А.С.Пушкин у житті И.А.Гончарова

А.С.Пушкин у житті И.А.Гончарова

Мельник У. І.

В 1887 р., в 50-летнюю річницю від часу фатальний загибелі О.С. Пушкіна, І.А. Гончаров писав великому князю Костянтину Костянтиновичу Романову: «Майже все письменники нової школи, Лермонтов, Гоголь, Тургенєв, Майков, Фет, Полонський, ніби між іншим, і всі, йшли поряд і йдемо що прокладений Пушкіним шляху, дотримуємося його і звертаємо убік, оскільки це є єдиний уторований, цілковитий класичний шлях мистецтва і художньої творчості «.

Известно, що Гончаров напам’ять знав практично всього Пушкіна, безперервно цитуючи його у листах, статтях, нарисах, романах. Це неодноразово відзначали сучасники письменника. Відомий юрист Анатолій Федорович Коні, давній знайомий романіста, писав, що Гончаров «благоговів перед Пушкіним і знав напам’ять як безліч його віршів, а й видатні місця його прози » .

Автор «Обломова «безперервно цитує свого літературного кумира. Так, наприклад, у листі від 29 червня 1857 р. до Ю.Д. Єфремовій він вигукує: «А хотілося сказати ще одне заповітне, останнє сказання… ». У листі до графу П. О. Валуеву від 6 червня 1877 р. він пише: «Світло не карає помилок, але таємниці вимагає їм «- ось світська заповідь моралі, виражена Пушкіним ». Цікаво свідчення відомої російської акторки Марії Гаврилівни Савиної про пушкінському вечорі, що відбулося Петербурзі 1875 р.: «Під враженням поганого читання на Пушкінському вечорі він (І.А. Гончаров — В.М.) прочитав «Сцену у Фонтана », Марину… Усі, що знала напам’ять з віршів, мусила читати на його прохання ». З листа до В. П. Гаевскому від 19 листопада 1875 р. можна зрозуміти, що Гончаров разом із Авт. Савиної мав брати участь у читаннях п'єси «Бориса Годунова », можливо, у ролі Самозванця. Слід зазначити, що читав Гончаров великолепно.

Пушкин представляв собою для Гончарова як поетичний, а й особистісний, людський феномен. Природно, що Гончаров знав, як і з його сучасники, як творчість, а й біографію Пушкіна, — і вельми докладно; у листі до В. П. Авенариусу, издавшему в 1888 р. книжку «Юнацькі роки Пушкіна », романіст зауважив: " … Я все знаю, написане у книзі, оскільки вивчав Пушкіна та всі подробиці й «дрібнички його життя… «.

Гончаров у листі до Великого Князю Костянтину Костянтиновичу Романову (К.Р.) від 27 червня 1887 р., для чого необхідне таке уважне вивчення біографії: «Мене дуже тішить, що ви вивчили Пушкіна, лише з його лицьової, а й з зворотного боку. Дізнавшись деталі його приватної, інтимного життя, можна розгадувати ясніше мотиви його произведений.

Я я дуже радий, що принесена мною Вам книга про неї послужила Вам маленькій доріжкою до цього капітального та плідної вивченню нашого вічного зразка і наставника в поезії… «.

Из листа до К.Р. від січня 1884 р. ми довідуємося про те, якими уважними вдивлявся Гончаров в творчу лабораторію Пушкіна. Він учив молодого поета: «І в Пушкіна «Бахчисарайський фонтан «і «Кавказький бранець «зовсім були першими: їм мали передувати багато, багато немовлятські кроки, що він, звісно, кинув. Не можна ж відразу вперше сісти так написати «Руслана і Людмилу «чи «Кавказького бранця ». До цих першим творам вела, звісно, довга підготовча дорога — ніяк не, розчаруваннями, муками подолання техніки і. т. буд. » .

Для Гончарова немає більше високої похвали, ніж порівняння (хоча ще й віддалене) з Пушкіним. Так було в листі до датському перекладачеві П. Б. Ганзену від 7 червня 1878 р. надзвичайно висока оцінка драм О. К. Толстого «Смерть Іоанна Грозного «і «Цар Федір Иоаннович «виявляється у тому, що це драми можна, по думці письменника, поставити біля «Бориса Годунова «Пушкина.

