Автобіографізм у творчості В. Стуса

Вступ Актуальність роботи полягає в дослідженні автобіографізму в поетичній творчості В.Стуса.

Об'єкт дослідження — автобіографізм у поезії В. Стуса.

Предмет дослідження — поезія В. Стуса, збірки: «Круговерть», «Зимові дерева», «Веселий цвинтар», «Час творчості», «Палімпсести», рання поезія та поезія, що не увійшла до збірок.

Мета дослідження — проаналізувати поезію В. Стуса та виявити риси автобіографізму.

Основними завданнями роботи є:

1) розглянути поетичну творчість Стуса;

2) зіставити мотиви поезій з мотивами у житті поета;

3) знайти та проаналізувати автобіографічні мотиви поезії В.Стуса.

Наукова новизна курсової роботи полягає в тому, що в ній зіставляється творчість письменника з його особистим життям.

Теоретична і практична значущість роботи полягає в тому, що результати курсового дослідження можуть бути використані при вивченні творчості В.Стуса.

Методи дослідження. Для розв’язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, п’ятьох розділів, висновку, списку використаної літератури.

1. Реалії життя українського суспільства у другій половині ХХ століття. Відлига як культурне явище

1.1 Соціально-культурна ситуація в Україні у другій половині ХХ

30 грудня 1922 р. на І Всесоюзному з'їзді Рад у Москві було урочисто проголошено утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік, проте ніяких договорів між Республіками укладено не було. Відтак Україна увійшла до складу СРСР, а отже потрапила до тоталітарної машини. З 30-х років ХХ століття українська культура починає втрачати залишки національної незалежності. Україна, як й інші народи радянської держави, відчула на собі цілу низку соціальних, політичних впливів комуністичної ідеології, започаткованої радянською державою на шляху боротьби з різними проявами національної свідомості і національними традиціями.

Після Великої Вітчизняної Війни на певний час провідною проблематикою художньої культури відобразила величезне духовне піднесення людей, спонукала з особливою гостротою відчути всю неперехідну цінність людського буття. Твори перших воєнних років мали багато в чому документальний характер, відбивали реалії воєнної дійсності, зосереджували увагу на хронікальності події («Подвиг сержанта Якова Приходька» Ф. Самусєва, «Корсунь-Шевченківський» М. Бази лева, «Ми знову на Шипці» В. Любчика та ін.)

Воєнний час сколихнув глибинні патріотичні почуття народу, які знайшли відображення в поезії, прозових творах П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, Ю. Яновського, О. Довженка.

Післявоєнні п’ятнадцять років в історії української культури — період складний, насичений проявами культу особистості Сталіна. Художня культура цих років надто тенденційна, ідеологічно заангажована — це розквіт соціалістичного реалізму в мистецтві. Комуністична ідеологія після воєнних років ще з більшим завзяттям спробує зміцнити свою парадигму соціального буття, нівелюючи при цьому творчі особистості, примушуючи багатьох діячів культури працювати в межах визначеної тематики.

Тоталітарний ідеологічний диктат спостерігався також у системі освіти: принижувалось значення рідної мови, історії, та культури.

Після смерті Сталіна настає період так званої політичної відлиги (1956—1959), який послабив певним чином і боротьбу з національними проявами та уподобаннями.

Культурна еліта, зокрема такі відомі діячі культури, як М. Рильський, М. Шумило, А. Хижняк, П. Тимошенко та інші, проводить значну пропагандистську діяльність для громадського загалу з метою підвищення національної гідності і поваги до себе як до народу. Саме на цей час припадає перевидання «Словника української мови» Б. Грінченка, збільшується кількість україномовних видань тощо.

Поступово змінюються і критерії громадянської свідомості. Десталінізація розгорнулася в широких масштабах в усіх сферах суспільного процесу, насамперед у культурі.

Період «відлиги» в Україні позначився піднесенням літературно-мистецького життя. У ті роки з’являється роман О. Гончара «Людина і зброя», виходять з друку поетичні збірки В. Симоненка «Тиша і грім», М. Вінграновського «Атомні прелюди», І. Драча «Соняшник». Тоді ж М. Стельмах написав такі відомі твори, як «Кров людська — не водиця» (1957), «Хліб і сіль» (1959), «Правда і кривда» (1961), в яких яскраво виражено національний українській дух.

Атмосфера кінця 50-х років сприяла формуванню молодої генерації так званих шістдесятників, які у змінених обставинах і новими методами продовжили працю на культурному й національному підґрунті. Ця генерація українських інтелектуалів, насамперед письменників, своєю непримиренністю до існуючої дійсності протестувала проти пануючої атмосфери зневаги до особистості, боролася за національні і культурні цінності, за свободу і людську гідність.

Із початку 70-х рр. почала провадитись цілеспрямована русифікація, а у сферах суспільних і гуманітарних наук настав тотальний диктат. Проте політика русифікації зустріла опір. Набули поширення такі форми непокори і боротьби за національні, політичні й культурні права, як петиції, протести, демонстрації, самвидав літературних джерел, влаштування страйків, створення нелегальних політичних організацій. У самвидаві поширювалися есе В. Мороза «Хроніка опору», «Із заповідника ім. Берія», твір Є. Сверстюка «Собор у риштованні», М. Осадчого «Більмо», твори І. Калинця, В. Стуса та інших, а також листи-протести до партійних і державних керівних органів, спрямовані проти нищення пам’яток української культури, проти репресій, русифікації та нівелювання особистості.

Сімдесяті роки — найбільш складний і суперечливий період розвитку української культури. В українській культурі єдиним правильним методом продовжував визнаватись соціалістичний реалізм.(треба трохи розширити це твердження, ще одно-два речення) Великого розголосу у 70-х роках набула Українська гельсінська група, яка виступала в культурній опозиції ідеологічному диктатові. Свою діяльність вона спрямовувала на відстоювання прав людини. Саме в цей період все більш відчутною стає загальна криза соціалізму і дискредитація офіційної ідеології, що знайшло відображення в літературі дисидентського напрямку (В. Симоненко, В. Стус, В. Некрасов, Б. Чичибабін, І. Ратушинська).

Українська група сприяння виконанню Гельсінських домовленостей була утворена 9 листопада 1976 р. її засновниками стали М. Руденко, О. Мешко, О. Тихий.

