі Вычуган «залишилося двд цілих вдома. У першому вперто доживала віку стара Вычуганиха, й інші — мати Людочки з вітчимом». Уся село, задохнувшаяся в дикоросте, з ледь натоптанной стежкою, був у забитих вікнах, пошатнувшихся шпаківнях, дико розкішними між хат тополями, черемухами, осиками. Того літа, коли Людочка закінчила школу, стара яблуня дала небувалий врожай червоних наливних яблук. Вычуганиха лякала: «Дітлахи, не їжте ці яблука. Не на добро це!» «Одного разу вночі жива гілка яблуні, не витримавши тяжкості плодів, перепала. Голий, плаский стовбур залишився поза расступившимися будинками, як хрест із обламаною поперечкою на цвинтарі. Пам’ятник умираючої російської селі. Ще однією. «Так ось, — пророкувала Вычуганиха, — одинова середь Росії кіл вб’ють, і пом’янути її, нечистої силою изведенную, нікому буде…» Моторошно було жінкам слухати Вычуганиху, вони невміло молилися, вважаючи себе негідними милості Божої.

Людочкина мати також постала молитися, лише з Бог і погода залишалася надія. Людочко захихотіла на матір та схлопотала ляпас.

Вскоре померла Вычуганиха. Вітчим Людочки клікнув чоловіків із ліспромгоспу, вони звезли на тракторних санях стару на погост, а пом’янути немає що і нічим. Людочкина мати зібрала щось до столу. Згадували, що Вычуганиха була останній з роду вычуган, засновників села.

Мать прала кухні, побачивши дочка, стала витирати про фартух руки, доклала їх до великому живота, сказала, що кіт вранці «намивав гостей», вона дивувалася: «Звідки в нас їм здалося бути? Аж раптом он що!» Оглядаючи Людочку, мати відразу зрозуміла — з дочкою сталося це лихо. «Розуму великого зайве, щоб було б докумекати, яка біда з нею сталася. Але крізь цю… неминучість все баби повинні відбутися… Скільки їх ще, бед-то, попереду…» Вона дізналася, дочка приїхала у вихідні. Зраділа, що подкопила до її приїзду сметану, вітчим меду накачав. Мати повідомила, що переїжджає з чоловіком у ліспромгосп, лише «як пику…». Бентежачись, що під кінець четвертого десятка зважилася народжувати, пояснила: «Сам дитини хоче. Будинок у селищі будує… і той продамо. Але саме не заперечує, якби тебе його перепишемо…» Людочко відмовилася: «Навіщо він мені». Мати зраділа, може, сотень п’ять дадуть на шифер, на скла.

Мать заплакала, визираючи у вікно: «Кому що від цього розору користь?» Потім вона пішла достирывать, а дочка надіслала доїти корову і дров принести. «Сам» повинен настати з роботи пізно, для її приходу встигнуть зварити юшку. Тоді й вип’ють з вітчимом, але дочка відповіла: «Не навчилася ще, мама, ні пити, ні стригти». Мати заспокоїла, що стригти навчиться «когда-нито». Не святі горщики ліплять.

Людочка замислилася про вітчимі. як він важко, проте азартно вростав до господарства. З машинами, моторами, рушницею керувався легко, зате на городі не міг відрізнити один овоч від іншого, косовицю сприймав як баловство і є святом. Коли закінчили метати копиці, мати втекла готувати їжу, а Людочка — на річку. Повертаючись додому, вона почула за об-мыском «звіриний рокіт». Людочко дуже здивувалася, побачивши, як вітчим — «чолов'яга із поголеною, сивуватої зусебіч головою, з глибокими борознами в очах, весь в наколках, присадистый, довгорукий, ляскаючи себе по живота, раптом забігав вистрибом по обмілини, і хрипкий ревіння радості исторгался з згорілого чи перержавленного нутра мало їй знайомої людини», — Людочко початку здогадуватися, що він був дитинства. Будинку вона з сміхом розповідала матері, як вітчим грав у питній воді. «І де ж і було купанью-то навчитися? Змалку засланні і у таборах, під конвоєм так охранским доглядом в казенної лазні. В нього житт-те ой-ле-ле… — Схаменувшись, мати построжела і, як комусь стверджуючи, продовжувала: — Але людина, він порядна, може, і добрий».

