Громадянство

Громадянство.

Основою правового положення особини як в державному, то й в міжнародному праві являється громадянство. Майже в кожній стране основною частиною його населення виступає особлива категорія фізичних осіб — громадяни даної держави. Правовий статус громадянина істотно відрізняється від статусу інших осіб, котрі проживають в стране. Він зберігає свої особливості й до того випадку, коли громадянин тієї чи іншої держави постійно чи тимчасово проживає на територї іншої держави. Громадянина із Державою із «єднує стійкий правовий зв «язок, який проявляється в суворо визначених в законодавстві кожної держави взаємних прав та обов «язків. Громадяни мають визначені права і несуть обов «язки по відношенню до своєї держави, а держава забезпечує захист їхні прав та інтересів як на своїй територї, то й за її межами. Держава наділяє своіх громадян более високим рівнем прав, ніж іноземців, в тому числі, визначеною правоздатністю участі в управілнні Державою безпосередньо чи через представницьку систему.

Володіння громадянством являється передумовою повного поширення на дану особу всіх прав та свобод, котрі визнаютиься законом, захист особини Державою не так на територї держави, але й і за її межами. У наше годину усі відносини, заговорили українською у «язані із громадянством, регламентуються, згідно зі статтею № 3 закону України «Про громадянство України «від 8 жовтня 1991 року, Конституцією України, цим законом та прийнятими відповідно перед тим законодавчими актами України. Регламентування питань громадянства державами здійснюється як внутрішнім, то й міжнародним правом. Хоча й тих й інші норми представляють собою комплекс права, але й в лише своій сукупності смердоті дають повну уяву про загальну спрямованість узаконеноі волі правлячого класу відповідної держави при урегулюванні питань населення.

" Громадянство, — йдеться у преамбулі закону України «Про громадянство України » , — визначає постійна політико-правовий зв «язок особини й Української держави, що знаходить вияв у їхні взаємних правах й обов «язках ». Громадянство — це належність особини до даної держави, внаслідок якої на особу поширюються суверенні права держави й забезпечується захист її прав й законних інтересів як всередині країни, то й за її межами. Громадянство виступає як своєрідний загальний, тривалий, стійкий зв «язок, необмежений територіально-просторовими сферами України, як гарант (необхідна умова) забезпечення особі активноі й вирішальноі участі в управлінні справами суспільства й держави. Інститут Українського громадянства складають норми, котрі регламентують відносини, що існують між Українською Державою та особами незалежно від місця їхнього проживання: в Україні чи за її межами. Законодавство про українське громадянство складається із прийнятого на основі Конституції України закону «Про громадянство України «від 8 жовтня 1991 року. Громадянство базується на загальних політикоправових та специфічних принципах, котрі уособлюють сутність громадянства, його найважливіші структурні й функціоноальні характеристики. Головні із них — принцип народного суверенітету, демократизму, гуманізму, інтернаціоналізму, принципи невизнання подвійного громадянства, невидачі українських громадян іноземній державі, єдності українського громадянства, поєднання визнання українського громадянства по «праву крові «й «праву грунту », єдності громадянства членів сім «ї, невизнання автоматичноі втрати українського громадянства, дозволяючи порядок виходу із Українського громадянства, збекреження громадянства при укладенні та розірванні шлюбу, збереження громадянства України, котрі проживають за кордоном. У Україні органом, який приймає рішення із питань громадянства, є президент України, а регулювання громадянства в Україні належить до виключноі компетенції Верховної Заради України (ст. 3 частина 2). Якщо міжнародним договором України встановлені інші правила, ніж тих, що містяться в законі «Про громадянство України », застосовуються правила міжнародного договору (ст. 4).

Громадян, однак, не мона розглядати лише як сукупність осіб, котрі проживають на територї держави, бо за цією ознакою утворюється населення країни — категорія демографічна, а чи не правова. Не можна називати громадянами й всіх осіб, на які поширюється влада держави, бо вона обов «язкова в рівній мірі й для іноземних громадян, й для осіб без громадянства, котрі проживають на її територї. Часто аналогічні норми закріплюються з текстів основних законів. Наприклад, в пункті 1 ст. 15 Конституціі Португалії записано:

" Іноземці та апатриди, котрі знаходяться чи проживають на територіі Португаліі, користуються правами та несуть обов «язки, відповідні правам та обов «язкам португальського громадянина » .