Організатори гельсінської групи ставили свої підписи під заявами, зверненнями, протестами про порушення радянським урядом прав людини в СРСР, припускаючи, що це більшою мірою активізує широкі маси, позбавить їх комплексу страху, успадкованого від часів сталінського терору.

У 80-х роках, незважаючи на несприятливі умови розвитку, українська культура продовжує розвиватися, адже саме в цей період були створені умови пробудження української свідомості, накопичення національно-культурного потенціалу, відновлення історичного методу при аналізі питань походження українського народу, його древніх коренів. Внаслідок цього відбуваються зміни в образотворчому мистецтві (авангардистські течії і національна тематика), музиці (український рок, фестиваль «Червона рута»), кіно (звернення до історичної тематики).

У процесі відродження української культури гідну роль відіграють «шістдесятники», загартовані у протистоянні офіційній ідеології. Д. Павличко у своїх творах засуджує байдуже ставлення до власного народу, України, рідної мови, Л. Костенко веде діалог минулого із сучасним, заглиблюється в проблему обов’язку митця перед народом, І. Драч розкриває непростий зв’язок науково-технічного прогресу з духовними цінностями нації. [8]

1.2 Шістдесятники". Дисидентство як явище в укр. дійсності ХХ століття

" Шістдесятники" представлені письменниками В. Стусом, Л. Костенко, В. Симоненком, І. Драчем, М. Вінграновським, Є. Гуцалом, літературними критиками І. Дзюбою, І. Світличним, Є. Сверстюком та багатьма іншими, проти яких після їхнього короткочасного яскравого дебюту почалося цькування з боку влади. Рух «шістдесятників» було розгромлено або загнано у внутрішнє «духовне підпілля» арештами 1965;1972 pp. Одних було змушено до мовчання, деякі зламалися, інших ув’язнено. Внаслідок важких табірних умов багато з них померли в ув’язненні.

Ця група української творчої інтелігенції в умовах «відлиги» виявила прагнення до пошуку нових форм мистецького самовираження на основі осмислення національного досвіду. В них зростав інтерес до вивчення духовної спадщини свого народу. Все це привело їх на шлях боротьби за оновлення суспільства, відмови від тоталітаризму в усіх сферах суспільного буття, зокрема в духовних процесах, за утвердження загальнолюдських моральних та естетичних цінностей. Так поступово сформувався рух дисидентів. Він відігравав значну роль в культурно-ідеологічних процесах, що відбувались в Україні. У суспільстві сформувалася полярна офіційній громадянська позиція.

поезія урбаністичний дисидентство лірика

2. Постать Василя Стуса в контексті доби В 60-х роках ХХ століття в українській літературі, культурі та громадському житті з’являється неординарна постать — Василь Стус — поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Творчість Стуса свідомо підпорядковувалася вихованню національної гідності в українців, боротьбі зi злочинною політикою та тотальною несправедливістю. Власним прикладом він стверджував, що навіть тоталітарний режим не здатен зламати людину, сильну духом, яка вірить у свою правоту. Близько до серця сприймав він тяжкі будні радянського життя, в якому душилась українська мова, культура, інтелігенція, принижувалась людська гідність та знецінювалась правда.

В своїх поезіях В. Стус відображав дійсність, якою вона поставала перед його очима: тяжкі будні зрусифікованого Донбасу, потім байдужого до репресій Києва і жорстокість тюремних режимів Колими і Мордовії. Творити йому доводилось у складні часи, коли важко було не лише бути письменником, а й просто свідомим громадянином і людиною. Все це знайшло точне відображення у його збірках. Автобіографічні мотиви простежуються з перших його поезій і протягом усього життя. В періоди ув’язнення Стус заглиблюється в себе і витворює в собі людину, яку неможливо зрушити зі шляху правди. Так з’явились збірки «Час творчості» та «Палімпсести». Манера письма Василя Стуса гармонійно поєднала українську традицію із найкращими зразками світової — особливо, європейської спадщини. Стрижнем його поезії було утвердження власного духу і протиставлення себе нелюдській радянській системі.

2.1 Автобіографізм у інтимній ліриці. Мотиви і образи Василь Стус почав писати вірші, навчаючись на другому курсі університету. Ранні вірші його датовані серединою 50-х років. В них лунають мотиви пейзажно-філософської лірики. Поет починає з того, що описує оточуючий світ, те що він бачить крізь призму власного світосприйняття.

Образи ранніх поезій Стуса — це речі та явища, які його оточують: старці, кульбаби, вечір, ніч, вогні, вікна, дороги — усі розкривають особливості його юнацького світогляду. Але домінуючим є образ жінки («Сон (нона)», «В ночі», «Багаття згасло, В тебе сон пройшов…»). Проте у текстах відсутнє почуття закоханості, поет лише описує своє замилування неозначеною особистістю жінки.

«Струнка, білява, з синіми очима, Неначе лебідь з хвилі вдалині

(В вечірній тиші ми лише одні), ;

Мені вона привидилась вві сні" (1955) [2,с.73]

Товариші поета по навчанню згадують, що Стус не любив говорити на інтимні теми, проте одного разу зізнався, що закоханий. Ця закоханість не вилилась в роман через сором’язливість хлопця. У Василя Стуса тема кохання з’являється у творчості, як і в більшості письменників, саме під час переживання цього почуття. [9]

«Те, що було в дитинстві щемним коханням, стало нині Олександрою, Валею, Людою…»

Молоде кохання у В. Стуса уже позначене тугою, яка пізніше «доросте» до своїх істинних висот. Лише 1961 року Василь зустрічає Фролову Олександру (Шурочку). Між ними зав’язались досить тривалі і близькі стосунки, які тривали до 64-го року. Пізніше її образ неодноразово поставатиме в його поезіях. Історію їхнього кохання ми знаємо завдяки оповіді Володимира Вербиченка «Аура втраченого кохання».

Познайомились вони на початку 1961;го року у Горлівці, а саме, під час святкування дня народження Василя. В той же вечір він пішов її проводжати, прогулянка закінчилась спробою поцілунку і ляпасом. Наступного разу зустрілись вони вже восени, Василь завітав до дівчини у гуртожиток, привітати її із 8 березня. Шурочка вчилась тоді у інституті, а Стус вчителював у горлівській школі. Вони ходили разом у музеї, театри, концерти. Вона — типова маргіналка — тягнулась до його культури і намагалась зрозуміти і розділяти його смаки. Проте її дивувала його, часом, епатажна поведінка, манера одягатися та категоричність. Одного разу Шура заявила, що не бачить різниці між «Україна чи УкрАїна», Стус розвернувся і пішов: він був категоричним у подібних питаннях.