Говоря про своє перше з творчістю Пушкіна, Гончаров завжди символізував той естетичний фон, який відтіняв значення цієї знайомства. У листі до Л. А. Полонскому від 20 травня 1880 р. романіст згадував: " … У справі поезії мені і моїм одноліткам, 15−16 — літнім юнакам, доводилося харчуватися Державіним, Дмитрієвим, Озеровым, навіть Херасковым, що його школі видавали теж за поета. І раптом Пушкін! Я знав його з «Онєгіна », що виходив тоді періодично, окремими главами. Боже мій! Який світло, яка чарівна далеч відкрилася раптом та й які правди — і поезії, і взагалі життя, притому сучасної, — ринули від цього джерела, і наскільки блискуче, у яких звуках! Яка школа вишуканості, смаку, для вразливою натури! «.

Сам Гончаров відносить ознайомлення з поезією Пушкіна до досить пізнього періоду — до 1827−1828 рр. Можна думати, що Гончаров не звернув увагу на пушкінський збірник віршів, що вийшов 1826 р., хоча це короткий час він вже у Москві та, крім того, — «читав, що траплялося під руку, і писав сам безперестану ». Гончаров прочитав відразу зрілого Пушкіна, минаючи його ранні досліди, розкидані у товстих часописах, його лірику — і це, зрозуміло, теж наклав свій відбиток першу захоплене сприйняття пушкінського творчості, різко протипоставленого Гончаровим всьому допушкинскому у російській литературе.

Примерно у цей самий час Гончаров вперше особисто побачив Пушкіна. У 1880 р. під час прогулянки по Ризькому узмор’ю романіст розповів своєму близькому знайомому юристу А.Ф. Коні про цю зустріч: «Пушкіна я бачив вперше… у Москві церкви Нікітського монастиря. Я що починав вчитуватися у ньому і дивився нею більше зв’язаною з цікавістю, ніж із іншим почуттям » .

В 1832 р. відбулася друга зустріч із Пушкіним, якого Гончаров тепер сприймав вже зовсім інакше. Він на той час значився вже студентом Московського університету з «словесному «факультету. Вочевидь, Гончаров вже усвідомлював своє письменницьке покликання, т.к. у XVI номері «Телескопа «за 1832 р. з’являється перше його твір: переклад 2-ї і 3-й глав з п’ятої книжки роману Є. Сю «Атар-Гюль ». Починаючи з 1831 р. Гончаров слухає лекції таких професорів, як С. П. Шевирьов, Н.І. Надєждін, І.І. Давидов, М. Т. Каченовский. Цікаво, що й лекції, як вносять щось нове в рутинні уявлення, — майбутній письменник з'єднує в своєму свідомості про те впливом, який чинила попри всі російське суспільство поезія Пушкіна: «Лекції ці доброчинні слухачам по новини, сміливості ідей, мови — вони зближували науку і мистецтво з жизнию, зламали рутину, прогнали схоластику і освіжили уми слухачів — внесли здоровий критичний погляд на літературу. З іншого боку, виробляли й те моральне вплив, ставлячи ідеали добра, правди, краси, вдосконалення, прогресу і. т. буд. Усі це збігалося з возникавшею й у тодішньої сучасну літературу жизнию, внесенною, після застою, Пушкіним та її плеядою… ». У межах своїх університетських спогадах Гончаров досить докладно розповідає відвідання Пушкіним 27 вересня 1832 р. лекцій Давидова з російської літератури: «Коли він увійшов із Уваровым, мені точно сонце озарило всю аудиторію: зробив у той час було в чаду чарівності з його поезії; я харчувався нею, як молоком матері; вірш його наводив моїй дрож захоплення. На мене, як благотворний дощ, падали строфи його створінь («Євгенія Онєгіна », «Полтави «та інших.). Його генію що й всі тодішні юнаки, які захоплюються поезію, зобов’язані безпосереднім впливом нашу естетичне освіту. Перш ніж якось я бачив її в церкви, у обідні - і спускав від нього очей. Риси обличчя врізалися в моїй пам’яті. І раптом цей геній, ця слава і гордість Росії - переді мною за п’ять кроках! Не вірив очам » .

Далее Гончаров описує суперечка, що виник між Пушкіним і Каченовским: " … Пушкін палко обстоював справжність давньоруського епосу (очевидно, йшлося і про «Слові про похід Ігорів «- В.М.), а Каченовский утикав до нього свій нещадний аналітичний ніж «(VII, 208).

В цього разу Гончаров уважно розглянув зовнішність свого кумира: «Краще всього, по-моєму, нагадує його гравюра Уткіна з портрета Кіпренського. В усіх життєвих інших копіях в нього очі зроблено занадто відкритими, майже опуклими, ніс видатний — це не так. Він володів невеличке обличчя й прекрасна, пропорційна особі голова, з негустими, кучерявими волоссям «(VII, 208). Гончаров зазначає «задуману глибину «і «шляхетність «в очах, «стриманість світського, вихованого людини «(VII, 208).