Громадянином держави особа являється над силу проживання на його територї, а внаслідок існування між особою та Державою особливих зв «язків, котрі складають зміст громадянства. Останні засновані на юридичному оформленні відносин громадянства. Воно відображається, по-перше, в їхні загальному правовому нормуванні, й, по-друге, в індивідуальному юридичному оформленні громадянства кожної даної особини. Загальне правове нормування заключається до того, що держава в законі встановлює підвалини по яким та чи інша особа визнається громадянином держави, підвалини набуття та припинення громадянства, порядок вирішення цих питань. У відношенні кожної людини громадянство оформляється документами, котрі підтверджують його громадянство. Такими документами в Україні є паспорт громадянина України, для військовослужбовців — військова книжка, а осіб до 16 років — свідотство про народження (ст. 5 ч.1). Держава реєструє також такі акти громадянського стану, як народження та смерть свого громадянина. Стійкий характер відносин громадянина заключається в їхнього постійному характері, який триває від народження до смерти громадянина, у встановленні особливого порядку їхні припинення, який не допускає розривання громадянином в односторонньому порядку.

Характер відносин між Державою та його громадянином — ключовий чинник демократії будь-якого типу. Для вченних західної науки конституційного права визначенняправового статусу громадянина ніколи не було б простою задачею.

Починая із Арістотеля теоретики проводять чітке розмеження між громадянином та суб «єктами. Громадяни розглядаються в якості активних участників політичного суспільства; суб «єкти — категорія, Яка в різні періоди включала такі групи як рабі, закріпаченні, іноземці, — є по своїй сутності пасивними про «єктами про «єктами політичного суспільства. Алі поступово ця різниця був знищена. Вже у ХІХ століття Дж.

Кент писавши, що «стосовно корінного населення поняття «суб «єкт «і «громадянин «в рівній мірі взаємозамінні «.

У англійському праві ніколи не було б різниці між двома цими поняттями, а було б лише розмеження між громадянином та іноземцем.

У конституційній державі інститут громадянства, який заміняв раніше підданство, і стала однією з виявлень принципу рівноправ «я всіх членів суспільства. Головне місце серед норм, котрі регулюють громадянство, займають норми Конституції. Алі про «єм й характер конституційного регулювання громадянства різні. Одні норми відносяться безпосередньо до громадянства, складаючи його принципи, інші - загальний характер й мають вирішальне значення при урегулюванні як громадянства, то й інших відносин.

Юридичні норми, котрі регулюють відносини громадянства, поділяються на слідуючі групи:

норми Конституції (принцип єдності громадянства, принцип рівного громадянства, захист громадянина за кордоном, розпорядження обов «язкового регудлювання порядку визнання, набуття, втрачу громадянства в законі та ін.); закони про громадянство, котрі регулюють на основі Конституції порядок визнання, набуття та втрати громадянства; підзаконні акти, котрі регулюють процесуальні запитання визнання, набуття, втрачу громадянства та інші запитання, котрі заговорили українською у «язані із громадянством.

За кордоном охорону прав та законних інтересів громадян здійснюють дипломатичні та консульські служби. На.

Україні в законі «Про громадянство України «цей принцип також діє. Згідно зі статтею 8 цого ж закону:

" Дипломатичні представництва й консульські установи України, посадові особини вол «язані вживати заходів до забезпечення громадянам республіки можливості користуватися в повному обсязі правами, надами їм законодавством країни перебування, міжнародними договорами, учасниками які є Україна й держава перебування, та міжнародними звичаями, в установленому закондавством порядку захищати їхні інтереси, що охороняються законом, а при необхідності - вживати заходів для поновлення порушених прав громадян.

України ". Знаходячись под виключною юрисдикцією своєї держави, громадянин не може бути висланим із країни, не може бути виданий іноземній державі (ст. 9).

Більшість держав виходять з визнання виключності громадянства. Так, п. 3 ст.10 Конституції Казахстану наголошує: «За громадянином держави не визнається громадянство іншої держави ». Відмовляючись від інституту подвійного громадянства, законодавець встановлює, що особа, котра являється громадянином даної держави, не може одночасно громадянином іноземної держави (ст.10). Алі забезпечення винятковості залежить не лише від однієї держави. У результаті колізії норм, котрі регулюють запитання громадянства в різних країнах, може виникнути ситуація, коли одна й та ж особа визнається громадянином двох чи понад держав.

Щоб по можливості уникнути подібних випадків, держава заключає догоди, котрі дозволяють зменшити до мінімуму число осіб із подвійним громадянством. Так, Конституція Ро-сійської Федерації, не відкидаючи в принципі інститут подвійного громадянства, допускає, що останні можуть встановлюватися у відповідності із федеральним законом чи міжнародним договором (п. 1 ст.62). При цьому наявність у громадянина Російської.

Федерації громадянства іноземної держави, із однієї сторони не зменшує його прав та свобод, із іншої - не звільняє його від обов «язків, котрі випливають із російського громадянства, якщо інше не передбачене федеральним законом чи міжнародним договором (п. 2 ст.62). У з статтею 11(2) Конституції Іспанії закріплено, що іберамериканських країнах, котрі мають із Іспанією «особливі зв «язки », «іспанці можуть натуралізоватися без втрати свого громадянства за народженням », тобто легалізується подвійне громадянство цілої категорії іспанців навіть при відсутності двосторонніх договорів.