Зі слів дівчини: «Василь прочесав усі художні галереї». Стус проносив їй свої вірші, запитував її думки. Шура також пробувала писати, але Василь не підтримав її у цьому. На нараді в Одесі Василь закохався у іншу дівчину, там же попросив художника-скульптора виліпити її бюст і почав носити його із собою. (Проте)Шура викинула бюст у озеро, була ревнива.

Невід'ємною частиною Василя було прагнення епатувати публіку, людей навколо. Це стало і невід'ємною частиною їх стосунків. Одного разу він подарував дівчині гладіолус, назвавши його Достоєвським, іншого разу усю дорогу з лісу до гуртожитку ніс її на руках.

В той час Стус вже працював у редакції «Донбасу», готувався до вступу на аспірантуру. У травні 1963 його запросили до Київського Національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Він перебирається до Києва, обіцяючи забрати до себе Сашу відразу, як дадуть кімнату. Проте кімнату ніяк не давали, він час від часу їздив до неї у Донецьк, але їх стосунки поступово занепадали, він це відчував. Лише у 64-му він подзвонив до неї: є кімната, але вона відмовилась приїхати. Примчавши до неї, Стус дізнався, що вона вагітна від іншого і готується до весілля. Розрив Василь пережив болюче. Їй присвячені поезії: «Я знаю — ми будем іще не раз бродити з тобою, слухати ліс притихлий…» (1962), «Я марно вчив граматику кохання» (1963), «Весняний вечір, молоді тумани» та «Не відповідаєш, мовчиш, заціпило?"(1964).

Вони не лишили жодного спільного фотознімку. Василь вважав поганою прикметою фотографуватися до шлюбу. Саша певний час зберігала близько тридцяти Василевих листів, проте всі вони були знищені раптовим пожаром в її будинку.

У його віршах вона постає тендітною вразливою дівчиною

«.ти прийдеш до мене самотня, настрашена і чужа, розграбована на всі свої сто шістдесят сантиметрів зросту.

І разом з тобою ми заходимося визбирувати роздаровані уста, очі, пам’яті,

погляди, губи, плечі,

розшукаємо все — до найменшого панігтя…"(X. 1962) [2, c.115]

вірною супутницею і товаришем:

«Я знаю — ми будем іще не раз бродити з тобою, слухати ліс притихлий, старих і мудрих сорок, вирізняти гудки азотнотукового заводу, чути постріли на мовчазному полігоні,

і, лячна, наслухатиме нас земля."

(X. 1962)

Та вже у серпні 1963 року, коли Саша поступово почала віддалятись від Василя, в поезіях починає з’являтись мотиви тривоги:

«Я марно вчив граматику кохання, граматику гріховних губ твоїх, ;

ти утікала і ховала сміх межи зубів затиснений захланних".

(VIII 1963)

Образ коханої жінки набирає гостріших рис, навіть дещо відьомських

«Нескорена вовчиця зголодніла по диких лозах шматувала тіло, аж червонів багульник у ногах.

О покотьоло губ, і рук, і ніг, о вовча хіть і острахи ягнятка!

Аж ось вона, аж ось вона — розплата, аж ось він, шал, і ярий грім, і гріх!"

(VIII 1963)

Змальована жорстокість коханої, і темні тони її портрету свідчать, наскільки полярні відчуття вона викликала у його внутрішньому світі. Поезія просякнута шалом ейфорії, любовним екстазом і водночас відчаєм і стражданням ліричного героя.

Саша лишила найбільший слід у творчості його юності. Вона була супутником того Стуса, який будував себе, і допомагав будувати себе Саші. Він ще не був жертвою, а тільки прямував до нових обріїв. І найбільші його переживання — це втрачене, згублене кохання юності, тоді ще позбавлене філософського осмислення ролі жінки у своєму житті, позбавлене страждань через зламану долю, свою та близьких. Набагато пізніше інтимна лірика туго переплететься з його громадянською лірикою, поєднає в собі філософію страждання і стоїцизму і перетвориться на потужне сповідування власної людськості в умовах нелюдської жорстокості. [9]

Наприкінці літа 1964 року він знайомиться з Валентиною Попелюх — своєю майбутньою дружиною. Вона і стала поштовхом до новим витка його інтимної лірики.

«І не те, щоб жити — більше:

споконвіку б — без розлуки.

До віків і після віку -;

це — любов. Оце — вона!"(VIII 1965)

«Справа в тому, що ми досить випадково з Василем познайомилися. Колись випадково я була в центрі. Мені треба було чогось. Після роботи я туди побігла. Вже поверталася. Зайшла на Хрещатику в метро і собі їду на ескалаторі. Раптом хтось мене штовхнув в плече. Я так глянула на нього: що це ще таке? І побіг… Він взагалі так літав». — Це розкаже потім, у 1990 році сама Валентина Попелюх у інтерв'ю до видання збірки «Нецензурний Стус».

Валентина прийшла у життя Василя, коли той остаточно вступив на стежку боротьби з режимом. Коло його спілкування: Іван Дзюба, сім'я Калинець, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл та інші - аж ніяк не викликали довіру в тогочасної влади. 4 вересня 1965 року Стус долучається до протестного виступу в кінотеатрі «Україна» з приводу репресій проти української інтелігенції, за що негайно був відрахований з аспірантури. Він мусить шукати заробітку спочатку в будівельній бригаді, а згодом кочегаром Українського науково-дослідного інституту садівництва у Феофанії під Києвом. Але незважаючи на його нестабільне матеріальне становище і постійний нагляд з боку влади, 10 грудня того ж року Валентина Попелюх вступає в шлюб із Василем, назавжди ставши його вірною супутницею. [9]

«Ми думали: „Розпишемося, нащо нам те весілля. Нам по вісімнадцять років, чи що“. Тим більше, в таких умовах, як кажуть, ні кола, ні двора, нічого. І позичили гроші, щоб щось елементарне купити. Але батьки мої: „Що це таке?! Перед людьми буде соромно“. То й зробили в хаті таке весіллячко». [6]

Для Стуса це був період інтенсивної творчої праці: поезія, переклади, критика, спроби писати прозу. Він пробує видавати свої збірки «Круговерть» та «Зимові дерева», але обидві вони не задовольнили видавців.

