Азіатський шлях розвитку держави

Томський Гуманітарний Лицей.

Азіатський шлях розвитку государства.

Виконав Мучник Марк.

183 группа.

Томськ 2001 г.

Вдоволення людини своїм життям безпосередньо залежить від можливості цієї людини до самореалізації. Але за будь-якого суспільстві були й є певні кордону, обмежують характері і вид цієї самореалізації. Для східного свідомості утвердження свободи творчій особистості припускало цілеспрямоване усунення від громадської влади через устремління до релігії, вірі, одне слово, до Бога. Протилежність «поет — державна влада» було так само буденною і звісно ж зрозумілим, як і переконаність у зв’язку поета і творчої особистості у цілому зі іншим світом, зі світом будь-якого божества (залежно від держави). А визволення з особи структурі державної влади бралося, як наближення людини до божества розкриття його внутрішнього «Я».

Інакше кажучи, звільнення особистості, розкриття її внутрішнього світу припускало цілеспрямоване усунення від структурі державної влади. При цьому «влада земна» і «влада небесна» трактувалися як єдині у собі начала.

Відсторонення від втручання влади автоматом припускало злидні й бродяжництво. А зрада своєму моральному почуттю, своїй «творчій боці означало вступ на державної служби і навіть на придворну, але це, на свій чергу, природно, сильно впливало на статус особи у суспільстві і вкриваю його матеріальне становище. Тобто становище виходить досить неприємне, так би мовити: в кожній медалі дві стороны.

Держава (від імені деспота) було носієм соціально-політичної і економічної влади одночасно. Держава мало всю повноту влади, і лише вона могло підвищувати статус особи у суспільстві, покращувати її становище. Про це ця людина віддавав свої можливі творчі сили користь держави. Через війну задля досягнення будь-яких благ собі особистість мала пожертвувати свою «творчу душу» державі. Така «угода» обіцяла багатьма можливостями. Така собі продаж душі дияволу. Угода швидко окупається, але неминуче обертається внутрішньої незадоволеністю, прямо пропорційної тому, наскільки яскравої та обдарованої була личность.

Моральний вибір між хорошим матеріальним становищем і можливістю самореалізації, часто що визначала високий соціальний статус (який, щоправда, не даровался чиновниками чи самим деспотом, а завойовувався у власних очах простого народу), максимально спрощувався і ускладнювався одночасно тим, що «центр роздачі» соціальних благ був у руках деспотичного государства.

Зосередження до рук східного держави всієї повноти соціальноекономічної і політичною влади, за відсутності здатних чи хоч якось протистояти йому громадських структур, позбавляло людини вона дуже обмежена між конкуруючими соціальними силами. Вибирати можна були лише між правителями різних держав чи торгівлі між претендентами на престол.

Східна модель українського державотворення передбачає нерозривне єдність влади й всього його апарату над конкретної особистістю. Особистість не мала будь-яких гарантованих прав, вона цілком від держави й в його распоряжении.

На Сході людина було, хоч би яким не пішли чином, перетворити громадські системи, оскільки непорушність держави була прописана у населення генах і передбачалася самим спосіб виробництва. Людина міг діяти у лише тих межах, передбачені обществом.

До в останній третині I тисячоліття е. сході в основних рисах завершився процес трансформації раннеклассовых товариств в сословнокласові чи традиционные.

Під раннеклассовым розуміють будь-яке эксплуататорское суспільство доіндустріальної епохи, у якого відсутня приватна власність на основне засіб виробництва того часу — землі і на основну масу відчужуваного у хліборобів натурального додаткового продукту, відповідно дуже нерозвиненими є товарно-рыночное виробництво і експлуатація людини людиною у межах окремих господарств. Він характерна власть-собственность соціальної верхівки на природні і працю, реалізовувана в централізованої організації виробництва і відчуження, перерозподілу і трансформації натурального додаткового продукта.

При такі умови соціальний статус людини у вирішальною мірою визначає її майновий стан. Власть-собственность, система перерозподілу, спільний громадський прибавочний продукт з усіма пов’язані з його володінням формами підпорядкування одних груп людей іншим перебувають у руках певних осіб, що є найвище влади. Принципове неможливість вибору між різними ціннісними орієнтирами (прагнення до багатством, знань, до ключовим посадам в держави не т.п.) унеможливлювало як протиставлення якогонибудь конкретної людини влади, а й навіть саму постановку питання на цієї теми. Самореалізація людини обмежувалася його статусом та аналогічних норм суспільства, що він змінити було. Це поширювалося усім: на чиновників, простих ремісників і навіть у людей, задіяних в «творчої сфері» суспільства" (архітектори, живописці, письменники тощо.). можливість не у процесі харчового виробництва визначалася принаймні гарантированностью прожитковий рівень, отже, і подопечностью державним структурам.