Стаття 12 Закону про громадянство України встановлює, що громадянство набувається:

в результаті його признання; за народженням; в результаті прийняття в громадянство; в порядку його регістрації; через поновлення в громадянстві України; шляхом вибору (оптація); за іншими підставами, передбачені цим законом.

Складність усуненнясуперечностей політичних й класових інтересів держав, котрі належати до різних соціально-економічних систем, являється причиною того, що по питанням громадянства укладено мало універсальних міжнародних дговорів. Держави в основному регламентують запитання громадянства на основі регіональних угод, укладені державами, котрі належати до однієї соціальноекономічної системи. Договори в області громадянства можна поділити на дві основних групи:

домов про усунення подвійного громадянства; домов про усунення осіб без громадянства.

Першою багатосторонньою конвенцією по питаннях громадянства був Конвенція про статус натуралізованих осіб, відновлюючих своє постійне проживання в державі походження, котра був прийнята у Ріо-де-Жанейро в.

1906 році. Учасниками конвенції були 11 американських держав, включаючи США. Вона встановлює правило про ті, що Повернення натуралізованої особини в державу колишнього громадянства має нослідок втрати натураліації й реінтеграцію в первинній державі.

Переважна більшість людей набувають громадянство за народженням. Алі поряд із цим існують й інші способи його набуття: прийняття в громадянство, поновлення в ньому, вибір громадянства. Дуже рідко громадянство набувається в результаті заключення чи розторгнення шлюбу чи на інших основах.

Всі запитання набуття чи втрати громадянства, у відповідності із принципом державного суверенітету, регулюються Державою на їхні розсуд. Алі це усе ж таки не встановлює, що смердоті можуть довільно встановлювати порядок набуття громадянства, не рахуючись із загальновизнаними принципами міжнародного права та міжнародними звичаями. Основним й найбільш поширеним засобом набуття громадянства є філіація, чи набуття громадянства за народженням. Згідно загальновизнаних принципів міжнародного вдачі, кожна дитина має декларація про громадянство. Згідно сучасним нормам міжнародного права, дитина ані при які умовах не винна залишатись апатридом (особою без громадянства). Філіація може здійснюватись двома провідних принципів: «права крові «та «права грунту » .

У галузі набуття громадянства за межі не існує ані загальновизнаних норм міжнародного права, ані однакової практики держав. Тому з колізій законодавства різних держав саме в цій галузі виникає найбільша кількість випадків біпатризму.

Скривджуючими інтереси інших держав видами філіації являється розширене застосування:

національна ознака, як, наприклад, в Гітлерівській Германії та ФРГ;

" право грунту «по відношенню до дітей офіційних представників іноземних держав, котрі розвиваються на територї даної держави;

" права крові «донескінченного числа поколінь дітей, котрі народилися у громадян певної держави, постійно які проживають за кордоном й які загубили реальний зв «язок із батьківщиною. Цей недолік притаманний багатьом правовим системам.

На відміну від «права крові «(народжкення від громадянина даної держави) принцип «права грунту «означає, що громадянство в даній державі надається будь-якій особі, Яка народилася на його територї незалежно від громадянства батьків. У наше годину щзаконодавство деяких країн передбачає змішану систему набуття громадянства, при якій переважне значення «права крові «співставляється із відомим впливом «права грунту » .

Вибір чи переважання того чи іншого з вказаних принципів обумовлений головним чином політикою держави в галузі демографіі. Якщо держава зацікавлена в швидкому зростанні населення, вон може запровадити обидва принципа.

Законодавство про громадянство ряду держав має свої особливості. У, наприклад, ще починаючи із закону про громадянство 1855 року, встановлювався зв «язок між громадянством США та проживанням в США.

Дитина, Яка народилася поза межами США та їхні зовнішніми володіннями, автоматично набуває американського громадянства, якщо обоє із батьків є громадянами США, й щоб хоча один із них живий протягом деякого години до народження дитини на територіі США чи у їхні зовноішніх володіннях.

Якщо ж один з батьків являється американським громадянином, а інший — іноземцем, то якості умови визнання дитини, Яка народилася за межами США, громадянином США за народженням закон вимагає, щоб тієї із батьків, який являється громадянином США, до народження дитини проживав США чи в одному із його володінь не менше, ніж 10 років при обов «язковій умові, що хоча б половина цого терміну він проживши його после досягнення 14- річного віку. У останньому випадку дитина набуває американське громадянство, але й зберігає його лише после виконання додаткової вимоги, котра висувається уже безпосередньо впритул до, а саме: прожити США не менше 5 років у віці від 14 до 28 років.

Іншим найбільш поширеним виглядом набуття громадянства являється укорінення, чи набуття громадянства в порядку натуралізації. Це надання органом влади громадянства особі, яку просити про це (згідно з законом.