С цього часу Людочко перестала боятися вітчима, але ближче стала. Вітчим близько себе нікого не допускав.

Сейчас раптом подумалося: побігти в ліспромгосп, протягом семи верст, знайти вітчима, притулитися його й виплакатися з його грубої грудях. Може, він її погладить по голові, пошкодує… Для себе вирішила виїхати з ранкової електричкою. Мати не здивувалася: «Нічого не скажеш… коли треба, то…» Гаврилівна не чекала швидкого повернення жилички. Людочка пояснила, що батьки переїжджають, не дуже до неї. Вона побачила дві мотузочки, прироблені до мішку замість лямок, і заплакала. Мати казала, що прив’язувала ці мотузочки до колисці, сунула ногу в петлю і зыбала ногою… Гаврилівна злякалася, що Людочка плаче? «Маму шкода». Стара пригорюнилась, та її й пожаліти нікому, потім попередила: Артемку-мыло забрали, обличчя Людочка все роздряпала… прикмета. Йому велено мовчати, шаче смерть. Від Стрекача і стару бабу попередили, що й жиличка що зайве пискне, її цвяхами до стовпа приб’ють, а стару бабу хату спалят. Гаврилівна скаржилася, що вона всіх благ — кут на старості, вона ложет його позбутися. Людочка пообіцяла переметнутися на гуртожиток. Гаврилівна заспокоїла: бандюга цей так важко нагуляє, скоро сяде знову, «а я тебе й скличу назад». Людочка згадала, як, живе у радгоспі, застудилася, відкрилося запалення легких, її поклали в районну лікарню. Нескінченною, довгою вночі вона побачила вмираючого хлопця, дізналася від санітарки його нехитру історію. Вербованный з якихось далеких місць, самотній хлопчак прохолонув на лісосіці, на скроні вискочив фурункул. Недосвідчена фельдшерка висварила його, що звертається по всяким дрібницях, а ще через день вона ж супроводжувала хлопця, запалого в безпам’ятство, в районну лікарню. У лікарні розкрили череп, проте нічого зробити ми змогли — гній почав виконувати свою руйнівну справа. Хлопець помирав, тому його винесли в коридор. Людочко довго сиділа і дивилася на мучающегося людини, потім доклала долоньку до її обличчя. Хлопець поступово заспокоївся, з натугою відкрив очі, спробував щось сказати, але неслося лише «усу-усу… вусу…». Женским чуттям вона вгадала, він намагається подякувати її. Людочко щиро пошкодувала хлопця, такого молодого, самотнього, напевно, і полюбити нікого не встиг, принесла табуретку, села поруч і здобула руку хлопця. Разом із надією дивився її у, щось шепотів. Людочко подумала, що він шепоче молитву, і став допомагати йому, потім втомилася і задрімала. Вона прокинулася, побачила, що хлопець плаче, знизала його руку, але відповів їхньому потиск. Він збагнув ціну співчуття — «відбулося ще одне звичне зрадництво стосовно умираючому». Віддають, «віддають його живі! Не його біль, на її життя, отримати свою страждання дорого, і хочуть, щоб скоріш скінчилися його борошна, у тому, щоб самим не мучитися». Хлопець відняв від Людочки свою правицю і відвернувся —- «чекав від нього не слабкого розради, він жертви від нього чекав, згоди бути з нею остаточно, може, і померти разом із. І тоді здійснилося б диво: вдвох вони стали б сильніше за смерть, повстали б до життя, у ньому підвівся могутній порив», відкрився б шлях до воскресінню. Не було поруч людини, здатного жертвувати собою заради вмираючого, а одиночній тюремній камері не здолав смерті. Людочка бочком, хіба що викрита в нехороше вчинок, крадькома пішла свого ліжка. З того часу не умовкало у ній почуття глибокої провини перед покійним парнем-лесорубом. Тепер сама в горі Ай-Петрі і занедбаності, вона особливої гостроти, зовсім помітно відчула всю відторгнутість людину. Їй потрібно було остаточно випити чашу самотності, лукавого людське співчуття — простір навколо все звужувалося, як біля тієї ліжка за лікарняній облупленій піччю, де лежав умираючий хлопець. Людочка засоромилася: «вона прикидалася тоді, навіщо? Адже б і справді був у ній готовність остаточно залишитися з умираючим, б сприйняти як нього борошно, як у давнину, може, у самому справі було виявлено в ньому невідомі сили. Ну не здійснися диво, не воскресни умираючий, однаково свідомість те, що вона може… віддати їй усе себе, аж до останнього подиху, зробив би її сильної, впевненою у собі, готової на відсіч злим силам». Тепер вона зрозуміла психічний стан узников-одиночек. Людочко знову згадала про вітчимі: ось він либонь з цих, із найсильніших? І як, від якого місця щодо нього подступиться-то? Людочко подумала, що у біді, самотужки все однакові, і нічого когось соромити й зневажати.