Природно, що вони в цій стадії мали виявлятися перші ознаки індивідуальності, свободи. Але це ознаки не грали жодної ролі і всерйоз не сприймалися. З іншого боку, вони відразу ж потрапляє придушувалися громадської системою, заснованої на тоталитаризме.

Традиційне суспільство — як друга стадія розвитку докапіталістичного експлуататорського суспільства — характеризується вже помітним розвитком приватновласницьких відносин, лімітованих, втім, досі збереження, але стає де-не-де майже номінальною державної властью-собственностью на грішну землю та інші ресурси. З цією безпосередньо пов’язаний поява що опинилася поза державних розподільних структур індивідуальну трудову діяльність, що призводить до деякому розвитку товарно-рыночных відносин також прав людини на певну частину (що залишилася після сплати податків чи внесків у громадські фонди) виробленого у його господарстві додаткового продукту. Це, природно, стимулює та розвитку ринкових форм експлуатації людини людиною у межах приватних домогосподарств. У цьому редистрибутивная система поступово трансформується на податковий апарат, посилюється розходження між соціальними статусами, політичними позиціями і майновим статком окремих осіб. На стадії раннеклассовых товариств форми самореалізації людини безпосередньо від його у системі громадського поділу праці (зазвичай передававшемся у спадок), що з ним статусом і становище у ієрархії раннеполитической структури, у цілому і визначало його матеріальний статок. На сословнокласової стадії - завдяки деякому звуження економічних функцій держави при розвитку приватновласницьких взаємин держави і подальшому ускладнення всі сфери суспільної відповідальності і культурному житті, творча натура людини має можливість розкритися набагато більше. Тепер становище особи у суспільстві залежить від якостей людини, де і він ужив, і що й за яких умов разом з ними виявився. І це, з одного боку, визначає появу у суспільній думці ідеї про самоцінності окремо взятого індивіда та її зусиль, з другого — сприяє укоренению ставлення до особистісному характер стосунків особистості з вищих сакральних сил.

З’являються автономні стосовно державі форми власності, за людиною зізнаються права стати до опозиції до освітленому авторитетом предків громадському мировоззрению.

Перехід від раннеклассовой до сословно-классовой стадії розвитку був пов’язані з якісним зрушенням у системі суспільної свідомості, у цьому однині і зі зміною відносини людини до своєї влади. Принципово усложняющаяся соціально-політична життя визначає уважніше ставлення «сильних світу цього» до індивідуальних якостям своїх сподвижників і підлеглих, що сприяє розвитку соціальної мобільності та зростання напруженості між конкуруючими у боротьбі вплив та влада угрупованнями. Розвиток духовних, культурно-естетичних запитів, головним чином якщо представники вищих соціальних верств, піднімає стільчак у очах суспільної свідомості значимість продукції індивідуальної творчості, ставящегося до того ж час на службу социально-престижным інтересам знати.

Безпосередній трансформація раннеклассовых громадських взаємин у сословно-классовые характеризується постійним, еволюційним й дуже чи інакше «контрольованим згори» переростання однієї системи до іншої. Багато характерні для попереднього етапу феномени в модифікованій формі в значною мірою зберігаються наступного, сословно-классовой стадії. Це значно гальмує розвиток нових, приватновласницьких відносин, вызревающих під суворим державним контролем. Раннеклассовая структура, не зазнаючи руйнації, розпаду стосовно економіки поступово перетворюється з допомогою вкорінення у системі нових стосунків. Зрозуміло, що попри всі ці перетворення людина весь ще досить сильно підпорядкований государственно-бюрократическим структурам. Вона починає відчувати свою скутість тотальністю влади, однак їй ще потім обпертися в акті духовного самоствердження, оскільки в всіх можливих сферах самореалізації людина підконтрольний держави і безправний перед ним.