України «Про громадянство України «ст.12 п.3). Особи, котрі набули громадянства шляхом натуралізації, користуються тими ж правами й несуть тих ж обов «язки, що й інші громадяни (але й в деяких країнах обмежуються їхнього політичні права). Воно здійснюється на основі вільного волевиявлення зацікавленої особини й, як правило, тягне за собою втрачу громадянства, яку на даний момент є у цієї особини, набуте за народженням. Мова йде про особини, котрі чи уже є громадянами іноземних держав, чи ж не мають громадянства, чи є особами із невизначеним громадянством. Алі, усе ж таки таки, одного волевиявлення зацікавленої особини недостатньо для набуття громадянства. Ця особа винна відповідати умовам, встановленні для натуралізації.

Критеріями дійсності натуралізації являється вручення органами, котрі клопочуться, справжніх документів й подання правдивих відомостей. Набуття громадянства (за законом України «Про громадянство України «ст.21 п.2) внаслідок подання завідомо неправдивих відомостей чи фальшивих документів являється правовою основою відміни чи визнання такої натуралізації недійсною.

Нерідко в якості умів натуралізації держава вимагає певний термін проживання в стране, володіння її мовою, наявність засобів існування та інше. Іноді коло прав натуралізованих громадян менше, ніж у тихий, котрі народилися із цим правом. Наприклад, згідно розділу 1 ст. 2 Конституції США Президентом може бути обраний лише тієї громадянин США, який набув цих прав при народженні, а обрання у склад палат Конгресу встановлений 7−9-річний ценз громадянства, тобто конгресменом чи сенатором може бути вибрана особа, котра перебуває в громадянстві США — не менше вказаного строку.

Критерієм добровільності натуралізації являється волевиявлення зі сторони натуралізуємої особи.

Волевиявлення виражається чи в подачі заяви про натуралізацію за своєю волею, чи мовчазна згода при територіальних змінах. З точки зору загальноприйнятих норм міжнародного права протиправним вважається односторонні дії держави, направленні на нав «язування свого громадянства, наприклад в результаті анексії чужої території.

Натуралізація має дві основних різновидності:

індивідуальна натуралізація натуралізація з правоприємства держав.

Індивідуальну натуралізацію можна поділити, на свій чергу, на натуралізацію, засновану на особистому виборі, й натуралізацію з закону. У залежності від того, який орган уповноважений вирішувати запитання про громадянство, розрізняють систему законодавчу й систему адмістративну: в першому випадку натуралізація здійснюється шляхом прийняття закону, а іншому — рішенням адміністративного органу.

Натуралізацію з закону представляє собою юридичний наслідок вступу до шлюбу іноземця із громадянином даної держави, а також усиновлення, опіка, встановлення батьківства та інше. У всіх державах законодавство передбачає визначені передумови натуралізації. Звичайно вимагається: досягнення повноліття, письмова заява, знання мови країни, ценз осідлості (певний мінімум проживання в країні).

У Бразилії за Конституцією 1988 року вимагається безперервне проживання в стране протягом одного року для громадян португаломовних країн, й 30 років — для решти (ст.12). Однією із умів натуралізації у всіх країнах являється лояльність по відношенню до даного режиму. Особам, котрі скоїли проти нього злочин, громадянство не надоється. За діючим законодавством Кубі вимагається дотримання слідуючих умів: более чи менш тривалий термін проживання в стране, чітко виражена відмова від іноземного громадянства та бажання прийняти громадянство Кубі. У іншому випадку особа може набути подвійного громадянства, що не дозволяється Конституцією Кубі (п. «а «ст.30).

Існують 2 види індивідуальної натуралізації: натуралізація, Яка не поширюється на чоловіків та дітей та індивідуальна натуралізація, котра поширюється на їхні малолітніх дітей, але й не так на чоловіків.

У окремих країнах законодавство, крім звичайної натуралізації, передбачається й набуття громадянства шляхом регістрації. Алі це не самостійний спосіб набуття громадянства, а лише вид полегшеної натуралізації. Набуття громадянства шляхом регістрації міжнародним правом, не регламентуються.

Безумовне право іноземця повнолітнього на натуралізацію ані в міжнародному, ані в державному праві не закріплено. Індивід помиляюся на громадянство якої-небудь конкретної держави. Порядок натуралізації іноземців носити характер дозволу та регламентується внутрішніми нормами права.

Натуралізацією з закону являється такий вид натуралізації, Яка не заснована на особистому виборі особи.

Натуралізація з закону може бути також правовим наслідком усиновлення, встановлення опікуна, визнання батьківства, вступ на військову чи державну службу в певних державах.