В спогадах «У університеті «Гончаров згадує «літературний антагонізм «між істориком Михайлом Трофимовичем Каченовским і Пушкіним, цьому він особливо підкреслює, що це антагонізм — «відомий ». Це говорить у тому, що наступний письменник, сидячи в університетської аудиторії та слухаючи таких учених, як М. Т. Каченовский, М.М. Надєждін, бачив у останніх як звичайних професорів, а й літераторів, мали безпосередній стосунок до Пушкіну. З огляду на, що Гончаров буквально боготворив автора «Євгена Онєгіна », можна здогадуватися про рівень його інтересу до постаті і думок Каченовского чи Надеждина.

Трудно сказати, якою мірою був відомий «антагонізм «Пушкіна та Каченовского студентові Гончарову. Адже почався конфлікт ще 1820-го року після опублікування «Віснику Європи «Каченовского статті О.Г. Глаголєва про «Руслані і Людмилі «. У статті поема Пушкіна уподібнювалася мужику «в сіряку, личаках », який увалився в московське благородне збори.

В подальшому в «Віснику Європи «знаходили собі місце й інші недоброзичливі відкликання про Пушкіна. Пушкін присвятив Каченовскому низку епіграм: «Хаврониос! Лайливець заскнілий… «(1820), де Каченовский названо «дурним неуком », «Живий, живий курилка! «(1825), у якій Пушкін назвав свого опонента «сухим, нудним, грубим «і «заздрістю размученным », «Словесність російська хвора «(1825), «Мисливець до журнальної бійки «(1825), «Літературні звістки », «Журналами скривджений жорстоко «(1825) і др.

Интерес спогадів Гончарова у тому, що його супротивники, які вели давню, більш як десятирічну, літературну полеміку, вперше особисто зустрілись у студентської аудиторії Московського університету. Навряд чи це була єдина їх зустріч, де довелося може бути Гончарову.

В 1834 р. письменник закінчує курс московському університеті, і з кінця 1834 р. по квітень 1835 р. служить секретарем в канцелярії губернатора в Симбірську.

Двадцатидвухлетний Гончаров прибув Симбірськ влітку 1834 р., т. е. менше ніж за року, після перебування в Україні Пушкіна. Про поїздці Пушкіна до Оренбурга для написання історії пугачевского бунту і днях, проведених поетом в Симбірську Гончаров, безсумнівно, знав. Головним джерелом відомостей йому мав бути симбирский губернатор Олександре Михайловичу Загряжский, далекий родич Пушкіна. У його симбирском домі Пушкін з’явився 9 вересня 1833 р. Поета вже очікувало у домі губернатора листа від дружини Наталі Миколаївни. Виконуючи прохання літератора Володимира Федоровича Одоєвського, Пушкін знав про благополучному завершенні справи вітчима Одоєвського П. Д. Сеченева. Саме Загряжский допомагав Пушкіну організувати його поїздку до село Мовно, вотчину поета М. М. Язикова. Пушкін провів у домі губернатора за кілька днів. Загряжский подарував йому карту Катеринославської губернії 1821 р., де Пушкін написав: «Карта, який належав Імператору Олександру Павловичу. Отримано в Симбірську від А. М. Загряжского 14 вересня 1833 року » .

Возможно, що з обідами у домі губернатора Пушкін мету свого подорожі, про життєвих справах. Адже між далекими родичами були приятельські відносини. Відомо, що вони підтримувалися і потім, коли Загряжские переїхали до Петербурга. Понад те, молодший брат Пушкіна Лев Сергійович одружився з дочкою Загряжского.

В спогадах «На батьківщині «Гончаров зазначає тягу Загряжского до розповідям про відомих людей: «Деякі з його оповідань і просилися під перо. Якби міг передбачити, що Крим коли-небудь писатиму до друку, я вніс дехто оповідання у пам’ятну книжечку… Особливо цікаві в нього виходили характеристики деяких відомих, гучних особистостей, із якими був у зносинах особистих чи службових ». Немає сумніву, що серед цих відомих, гучних особистостей Пушкін представляв для Гончарова найбільший інтерес, і не міг запитати губернатора про перебування поета в Симбирске.

В спогадах «На батьківщині «(1887) Гончаров часто цитує Пушкіна та, більше, явно зображує Загряжского у світі образу пушкінського Онєгіна: він наполегливо проводить крізь усе нарис цю паралель, акцентуючи зовнішній «дендизм «Загряжского, його поверховий блиск, його своєрідну талановитість і блиск натури — й те водночас внутрішню порожнечу, франтовство тощо. Ім'я Онєгіна часто стоїть у спогадах поруч із ім'ям Загряжского. Це вкотре підтверджує, що розмови про Пушкіна у губернатори і його молодого канцелярії, спекотного шанувальника Пушкіна, безсумнівно были.