Час від часу Стус був безробітним. Щось заробляла Валя. Це його сердило, що людина здорова, розумна, а не дають можливості ні заробити, ні нічого. Але молода дружина була готова обходитися малим. Вони мали хату, хоч і прохідну. Грошей на їжу вистачало. Коли Василь нарешті влаштувався сторожем, радів, що одночасно міг читати, щось писати. [6]

Через рік, 15 листопада 1966 року у них народився син Дмитро. Перед цією подією Стус напише такі рядки:

«Вона заслухана у себе,

їй чути порухи дитини, а хиже сонце ополудне

і небо жити не дають."

Поета проймають переживання за дружину, за сина, але попри це, їх кохання не позбавлене романтичної феєрії.

«А скажи — Модільяні був ідіот? -;

допитувалась вона, коли я вправними, як у піаніста, пальцями вигравав на засмаглих персах.

— Такий же ідіот, як і всі в цьому світі, -;

повчав я, обіймаючи успокоєні вибухи її сідниць.

— Розумієш, старий, я часто думаю про незвичайність мистецтва".

Такими думками були зайняті закохані у бентежному 1968 році. Читаючи цей вірш, читач ніколи б не подумав, що його автор живе в прохідній квартирі у тоталітарній країні, де мусить постійно боротись за своє існування, як особистості. Стус вмів виходити за відведені йому режимом рамки, сягати тих глибин і висот у своїй інтимній, пейзажній та філософській ліриці, на які аж ніяк не надихала радянська дійсність.

Але нечастими були його відходи від реальності в поезіях. Особливо, коли життя почало повнитись по-справжньому трагічними подіями.

«бо ти мене, мов янгол пильнувала.

Ти — наречена ачи удова?"

12 січня 1972 року відбувся перший арешт поета. Впродовж майже 9 місяців Стус перебував у слідчому ізоляторі. На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання він мав відбувати у мордовських і магаданських таборах.

Пам’ятаючи, яку роль зіграла розлука в історії його першого кохання, Стус дуже переживає, як переживе його арешт дружина. Саме про це він запитує її, передчуваючи довгу розлуку.

«Чи витримаєш ти найтяжчий іспит, моя любове? Зможеш, ачи ні?

Ввижаються уста твої сумні

і щоки Богородиці пречисті

в нічних сльозах. І видиться рука ;

беззахисна, самотня і тонка, що пише на стіні розлуку довгу" (І.1972)

І тепер, в період ув’язнення, як ніколи раніше, він розкриває образ своєї дружини. Від нині, вона не просто коханка, не просто жінка, яка уособлює бажання. На відстані він надає їй сакральних рис, описуючи, з яким трепетом він бере до рук, передані йому до в’язниці дружиною яблука та листи. Він порівнює її з Богородицею, з лебідкою — яка ховає його своїми крилами від відчаю.

«Мов лебединя, розкрилила тонкоголосі дві руки, ледь теплі губи притулила мені до змерзлої щоки…"(І.1972) [2, c.169]

Невимовною тугою просякнутий увесь образ дружини. Стус відчуває довгу розлуку і мучиться почуттям провини, просить пробачити його за те, що ніби перейняв на себе кару усіх, кому співчував, за права яких боровся у своїх віршах.

«Прости мені, любове, цю жагу до мучених — і сущих, і полеглих, до бідних, кривджених, до жебраків, до кожного, хто, запізнавши горя, віддарував мені, здається, вчора людську біду за декілька віків». 2, с.171]

«Жінку лишив — на наругу, маму лишив — на біду.

Рідна сестра, як зигзиця, б'ється об мури грудьми.

Глипає оком в’язниця, наче сова із пітьми". 12]

Уся поезія пронизана темними образами, ніби нічний птах, що віщує тривогу дзвонять дзвони церкви Святої Ірини, оком сови йому видається вікно тюремної камери, крізь яке він оглядає Київ та згадує, покинутих ним жінок: маму, сестру, дружину. Фольклорний образ зигзиці ще раз підкреслює самоту залишеної жінки.

Так само трагічний образ дружини змальовується у вірші «У порожній кімнаті». Жінка чекає на звістку про чоловіка: його забрали «в гостину», до якої «ні людей напитати, ні дороги знайти». Стус по-новому інтерпретує фольклорні образи й народні голосіння: свого мужа дружина називає «соколом обтятим», крила йому обтяли «злі ворони». Народнопісенні образи підкреслюють драматизм ситуації, в якій опинилася дружина після арешту чоловіка. Сила спогадів про кохану і її світлий образ такі могутні, що здатні живити поета довіку.

Стус — майстер відтворення психологічних настроїв не тільки власної душі, він тонкий знавець внутрішнього світу милих і дорогих його серцю людей. Читача вражає не тільки страждання і непокора поета, але й співпереживання тяжких хвилин розпачу коханою дружиною.

«У порожній кімнаті», стомлена від чекань, зблідла від вболівань за долю свого чоловіка, недужа від невідомості про нього, «спить самотня жона». Лики святих є свідками тієї гнітючої порожнечі, невимовленої жіночої печалі, що виливається в плач — голосіння.

«Мій соколе обтятий, В ту гостину, де ти, Ні пройти, ні спитати, Ні дороги знайти.

За тобою, коханий, очі видивила.

Ніби кінь на аркані,

Ніч стає дубала" [13]

Поезія цього року увійшла до збірки «Час творчості», в цій збірці поезія, як ніколи раніше, вплітає в себе мотиви його власного життя. У неволі він самозаглиблюється, звертається до себе, до дружини, в його інтимну лірику вриваються також звертання до сина.

«Корися, сину мій. Корися, сину.

Життя бо нас ошукує". 2, c.204]

«Не прагни, сину мій, а бережись, тримаючись вервечки існування,

і научайся саморозсвітання,

і мерехтіти радістю навчись". 2, c.207]

Вбачаючи у синові продовження себе, поет ніби конфліктує із самим собою. Одночасно він радить синові скоритись і не протистояти системі. Поет ніби шкодує, що обрав такий життєвий шлях. Але в той же час саме тут, у тюрмі, Стус починає по-справжньому виховувати сина. Саме тут він заповідає йому будувати себе і бути собою. Цим пронизані його вірші, його листи і думки.