Натуралізація з правоприємства держав виникла в результаті перетворення бувших колоній в нові суверенні держави. Громадянство в такому випадку виникає безпосередньо в результаті виникнення нового суб «єкту міжнародного права. Визначальною дією особини в даному випадку являється ті, що вон залишається на територї нового суб «єкту міжнародного права й не заявляє про свій намір вийти із новоствореної держави. Така натуралізація автоматично відбувається в останній момент виникнення нової держави, а чи не после прийняття цією Державою відповідного законодавчого акту. У окремих випадках правоприємництво як основа набуття громадянства отримала закріплення у внутрішньо-державному плані.

Поновлення у громадянстві можливе для особини, Яка мала громадянство даної держави, але й потім із якихось причин втратила його. Від натуралізації поновлення у громадянстві відрізняється спрощеним порядлком вирішення питань.

Вибір громадянства — оптація — має місце у випадках, коли якась територія переходити від олнієї держави до іншої. Мешканцям такої територї надоється право вибирати громадянство тієї яи іншої держави, тобто зберегти ті громадянство, яку було б чи набути нове.

Надання громадянства України здійснюється незалежно від расової чи національної приналежності, статі, освіти. Воно виключає дискримінацію будь-якого типу, але й в законі України «Про громадянство України «(ст.

17) існує декілька умів прийняття до громадянства України:

відмова від іноземного громадянства (як уже згадувалося раніше, в Україні існує єдине громадянство й за ст. 10 цого закону за громадянином України не визнається належність до громадянства іноземної держави; постійне проживання на територї України протягом останніх 5 років .

Це правило, не поширюється на осіб, котрі прибули в Україну на постійне проживання й виявили бажання статі громадянами України за умів, якщо смердоті народилися чи довели, що хоча б один із їхнього батьків, дід чи баба народилися на її територї, й не перебувають у громадянстві інших держав;

володіння російською мовою в обсязі, достатньому для спілкування; наявність законних джерел існування; визнання та виконання Конституції України.

Головною постійно діючою умовою поповнення корпусу громадян є набуття громадянства за народженням. Ця основа випливає з поєднання двох принципів набуття громадянства: «право крові «, тобто із урахуванням громадянства батьків, й «право грунту » , — тобто в залежності від місця народження.

Дитина, батьки якої на даний момент народження перебували в громадянстві України, є громадянином України незалежно від місця народження (за ст. 13 Закону України «Про громадянство України »).

У випадку, якщо один з батьків дитини на даний момент народження перебував у громадянстві України, а інший був особою без громадянства чи невідомим, то дитина набуває громадянство України незалежно від місця народження (за ст. 14 ч.3 Закону України «Про громадянство України »).

При різному громадянстві батьків, якщо лише один із них перебував у громадянстві України, запитання про громадянство дитини незалежно від місця народження дитини вирішується письмовою згодою батьків (за ст. 14 ч.2 Закону України «Про громадянство України »).

Принцип права грунту застосовується до громадянства дітей, котрі народилися на територї України, батьки які невідомі. Дитина, котра знаходиться на територї України й батьки якої невідомі, є громадянином України (за ст. 16.

Закону України «Про громадянство України »). Цей ж принцип розповсюджується й на дітей, котрі народилисьна територї України від батьків без громадянства (за ст. 15 Закону України «Про громадянство України »).

Конституція й та закон про громадянство встановлює перш на ці загальні основи, котрі визщначають суттєві риси відносин громадянства. Серед них потрібно виділити слідуючі.

1.Громадянство являється єдиним, але й в законі «Про громадянство України «за ст. 1: «На підставі міждержавних договорів допускається подвійне громадянство ». Цей принцип являється найважливішим й закріплюється в Конституції України (ст. 4).

Значення цієї норми полягає в встоновленні єдиного українського громадянства, але й й у визначенні умів приналежності громадян України до громадян республіки. єдине громадянство в державі являється неохідною умовою його суверенної статусу, збереження цілісності.

2.громадянство україни являється рівним незщалежно від набуття громадянства. Законодвство не встановлює ніяких особливостей та відмінностей в правовому статусі осіб, котрі набули громадянства.

України за різними підставами: за народженням, через прийняття до громадянства, через поновлення у громадстві України та інше.

3.Громадянство України має відкритий та рівноправний характер. Це виражається, по-перше, в закріпленій законом нормі про ті, у Україні кожна людина має декларація про громадянство. У ст. 15 закону встановлено, що дитина, котра народилася на територї України від особини без громадянства, є громадянином України.

Вільний характер громадянина України виражається, по-друге, до того, що Конституція (ст. 25 ч.1) й закон.

(ст. 20 ч.1) закріплюють право громадянина України змінювати громадянство. Ніхто не може бути позбавлений цого права. Притаманний громадянству стійкий характер зв «язків особини й держави не означає насильницького та вимушеного утримання людини в громадянстві. Це б зачіпляло його свободу.

4.Конституція України (ст.25) закріплює, що громадяни України не можуть бути позбавленні свого громадянства.