Однако є загадка у цьому, що у «На батьківщині «немає навіть натяку для цієї розмови. У чому справа? Відповідь може полягати, по-перше, в особистості Загряжского і, по-друге, у певних принципах Гончарова, висловлених їм у статті «Порушення волі «.

Личность Загряжского, на думку краєзнавця П. Е. Бейсова, ідеалізована у спогадах Гончарова — однак навряд чи це самому справі так. У нарисі «На батьківщині «дано високохудожній образ симбирского губернатора, у якому вигадливо поєднуються найрізноманітніші риси характеру. До того ж Гончарова цікавить Загряжский й не так як губернатор і державний діяч, скільки як артистична, певного типу личность.

В частковості, Гончаров підкреслює в Загряжском його пристрасть до художнім перебільшенням вісі оповідань про зустрічі з відомими людьми: «В нього в натурі була артистична жилка і він, митець, завжди ілюстрував портрети різних героїв, наприклад, видатних діячів у політиці, при дворі чи героїв Вітчизняної, у якій, юнаків, вже брав участь, ходив брати Париж, чи просто відомих у суспільстві людей. Але біда: ілюстрації ці - як осіб, так і подій — відрізнялися іноді такий віртуозністю, як і особи і події здавалися часом повністю вигаданими. Іноді я помічав, за умови повторення деяких оповідань, зміни, вставки. Тому покладатися на фактичну вірність їх треба була пов’язана з великий оглядкою. Він плів їх, як мереживо. Усі слухали його з насолодою, і це, ще, і із недовірою. Я проникав у гру його уяви, чув, де він каже правду, де прикрашає, і милувався не змістом, а художньої формою його оповідань. Він, здається, це вгадував і сам гнався й не так те, щоб поселити в слухачі довіру до дійсності події, а щоб зробити відомий ефект — і завжди виробляв ». Навряд на такого артистичного мемуариста міг покластися Гончаров, аби дозволити собі відтворити розповіді Загряжского про його зустрічі з Пушкіним. Адже це було є священним для Гончарова.

По приїзді Петербург він знову зустрічає Пушкіна у книжковій лавці А. Ф. Смирдина. У 1880 р. він згадав про цю зустріч в пам’ятному розмові з А.Ф. Коні: «Кілька років тому, живе у Петербурзі, я зустрів її в Смирдина, книгопродавца. Він завжди казав з нею серйозно, не всміхаючись, з діловим виглядом. Обличчя його матове, звужене внизу, з русявими бакенами і великими кучериками волосся врізалось у мій пам’ять і довело мені згодом, як вірно зобразив його Кипренский на відомому портреті. Пушкін був у цей час серед молоді все: усі його сподівання, потаємні почуття, щонайчистіші спонукання, все гармонійні струни душі, вся поезія думок та відчуттів, — все зводилося щодо нього, все виходило від нього » .

Литературная життя Гончарова в університетські роки й у період служби в Департаменті зовнішньої торгівлі Міністерства фінансів була надзвичайно насиченою. Він «все вільний від служби час присвячував літературі… багато перекладав з Шіллера, Гете (прозові твори) і з Винкельмана, уривки деяких англійських романістів, і потім знищував «(VIII, 223). У цей короткий час він зближується з сімейством Майковых — що ще більше вводить Гончарова в курс літературних справ. За словами Гончарова, «дні Майковых кипіли життям, людьми, приносившими сюди невичерпне зміст зі сфери думки, науки, мистецтв. Молоді вчені, музиканти, живописці, багато літераторів з цього кола 30-х — 40-х років — … все, разом із господарями, становили якусь братську родину або школу, де всі навчалися друг в одного ». Проте Пушкін дедалі більше усвідомлюється як унікальне, як чітка «міра речей ». У автобіографії це так: «Живіший Від та глибше всіх поетів вражений і захоплений був Гончаров поезією Пушкіна в свіжу й блискучу пору сили та розвитку великого поета й у поклонінні своєму залишився вірний йому назавжди, попри пізніше тісне ознайомлення з корифеями французької, німецькій актрисі й англійської літератур «(VIII, 222).

