Религия чи релігійність

Религия чи религиозность.

Захаров Леонід Фёдорович.

" не створи собі кумира «.

Что-либо додавати до нескінченному ряду доказів і філософських побудов, які підтверджують присутність і дію божественних почав у земної людського життя, як і робити нові спроби у обгрунтуваннях матеріалістичних витоків людської культури в усьому її обсязі, заняття багато в чому марна.

Ни зростаючий обсяг історичного матеріалу, ні нові наукові відкриття сутнісно щось змінюють в доказовості позицій протиборчих сторін; одні залишаються примнении, що сутність Божественного одкровення відкривається через віру, а чи не знання, інші, навпаки, з неменшою переконливістю відстоюють ту точку зору, що божественні тексти лише відбиток через засіб інтелекту мову, перипетій реальної, точніше матеріальної історії тієї чи іншої народу, що заперечувати або помічати просто більше не розумно. Тим більше що, попри зрослий рівень наукових знань, співвідношення віруючих, і атеїстів навряд чи істотно змінюється, як змінюється і самі атмосфера взаємного не розуміння й відторгнення це суто протиборчих сторін. Так само безглуздо визначати місце і історичну роль релігій в культурах народів, зрештою вони є результат матеріалізації діяльності. Але сьогодні, як й у століття, релігійні погляди і мотиви є найчастіше відправною точкою війн, кривавих сутичок і ненависті. І виправдання у цьому, що такі події є результатом дій людей неправильно чи спотворене толкующих ті чи інші релігійні ідеї, й тексти, здаються як непереконливими, а й брехливими перед реальних подій і фактів. Швидше усе це свідчить, що реалізація релігійних ідей у формах релігій, як і життя і діяльність їхніх інституцій нічим не відмінна по своєму механізму від будь-який іншої, яка у соціальному співтоваристві.

Идеи народжуються, найчастіше — у невизначеному, ускользающем від усвідомлення вигляді, але реалізуються і у суспільстві з реалізацією вже у кінцевих формах, виведених до рівня людській свідомості та закріплених через язик як символи, як узгоджені форми соціального спілкування. Соціальна життя формується, як система, функціонуючих у суспільстві набору символів, причому за змістом найчастіше вже далекі від що породили їх вихідних ідей. Так суспільство перебувають у псевдо культурної середовищі, коли соціальна спільність забезпечується прийняттям понять і визначень, що їх зміст і, отже, роль і значення вихідної ідеї втрачені і соціальний поведінка визначається вже простим комбінуванням символів, а чи не змістом вихідної ідеї. Поняття мас культура відбиває, в якій мірі, подібне стану суспільства. З якою частотою, слухаючи мова політика чи іншого громадського діяча, багато ловлять себе думки, що з всім різноманітті вживаних слів, понять, символів само собою воно позбавлена якого або смислу й змісту, хоча викликає найчастіше досить сильні емоції, і співпереживання. Світ символів це світ емоції, позбавлених змісту. У цьому вся не важко переконається, дивлячись кінокадри гітлерівських чи радянських маніфестацій, чи спостерігаючи натовп на концертах піп музики майданами і стадіонах. Будь-яка спільність, джерело якої в емоціях, не стійка і тому носить агресивний характер, стійкість соціальному середовищі надає узгодженість свідомостей.