Трансформація більш раннього типу докапіталістичних товариств в наступний пов’язані з катастрофою і навіть просто саморозпадом раннеклассовых структур — при подальший розвиток з їхньої дезінтегрованих уламках сословно-классовых взаємин у ході вторинного классообразования. Це, як правило, відбувалося з участю варварських груп, які, втім, який завжди відчували відповідальність за падіння колишньої цивілізації. Проте суть процесу визначалася не тим, що варвари руйнують зношене політичне освіту й самі виступають провідним початком під час затвердження нового, — таке бувало й у Єгипті, й у Дворіччі, й у цивілізаціях доколумбовій Америки. Набагато важливіше, що деякі ситуаціях з певних причин спроможні під час вторинного классообразования колишня громадська система не восстанавливается.

На місці распавшейся цивілізації (коли його колишня система має не регенерується знову) виникає або серія дрібних самоврядних громад, що об'єднує нащадків загиблого раннеклассового суспільства, або — у разі затвердження прибульців (але за відсутності потреби у організації господарських робіт загальнодержавного масштабу) — складається система заснованого на політичному пануванні позаекономічного примусу. У умовах останньої верхівка завойовників, іноді инкорпорирующая на свій склад парламенту й представників місцевої знаті, конституюється в военноуправлінське стан — колективного (нерідко, всередині себе ієрархічно організованого) суб'єкта влади, чиїми підданими виявляються вже які отримують певний рівень виробничу краще й духовної свободи люди.

Класичним прикладом першої ситуації є ионийско-эолийское суспільство Эгеиды, складывающееся до початку I тисячоліття е., після розгрому дорийцами Микенской цивілізації. Можливо, що з цим у деякому відношенні то, можливо сопоставлен ще осмислений і оцінений належним чином процес складання індійської громади при розселення нащадків Хараппской цивілізації убік Декана і Малабарского берега до затвердження панування ариев.

Однак значно більш типовою у всесвітньо-історичному масштабі була друга ситуація, що була як і Середземномор'ї (Спарта, Кріт, Фессалія, у певному відношенні навіть Етрурія), і Схід від цього, на безкраїх теренах Азії, до Жовтого моря. Яскравим і професіонал-правознавець грунтовно дослідженим прикладом цієї може бути трансформація всієї системи громадських взаємин у долині Хуанхе після завоювання Північного Китаю чжоусцами. Порівнянні з цим події у той самий час, наприкінці II тисячоліття е., відбувалися на території Палестини, при підкорення ізраїльтянами залежних раніше від Єгипту ханаанейских городов-государств.

Своєрідним поєднанням наступних одне одним внутрішнього розпаду раннеклассовых структур і підпорядкування певного населення сторонніми скотарськими племенами в позднебронзовом столітті відзначено і подальша історія Іранського нагір'я (з прилеглими південними областями Середню Азію) і північної половини Индостана. У цих регіонах громади, які утворилися у процесі деструкції існували тут раннеклассовых соціумів (цивілізації долини Інда і міст-держав типу Мундигака, Сиалка, Алтын-Депе чи Джаркутана), протягом II—начала I тисячоліття е. опиняються у підпорядкуванні у индо-иранских ариев.

За такої ракурсі розгляду можна, як здається, вловити початок розбіжності серед тих двома базовими типами соціокультурних систем, традиційно протиставляються одне одному як «Захід» і «Восток».

Раннеклассовые суспільства Эгеиды бронзової доби за всіма основними параметрами вписуються до одного безперервний ряду зустрічей за сучасними їм «палацевими» містами-державами Малої і Передній Азії — хеттскими і хурритскими, финикийскими чи ханаанейскими. Нічого специфічно «західного» у яких ще немає. Проте осмислення дій героїв тієї доби гомеровском епосі — через чотири століття після взяття Трої і наступного катастрофи всього крито-микенского світу — свідчить появу геть нової суспільства. Характерною межею є ідеал гармонійного, вільного зі своїм вибором людини, чинного поза межами ієрархічно організованою системи влади, проте безсилого перед Долею, роком — як ззовні предзаданной ланцюга подій, незрозумілих в системі осмысливаемых причинно-наслідкових связей.

Вже епоху архаїки древній грек представляє соціальні відносини як горизонтальні, як стосунки у принципі рівноцінних одна одній людей, а чи не як вертикальні, спадні з висот влади до окремих виконавців царствених велінь. Кінцевою причиною було народження (на руїнах микенской палацевої системи) полисной громади як союзу економічно самостійних домогосподарств, глави яких і було утворюють вищий колективний орган влади — народне збори. Обрані ними з їхніх середовища особи, яким тимчасово довіряється виконання громадських справ, по-перше, підзвітні громадянської громаді, а по-друге, немає в руках важелів економічної влади над іншими членами суспільства. Інакше кажучи, громадянське суспільство, як союз власників — глав приватних домогосподарств, породжує і контролює державні інститути, діяльність яких покликана служити інтересам самих повноправних граждан-собственников.