Почувши вирок, поет мусить змиритися з тим, що попереду ще 7 років розлуки з коханою дружиною. «Кохана, будь щаслива! Коханий мій — бувай!"[2, c.164] - напише він 30 вересня. Цією поезією обривається збірка «Час творчості».

Але пізніше, у «Палімпсестах» з віршів Стуса знову і знову зринає образ Валентини Попелюх. Її образ приходить до нього рятівним вогником у пітьму. Він впевнився, що дружина досі йому вірна. Пізніше він напише, що саме у розлуці між ними зародилося справжнє кохання.

Самого спогаду на дні,

як зірка у криниці,

вона з’являється мені

і світить і святиться .

Стус у поетичних творах зізнається, що єдине опертя для нього в цьому світі - це дружина і її любов:

«…У біді,

Вже напівмертвий, я в тобі єдиній Собі вертаю певність, що живий,

І жив, і житиму…

… Неначе стовп огненний, Мене ти з себе викликаєш, надиш ;

Забутим, згубленим, далеким, карим і золотим

І золоті, брунатні, карі очі

Йдуть зовсібіч на мене. І беруть У свій полон…" [14]

Підтвердженням єдиноцінності любові дружини знаходимо і у вірші «Тільки тобою…»

Тільки тобою сили мені стає

Далі брести хугою світовою, Тільки Тобою, тільки Тобою [15]

Образ дружини різний. Вона поставала перед ним спогадом бажаної жінки, він описував їх подорожі на озеро, блукання лісом, описував її губи, плечі, руки. Описував так, ніби дійсно відчував запах її волосся і бачив вигин шиї.

«Високе сонце, верески, спижеві

округлі плечі вздовж гінкої шиї.

Цвів деревій. Тим цвітом губи пахли

і спекою, і літом, і журбою ненатлою. А бронзове волосся мені, мов яра памороч, було".

Вона поставала до нього маревом, нереальним і феєричним, вже не спогадом, а витвором уяви, який розривав сірість буденної жорстокості і давав ковток повітря.

«Вбери-но білу сукню на тіло на прогінне, на виґронені перса

і лебідь живота.

Вбери-но гарну сукню

і усміхнись лукаво

і загучи хапливо, як скрипка, з-за плеча.

Вбери ту славну сукню

і дай мені забути ці чорні перегони пролопотілих літ". [2, c.212]

Білий колір традиційно — ознака чистоти, цнотливості, святості.

Образ дружини рятував його у ці складні роки. Посеред нескінченної боротьби, яка точилася у внутрішньому світі Василя Стуса із самим собою та із зовнішнім світом, серед його постійної війни за право лишитися нескореним вона була його світлим острівцем радості і натхнення. Дружина прийняла долю свого чоловіка, фактично, розчинилася в ній. Образ коханої насичений стражданням, болем, тугою, але водночас вражає своїми світлими відтінками.

3. Урбаністичні мотиви у творчості Стуса Коли Василеві було три роки, родина Стусів переїжджає до Донецька. В цьому місті і пройшло дитинство та юність поета. Тут він закінчив школу, втратив брата й сестру, пережив першу закоханість, знайшов перших справжніх друзів, написав перший вірш.

«І читанкою, пам’ятаю досі,

шахтарське тепле селище було" [2, c.126]

Спогади про Донецьк, відбиті у віршах, позбавлені будь-якого патріотичного пафосу. Ліричний герой не милується природою рідного краю, не уславлює його звитяжну історію. Стус не любив Донецьк, надто вже зросійщеним було місто. Але він з ніжністю описує, те, що оточувало його з ранніх років, з трепетом він потім згадає мамині пісні - перші уроки любові до України, батьківські поради, розмови з друзями. І це наповнення робила типове радянське місто рідним і близьким поетові.

«Вся в жужелиці, поросі, вугіллі,

вся сіра й повна, і брудна, й кургуза, збігаючи донизу, там, де балку перетинає залізничний насип, мені наснилась вуличка моя"

Таким згадує Василь Стус їхній донецький будинок, перебуваючи в ув’язненні. Він просто змальовує його таким, яка вона є, але при цьому читач може відчути усю ніжність, з якою поет згадує Донецькі безрадісні краєвиди.

Але вірш «Між Ясинуватою і Донецьком» описує, як б'ється серце ліричного героя, який під'їжджає, до рідного міста, в якому вже давно не був. Поезія перенасичена спогадами, які виринають з кожного місточка, терикона, стежки чи підйомного крану.

«Тут твої двадцять літ, тут розсвітання, перші ви щерби, гіркота, перші втечі…» [11]

Спогади про Донецьк переслідуватимуть В. Стуса усе життя. Попри те, що Донецьк ніколи не давав йому приводів для патріотичної гордості, Стус любив його таким, який він був і беріг свої «чорномазі спогади» до самої смерті. У 1962 Василь Стус вступає на аспірантуру Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка. З того моменту Київ став невід'ємним образом його творів. Стус любив Київ і вплітав його в картину свого життя, своїх переживань, настроїв. Київ Василя Стуса — це людний Хрещатик, це вулиці міста, станції метро, церкви, тихий Труханів острів, нічний Київ, ранковий Київ.

«Сиве небо обрієм пролилося.

Лиловіє Труханів острів.

І Дніпро у моїх очах, катери і автомобілі.

І не розхлюпати себе,

і не витримати, за тамбережні гони серця не виплескати."

Пейзажі міської природи — декорації його власного світу. З тексту відчувається, що це не просто спогад, не вигаданий пейзаж, а реальна імпресія під час задумливої прогулянки.

У іншому вірші ми бачимо, наскільки уважно приглядався Василь Стус до перехожих. Він помічав дрібниці, які вплітав у художні форми:

«Біля метро «Хрещатик»

щоранку зупиняється дитячий візок.

Двірничка вибирає з чавунних урн накиданий мотлох ;

старі газети. ганчір'я, коробки з-під сірників, недокурки, навантажить ними візок

і сквером каштанів рушає далі.

А сьогодні, напередодні свята, вона вбрала найкращу спідницю з сатину, новенькі черевики й фуфайку, навіть візок прикрасила штучними квітами з поролону.

Усмішка й задума на її обличчі

творить рівновагу щастя." [16]

Стус сприймав Київ ніби друга, звертався до нього як до товариша, висловлює йому свої жалі, обурення, проголошує перед ним свої обіцянки.