Культура зі свого початкового глузду і призначенню включає у собі набір ідей належних їх форм життєзабезпечення соціального співтовариства, що в результаті визначає характері і зміст відносин між людьми у межах цього співтовариства, забезпечує механізмом функціонування передбачуваність, кореляцію поведінки людей різних життєвих ситуаціях. І тут найважливішим чинником, визначальним соціальний та політичне обличчя суспільства, є механізм підтримки змісту символів відповідно до змістом потребують і призначенням вихідної ідеї. Культури народів своїх витоках засновані на обрядах і ритуалах, якими виражено і закріплено зміст тих ідеї, у яких дане співтовариство об'єднано і який забезпечують його стійкість і життєздатність у навколишній природної та соціальній середовищі навіть за умов їх змін. Через механізм дієвих ритуалів і обрядів всі члени співтовариства засвоює ці й виявляється включеною у співтовариство, а головне зберігається зв’язок символів, заснованих на виключно цих ідеях з змістом самих ідей. Але вихідна думку, ідея, як говорилося, неспроможна висловитися як поняття, вважається символом, такими вона стає у процес реалізації у конкретних формах. Будь-яка ідея цей кордон знання і набутий не знання, пізнаного і пізнаваного, до неї повернутися, лише повернувши своє свідомість у те стан, у якому свідомість, породившее згадану ідею. Поет прав, говорячи: «Думка виречена є брехня », підкреслюючи тим самим найчастіше величезну дистанцію між вихідної ідеєю і поняттям нею породжених. З троичности нашої свідомості, повернення, якщо можна висловитися, до початкової ідеї, може бути, якщо спробувати навести структуру своєї свідомості у відповідність до структурою свідомості, який створив згадану ідею. Привести своє свідомість свідомості творця. І тому, очевидно, необхідний процес зміни у часу складових свідомості, рух вектора свідомості, його зміна. Цією цілі й служать ритуали, вони є механізми зміни свідомості, є найдавнішими способами передачі знання. І наша свідомість, жодних способом, є включеною у свідомість Творця, то, можливо, є і методи «пізнання «ідеї, задуму Творця. Такими, очевидно, є духовні практики релігій, практики медитацій. Найважливішим тут і те, що у основі саме цих механізмів зміни свідомості лежить завдання домогтися руху, обертання вектора свідомості, тобто саме виникнення будь-яких ідей є результат руху вектора свідомості, коли рух зливається чи збігається з рухом іншої свідомості.

Заветная мрія різноманітних вождів й владних осіб змінити свідомість своїх підданих, прищепивши їм чергову соціальну «ідею «на кшталт національної, соціалістичної чи націонал соціалістичної, немає нічого спільного зі зміною свідомості внаслідок руху вектора свідомості. У першому випадку завдання у цьому, що зупинити рух вектора свідомості, зафіксувати структуру свідомості на основі якого то набору символів, й інші, навпаки, зміна свідомості передбачає його рух, що у остаточному підсумку й народжує нові театральні ідеї, дозволяє: зробити нові кроки розуміння світу. У першому випадку людина живе у світі символів, і міська влада управляє людьми, у другому народжуються ідеї, а управляти ідеями завдання складніша, ніж управляти людьми. До всього сказаного можна додати, що зупинене свідомість існує у світі символів.

Система освіти, яка має завдання формування саме що розвивається суспільства, повинна містити у собі механізми зміни структури свідомості, які дозволяли від формалізованих форм знання, з його символьного змісту, можливість перейти до усвідомлення змісту ідей, стали першоджерелом символів. Цей механізм повинен наблизити структуру свідомості обучаемого до структури свідомості творця ідеї, запустивши тим самим свій власний творчий механізм. Можливо, пройдений шлях зміни свідомості у часі, яким то чином закріплюється як творчих здібностей загалом як творчий потенціал особистості. Недарма кажуть, що талановита людина талановитий в усьому.

Все сказане свідчить, що й суспільство живе у своєї визначальною масі серед мас культури, заснованої на наборі символів, воно нездатна до творчого розвитку і приречене хоча й на гарний, але застій. Жива, творча культура народу, суспільства повинна володіти дієвими механізмами подолання символьній «культури », механізмами повернення свідомості від що пропагують символів до змісту ідей, що в результаті вони й може називатися творчим потенціалом нації.