Позбавлення — це розторгнення громадянських зв «зків по ініціативі держави, в одностороньому порядку, яку не передбачає в якості умови згоди громадян.

5.Українське законодавство виходить із принципу збереження громадянства України особам, котрі проживають за межами України (за ст. 7 Закону України «Про громадянство України »). Такого роду норма випливає з природніх прав людей вибирати місце проживання, вільно виїзджати за межі України й без перешкод повертатися.

6.Громадянство України базується на відмові автоматичноі його відмови при укладанні чи розірванні шлюбу громадянином України із особою, котра перебуває в інозенмому громадянстві, а також при зміні громадянства одним з подружжя (за ст. 6 Закону України «Про громадянство України »). Цей принцип відображає сутність громадянства як індивідуального, персонального зв «язку особини із Державою, недопустимість автоматичного припинення громадянства без волевиявлення особини й дотримання встановленого порядку. Крім того, подібна норма виходить з визнання шлюбу рівноправним союзом, не допускаючи безумовного слідування жінки (чоловіка) громадянству чоловіка (жінки).

7.Принцип захисту та заступництво громадян України, котрі перебувають за кордоном закріплений в.

Конституції України (ст.25) й в Законі про громадянство (ст. 8). У Законі закріплено, що державні органи.

України, дипломатичні представництва та консульські установи України вол «язані вживати заходів щодо забезпечення громадянам України можливості користуватися в повному обсязі правами, котрі встановлені законодавством держави перебування. Конституція України також встановлює, що громадянин України не може бути висланий за межі України чи виданий іншій державі (ст. 9 Закону про громадянство).

8.Закон України про громадянство ввів такий інститут як заслужене громадянство (ст. 17 Закону України.

" Про громадянство України "). Заслужене громадянство може бути надано особі, Яка не являється громадянином України, але й має визначні заслуги перед Українською Державою. Заслужене громадянство надоється Президентом України.

Неспівпадання принципів набуття й припинення громадянства в різних країнах породжує такий стан, як біпартизм чи особа залишається взагалі без громадянства. Правове положення осіб без громадянства в багатьох випадках збігається із правовим положенням іноземних громадян. Алі є й певні межі в їхнього правовому статусі, так як для особини без громадянства немає необхідності розглядати своє ставлення до іншої держави. Особами без громадянства є тих, котрі не можуть довести свою приналежність до громадянства будь-якоі держави.

Наприклад, згідно австрійського закону, дитина старша за шість місяців, котра був знайдена на територіі Австріі, якщо вважатися особою без громадянства. Особою без громадянства може бути й особа, котра по своїй волі припинила своє громадянство.

Біпартизм (подвійне громадянство) — одночасне перебування особини в громадянстві двох чи понад держав. Це практика, до якої більшість держав відносяться негативно. Алі не дивлячись на це, в країнах «третього світу «біпартизм — явище досить поширене, що заговорили українською у «язане із широкою міграцією населення, а також із росходженням законодавств різних держав, у питаннях про порядок набуття й втрати громадянства.

Наприклад, дитина, котра народилася на мексиканській ториторіі від батьків-австрійців, якщо мексиканським громадянином за Конституцією Мексики й австрійським громадянином за австрійським законом. Подвійне громадянство в деяких випадках створює для осіб із подвійним громадянством певні складненнями, якщо кожна з держав вимагає від нього виконання громадянських обов «язків. Держави негативно відносяться до такого стану й укладають домов про запобігання випадків подвійного громадянства, вол «язуючи при цьому осіб, котрі мають громадянство обох країн договору, вибирати одне громадянство й тім самим припинити інше громадянство. У кожному випадку, держава не було за своїми громадянами ніяких прав, котрі випливають з ннаявності у нього іншого громадянства. Більше того, такі громадяни піддаються іноді певним обмеженням прав. Наприклад, згідно абз.3 ст. 16 Конституціі Румуніі «публічні функціі й високі посади можуть займатися лише особами, котрі мають лише румунське громадянство й місце проживання в стране » .

Найбільш поширеним й демократичним засобом усунення випадків подвійного громадянства, яку створює юридичну невизначенність й Яка порушує тім самим оптимальний режим правового регулювання статусу індивіда внутрішньодержавним правом являється оптація, котра означає вибір громадянства особини, що має более, ніж одне громадянство.

Втрата громадянства, тобто втрата правового зв «язку особини із даною Державою, можлива за слідуючими підставами: внаслідок виходу із громадянства за волевиявленням особини (експобріація), вимушене позбавлення громадянства особини Державою, яку було б набуте за народженням (денаціоналізація), чи вимушене позбавлення громадянства натуралізованих осіб (денатуралізація). Громадянство може бути також припинене на основі міжнародного договору чи за інших підстав, передбачених відповідним законом.