«Колись мене ти, Київ, визубриш на ребрах прибережних круч, від рук, в конвульсії покручених,

і до очей, для смерті визрілих"

Київські спогади продовжуються навіть в останні роки ув’язнення.

«За мною Київ тягнеться у снах»

Певним розчаруванням було повернення до Києва у 1979 році. У вірші «Яка нестерпна рідна чужина» В. Стус називає його храмом, що зазнав скверни.

«Як тяжко повернутися і не побачити, як тяжко не зустріти!»

…

«Чужим відчути Київ — і піти, тамуючи скупу сльозу образи…

Радійте, лицеміри й богомази, що в мене — ні надії, ні мети" [9]

Мотив нерідної Батьківщини стосується не тільки Києва, «нерідною чужиною» Стус не раз назве і всю Україну. Але втрата Києва була для нього однією з найтяжчих.

У Колимському краї Василь Стус перебував у 1977;1979. Працював «учнем проходчика гірської підземної ділянки» та машиністом скрепера на рудні ім. Матросова об'єднання «Севервостокзолото». Сам Стус так опише Колиму у своєму «Таборовому зошиті»: «Аж ось і Колима. Холодне низьке небо, маленька тюрма на якомусь вигоні, порівняно добра страва і тепла тьмяна одиночка». 7] Яким невиразно важким був для поета цей період, ми дізнаємось також з тих нечисленних творів, які він встиг передати на волю. Холодом і ворожістю просякнутий образ Колими.

«В горлі застуда, у серці пітьма

і світ заступає сто грім — Колима"

«Сніги, і хмари, й поголоси

і вигорбіла Колима"

Невимовно самотнім почуває себе Стус у цьому далекому краю. У вірші «Задзюркотіла вічна мерзлота» поет описує, як нарешті прийшла весна, але вона «западиста» і «химерна», а струмки завтра вже знов затягнуться льодом.

«Ні, тут не розмерзнеться ніколи:

мороз колимський коле колуном".

З сумом і страхом описує Стус колимське кладовище. Він називає це місце забутим диким падолом.

«Навпроти — графіка гори

і сніг і чорні сланці,

о хоч на мить заговори, чиї лежать тут бранці." [2, c.221]

Кольоровий спектр поезії традиційно важкий, темний і холодний. Пейзаж розривають образи кісток, які ніби кричать із землі. Але раптом у цю холодну темінь вриваються теплі українські липи. Вони проходять навесні і «лопотять дрібненьким листям» над могилами. Так само на колимському морозі раптом розквітає калина. Образи України протиставляються місцевому пейзажу, подібно як постійна атмосфера холоду і ворожості, у якій перебували в’язні, не могла знищити світлий світ спогадів надій і сподівань, які жевріли в їх серцях.

4. Автобіографізм у громадянській ліриці

Щоб зберегти свідомість «советского человека» у межах дитячої наївності, котрій не відомі сильні переживання, довгий період чи не центральною рисою творчості багатьох митців залишалась сліпа інфантильність, віра в благо радянської дійсності та непогрішимість партії. І посеред усього цього підліткового романтизму Василь Стус був одним з небагатьох дорослих спокійних скептиків.

«Старезним рам’ям весь обмотаний, Кричав на площі ідіот:

Свободу дайте — божеволіти, Хай божеволіє народ. 2, с.75]

І так подумалося потім:

Невже свободу — ідіотам?" [2, c.75]

Цим короткий поетичний нарис зі збірки «Круговерть» — один з тих творів, яким розпочинається громадянська лірика Василя Стуса. Одним з найперших мотивів — мотив божевілля.

«сказився світ — невисвячено вбогий, на гак віків надітий за ребро». 2, c.83]

З раннього дитинства Стус спостерігав несправедливість, постійні заборони, пережив культ особистості Сталіна, пережив його розвінчання, пережив достатньо, щоб нарешті впевнитись — світ збожеволів, сказився, обезумів. В творчості Стуса починають звучати сатиричні ноти щодо існуючого ладу в державі, яка знищує цвіт, гордість і опору нації. [2, c.6]Так народжуються значні за об'ємом і змістом верлібри.

«Режисер із людожерів вічками гарматних жерл підглядає - добре двері вірний чорт кілком підпер?» [2, c.87]

Неодноразово він умисне вживає русизми, які ріжуть вухо і дають ще раз відчути неприродність і потворність радянської дійсності.

«…карда прачка більйо вистірає, повиносить воду і галоп в Крємльовський зал управлять радной страной… Поетому, конешнно, кажин і щаслівий» [2, c.87]

Стус висміює гасла, які запевняють люд, що сам народ курує державою, що партія веде усіх у світле майбутнє, що країна процвітає, висміює тих і, хто вірить цим гаслам.

«Блукають кури в просі, їх партія веде.»

Він починає відверто писати про брехливість та ганебні вчинки тогочасного режиму. В його віршах з’являється образ «новітніх демократів», які «народ весь кинули за грати і славлять волю привселюдно». [2, c.89]

Палітра настроїв поета досить неоднорідна, він плаче, докоряє, насміхається, гнівається. Суперечливі почуття викликає в ньому простий народ. Стус називає його сліпим, «безпаспортним і закріпаченим», і водночас не полишає свою віру у нього:

«катованим, але не страчений Рабований, але не втрачений» [2, c.89]

Поет спостерігає, як одурені люди з останніх сил працюють, виконують плани, п’ятирічки з вірою, що вони будують ідеально суспільство.

«Кріпак ;

паспортний — вже тридцять років солона справа, як ропа, карбує переможні кроки з соціалізму — комунізм

(з старого рабства до нового). [2, c.90]

У вірші «Поменшала людина на очах» В. Стус розгортає картину, як в «страшну добу страшного цезаризму» всіх сковує жах і «отетерілі» і «оглухлі» люди спостерігають, як країна захлинається кров’ю і як «властують кагебісти», придушуючи «язик останнього сміливця». [2, c.84] У іншому вірші він прямо стверджує, що країною правлять бандити і злодії - партія більшовиків.

Василь Стус вірить, що історичний досвід українського народу дасть досвід і натхнення українцям вибороти собі право на волю у своєму краю.