Религия більшість віруючих реалізується у формі обрядів, в послідовності певних ритуальних дій, встановлених батьками церкві та ієрархією і правил життя, то є у остаточному підсумку сформульованими свідомістю символами. І це сенсі по характеру реалізації релігійна ідея, стала джерелом на формування релігійних інститутів, мало, ніж відрізняє від будь-якої іншої ідеї, реализовавшейся у суспільстві. Також старанно розроблена теоретична база, як і створена її основі система форм і символів якогось реального життя, як і для, наприклад, наукової чи жодній іншій ідеї, тієї чи іншої напрями соціального життя. Така сама бросающаяся правді в очі аналогія, коли за спільності вихідної ідеї на силу вже конкретних історичних обставин і властивостей особистостей, що стояли біля витоків теоретичної бази, виникають різні форми реалізації вихідної ідеї. До, прикладу, католицизм і православ’я, коли відмінність церков породжене відмінністю поглядів і характерів людей, що стояли у витоків цих досить близьких релігій. Подібною оформилися та інші релігії, та його зближення, а тим паче злиття просто більше не мислиме, оскільки кожна з яких, попри близькість вихідних ідей, розробила та користується своєї, вже сформованій, системою символів, тієї системою, що у остаточному підсумку і визначає реальне життя церкві та яка й цінна для її.

Вместе про те світові релігії демонструють дивовижну стійкість, попри різноманітні спроби кращих умів людства довести безглуздість основ релігійних поглядів і їх непотрібність задля поступу. Руйнуються держави, вмирають наукові теорії, стаючи у разі частиною нових. Без сліду зникають який ще вчора здавалися вічними і незаперечними соціальні доктрини, а релігії хто продовжує жити, залишаючись частиною культури та, отже, учасниками соціального життя у її труднощі й суперечливості. Відповідь, чому важливий й не так для релігій як, скільки для осмислення проблем соціального життя загалом. Безумовно, сама ідея Творця всього сущого і персональної відповідальності проти нього кожного за діяння є частина нашої свідомості яких і визначає значимість будь-який релігії. Але й гуманістичні теорії добра та справедливості яких, начебто, мають неменшою переконливістю, а головне стрункістю логічних доказів і, отже, більш прийнятні з позицій розуму. І, тим не менш, все соціальні побудови, засновані на філософських теоріях, виявляються не довговічними. Проблема у цьому, що це релігії не лише оперують своєї діяльності створеними символами, але містять й користуються механізмами проведення, якщо так виявиться, свідомості від символів усвідомлення основної ідеї. Цей механізм успадкований релігіями з більш древніх культур і пристосований на свої практичних цілей, втім, як практичних цілей родового, племінного єднання створювався і кілька ритуальних і обрядових і звичаїв минулого. Цей механізм вмонтований, до прикладу, в канонічні послання Апостолів, в книжки Старого Завіту тощо. Філософські ж теорії та побудови не утруждаются розробкою саме цих механізмів, цієї роботи має займатися люди, що їх називаємо політиками, але де вони навряд розуміють, що таке політика та тому обмежуються перетасовуванням вже побитих символів. Від уже й стає незрозумілими як мети їх діяльності, а найчастіше незрозуміло про що вони кажуть. Тому філософські теорії настільки не довговічні і, незважаючи, на блиск думок, немає, хоч скільки чи, поширення. Мабуть, виняток представляють Німецький, Італійський націонал-соціалізм і радянська комуністична доктрина, у яких простежується й не так добре розроблена теорія, скільки старанно відрегульований механізм приведення свідомості до основної ідеї. Їх крах свідчить, що не гаразд був у цих механізмах, однак зовсім гарантує, що що це останні спроби що така.