В гуртожитку місць доки було, і дівчина продовжувала жити в Гаврилівни. Господиня навчала жиличку «повертатися у темряві» не через парк, щоб «саранопалы» не знали, що вона живе у селищі. Але Людочко продовжувала ходити через парк, де його якось підловив КДБ хлопці, стращали Стрекачом, непомітно підштовхуючи до лави. Людочка зрозуміла, що хочуть. Вона, у кишені носила бритву, бажаючи відрізати «гідність Стрекача під самий корінь». Про страшної цієї помсти додумалася не сама, а почула якось про таке вчинок жінки в перукарні. Хлопцям Людочко сказала, шкода, що немає Стрекача, «такий видатний кавалер». Вона розв’язно заявила: відвалите, хлопчики, піду переодягнусь в поношене, не багачка. Хлопці відпустили її про те, щоб швидше повернулася, попередили, ніж змела «жартувати». Будинку Людочко переодяглася в стареньке сукню, підперезалась усе ж мотузочкою від міста своєї колиски, зняла туфлі, взяла аркуш паперу, але з знайшла ні ручки, ні олівця і вискочила на. У парк прочитала оголошення про наборі юнаків та дівчат в лісову промисловість. Промайнула рятівна думку: «Може, поїхати?» «Тут інша думку перебила першу: там, в лесу-то, стрекач на стрекаче і з вусами». У парку вона відшукала давно запримеченный тополя з корявим суком над стежиною, захлеснула нею мотузочку, вправно вгрузала петельку, хоча й тихоня, але по-селянськи вона вміла багато. Людочко залізла на обломыш тополі, наділу петлю на шию. Вона подумки простилася з сім'єю та близькими, попросила вибачення в Бога. Як усе замкнуті люди, було досить рішучої. «І тоді, з петлею на шиї, вона також, як у дитинстві, затиснула обличчя долонями і, відштовхнувшись ступнями, ніби з високого берега поринула у вир. Безмежний і бездонний».

Она встигла відчути, як серце у грудях розбухає, здається, розламає ребра і вирветься з грудях. Серце швидко стомлено, послаб, і відразу всяка біль, і борошна залишили Людочку…

Парни, що чекає їх у парку, вже стали лаяти дівчину, обманувшую їх. Одного послали в розвідку. Він крикнув приятелям: «Пазурі рвемо! Ко-огти! Вона… «— Розвідник мчав стрибками від тополь, від світла». Пізніше, сидячи в привокзальному ресторані, разом з нервовим хохотком розповідав, що тремтяче і дергающееся тіло Людочки. Хлопці вирішили попередити Стрекача і кудись поїхати, наразі їх не «забарабали».