Возможно, саме під його впливом поезії Пушкіна Гончаров починає вже після перекладів прози Еге. Сю писати вірші. У рукописному альманасі Майковых «Пролісок «він поміщає вірші «Уривок з листа до друга », «Туга і радість », «Романс », «Втрачений спокій «в 1835—1836 рр. Відомо, що частина цих віршів Гончаров процитував у своїй першому романі як вірші Олександра Адуева. Факт цей причетний безпосередньо до нашої темі, даючи ключі до поясненню своєрідності «пушкінських «настроїв Гончарова у середині 30-х годов.

Дело у цьому, що ці вірші Гончарова дуже типові для романтичної поезії 30-х рр. Це романтичні вірші у повному розумінні слова, — і швидше можна говорити, у цьому разі вплив Володимира Григоровича Бенедиктова, ніж Пушкіна. З Бенедиктовым він познайомився у Майковых (хоча знайомство відбулося і службі, бо Бенедиктов, як і Гончаров, служив у Міністерстві фінансів), і дуже високо цінував його поетичний дар. У «Нотатках стосовно особи Бєлінського «(1874) Гончаров не погоджується з нищівним тоном в замітці критика творчість Бенедиктова: «Лялькар і Бенедиктов, обидва з значними талантами, з’явилися зважується на власну біду останніми могіканами старої «риторичною », як прозвав її Бєлінський, школи… Знаючи особисто Бенедиктова, як розумного, симпатичного і чесного людини, я пробував Держрезерв боротиметься з Бєлінськ, пояснював безліччю фантазії натяжки і перебільшення у багатьох віршах, — вказував, нарешті, на майстерність вірша та інші. «(VIII, 55). У статті «Вірші Володимира Бенедиктова «В. Г. Бєлінський писав: «У віршах р. Бенедиктова все недоговорено, все неповно, все поверхово… В нього не можна забрати таланту стихотворческого, але поет ». Книжка Бенедиктова, видана 1835 р., мала гучний успіх і рік тому була перевидана другим виданням. Котрий Гончаров захоплювався тоді її поезією, тоді й Тургенєв цілував ім'я Бенедиктова на обкладинці книжки. «Серед сучасників, котрі цінували поезію Бенедиктова, — літератори самої різної орієнтації: В. А. Жуковський, П. О. Вяземський, А.І. Тургенєв, П. О. Плетньов, С. П. Шевирьов, А.А. Краєвський, Ф. И. Тютчев, О. И. Сенковський, Н.А. Бестужев… Явна вплив Бенедиктова позначилося на минулих збірниках А. А. Фета «Ліричний пантеон «і Н. А. Некрасова «Мрії і звуки «(обидва — 1840)… «.

Стихи Гончарова насичені романтичними штампами. Тут і «страждалець з похмурим чолом », і «боязкі вуста », і «почуттів піднесених подружжя », «смерті страшний слід «і. т. п. Самі собою вони досить слабкі, носять явно наслідувальний характер, але в разі важливий не рівень майстерності, а спрямованість гончаровських віршів. У чому справа? Як зміг Гончаров одночасно казати про глибокому вплив Пушкіна на поетичний світ, — і писати настільки романтичні стихи?

На думку, справа полягає у своєрідності трактування молодим автором поезії Пушкіна. У 1930;х Гончаров сам багато в чому романтик, і Пушкіна трактує саме з романтичної погляду, відшукуючи в нього родинне собі романтичне світогляд. Про це свідчать роман «Звичайна історія », у якому Гончаров зображує по суті себе у 30-ті роки. Олександр Адуев часто цитує Пушкіна, — і цитує як справжній романтик, багато вибираючи з пушкінської поезії романтичні рядки. Вислухавши поради дядька про життя, Олександр заперечує: «Це якась дерев’яна життя… животіння, а чи не життя! мерзнути без натхнення, без внутрішніх сил, без життя, без любові… «Романтичний культ почуття, серця (в протилежність «холодного розуму ») змушує героя легко відшукувати в Пушкіна співзвучні рядки: «Про люди, люди! Рід, гідний сліз і сміху! «» Я пережив свої страданья, я розлюбив свої мрії «, «Хто жив і мислив, не може у душі не зневажати людей… «Олександр Адуев (Гончаров 30-х рр.) вибирає з реалістичного цілого настрої, образи, мотиви (самотності, туги, зневаги до натовпі), які можна трактувати як романтичні. Отже, що з Гончарова у середині 30-х рр. Пушкін важливий цікавий насамперед у своєму романтичному вираженні. У Пушкіна Гончарова цікавить те, що передує появі М. Ю. Лермонтова. Дослідник О. А. Демиховская переконливо зіставила текст лермонтовською «Сповіді «і гончаровское вірш «Уривок з листа до другу «(1835), сказавши, що саме: » …особливо вплив М. Ю. Лермонтова. Поетичний паралелізм стихійності бурі й душевних заворушень навіяний «Сповіддю «(1830) М. Ю. Лермонтова ». У цьому варте лише згадати, що з Гончарова Лермонтов — це хіба що продовження Пушкіна: «Навіть Лермонтов, постать колосальна, весь, як старший син у батька, вилився в Пушкіна. Він ступав, як кажуть, у його сліди. Його «Пророк «і «Демон », поезія Кавказу та Сходу, і його романи — усе це розвиток тих образів поезії і ідеалів, які дав Пушкін «(VIII, з. 76−77). Сприйняття Пушкіна у романіста згодом змінювалося і збагачувалося. Хоча основа відносини була закладено саме у зазначений час — з кінця 20-х незалежності до середини 30-х годов.