Громадянство України може бути припинене за різщними підставами. Головними є: вихід із громадянства, відміна рішення при прийняття до громадянства, вибір громадянства (оптація).

Вихід із громадянства України — головна підстава припинення громадянства. Закон передбачає дві форми виходу із громадянства України: за клопотанням громадянина України й в порядку регістраціі. У першому випадку рішення про вихід із громадянства приймається Президентом України, а іншому — припинення громадянстварегіструється відповідними органами внутрішніх справ.

У такому спрощеному порядку заявити про намір вийти із громадянства України може особа, у якої хоча б один із батьків, Чоловік чи дитина мають інше громадянство, чи якщо особа виїхала на постійне місце проживання в іншу державу у встановленому законом порядку й немає ніяких перешкод, передбачених законом.

Основою для відклонення клопотання являється наявність у громадянина України невиконаних обов «зків перед Державою чи майнові вол «язання перед фізичними чи юридичними особами (ст. 20 Закону України «Про громадянство України »). Вихід із громадянства також не допускається, якщо особу, котра порушила клопотання про вихід, притягнуто до кримінальної відповідальності як обвинуваченого чи щодо неї є вирок суду, який набравши законої сили й підлягає виконанню (ст. 20 Закону України «Про громадянство України »).

Основою припинення громадянства України є також відміна рішення про прийняття до громадянства України.

(ст. 21 Закону України «Про громадянство України »). Підставою для цого являється набуття громадянства.

України внаслідок подання завідомо неправдивих відомостей чи фальшивих документів.

Позбавлення громадянства носити персональний характер й є санкцією держави по відношенню до особини, Яка допустила протиправну поведінку. Алі така міра застосовується лише до натуралізованих громадян, й лише порівняно невеликого терміну после натуралізації. Так згідно Основного Закону ФРН абз.1 ст. 16 «німеціке громадянство не може бути відібраним. Втрата громадянства може наступити лише на основі закону, а проти волі особини — лише у тому випадку, якщо воно та тім самим не стає особою без громадянства ». У абз.2 ст. 2.

Конституції Іспанії встановлюється, що один іспанець за межі не якщо позбавлений своєї національності «; натуралізовані, виходячи із цого, можуть бути її позбавлені. Австрійський закон, який допускає побавлення громадянства натуралізованих громадян, забороняє це по закінченню 6 років после натуралізації.

(абз.3 параграф 34). Вихід із громадянства може відбутися й за бажанням самої особини. У законі про громадянство.

Нової Зеландії 1977 року закріплена слідуюча норма: «Громадянин Нової Зеландії, який досяг 18-річного віку й набув повну правоздатність, і навіть визнається законом іншої країни, може за годину податі заяву про відмову від свого громадянства Нової Зеландії у встановленому порядку «(ст.15). Аналогічні положення містяться законів про громадянство більшості сучасних держав.

Визначення в Законі громадянства як зв «язку людини із Державою виражається в сукупності їхнього взаємних прав, обов «язків та відповідальності, котрі засновані на визнанні та поваги основних прав та свобод. За Конституцією.

України (ст.22) права й свободи громадянина й людини не є вичерпними.

Громадянство являє собою постійна правовий зв «язок особини й держави, який заключається у регламентації взаємних прав й обов «язків. Причому праву громадянина кореспондує відповідний обов «язок держави й навпаки.

Перелік фундаментальних прав та основних обов «зків міститься у основоположеному законі держави;

Конституції. Про «єм правового статусу громадянина є важливим для визначення рівня впорядкованості суспільних відносин, оскільки повага права шкірного члена суспільства є запорукою побудови демократичної правової держави.

Основні права та обов`язки можна класифікувати таким чином: по-перше, можна виділити дві загальних групи.

— негативні й позитивні. Негативні, котрі полягають до того, що особини не зацікавлені у втручанні держави щодо здійснення цих прав й свобод. Це: фундаментальні свободи, котрі на свій чергу поділяються на: декларація про особисту недоторканість.

Це право, включаючи декларація про життя, являє собою основу практично всоьго правового статусу людини, бо без такої передумови інші права та свободи втрачають сенс. Одну із найбільш чітких формулювань цого блоку питань ми можемо знайти в Конституції України ст.29: «Кожна людина має декларація про свободу та особисту недоторканність », а ст. 27 Конституції України: «Кожна людина має невід «ємне декларація про життя ». У цій з статтею вказано ще, що людина не може бути свавільно позбавлена життя, й, що життя людини винна захищати держава. декларація про свободу приватного життя.

До цого ж права можна додати декларація про недоторканність житла, таємницю кореспонденції, декларація про захист приватного способу життя. Це виявлення особистої свободи отримують в демократичних державах конституційні гарантії. У авторитарних умовах, а політичних режимах влада намагається контролювати особисте життя людей у тому, щоб використовувати інформацію для посилення панування над ними.