«І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід ріжуть линвами на обіддя кількасот божевільних літ"[2, c.139]

Стус переконаний, що з рабів зростуть справжні сини України і що сто років після зруйнування Січі - не минули дарма, це були сто років «надій, вір і сподівань», що всі сто років були люди, ладні гинути за Україну.

«Ти ще виболюєшся болем, ти ще роздерта на шматки, та вже крута і непокірна, ти випросталася для волі,

Ти вже не згинеш, ти двожильна, земля, рабована віками,

і не скарать тебе душителям сибірами і соловками." [2, c.138]

Окремо поет торкнувся особистості Сталіна. Зі зневажливою іронією він називає його «убогим смердом» який більше не владарює.

«Коли б Сталіну Збрили вчасно вуса.

Геній скидався б на ховрашка" [2, c.96]

Стус ніби натякає, якою була справжня сутність диктатора, що ховалась за зовнішніми атрибутами. Але не так жорстко критикує він самого Сталіна, як його послідовників. Дмитро Стус писав, що після розвінчання культу особи Сталіна поета найбільше вразила саме відсутність вірності й відданості його «служак», які швидко зреклися колишнього бога. У вірші «Критикам Сталіна» В. Стус закликає вождя вернутися і «вирвати чорний язик» з горла «своїх співців», ті що «співали алілуя» і «лизали стопи» тепер зреклися. Поет вважає це подвійною зрадою, і протиставляє їм власний народ:

«Нехай холопи, та холопи вірні!». [2, c.43]

Неодноразово Стус торкається мотиву призначення поета у суспільстві. Подібно до Івана Франка, він вважає, що поет має служити народові. І особливо, коли народ страждає. У поезії «Вереснева земля» він звертається до Батьківщини і запитує: «Що докину до твого золота?». Вірш просякнутий паралелізмами: «з осінню я догорів, з листям осені - опадаю». Ліричний герой відчуває, що щось недодав і не має сили віддати своїй країні.

«О, Вкраїно моя осіння!

Чом забракло мені уміння Звеселити серце твоє?

Голубінь моя, голубінь!

Розтривого моя і муко!

Чом не можу я дать тобі

Своє серце — у добрі руки?" [17]

Історичний досвід, гнітюча моральна й політична атмосфера величезною мірою загострювали песимізм Стуса. Але в наприкінці вірша він стверджує, волів би служити до скону тільки рідній землі. Подібний мотив має поезія «Отак живу: як мавпа серед мавп». Поет ніби відчуває власну несилу побороти цей світ мавп — істот позбавлених волі і розуму. Він називає себе такою ж мавпою, чи навіть їхнім рабом, бо «Сказитись легше, аніж буть собою», і хоч він «б'ється об тверді камінні мури», але нема «ні зубила, ані молотка», жодних інструментів, щоб хоч щось зрушити і змусити мавпу збагнути «сліпорожденним розумом». [2, c.119]

Задовго до ув’язнення В. Стус відчував себе невільником. В потрактуванні Стусом радянської дійсності неодноразово зустрічається образ тюрми, та домовини. До циклу віршів «Костомаров у Саратові» він добирає як епіграф риторичне запитання В. Мисика: «Але що ж робити живій душі у цій державі смерті?». А сам цикл він розпочинає рядком: «За роком рік росте твоя тюрма». [2, c.131] Тут слово «росте» вжито не на позначення розміру, сама тюрма не розширюється, а тільки стискається, росте тільки значення поняття тюрми.

«Живі - у домовині. Мертві - ні,

Хоча тюремним муром всіх притисло.

Прадавні роки, місяці і числа Перебирають у живій труні" [2, c.131]

Стус ототожнює тюрму із домовиною, що означає, що сама по собі неволя дорівнює для нього смерті.

Але в передостанньому вірші з циклу, він ніби розправляє плечі і стверджує: «Тюрма не доросте до неба: ще землю їстиме тюрма», [2, c.134] чим ще раз доводить, що нелюдська і жорстока диктатура ніколи не пануватиме над тими хто вільний в душі.

З метафори життя — смерть, якщо суспільство — тюрма, врешті-решт народжується збірка «Веселий цвинтар». Оксиморон, який покладений в основу назви збірки ще раз підкреслює всю абсурдність ідеалізації злиденного існування, яку проводила політика партії. Злиденність була не так матеріальною, більше духовною. Прості людські цінності замінювались лозунгами, життєві радощі - транзисторами, свобода надиктовувалась. Ніби театралізоване дійство описує поет сучасність:

«Ось вам сонце, сказав чоловік з кокардою на кашкеті

і витягнув п’ятака, схожого на сонечко.

А це вам дорога, він зробив кілька ступнів праворуч, носаком позначивши її межу.

Щоб вам було радісно — вмикайте магнітофони, транзистори, беріть до рук іграшкові калатала, бемкайте, хоч би й по голові.

Щоб не хотілося їсти й пити -;

слухайте лекції, популярні кінофільми, як ви житимете щасливо, коли доправитесь небесного царства." [2, c.157]

Поезія пронизана нищівною сатирою. Метафоричні образи насправді найбільш точно розкривають реальну дійсність з усією її фальшю, ілюзорністю, штучністю та жорстокістю. Усе несправжнє: сонце, дорога, радощі, навіть їжа замінюється лекціями «Як жити щасливо». Катування людей названо прямуванням у світле майбутнє в той час як людина не могла не лише спокійно жити, навіть спокійно померти. Сюрреалістична картинка постає з вірша про смерть товариша.

«Я йшов за труною товариша й думав:

везе ж таки людям:

задер ноги і ніякого тобі клопоту" [2, c.158]

Але далі ліричний герой бачить величезну чергу за ямами, натовпи людей, десятки машин, фургонів катафалків. Цвинтар перетворюється у базар, повний спекулянтів і торговців, які хочуть тільки ошукати і нажитися на чужому горі. Поет дає відчути, як знецінилось людська смерть, а отже, і людське життя: «чи за капустою, чи по смерть»

А в цей час партія проголошувала щось з традиційних гасел:

«Жить стало лучше! Жить стало веселее!».

«— Досить крові, — продекламував кат, коли ще ніж, загнаний мені попід ребра, стримів у спині.

А я подумав, весь скривившись од болю:

що як він заходиться ще й лікувати мене?"