Аналогичной бачиться так звана національна проблема. Причину національної нетерпимості, яка найчастіше переростає на явний ворожнечу, слід не у чиїх або підступах, чи особливостях національної вдачі, суть у тому, що у міжнаціональних контактах зіштовхуються різні системи символів, які зрозумілі протиставленим сторонам і містять їм жодного сенсу і значення. Будь-яке порозуміння у цій ситуації просто виключене й природно породжує ворожість. Згода стає можливим, якщо боку здатні подолати символьну систему пояснення миро пристрої і перевести свідомості в стан сприйняття вихідних, базових ідей, у яких сформувалися національних риси, особливості в світорозумінні, в усвідомленні свого місця у цьому світі. Можна сміливо сказати, що дієві механізми культур і покликані виконувати цих функцій, але якщо проблеми мають дедалі більшої гостроти, отже, немає розуміння сутності того що відбувається чи сама культура деформована настільки, що вони неспроможна відтворювати механізми саме регуляції подібних конфліктів. Безумовно, побудова нової соціалістичної культури епохи соціалізму внесло вирішальний внесок у деформацію національних культур, в руйнація їх цільності й історичну спадкоємність.

Восстановление, реанімація культури через повернення до релігійним формам мислення та буття видається, хоч скільки чи виправданим. Як мовилося раніше, релігії функціонують в основним своїм частини як символьні системи описання, світу і, якщо існують у яких механізми переходу свідомості від символів до початкової ідеї, всі вони або приховані, або мало дієві. Адже кому як відомо, що, наприклад, в російської класичній літературі можна знайти масу вказівок на поверховий характер православної віри у народі, на нерозуміння її підвалин життя і сутності у служителів культу, про суто ритуальному, символьному характері народної віри. Зміна свідомості, необхідне сприйняття будь-який ідеї, зокрема і божественної, вимагає зміни структури свідомості, що включає у собі крім релігійної і письменницьку складову. Шлях свідомості до ідеї лежить через процес співтворчості. Релігії у тому сучасної, доступною формі або позбавлені цієї дружної творчої складової, або вона залишається поза межами доступною культури.

Религиозность є властивість нашої свідомості, завжди усвідомлюючої себе і значною частиною світу природи й одночасно відокремленій від цього дивного світу частиною. Пережите як почуття, релігійність загострена, коли творчість виводить свідомість на кордон знання і набутий незнання. Без цього загостреного релігійного почуття, відбиває стан нашої свідомості неможливо й творчість, яка є процес зміни у часі свідомості людини та, отже, будь-які процеси, сприяють зміни релігійності нашого свідомості явище позитивне. Але покладати цією роллю виключно на релігійні інститути, по меншою мірою, оману. Релігійність незгірш від властива видатним науковим відкриття та його творцям, ніж священним писанням та його проповідникам, просто ця релігійність має характері і шукає у тому світі непросто Бога, яке задуми і твори.

Мир символів, безумовно, входить складовою частиною в культуру нації, народу, суспільства. З огляду на простоти і загальнодоступності своїх форм створює расширяющееся полі для користування матеріальними досягненнями, збільшує темпи проникнення в повсякденному житті, тим самим спрощує її, робить інтенсивнішою і насиченою, справляє враження соціальної спільності з урахуванням загальне твердження застосовності своїх форм. Але з цим ілюзією соціальної стійкості з урахуванням символьного світу спілкування доводиться розлучитися, з урахуванням, що разом з неминучістю вимагає зміни структури свідомості, коли самодостатньою складовою стає узгодженість. Людина втрачає здатність творити й сприйняттю нових ідей знань, а суспільство загалом швидко потрапляє у мережу соціальної демагогії і поступово стає об'єктом маніпуляцій наших політиків і новоявлених вождів. І релігія у цьому з багато в чому символьного характеру своєї «культури «ситуацію не покращує. Подолання, напевно точніше, протидія розширенню символьній складової культури може бути як освітній процес, який повинен мати засобами зміни свідомості, виводячи його за рівень сприйняття вихідних ідей формуючи цим творче потенціал свідомості.