Стихотворения Гончарова, уміщені у «Подснежнике », говорять про захопленні саме «романтичним «Пушкіним і романтичної поезією загалом. Але вже повість «Хвацький болесть », також що у «Подснежнике «(1838), свідчить про величезної поетичної роботі, виконану Гончаровим, про його прагненні уникнути романтичних шаблонів. П. Миколаїв зауважив, що пушкінське вплив ми бачимо «в романах Гончарова, то, можливо сильніше всього саме у «Обриві «. Однак у перших літературних дослідах навряд це можна знайти ». На насправді рання проза Гончарова виявляє виразні сліди пушкінського впливу. Часом не тільки пародіювання романтизму, а й простота розповіді, відрізняють гончаровські «Лиху болесть «і «Щасливу помилку «від романтичної прози 30-х рр. (наприклад, М. Польового, Марлинского та інших.), свідчить про серйозних уроках автора «Повістей Белкина ». Цілком можна можна з думкою Л. Лотман у тому, що «вісі оповідань Гончарова «Хвацький болесть «і «Щаслива помилка » … відчувається свідоме прагнення слідувати традиціям прози Пушкіна. Чіткі характеристики героїв, тонка авторська іронія, точність і фрази… у тих творах Гончарова можна назвати вплив «Повістей Белкина «Пушкіна » .

Пушкин вчить Гончарова відійти від ложноромантической пишномовності тону, сприймати життя її простоті, звільнення від яких би не пішли «захоплень », що призводять до складним крайностям.

Автор «Хвацький болести », втім, намацує свою манеру розповіді, яка згодом розвинена у романах.

Речь йде передусім про засоби психологічної окреслення характерів, і навіть про специфічному гончарівському гуморі, окрашивающем все розповідь в неповторні тону. Гончаров від початку не отримати створення лаконічній «пушкінської «прози. У кожної фразі він висловлювався як спостерігач моралі, іноді резонер і завжди — як иронически-проницательный человек.

Влияние Пушкина-прозаика годі було і перебільшувати. Бо щонайменше помітно у перших прозових дослідах Гончарова вплив Гоголя, хоча у згаданому листі до Л. А. Полонскому від 20 травня 1880 р. він помічав: «Лермонтов і Гоголь були власне моїми вчителями » .

У «Щасливої помилці «помітні незаперечно гоголівські прийоми розповіді. Невипадково як епіграф до повісті наведено гоголівські слова: «Боже Боже ти мій! і так будь-якої погані у світі, а ти ще жинок наплодив! ». Найбільш тон звернення до читачеві в «Щасливої помилці «часом (особливо на початку, де автор ще хіба що входить у сцену і) збивається на специфічний гоголівський оповідь: «Якось узимку в сутінки… Так! дозвольте колись запитати любите ви сутінки? «Та незабаром потім: «Про який у мене люблю сутінки, особливо коли переношуся подумки в минуле! Де ти, золоте час? повернешся чи ти знову? чи швидко? «цю пам’ятку не може не нагадувати гоголівський: «Чи знаєте Ви українську ніч? «і. т. буд. Звернення до читачеві типу: «подивіться взимку близько сутінки на », чи: «тепер увійдемо у будь-який дім «та інших. — теж відразу видають джерело запозичення. А початок повісті говорить про свідомо воспроизводимой Гончаровим асоціації з мотивами «Петербурзьких повістей «і гоголівської манерою розповіді: «Та й як і любити сутінки? Хто з недолюблює? Хіба що заблудлий мандрівниче із жахом помічає наступ їх, і розважливий купець, невдало чи вдало торгував цілий із бурчанням замикає крамницю, ще — живописець, яке встигло передати полотну заповітні мрії, з досадою кидає пензель, так поет, житель горища, загрожує сутінки прокльоном Апокаліпсиса крамарю, який відпускає позичає свічок «і. т. буд. Всі ці купці, крамарі, бідні поети, живописці та й самі сутінки, — усе це наразі «не гончаровское ». Усе, це подальшому майже потрапляє у його твору. Усе це — сутінковий гоголівський Петербург. У повісті виразно можна почути гоголівські ліричні интонации.