На Україні ці принципи регулюються ст. 30, 31, 32 Конституції України. У них зазначається, що кожному громадянину України гарантується недоторканність житла й, що ніхто не зазнавати втручання в його особисте життя, крім, звичайно, випадків, передбачених Конституцією України. декларація про свободу пересування.

Це також важливе виявлення особистої свободи. Сучасна людина, якій завжди потрібно кудись виїхати й, можливо, навіть є життєво необхідним, винна матір можливість пересуватись по стране й оселятися там, де їй надаються более сприятливі умови для розвитку його особистості. Право волю пересування закріпленні в ст. 33 Конституції України. як раніше вже згадувалось, в умовах тоталітарних, а також авторитарних режимах, влада прагне обмежити навіть таку свободу, вказуючи людині, де селитись, а також контролюючи пересування людини. громадські та політичні права та свободи: свобода слова та думи, релігії, освіти, друку.

Сюди можна віднести свободу думи та слова. Свобода думи — це, перш за все, свобода від якого-небуть ідеологічного контролю, коли людина сама вирішує, що їй думати й як їй думати, у що вірити й у що невірити, які духовних цінностей притримуватись. Такі принципи визначені в ст. 34, 35 Конституції України.

Встановлено, що жодна релігія не може бути визнана Державою як обов «язкова. свобода про «єднань, партій.

По загальному правилу у демократичних країнах об`єднання утворюються вільно, хоча й зустрічаються деякі виключення (ст. 36 Конституції України). Так, об`єднання не повині переслідувати ціль збагачення, бо статус такого роду об`єднань регулюється не конституційним, а цивільним, торговельним правом. Крім того, деякі категорії об`єднань забороняються в зв`зку із політичними мотивами (ст. 37 Конституції України).

свобода зібрань.

Свобода зібрань — це необмежена можливість в закритих приміщеннях. Хоча це й не обов`язкова якість зібрання. Законодавство України передбачає, що громадяни можуть збиратися мирно, без зброї й проводити збори, про проведення які потрібно завчасно сповістити органам виконавчої влади чи органам місцевого самоврядування (ст. 39 Конституції України).

свобода підприємництва.

За ст. 42 Конституції України.

декларація про працю.

За ст. 43 Конституції України.

Є ще багато інших прав та свобод, котрі регламентуються Конституцією України. У процесі розбудові незалежної української державності виникає проблема з створенням, зміною існуючого, удоскононаленням системи законодавства. Регулювання та регламентація найважливіших інститутів відносин відповідно до потреб сучасного українського суспільства є першочерговим завданням відповідних державних інститутів. Вирішення питань навколо інституту громалянства у необхідному нам напрямі є одним з найважливіших фундаментів, на якому базується стабільність та безпека внутрішнього життя українського народу. У цьому відношенні важко переоцінити значення закону України «Про громадянство України «від 8 жовтня 1991 року, який віднайшов більшість національних шляхів, способів та методів втілення інституту громадянства у систему інших правових інститутів, враховуючи специфіку та особливості правового регулювання сьогодення в цілому.

Однією із найважливіших частин інституту громадянства є визначення всієї сукупності громадянських прав та обов «язків, що складають зміст даного інституту. Таким чином, Український законодавець, надавши зміст проблематиці зовнішньо-визначеної, чітко-врегульованої форми помітно полегшив й розвинув процес нарощення й розширення законодавчої бази нашої держави на основі міжнародного досвіду у цьому питанні та врахування національних особливостей, що є визначним етапом у створенні демократичного правового, орієнтованого на громадянське суспільство.

Список використаної літератури.

1. Козлова Є. І., Кутафин Про. Є., «Конституціонное право Росії «.

(Юристъ, Москва, 1995).

2. Ковалер А. І. та інших. «Порівняльне конституційне право » .

(видавнича фірма «Манускрипт », Москва, 1996).

3. «Права людини. Міжнародні домов України «(спілка юристів України,.

Київ «Юрінформ », 1992).

4. Коментар в Україну. (Київ, 1996).

5. Ольховський Б. І. «Конституційні права, свободи та обов «язки громадян України «(Конспект лекції, Харків, 1994).

6. Молдован У. У., Мелащенка У. Ф. «Конституційне право ». Опорні конспекти, Словник-довідник (Київ «Юманда », 1996).

7. «Конституційне (державне) право ». Довідник. (Юристъ,.

Москва, 1995).

8. Боярс Ю. Р. «Питання громадянства в міжнародне право «(Москва.

" Міжнародні відносини ", 1986).

9. Баглай М. У., Габричидзе Б. М. «У конституційному праві Росийской.

Федерації «(Москва, 1996).

10. Страшун Б. А. «Конституційне (державне) право розвинених країн ». В. 4-х томах. Том 1. (БЕК, Москва, 1993).