Хоронили Людочку над рідний кинутою селі, але в міському цвинтарі. Мати часом забувалася і голосила. Будинку Гаврилівна розридалася: за дочку вважала Людочку, а та над собою зробила? Вітчим випив склянку горілки і посів ганок покурити. Він пішов у парк застав дома всю компанію на чолі із Стрекачом. Бандит запитав котрий підійшов мужика, що треба. «Подивитися ось за тебе прийшов», — відповів вітчим. Він поїхав із шиї Стрекача хрест, і кинув їх у кущі. «Эт-то хоч не погань, обсосок! Бог-те хоч не лапайте, людям залишіть!» Стрекач пробував пригрозити мужику ножем. Вітчим посміхнувся і неуловимо-молниеносным рухом перехопив руку Стрекача, вирвав їх із кишені разом із шматком матерії. Не давши бандитові схаменутись, згріб воріт сорочки разом із фраком, поволок Стрекача за комір через кущі, жбурнув в канаву, у відповідь пролунав несамовитий крик. Витираючи руки про штани, вітчим посів доріжку, шпана заступила їй шлях. Він не погоджувався у яких поглядом. «Справжнього, непридуманного пахана відчули хлопці. Цей не бруднив штани брудом, які вже нікому, перед самим брудним конвоєм навколішки не ставав». Шпана розбіглася: хто з парку, хто тягнув полусварившегося Стрекача з канави, хтось за «швидкої» й повідомити полуспившейся матері Стрекача про долю, котра спіткала її синочка, бурхливий шлях якого від дитячої виправно-трудовій колонії до табору суворого режиму завершився. Дійшовши до околиці парку, вітчим Людочки спіткнувся аж раптом побачив на сучку шматок мотузки. «Якась колишня, остаточно нею самою не пізнана сила високо його підкинула, він впіймався за гілку, той рипнув і відвалився». Потримавши гілку до рук, чомусь понюхавши його, вітчим тихо мовив: «Що ж ти не обломився, коли треба?» Він скришив їх у шматки, розкидавши убік, поспішив до будинку Гаврилівни. Прийшовши додому і чи випивши горілки, почав лаштуватися в ліспромгосп. На шанобливій відстані його поспішала і встигала дружина. Він взяв в неї пожитки Людочки, допоміг залізти з високих сходах до вагона електрички і знайшов вільне місце. Мати Людочки спочатку шепотіла, а в голос просила Бога допомогти народити і зберегти хоча б це дитя повноцінним. Просила за Людочку, що її зберегла. Потім «несміливо поклала голову йому на плече, слабко притулилася щодо нього, і здалося їй, чи насправді як було, він приспустив плече, щоб спритнішим і покойней їй, і ніби аж ліктем її до боці притиснув, пригрів».

У місцевого УВС і забракло рис і можливостей розколоти Артем-ку-мыло. З суворим попередженням він відпустили додому. Із переляку Артемко вступив у училище зв’язку, у павлоградську філію, де навчають лазити по стовпах, угвинчувати склянки і натягувати дроти; з переляку ж, не інакше, Артемка-мыло скоро одружився, і вона по-стахановски, найшвидше у селищі, через чотири місяці по весіллі народилося кучеряве дитя, усміхнене і веселе. Дід сміявся, що «цей малий з пласкою головою, адже світ божий його виймали щипцями, вже з таткове мозговать не зуміє, з кінця на стовп влазити — не уторопав».

На четвертої смузі місцевої газети наприкінці кварталу з’явилася замітка про стан моралі у місті, але «Людочко і Стрекач до цього звіту не догодили. Начальнику УВС залишалося двох років до пенсії, і не хотів псувати позитивний відсоток сумнівними даними. Людочка і Стрекач, котрі полишили після себе жодних записок, майна, цінностей та свідків, випали на реєстраційному журналі УВС лінією самогубців… здуру що наклали він руки».

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.