Впрочем, «Щаслива помилка «щонайменше «пушкінська », ніж «Хвацький болесть ». Тут навіть прямо згаданий «Євґєній Онєґін », якого відсилає автор (XXIII строфа I-ой главы).

Первые повісті Гончаров не згадує, вважаючи їх, очевидно, учнівськими уроками. І передусім — в Пушкіна: «Лермонтов і Гоголь були відповідно моїми вчителями: вже сам визрівав тоді! Тільки коли Бєлінський регулював весь тодішній хаос смаків, естетичних та інших понять та інші; тоді навіть мій погляд цих героїв пера став чіткіше і суворіше. Стала свідома критика, а почуття до Пушкіну залишалося те » .

Итак, Лермонтов і Гоголь впливають на Гончарова тоді, що він «вже визрівав… ». Пушкін дав зразки літературної норми. Звідси й гостре сприйняття пушкінської загибелі: «Пригадую звістку про його смерть… над усім панував він. І на моєї скромною чиновницької кімнаті, на поличці, першому місці стояли його твори, де було вивчено, де всяка рядок була відчута, продумана… І раптом прийшли і сказали, що він убитий, що його прізвища більше немає… це було департаменті. Я вирушив у коридор і гірко, не володіючи собою, відвернувшись до й закриваючи обличчя руками, заплакав… Туга ножем різала серце, і сльози лилися тоді, коли досі хотілося вірити, що його ми маємо, що Пушкіна немає! Не міг зрозуміти, щоб він, перед ким я схиляв подумки коліна, лежав без дихання. І плакав гірко і нерозважно, як плачуть і при отриманні звістки про «смерть коханої. Ні, це не так — про «смерть матері. Так! Матері… «.

Основа гончаровських романів — це розповідь людини про сумної закономірності його недосконалого життя. Ця оповідь про поступової втрати кращих властивостей молодий душі - щирості, високих помислів, чесною й глибокої любові, приятельського, відкритого ставлення до людей… У «Звичайної історії «, «Обломові «, «Обриві «Гончаров мріє про людському досконало і зображує пануючу насправді дисгармонию.

В одному з листів до С.А. Нікітенко Гончаров роз’яснює свою таємну думку: «Скажу Вам, нарешті, ось що, чого нікому чи ніхто: із тієї самої хвилини, коли почав писати до друку., в мене була один артистичний ідеал: це — зображення чесної, доброї, симпатичної натури, найвищою мірою ідеаліста, все життя що бореться, шукає правди, зустрічаючого брехня кожному кроку, обманывающего і, нарешті, остаточно впадающего в апатію і безсилля від свідомості слабкості своєї та чужої, тобто взагалі людської натури «(VIII, 366).Тема втрати кращих молодих почуттів та прагнень, тема охолодження до життя, коли чоловік у результаті «розуму холодних спостережень та покликом серця сумних замет «дійшов скепсису, апатії, — цю тему занадто широко і занадто повно подана у світовій літературі, щоб пов’язувати розробку її у Гончарова тільки з Пушкіним, з його поезією. Але саме факт звернення до Пушкіну в плані цієї проблеми — навряд можна поставити під. Адже у «Звичайної історії «Гончаров безперервно цитує Пушкіна, причому явно виділяється тема нравственно-душевного охолодження, розчарування. У частковості, Олександр Адуев звертається до пушкінським рядкам: «Я пережив свої страданья, Я розлюбив свої мрії… «Тема ця багатоманітно розвинена Пушкіним в ліриці у першій половині 20-х. Пушкін писав про це й в прозі: «У кращий час життя серце, ще охолоджене досвідом, доступно для прекрасного. Воно легковесно і ніжно. Поступово вічні протиріччя породжують у ньому сумніви, почуття [болісне, але] нетривалий. Воно зникає, знищивши назавжди кращі і надії поетичні забобони душі «(XI, 30).