Заарештували Василя Стуса, як і багатьох його друзів, в ніч з 12 на 13 січня. Слідство усе зробило, щоб усі літературні твори і праці кваліфікувати як антирадянську діяльність, а самого поета — як особливо небезпечного державного злочинця. Разюча несправедливість і глухий цинізм «правосуддя» назавжди змінили внутрішню орієнтацію Стуса. Він побачив перед собою катів, катівську владу і вже не шукав порозуміння чи діалогу з нею і відповідав тільки презирством, викриттям та рішучістю вистояти. [9]

«Танцює зек у батькових чоботях, мов дерев’яним гупає прачем.

Під сивим небом і дрібним дощем обтрушує він душу від скорботи

і сажі самоти." [18]

В ув’язненні, залишившись сам на сам із собою, В. Стус спрямовує увагу із зовнішнього світу на власний світ, в якому починає будувати незламну цитадель віри в правду і світло.

«…тримати жар у грудях наперекір пілатам.» [9]

Матеріальна тюрма поступово зникає з образної системи Василя Стуса, як і решта матеріального світу. Все більше він заглиблюється у спогади, марення, у свій власний світ, який він будував в собі протягом усього життя. Його мета зараз — вберегти цей світ у собі. Скам’яніти душею, адже тільки «твердь — знає самозбереження». [2, c.363]

В образну систему його творів назавжди вплітається образ свічки або вогника. З одного боку, це образ надії, який не можна втратити, а з другого боку свічка — цяточка світла посеред безкрайого океану темряви — втілення протиставлення його самого мороку того світу.

«Тримай над головою свічку, допоки стомиться рука -;

ціле життя. Замало — нічку.

Довкола темінь полохка" [2, c.215]

Яскравим тропом, до якого часто вдається поет — це персоніфікація. Про абстрактні речі він говорить ніби про живих істот з власним характером і емоційним спектром. Свою тугу він порівнює з самотньою собакою, що тікає від нього і виє здалека «щоб я себе на відстані почув». З сорому і ганьби він будує собори і вежі. Абстрактні поняття раптом набирають матеріальних рис. До рідного краю він звертається ніби до товариша, просить його не зникати зі своїх спогадів. Так само він звертається до власної пам’яті і просить її вернутися до нього.

«Верни до мене, пам’яте моя, нехай на серце ляже ваготою моя земля з рахманною журбою.

Хай сходить співом горло солов’я в гаю нічному. Пам’яте, верни

із чебреця, із липня жаротою". [2, c.278]

Пам’ять повертає ліричного героя у дитинство, до коханої, до України. Відповідно, в уяві зринають образи, пов’язані з народнопоетичною символікою: вітер у степу, запах чебрецю, зірка в колодязі.

У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. З листопада 1980 перебував у таборі ВС-389/36−1 в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), умови утримання були там надзвичайно тяжкі: постійні утиски адміністрації, позбавлення побачень. На початку 1983 р. поет тримає голодівку 18 діб. На рік був запроторений в одиночку. Проте навіть у таких нелюдських умовах тривала робота над віршами та перекладами. Приблизно 250 віршів, написаних верлібром, і 250 перекладів мали скласти книгу, названу ним «Птах душі». Але все написане конфіскувалося — доля цих текстів і досі невідома.

Як не дивно вірші 1980;1983 років сповнені світлих настроїв, спогадами відносно щасливої молодості і дитинства.

«Довкола стовбура кружляємо.

Ану, бува, наздоженем?

Що цього вже не буде — знаємо, Проте — живеш, живеш, живеш…

Такий твій сміх мені заливистий, Так він заходився — на плач…

Пробач за те, що ані вісті не подаватиму, Пробач… Пробач… Пробач… Пробач…"[2, с. 373]

В останні роки В. Стус особливо гостро відчуває власне призначення і тому намагається утриматись на досягнутому рівні моральної чистоти. Про це свідчать його роздуми: «Доля моя довершується, як стріла, що давно проминула апогей польоту свого лету. Це покладає свої обов’язки, а вони, обов’язки, усе зростають перед кінцем, коли зваба скапуститися пропорційно летові зростає» [7, 476], — пише у листі до рідних за рік до трагічної загибелі, немовби передчуваючи її, але і прогнозуючи власну нескореність і духовну міць.

В умовах нелюдськості, цинізму і жорстокості В. Стус сповідує віру в життя. Збудований ним самим світ з мужності, вірності собі і вселюдської правди виявився сильнішим за тоталітарну систему.

Висновок В. Стус — глибоко національний поет. Він зумів відобразити минуле України, думи свого народу, його духовність, політичні зміни, які відбулися з часів Шевченка. Напевно тому нині говорять про українську літературу — «від Шевченка до Стуса «.

Великий поет — патріот жив і загинув за те, щоб український народ мав те, що й Богом дано кожному народу, й конституцією гарантовано: право на рідну мову, на історичну пам’ять, на самобутню культуру, на державність.

Долю власного народу він поєднав із власною долею. На собі він випробував усі тортури ув’язнення і постійні утиски — які були невід'ємною частиною режиму, який він критикував. Тому, описуючи власну долю, постійні переживання і страждання, він описував реальну дійсність, яку створювала радянська влада. Напевно саме цьому Василя Стуса вважають одним з головних символів доби шістдесятництва.

Використана література

1. Білоцерківець Н. Мій Стус. 70 років тому народився один з найбільших поетів ХХ століття / Наталка Білоцерківець // Українська культура: щомісяч. культурно-освітній та літературно-мистецький ілюстрований журн. / засн. м-во культури і туризму України. — 2008. — № 1. — С. 6 — 7

2. Вибрані твори / Василь Стус; упор. Дмитро Стус. — К.: Смолоскип, 2012. — 872с.

3. Гундорова Т. Феномен Стусового «жертвослова» // Стус як текст/ Ред. та авт. передм. М.Павлишин. — Мельбурн, 1992. — 93 с.

4. Москалець К. Життя як твір Василя Стуса // Кур'єр Кривбасу. — 2005. — № 8. — С. 200.

5. Нецензурний Стус: Книга у 2-х частинах / Упоряд. Б. Підгірний. — Тернопіль, 2002. — Ч.1. — 336 с.

6. Нецензурний Стус: Книга у 2-х частинах / Упоряд. Б. Підгірний. — Тернопіль, 2002. — Ч.2. — 320 с.

7. Стус В. Твори: У 4-х т., 6 кн. — Львів, 1999. — Т. 3. — Кн. 1. — 486 с.

.ur