В принципи цієї процесу простежуються дві характерні риси. У природно наукових областях знання формування механізмів переходу від символів до початкової ідеї, цілком можлива і здійсненним, оскільки сформульована і відома сама ідея у вигляді тій чи іншій теорії та досить оглянемо і доступний шлях реалізації ідеї на її символи, мають звернення до практичної, масової діяльності. Тут труднощі формування саме цих механізмів в освітньою системою скоріш обумовлені точністю поставленої мети і такі суто суб'єктивними можливостями виконавців. Безумовно, цей механізм різний, наприклад, в шкільному підручнику й у «Еволюції фізики «Ейнштейна, у першому головна мета залежить від тому, що наскільки можна чітко сформулювати коло обертаються понять і визначень, простежуючи їх шлях виникнення яку то глибину, у другому, навпаки, розкривається механізм реалізації ідей. Але те та інше разі створюється для свідомості шлях від обертаються в практичної життя символів до ідеям.

Несколько інша або зовсім інша ситуація з історією. Тут у пошуках сенсу історії, для наявних історичних фактів і матеріалів підбирається, а точніше вигадується ідея, навколо якої вже і вибудовуються матеріали. Але матеріали представлені нам свідомістю, зафіксовано сформульовані вже у формі символів і, отже, вийти з символів до ідеї їх породила, до розуміння сенсу історії, можливо, тоді як цих фактах є й світло головне відшуканий механізм переходу від символу до ідеї. Цей механізм зрештою закладений у структурі свідомості. Перехід від символу до ідеї може бути, якщо простежити і зрозуміти, як змінювалося свідомість учасників історичних подій і яких наступних подій привело це й зміна. Приклад цього служить Старий Завіт, у якому поруч із історичними подіями містяться дані про те, як змінювалася під впливом подій релігійність, віра у Бога, як змінювався образ життя, як змінювався, у якому напрямі творчий потенціал народу і він знаходив нові підстави задля забезпечення умов свого існування. Іншими словами, в Старому Заповіті простежується, як під впливом історичних подій змінюється свідомість їх його учасників і як і своє чергу свідомість визначає подальший перебіг історії, тобто Старий Завіт містить механізм історичного процесу, у ньому визначено сенс подій, зміст її історії. Новий Завіт навпаки цурається історії як зміни свідомості, вводячи нову доктрину, за якою свідомість изменяемо через правильну організацію повсякденної, особистому житті, що робить саму історію не потрібної. Звідси й теза про взагалі гріховності земного життя. Цей природний результат виділення з історії призводить до суто ритуальної, поза історичної формі життя особистості, але життя поза історичного потоку позбавляє, як говорилося, свідомість творчою складовою й у остаточному підсумку веде до «останову «свідомості. Людина Старого Завіту людина історії, тоді як людина Нового Завіту вже живе за її межами. Історичний, якщо так виявиться, чоловік, або людина історії живе у історії, її переживає. Його свідомість є визначальна частина історичного процесу, він усвідомлює зв’язок минулого, сьогодення й майбутнього як зміна свідомості, що є зрештою, як творцем історії, і її змістом. Але самоусвідомлення у тому часовому, історичному процес, природно, формує відповідальність, за минуле, і за нинішнє та майбутнє. Ця усвідомлена відповідальність і формується в нормах моралі. Інші підстави формують мораль людини Нового Завіту, що його відповідальність, на скоєне встановлено відповідно до відношення до Творцю і лише крізь цей показник формуються норми стосунки між людьми. Ці дві системи моральних норм, одній із яких незмінна у цьому історичному часу, іншу змінюється в залежність від ходу історичних подій, їх проекція однієї в іншу, дозволяють непросто «оцінювати «релігійність історично чинного свідомості. Їх взаємодія суспільства та взаємопроникнення є механізмом зміни релігійності свідомості людини та, отже, механізмом його на сам історичний процес. Життя історія є форма творчої реалізації свідомості, як і наукова чи будь-яка інша творча діяльність. Поза історична, християнська мораль передбачає, таким чином, скороченою творчу складову свідомості людини та, отже, виводить свідомість на кордон можливого становища вектора свідомості. Ця форма релігійності і тієї моралі як складової релігійності, в такий спосіб, є граничною формою і діє і як символ, форма релігійності. Збільшення ж релігійності свідомості можливе з відходом вектора свідомості від розташування кордону обмеження, тобто за збільшенні творчою складовою і складової узгодженості. Реальна релігійність ця релігійність чинного, творчого свідомості, і, свідомості реализующегося в історичному процесі. І це знали засновники християнства, заявляючи, що справжня віра можлива як церква, як релігійність, реалізовувана у спільній дії всіх членів християнських громад. Звісно ж, що це хвилював і Достоєвського, що він представив дві форми святості, одну діяльну й усю підпорядковану реальному житті святість старця Зосима і той застиглу, підпорядковану лише голою формі святість батька Ферапонта. Примітно, що Зосима відправляє Олексія Карамазова у світ, а чи не залишає в монастирі, хіба що підкреслюючи цим свій духовний досвід, який нього полягає у тому, що Бог живе як поза стінами монастиря але й реального людського життя.