Имя Пушкіна супроводжує Гончарова протягом усієї його життя. Пушкін йому — не це тільки початок всіх почав, а й головний критерій. Про що ні почали говорити, — Гончаров схильний звертатися до авторитету Пушкіна. Тому майже кожному гончарівському творі, у кожному статті, листі можна зустріти ім'я його улюбленого письменника. Без перебільшення можна сказати, автора «Євгена Онєгіна «для неї усім, і що Пушкіна ми мали б Гончарова. Усі згадки великого поета носять у Гончарова непросто захоплений характер, — значні у своїй змістовності і навіть особливий категоричності, як, наприклад, в «Незвичайній історії «, де романіст писав: «Я давно перестав читати російські романи і повісті: вивчивши напам’ять Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, звісно, не міг задовольнятися цілком навіть Тургенєв, Достоєвським, потім Писемским… » .

В статті «Краще пізно, які ніколи «Гончаров зробив важливе визнання: » …Від Пушкіна та Гоголя у російській літературі тепер ще й поки куди підеш. Школа пушкино-гоголевская триває досі, і всі, белетристи, лише розробляємо заповіданий ними матеріал. Навіть Лермонтов, постать колосальна, весь, як старший син у батька, вилився в Пушкіна. Він ступав, як кажуть, у його сліди… Пушкін — батько, родоначальник російського мистецтва, як Ломоносов — батько науки у Росії. У Пушкіна криються все насіння і зачатки, у тому числі розвинулися потім усе пологи і різноманітні види мистецтва переважають у всіх наших художників… Пушкін, кажу, була наша вчитель — і це виховався, як кажуть, його поэзиею. Гоголь прямо мені вплинув набагато й менше; вже писав сам, коли Гоголь ще закінчив свого поприща. Сам Гоголь об'єктивністю своїх образів, звісно, зобов’язаний Пушкіну ж… «(VIII, 111−112).

Об унікальному вплив Пушкіна автор «Обломова «говорив багаторазово. У одній з автобіографій він визначає цей вплив: «Живіший Від і - глибше всіх поетів вражений і захоплений був Гончаров поезією Пушкіна… і …лишився вірним йому назавжди, попри пізніше тісне ознайомлення з корифеями французької, німецькій актрисі й англійської літератур «(VII, 218).

Пушкин був радником Гончарова у питаннях літературного майстерності. Винятковий привид звернення до життя й особистості Пушкіна знаходить Гончаров під час написання статті про порушення авторської волі. У статті «Порушення волі «Гончаров повстає проти звичаю безцеремонного вторгнення особисту життя письменника після смерті Леніна шляхом видання його листів. Автор статті, як стає знаємо з невиданої листування з А.Ф. Коні, навіть радиться з відомими російськими юристами про правової боці справи. І як прикладу — Пушкін. Він дійшов висновку, що І.С. Тургенєв, видав листи Пушкіна до дружині, зробив безтактність, зрадивши публічно не розголошуються рядки, написані поетом лише одного адресата: «Що, якщо він міг передбачити, що ніжні, іноді ревниві сповіді його буде винесено світ, перенесені з секретного листи на книжковий прилавок заходяться предметом цікавості всіх смислах і кожного? (VIII, 169). У той самий час, якщо… не висловив свою волю, то, здається, є засіб, без насильства останньої, задовольнити шанувальників таланту й придбати внесок у літературу з крупиць, падаючих від багатою трапези такого таланту, як Пушкін. Це — друкувати в усіх всуціль так поруч, повністю, а із суворим, сумлінним вибором те, що цінно, твердо, що є загальний інтерес, значення, оскільки думка, як авторитетний погляд на ті й інші питання науки, мистецтва, життя тощо., словом, гідні доповнює його твори «(VIII, 170).

Не менш цікава посилання Пушкіна міститься й у міркуваннях Гончарова про дитячу літературу. У листі до В.М. і Е. П. Майковым від 9 серпня (1860) він помічає: " … А наші: Пушкін, Лермонтов, Гоголь — писали з дітей? немає, не чути. Одне слово, це — а то й неможливо, тут ми дуже важко, і це гадаю, що писати для дітей власне не можна, а можна поміщати до наукового журналу дитячий щось вже готовий, написане і портфелі, подорож, розповідь, історія — усе, що годиться й у дорослих І що немає у собі нічого, що тільки могла зашкодити дитячому розуму й уяві «(VIII, 302). Романіст розмірковує так, що «для дітей література готова і… її слід вибирати з дорослої літератури «(там-таки). Цікаво, що Гончаров, судячи з наведених словами про Пушкіна, не вважав пушкінські казки творами, написаними спеціально для детей.

До сивого волосся зберіг Гончаров незмінну любов до Пушкіну — поету і людині. Якось він заявив: «Я… спекотний і незмінний шанувальник Олександра Сергійовича. Разом із дитинства був моїм ідолом, і тільки він «(VIII, 263).

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.