У такій системі до того часу, поки поліс немає підлеглим певної зовнішньої силі (чи це східне царство — Лідія, держава Ахеменидов, інша громадянська громада — Спарта, Афіни, монархія елліністичного типа—Селевкидов, Антигонидов чи світова імперія — Рим) або підпадає під владу тирана з клікою його поплічників (Полікрат на Самосе, Писистрат в Афінах, Діонісій в Сіракузах), кожен із її громадян має широкими можливостями творчу самореалізацію у духовної, а й у соціально-економічної і політичною сферах. Перепоною цьому шляху може стати тільки самий цивільний колектив, протистоїть; особистості силу свою прихильність до традиційним стереотипам мислення та поведінки (обвинувачення, висунуті афінянами проти Анаксагора, Протагора і Сократа) або з побоювання перед честолюбними устремліннями (дійсними чи вдаваними) окремих впливових осіб (випадки з Арістидом, Фемистоклом і Алкивиадом).

Інша ситуація (типологічно, близька до спарганско-фессалийской) була й у азіатських товариств, які пережили криза й розпад раннеклассовых структур, але котрі опинилися під владою нових військово-політичних інститутів, зазвичай створюваних иноплеменными варварами-завоевателями. У умовах, навіть за певної виробничої самостійності окремих домогосподарств у межах автаркичных, але підлеглих деспотичному державі громад, за більш більш-менш индифферентном відношенні влади до духовному світу і релігійною віруванням широкого загалу, вільна творча самореалізація людини у громадської сфері була жорстко заблокирована.

У одних випадках, як, наприклад, в древньої Індії, їхньому шляху стояла варновая система, за іншими (переднеазиатские деспотії, древній Китай) — бюрократична державність. Остання цілком забезпечувала, а перша, хоча у набагато меншою мірою, допускала вертикальну соціальну мобільність. Проте просування людини, вгору по социально-статусной драбині незмінно припускало свого роду сублімацію (звісно, над психоаналітичному значенні цього терміну) його творчих потенцій — подавляемых, трансформованих і спрямованих владою на вигідну їй бік. «Звільнення» ж (мокша, самадхи, нірвана, саторі) — заповітна мета чи не всіх східних релігійно-філософських навчань — планували можливим навіть непросто у відмові від честолюбних і корисливих планів, але за розірвання договору з укоріненими у світі (отже, та його підлеглими державної влади) формами існування — через аскезу, відлюдництво, мандрівництво, схиму.

Отже, стадіально певний етап у розвитку докапіталістичних товариств, характеризується переходом від раннеклассовых ставлення людини-спеціаліста до сословно-классовым, точно пов’язані з появою феномена особистості як яка усвідомлює свою самоцінність творчої індивідуальності. Проте, якщо одних соціально-історичних умовах («Захід») її є або менш вільна самореалізація у сфері суспільно-економічної життєдіяльності була принципово можлива, то інших («Схід») що така саморозкриття індивіда могло здійснитися лише за протилежність себе влади й всієї наявної соціальної системі при орієнтації на духовні, тяжіємо через містику, як методу реалізації зв’язку індивідуального духу зі світовим Абсолютом, форми творчества.

Такий їхній підхід найбільш типовий для індійської традиції. У цьому незмінно актуальною й в теоретичному, й у практичному сенсі залишалася проблема взаємовідносини творчій особистості з владою, що особливо гостро відчувалося у Китаї. І, насамкінець, у межах поступово затверджуваного на Близькому Сході теистического світогляду, що передбачала до того ж час свободу людини у виборі лінії поведінки при кінцевої особисту відповідальність за скоєні діяння (ранній зороастризм, іудаїзм від часу Вавилонського полону — з книжки Ієзекііля), одне з перших місць висувалася проблема спротиву — як викриття і навіть збройної боротьби — угодних Богу праведників безбожною, порочної власти.

Література 1. «Феномен східного деспотизму. Структура управління і місцевої влади» Москва, вид. фірма «Східна література», 1993 р. 2. Розумна голова 3. Інші розумні источники.