Таким чином, мораль чинного, історичного, як й іншого творчого процесу, завжди буде відмінній від моральності християнської, але завжди остання буде оцінної нормою для моралі історичної. Так християнство виявилося включеною у механізм історичного процесу. Постійно Змінювана релігійність свідомості задає рух вектора свідомості поряд з іншими її складниками яких і визначає розвиток історичного процесу. Наші діючі, реалізовані моральні норми формуються як наслідок історичного процесу як і рухливі, як і він, але завжди зберігається їх проекція на поза історичну мораль Нового Завіту. Безумовно, це є тема — для філософії, але ще більшою мірою вона повинна переважно визначати зміст і смисл політики, яка має відповідати питанням до яким наслідків спричиняє цей історичний момент, отслеженный їй «розбіг «між першої та другої мораллю. Та й саме християнська мораль набуває зміст і значення, якщо діє, живе своїм життям історична мораль. Можна сміливо сказати, що діюча мораль не є встановлена норма, а є процес породження історичної моралі, утримання і сутність визначається структурою свідомості людини та характером його зміни. Цікаво в цьому плані повернеться Пушкіну, який напевно перший Росії шукав сенс історії у самій історії. У Борисі Годунові визначено самим фактом відступу від Божественних норм, коли відступ від результатів цих норм сягає таких величин, що дальший хід подій, історії вже визначений цим фактом. Народ мовчить, хіба що розуміючи, чого від нього уже не залежить. Інша ситуація у Капітанської дочки. Тут спрацьовує як Провидіння, але і, які змінюються самі й змінюють історію.

C нашої офіційної історією ситуація інша. Не торкаючись часів віддалених, звернемося, приміром, до своєї історії минулої війни. Попри не минуще значення її ходу і більше її результатів життя людей величезної країни, історія війни як і представляється нескінченним нагромадженням дат, найменувань сполук, дивізій, фронтів, брали участь у нескінченних боях і боях. Це, безумовно, і, напевно, важливо, але в історії немає відповіді на питання, у яких люди цієї країни бачили сенс що діялося, чого вони бачили смисл історії, які зміни свідомості мали відбутися, що винести цей неймовірний вантаж історії держави та, головне, яке майбутнє мало побудувати то інше, змінений свідомість. Факт, що події буде настільки швидким забуваються такі малі впливають нашу сьогоднішнє життя свідомість, говорить про тому, що історія дивним чином мало впливає нашу свідомість, але це ознака те, що ми народ, не історичний. Ми постійно в полоні символів і поспіль не можемо подолати шлях від символу до ідеї. Історія може бути набором символів, інакше перетворюється на мозаїку, перестраиваемую за примхою політиків, за велінням часу, чи нової історичної теорії. У остаточному підсумку наше життя, чи це історія народу, держави або людини — це історія свідомості.

Возникновение символу як певної закінченою форми є акт свідомості, результат реалізації певної структури свідомості. Але якщо ідея народжується як наслідок руху вектора свідомості, то символ виник як завершення цього руху, коли вектор «виходить «на кордон дозволеної зони.* Зникнення зі кордону зони може бути як наслідок певного зміни складових свідомості. Проте можливо, й така зміна складових, коли вектор, попри ці зміни, буде сковзати по просторової кордоні дозволеної зони, коли свідомість залишається діяти у символьній середовищі. Відхід свідомості з кордону є необхідною умовою народження ідей, умовою переходу від форми, від символу до початкової ідеї.

Древняя мудрість каже: «не створи собі кумира », чи інші словами звільнись від втручання влади символу. Ми дивним чином не робимо цього, залишаючись у полоні символів, не докладаємо зусиль до абсолютно необхідного осмисленню історії. Багато дива російського характеру, відсутність, начебто, природно необхідних моральних обмежувачів у повсякденному житті свідчить про цю нашу не історичність, свідчить про нашу нездатність вписати себе у історичний процес, нездатність будувати своє сьогоднішнє поведінка батьків у залежність від картини очікуваного майбутнього.

Жизнь історія передбачає «убудовування «свідомості протягом часу. Зв’язок справжнього, минулого майбутнього можливе тільки як діяльність свідомості людини та у сенсі чи, точніше через процес зміни свідомості тільки і існування історичного часу, зокрема та історичного майбутнього. Це очікуване не вибудовується у нашому житті й історії. Російське суспільство існує без прогнозованих будущных цілей, що вкотре свідчить про не історичність нашого суспільства. А сама хронологія історичних подій є визначальною у тому значимості.

Можно сказати, що кожен свідомість живе у своєму історичному часу, а точніше визначає хід цього часу. Але тоді час іде по-різному й у різних соціальних груп однієї соціальної співтовариства. Тоді результуюче, історичний час слід з’ясувати, як цивілізаційний темп для даного соціального співтовариства, що визначається розподілом векторів у просторі свободи. У цьому природно виникає запитання, як існування і більше узгоджене розвиток соціальної спільності, якщо різні соціальні групи, що входять до її складу перебувають у різних історичних часи і межа не в розриві часів, унеможливлює саме існування цієї спільності.

Если ж казати про демократії, то, при розмаїтті її визначень він є, передусім, механізм життя народу, нації історія і, отже, її реалізація потребує певного стану суспільства, потребує осмислення історії як процесу еволюції свідомості, як вияв, виділення з історичного процесу сенсу історії. Усі вказане вона каже про не можливості побудови демократії у Росії, а свідчить про необхідність переосмислення наших понять про сутності демократії та багатьох наших уявлень, і висновків із відчуття історії і як нашої. Характер, вид, обсяг дії демократичних інститутів визначається найвищим рівнем історичності народу і якщо є потреба життя жінок у реальної історії, а чи не в потойбічне світі. Життя історія, як і та творча реалізація особистості, змінює свідомість, цим визначає структуру нашого суспільства та можливі шляхи його розвитку, задає цивілізаційний темп.

Переход від символу до ідеї, вимагає непросто зміни однієї системи символів в іншу, зокрема і релігійну, а зміна свідомості, його структури, якщо хочете управління цим процесом через навчання, освіту, через усвідомлення сенсу своєї історії. Релігійність, як складова нашої свідомості, безумовно, «задіяна «у процесі пізнання, у творчості, але він стає такою, якщо вільна від здатності влади символів, зокрема і релігійних.

* див. Л. Захаров: «Три складових свободи.

Список литературы

А. Бергсон: «Творча еволюція ». М., 2001 р.

К.Ясперс: «Сенс і призначення історії «.

Н.А. Бердяєв: «Доля Росії «.

Б.В. Раушенбах: «Логіка троичности », ВФ № 3, 1993.